Рішення № 90646946, 29.07.2020, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/2742/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Сич С.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

29 травня 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (надалі - відповідач, ГУ ПФУ в Полтавській області) про визнання протиправним та скасування рішення відділу з питань призначення пенсій управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області № 509 від 27.04.2020 про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років з 06.04.2020.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 24.04.2020 про призначення пенсії за вислугу років згідно пункту "е" статті 55 Закону №1788, відповідачем прийнято рішення №509 від 27.04.2020, яким відмовлено позивачу у призначенні пенсії за вислугу років згідно пункту "е" статті 55 Закону №1788 у зв`язку з відсутністю необхідного стажу 26 років 6 місяців станом на 11.10.2017. Позивач вважає, що вказане рішення відповідача є незаконним, порушує права позивача, оскільки 04.06.2019 Конституційним Судом України ухвалено рішення № 2-р/2019, яким визнано неконституційними положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII (вказані норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення № 2-р/2019, тобто з 04.06.2019), отже на день звернення позивача до ГУ ПФУ в Полтавській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років за пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники охорони здоров`я незалежно від віку при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 03 червня 2020 року прийнято позову заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №440/2742/20, вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), витребувано докази.

19 червня 2020 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву /а.с. 23-25/, у якому представник ГУ ПФУ в Полтавській області просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що рішення №2-р/2019 не містить положення щодо порядку його виконання. Вважає, що з 04.06.2019 право на пенсію за вислугу років згідно пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" потрібно визначати з урахуванням вимог щодо вислуги років та стажу, які були передбачені законодавством станом на 11.10.2017, щодо віку - визначеного станом на дату призначення пенсії. Вказує, що станом на 11.10.2017 позивач не мав спеціального стажу роботи, необхідного для призначення йому пенсії за вислугу років, а тому у позивача відсутнє право на призначення пенсії за вислугу років. Зазначає, що зобов`язання Управління прийняти рішення про призначення пенсії є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

26 червня 2020 року до суду надійшла відповідь на відзив /а.с. 40-41/, у якій позивачем зазначено, що стаття 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачає лише можливість встановити порядок і строки виконання рішення суду, тобто встановлення порядку виконання - не є обов`язком суду. Звертає увагу суду, що у відзиві відповідач визнає факт відновлення редакції статті 55 Закону №1788.

У період із 18.06.2020 по 28.07.2020 суддя Сич С.С. перебувала у відпустці.

Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини.

24.04.2020 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за вислугу років, зареєстрованої за №406, та пакетом документів, перелік яких наведено у розписці-повідомленні /а.с. 27-36/.

27.04.2020 за результатами розгляду вказаної заяви відділом з питань призначення пенсій Управління застосування пенсійного законодавства ГУ ПФУ в Полтавській області прийнято рішення №509 /а.с. 11, 37/, яким вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років згідно пункту "е" статті 55 Закону 1788 у зв`язку з відсутністю необхідного стажу 26 років 6 місяців станом на 11.10.2017.

В обґрунтування підстави відмови у вказаному рішенні зазначено, що розрахунок стажу показав, що на дату звернення загальний страховий стаж гр. ОСОБА_1 складає 27 років 3 місяці 4 дні, стаж за вислугу років - 25 років. Станом на 11.10.2017 стаж за вислугу років складав 22 роки 04 місяці 11 днів.

Не погодившись з рішенням ГУ ПФУ в Полтавській області від 27.04.2020 №509, позивач звернувся до суду даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України визначено, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Призначення і виплата пенсії в Україні здійснюється згідно із Законом України від 09.07.2003 р. № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.

Законом України від 03.10.2017 № 2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", який набрав чинності 11 жовтня 2017 року, розділ XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV доповнено пунктом 2-1 наступного змісту: "2-1. Особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення". Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.".

За змістом статті 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 р. № 1788-XII (надалі Закон № 1788-XII) одним із видів державних пенсій є пенсії за вислугу років.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1788-ХІІ пенсія за вислугу років встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Відповідно до частини 2 статті 7 Закону № 1788-ХІІ пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на них. Їх особливістю є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю.

Приписами статті 52 Закону № 1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема: працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55 цього Закону.

Пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-XII в редакції, що діяла до внесення змін Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII (надалі Закон № 213-VIII) та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII (надалі Закон № 911-VIII), передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

З прийняттям Закону № 213-VIII підвищено, зокрема, спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктами "д", "е", "ж" статті 55 Закону № 1788-ХІІ, а з прийняттям Закону № 911-VIII встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення (пункт "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ) за переліком, що затверджується у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Так, пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ в редакції Закону № 911-VIII встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення, які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; або ж 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04.06.2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VIII.

Відповідно до статті 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 30.09.10 №20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини).

Аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 7.07.09 №17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання чинності законом, в результаті якого положення Закону України "Про Конституційний Суд України" відновили свою дію в попередній редакції.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України в абзаці третьому пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14.12.2000 №15-рп/2000, "рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов`язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (частина друга статті 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (частина друга статті 8)".

У рішенні від 04.06.19 №2-р/2019 Конституційний Суд України вирішив, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення /пункт 2 резолютивної частини Рішення/.

Отже, зміни до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII, внесені законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.15 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.15 №911-VIII, втратили чинність з 04.06.19.

Таким чином, починаючи з 05.06.2019 положення пункту "е" статті 55 Закону України №1788-ХІІ діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законами № 213-VIII та № 911-VIII, а саме: "Право на пенсію за вислугу років мають: працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку".

Станом на 24.04.2020, тобто на день звернення позивача до відповідача із заявою про призначення пенсії за вислугу років як працівнику охорони здоров`я, пункт "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ встановлював, що право на пенсію за вислугу років мають працівники охорони здоров`я незалежно від віку при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 р. № 909, зокрема, до зазначеного переліку належать лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад) у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, установах з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальні органи Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспожив служби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах.

Оскільки позивач звернувся до ГУ ПФУ в Полтавській області із заявою про призначення пенсії 24.04.2020, тому на момент її звернення положення пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII мали бути застосовані відповідачем у редакції, чинній до внесення до нього змін законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.15 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.15 №911-VIII.

Статтею 62 Закону № 1788-ХІІ передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідач у рішенні від 27.04.2020 №509 зазначив, що аналіз наданих документів показав, що згідно трудової книжки гр. ОСОБА_1 працювала з 01.04.1995 по 31.12.2012 - фельдшер Кременчуцька міська станція невідкладної медичної допомоги, з 01.01.2013 по 04.04.2020 - прийнята по переводу на посаду фельдшера екстреної допомоги Комунальна "Полтавський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф". Розрахунок стажу показав, що на дату звернення загальний страховий стаж гр. ОСОБА_1 складає 27 років 3 місяці 4 дні, стаж за вислугу років 25 років. Станом на 11.10.2017 стаж за вислугу років складав 22 роки 04 місяці 11 днів.

Отже, відповідачем визнано, що на момент звернення позивача із заявою про призначення пенсії за вислугу років (24.04.2020) ОСОБА_1 мала 25 років спеціального стажу роботи.

За встановлених обставин та наведених вище норм права, суд дійшов висновку, що на час звернення до відповідача з заявою (24.04.2020) позивач мав право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ, оскільки спеціальний стаж позивача становив 25 років.

Суд критично оцінює доводи відповідача щодо того, що рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 не містить положень щодо його виконання, оскільки згідно ст. 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Суд не бере до уваги твердження відповідачем про правомірність оскаржуваного рішення з посиланням на пункт 2-1 Закону № 1058-IV у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", якою передбачено, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення", виходячи з наступного.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

У відповідності до приписів статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У Рішенні Європейського Суду по справі "Аманн проти Швейцарії " від 16 лютого 2000 року якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право.

Жодна норма не може вважатися „законом", якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики (Рішення Європейського суду Фельдек проти Словаччини від 12.07.2001 року).

Положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування (рішення Європейського суду по справі Свято - Михайлівської парафії проти України від 14 червня 2007 року).

У справі "Щокін проти України" Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V). У цьому рішенні Суд констатував, що органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов`язань зі сплати прибуткового податку. Вищевикладених міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника було незаконним для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У справі, що розглядається, орган Пенсійного фонду не застосував норму закону - пункт "е" частини 1 статті 55 Закону №1788-ХІІ, яка була чинною на час звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років та встановлює право позивача на пенсію за вислугу років як працівника охорони здоров`я, що призвело до порушення права позивача на пенсію за вислугу років.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення №509 від 27.04.2020 прийнято відповідачем не на підставі та не у спосіб, що визначені законодавством України, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

У справі, що переглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України "Про пенсійне забезпечення" та Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Суд враховує, що відповідач визнає наявність у ОСОБА_1 на момент звернення із заявою про призначення пенсії за вислугу років спеціального стажу роботи, підтвердженого у встановленому законодавством порядку, тривалістю 25 років, що є достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII.

Також відповідач жодним чином не заперечує достатність наданих позивачем разом із заявою від 24.04.2020 документів для вирішення питання про призначення пенсії за вислугу років, адже залучена до матеріалів справи копія розписки-повідомлення від 24.04.2020, оформлена спеціалістом пенсійного органу, не містить вказівки на необхідність надання особою додаткових документів /а.с. 27/.

Умови, за яких пенсійний орган відмовляє у призначенні пенсії, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, пенсійний орган повинен призначити пенсію. Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права сформовано у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 227/3208/16-а.

Підсумовуючи викладене вище, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 24 квітня 2020 року, тобто із дня звернення за пенсією.

Натомість, адміністративний позов в частині зобов`язання відповідача призначити пенсію з 06.04.2020 задоволенню не підлягає, оскільки частиною 1 статті 45 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: 1) пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. При відстрочці часу призначення пенсії за віком пенсія з урахуванням положень статті 29 цього Закону призначається за заявою пенсіонера з дня, що настає за останнім днем місяця, в якому набуто повний місяць страхового стажу (у тому числі сумарно) для відстрочки часу виходу на пенсію, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з такого дня; 2) пенсія по інвалідності призначається з дня встановлення інвалідності, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня встановлення інвалідності; У такому самому порядку призначається пенсія по інвалідності в розмірі пенсії за віком, якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані на день встановлення інвалідності, і з дня виникнення такого права - якщо вимоги частини другої статті 33 цього Закону виконані в період після встановлення інвалідності до дня звернення за призначенням пенсії по інвалідності.

Оскільки позивач звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років 24.04.2020 та відсутні правові підстави для призначення пенсії з більш раннього строку, тому вимога позивача в частині зобов`язання відповідача призначити пенсію з 06.04.2020 необґрунтована.

Отже, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840 грн. 80 коп., що підтверджується квитанцією відділення "Софіївське" Полтавського ГРУ АТ КБ "ПриватБанк" №00.1717148376.1 від 25.05.2020 /а.с. 12/ та випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету /а.с. 16/.

Таким чином, оскільки адміністративний позов задоволено частково, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 420 грн. 40 коп. (840 грн. 80 коп./2).

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 9, 77, 139, 229, 243-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (ідентифікаційний код 13967927, вул. Соборності, 66, м. Полтава, 36014) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Відділу з питань призначення пенсій управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 27 квітня 2020 року №509.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 24 квітня 2020 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 420 грн. 40 коп. (чотириста двадцять гривень сорок копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 № 2147-VIII.

Суддя С.С. Сич