Ухвала суду № 90672033, 30.07.2020, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про повернення позовної заяви

30 липня 2020 року м. Рівне №460/4792/20

Суддя Рівненського окружного адміністративного суду К.М. Недашківська, розглядаючи матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В :

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі іменується – позивач) до Служби безпеки України (далі іменується – відповідач), в якому позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Голови Служби безпеки України від 27.10.2014 №10/29-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області;

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області;

стягнути зі Служби Безпеки України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

зобов`язати Службу безпеки України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою судді від 07.07.2020 позовну заяву залишено без руху.

Позовна заява залишена без руху, зокрема, з підстави пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом у порядку частини першої статті 123 КАС України, з наданням позивачу права подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважності причин такого пропуску.

Так, в ухвалі судді від 07.07.2020 про залишення позову без руху зазначено, що позивач оскаржує наказ про його звільнення з роботи від 27.10.2014 №10/29-ос; при цьому, з даним позовом до суду він звернувся лише 22.06.2020, що підтверджується поштовим штемпелем АТ «Укрпошта» на конверті, в якому було надіслано даний позов; у позовній заяві стороною позивача вказано, що строки звернення до суду не пропущено, з огляду на те, що про факт свого звільнення із застосуванням підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», ОСОБА_1 дізнався за результатами ознайомлення з листом Служби безпеки України від 21.05.2020 №3/3-3-9-з/116 та супровідними документами (додатками) до такого листа, отриманого ним 28.05.2020; з долученої позивачем до позовної заяви копії трудової книжки встановлено, що 25.10.2014 позивач був звільнений з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області на підставі Указу Президента України від 25.10.2014 №824/2014; при цьому, в трудовій книжці позивача містяться записи про його подальше працевлаштування; отже, про факт свого звільнення позивачу було достеменно відомо ще у 2014 році; позивач зазначає, що 31.03.2020 ним було отримано витяг з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», з якого йому стало відомо про поширення на нього, передбачених цим Законом заборон протягом десяти років; із запитом на отримання публічної інформації, яка стосується звільнення з посади, ОСОБА_1 звернувся до відповідача лише 13.05.2020; доказів неможливості звернення до відповідача з відповідними заявами та запитами щодо причин його звільнення, або ж оскарження підстави свого звільнення, з жовтня 2014 року по травень 2020 року матеріали справи не містять; тобто, місячний строк звернення до суду позивачем пропущено, без зазначення поважності причин такого пропуску.

28 липня 2020 року представник позивача подав до суду заяву про поновлення строку звернення до суду з позовом та визнання поважними причин такого пропуску.

Заява про поновлення строку звернення до суду обґрунтована тим, що позивач не заперечує факту обізнаності з оскаржуваним наказом від 27.10.2014 №10/29-ос ще у 2014 році, однак «відомості про поінформованість особи про певний факт ще не свідчать, що особа поінформована про те, що цим фактом порушені її права. Адже саме з обізнаністю про порушення своїх прав пов`язана можливість звернення до суду з позовом».

Також представник позивача вказує, що 24 травня 2014 року відбулися вибори Президента України; призначення та звільнення керівників управлінь СБУ в областях належить до повноважень Президента України; отримавши Указ Президента України від 25.10.2014 №824/2014 та трудову книжку, позивач «сприйняв свої звільнення як належне, погодився з ним, оскільки розцінив його як легітимну реалізацію політичної волі Президента України на заміну керівника Служби Безпеки України у Тернопільській області»; жодних відомостей про те, що звільнення відбулося на підставі Закону України «Про очищення влади» зі Указ, ні трудова книжка не містили.

Представник позивача вказує, що ОСОБА_1 виявив у 2020 році той факт, що він перебуває у Реєстрі, як особа, щодо якої застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади», тобто така інформація до реєстру була внесена більш ніж 3,5 років після звільнення.

У заяві представник позивача вказує, що причини пропуску строку звернення до суду є поважними за наступних підстав:

(1) непроінформування позивача про причини звільнення безпосередньо під час звільнення;

(2) відсутністю вказівки на цю підставу в Указі про звільнення та трудовій книжці;

(3) затримкою подання інформації у Реєстр більш ніж на 3,5 років, що унеможливило виявлення відповідної інформації відразу після звільнення.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для поновлення позивачу строку звернення до суду з позовом, суд зазначає наступне.

За правилами частини першої статті 122 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частин 3 та 5 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

З матеріалів позовної заяви встановлено, що позивач оскаржує наказ про його звільнення з роботи від 27.10.2014 №10/29-ос.

При цьому, з даним позовом до суду він звернувся лише 22.06.2020, що підтверджується поштовим штемпелем АТ «Укрпошта» на конверті, в якому було надіслано даний позов.

Позивач не заперечує того факту, що про оскаржуваний наказ йому було відомо ще у 2014 році, проте зазначає, що про причини звільнення він не був обізнаний.

За правилами частини першої статті 15 Закону України «Про Службу безпеки України» №2229-XII від 25.03.1992 (у редакції, чинній на мент винесення оскаржуваного наказу) (далі іменується – Закон України №2229-XII), начальники підрозділів Центрального управління Служби безпеки України: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного документування, слідчого, по роботі з особовим складом, інших підрозділів, визначених Президентом України, а також начальники регіональних органів - обласних управлінь Служби безпеки України призначаються на посади за поданням Голови Служби безпеки України та звільняються з посад Президентом України.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 (у редакції, чинній на мент винесення оскаржуваного наказу) (далі іменується – Закон України №1682-VII), заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

За правилами пункту 8 частини першої статті 3 Закону України №1682-VII, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Тобто, з прийняттям Закону України №1682-VII, позивачу, як керівнику територіального органу Служби безпеки України, було достеменно відомо про поширення на нього дії обмежень (заборони), визначених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України №1682-VII.

Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України №254к/96-ВР від 28.06.1996, Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

Так, Указ Президента України від 25.10.2014 №824/2014 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника Управління Служби Безпеки України в Тернопільській області» був опублікований 25.10.2014 та був обов`язковими до виконання на території України.

Тобто, про звільнення позивача з посади начальника Управління Служби Безпеки України в Тернопільській області останній повинен був дізнатися ще 25.10.2014.

Суд відхиляє доводи представника позивача про те, що про факт порушення своїх справ позивач дізнався лише у 2020 році після отримання відповідей за запити, оскільки у даному випадку про існування Указу Президента України від 25.10.2014 №824/2014 «Про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника Управління Служби Безпеки України в Тернопільській області» та про винесення оскаржуваного наказу від 27.10.2014 №10/29-ос позивач був обізнаний ще у 2014 році.

Суд звертає увагу на те, що позивачу, як керівнику територіального органу Служби безпеки України, було достеменно відомо про поширення на нього дії обмежень (заборони), визначених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України №1682-VII, що було реалізовано відповідним Указом Президента України від 25.10.2014 №824/2014.

Щодо посилання представника позивача про те, що ОСОБА_1 виявив у 2020 році той факт, що він перебуває у Реєстрі, як особа, щодо якої застосовуються заборони, визначені Законом України «Про очищення влади», тобто така інформація до реєстру була внесена більш ніж 3,5 років після звільнення, суд зазначає наступне.

Заявлена позовна вимога про зобов`язання Служби безпеки України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є похідною позовною вимогою від вимоги про визнання протиправним і скасування наказу від 27.10.2014 №10/29-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області.

Така позовна вимога не є самостійною у розумінні норм КАС України, та випливає із суті позовної вимоги про вирішення питання щодо визнання протиправним наказу про звільнення і поновлення та посаді.

Суд констатує той факт, що позивач після звільнення з посади начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області у подальшому був працевлаштований на іншу роботу (запис №8 трудової книжки); не оскаржував наказ від 27.10.2014 №10/29-ос про звільнення у встановлені законом строки; не вчиняв жодних активних дій щодо встановлення причин звільнення, якщо ж він вказує, що такі причини не були йому відомі.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України №475/97-ВР від 17.07.1997; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997.

За приписами статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Можливість людини без перепон одержати судовий захист є головним змістовним аспектом поняття доступу до правосуддя.

Стаття 6 Конвенції гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи. Відповідні положення Конвенції знайшли своє втілення також у статті 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищає суд; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Право на розгляд справи означає право особи звернутися за захистом до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Обов`язковою умовою дотримання цього права є те, що особі має бути забезпечена можливість реалізації зазначених прав без будь-яких обмежень, перешкод чи ускладнень. Можливість людини без перепон одержати судовий захист є головним змістовним аспектом поняття доступу до правосуддя.

Разом з тим право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду.

Відтак, одним із правових механізмів забезпечення реалізації гарантованого Конвенцією права особи на доступ до правосуддя, є поновлення судом пропущеного з поважних причин строку на звернення до суду, з дотриманням засад оптимальності і пропорційності.

Так, розуміючи важливість дотримання оптимального балансу між забезпеченням реалізації права особи на доступ до правосуддя та принципом правової визначеності, Європейський Суд з прав людини (далі іменується – ЄСПЛ) сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції», «Ільхан проти Туреччини», «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» тощо).

Одним з найбільш складних питань у процесі прийняття рішення про поновлення строку звернення до суду є визначення критеріїв, за якими суд може визнати причини попуску строку поважними, а підстави для його поновлення виправданими з метою досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи.

Зокрема, аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі фундаментальні обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (справа «Белле проти Франції» [4]); 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»); 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту (справа «Станьо проти Бельгії»).

Крім того, ЄСПЛ висловив позицію стосовно того, що, розглядаючи підстави для поновлення пропущеного строку, національні суди мають враховувати, що питання стосовно того, чи було дотримано справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (справи «Скордіно проти Італії», «Ятрідіс проти Греції»).

Отже, згідно з практикою ЄСПЛ для забезпечення оптимального співвідношення права на доступ до правосуддя та принципу правової визначеності у процесі прийняття судом рішення про поновлення строку на звернення до суду мають враховуватися: 1) особливі обставини кожної конкретної справи у системному зв`язку з причинами пропуску строку на звернення до суду; наявність причин непереборного та об`єктивного характеру пропуску строку на звернення до суду; 2) характер права, для захисту якого надійшло звернення до суду, та його значення для сторін; 3) період, який минув з моменту пропуску строку, правові наслідки його поновлення або не поновлення; 4) наявність публічного (суспільного та, меншою мірою, державного) інтересу у справі; 5) фундаментальність значення справи для судової та правозастосовної практики.

Одним із визначальних критеріїв для прийняття судом рішення про поновлення чи непоновлення строку є досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, з обов`язковим врахуванням того, що одним з основних елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності. При цьому дотримання строків однаковою мірою стосується всіх учасників судового спору, які мають абсолютне право на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Суд зазначає, що у даному випадку позивачем жодним чином не обґрунтовано наявності причин непереборного та об`єктивного характеру пропуску строку на звернення до суду з позовом; період, який минув з моменту пропуску строку, є значним, а відтак наявні підстави для висновку про відсутність підстав для поновлення такого строку через можливість порушення принципу правової визначеності; оскаржуване втручання – звільнення з роботи, не було свавільним, оскільки на той момент відповідало вимогам Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014.

За приписами частини першої статті 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Відповідно до частини другої статті 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

За приписами пункту дев`ятого частини четвертої статті 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.

Зважаючи на вище викладене, суд дійшов висновку, що вказані представником позивача у заяві причини пропуску строку звернення до суду з позовом не можуть вважатися поважними; такі причини жодним чином не носять непереборного та об`єктивного характеру.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 122, 123, 169, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинення певних дій – повернути позивачу разом з доданими до неї документами.

Роз`яснити ОСОБА_1 , що відповідно до частини восьмої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Копію даної ухвали надіслати ОСОБА_1 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала може бути оскаржена. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її складання. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Повний текст ухвали складений 30.07.2020.

Суддя К.М. Недашківська