Рішення № 90597413, 27.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

27 липня 2020 року справа №640/6846/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )доОфісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач)простягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 215 482,13 грн. середнього заробітку за час затримки виконання рішенняВ С Т А Н О В И В:

Позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог та збільшення їх розміру, звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, оскільки вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо невиконання судового рішення у встановлені законодавством строки та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у повному розмірі, а тому на користь позивача належить вказані суми з урахуванням коефіцієнта підвищення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/6846/20 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки під час вжиття заходів добровільного виконання рішення суду встановлено неможливість його виконання з об`єктивних причин, а саме: станом на дату поновлення позивача на посаді в Генеральній прокуратурі України була відсутня посада старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України, що унеможливлювало виконання рішення; у зв`язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-ІХ тривали заходи, пов`язані з підготовкою до початку функціонування Офісу Генерального прокурора; 15 жовтня 2019 року сплинув строк на подання письмових заяв про переведення прокурорів Генеральної прокуратури на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, а тому у разі поновлення позивача на посаді, був відсутній правовий механізм переведення позивача на посаду в Офіс Генерального прокурора, оскільки відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» передбачено переведення прокурорів Генеральної прокуратури на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора лише у разі успішного проходження ними атестації; відповідач вважає, що позивач зобов`язаний користуватися наданим йому законом правами, зокрема, щодо вчинення ним всіх необхідних дій, спрямованих на примусове виконання судового рішення. Крім того, відповідач зазначає, що рішення суду ним виконано, а тому не допущено порушення прав позивача. На думку відповідача, позивачем невірно розраховано розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Крім того, відповідач у відзиві зазначає про порушення позивачем строків звернення до суду, мотивуючи свої доводи тим, що у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк для звернення до суду та зазначивши, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення не входить до структури заробітної плати, її стягнення за своєю природою є штрафною санкцією, яка застосовується до роботодавця у разі затримки виконання рішення суду.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що на відповідача покладено обов`язок добровільного негайного виконання рішення про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення незалежно від того, чи воно оскаржується. Щодо розрахунку середнього заробітку, з яким не погодився відповідач, позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог та збільшення їх розміру.

З приводу клопотання про залишення позовної заяви без розгляду позивач зазначив, що поновлення його на посаді відбулось 27 грудня 2019 року; повний розрахунок усіх належних до сплати сум відбувся лише у січні 2020 року, що підтверджується розрахунковим листом за січень 2020 року. Оскільки положеннями Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що інші закони можуть встановлювати інші строки звернення до суду, позивач вважає, що в даному випадку мають застосовуватися строки, визначені статтею 233 Кодексу законів про працю України.

В частині дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду необхідно зазначити наступне.

Частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У той же час, Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У пункту 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або за визначенням використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Аналіз наведеного дає підстави зробити висновок, що середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, незаконно позбавленого можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

У той же час, затримка роботодавцем рішення про поновлення на роботі прирівнюється до вимушеного прогулу, з урахуванням чого суд приходить до висновку, що на спірні правовідносини не поширюються вимоги частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, а клопотання щодо залишення позовної заяви без розгляду не підлягає задоволенню.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року в адміністративній справі №826/17784/14 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2489-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України; поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України; стягнено з Генеральної прокуратури України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року і до моменту прийняття судом рішення про поновлення на роботі - 12 вересня 2019 року у розмірі 508 364,41 грн.; допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України Генеральної прокуратури України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.

Позивача поновлено на посаді старшого помічника Генерального прокурора України з особливих доручень Апарату Генерального прокурора України наказом від 27 грудня 2019 року №2218.

Відповідно до частин першої та сьомої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Статтею 236 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Зазначена вище стаття Кодексу законів про працю України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку - пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.

Відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно до частини другої статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

У частині четвертій статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець обумовив, що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

Наведене спростовує доводи відповідача про обов`язок позивача користуватися наданим йому законом правами, зокрема, щодо вчинення ним всіх необхідних дій, спрямованих на примусове виконання судового рішення.

При цьому, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року №9, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд, наприклад, у постанові від 25 липня 2018 року у справі №823/1715/16 (провадження №К/9901/17377/18, №К/9901/17380/18) Верховний Суд дійшов висновку, що «з дня ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі у відповідача виник обов`язок щодо його виконання, та звертав увагу на рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2009 року у справі « ОСОБА_2 проти України» (заява № 40450/04), де в пунктах 46, 48, 51, 53, 54 зазначено, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади».

Враховуючи те, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року в адміністративній справі №826/17784/14 в частині негайного поновлення позивача на посаді виконане відповідачем шляхом прийняття наказу від 27 грудня 2019 року №2218, суд приходить до висновку, що у період з 13 вересня 2019 року по 26 грудня 2019 року включно відповідач не виконував вказане судове рішення, що є підставою для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді.

В частині розміру середнього заробітку, який належить стягнути на користь позивача за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді, суд зазначає про наступне.

Відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю в Україні у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Як зазначено у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року в адміністративній справі №826/17784/14, відповідно до довідки від 27 жовтня 2014 року, виданої Генеральною прокуратурою України, середня заробітна плата, яка обчислена виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи позивача складає 17 458,07 грн.; середньоденна заробітна плата позивача складає 415,67 грн.

Пункт 10 Порядку визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Таким чином, сума належного позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення має бути скоригована на відповідний коефіцієнт підвищення з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Судом встановлено, що згідно Додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» в редакції, що діяла на момент звільнення позивача, місячний посадовий оклад начальника головного управління, старшого помічника Генерального прокурора України становив 3383,00-3421,00 грн.; відповідно до Додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» в редакції, що діяла на дату поновлення позивача на посаді місячний посадовий оклад начальника департаменту як прирівняної посади становив 10 000,00 грн.

Крім того, з тексту рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року в адміністративній справі №826/17784/14 вбачається, що ОСОБА_1 є державним радником юстиції другого класу.

Згідно з Додатком 8 до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» в редакції, що діяла на дату поновлення позивача на посаді розмір надбавки державного радника юстиції другого класу становить 2 800,00 грн.

Як зазначено позивачем та не спростовано відповідачем під час розгляду справи, станом на момент звільнення розмір надбавки позивача - державного радника юстиції другого класу становив 145,00 грн.

Враховуючи підвищення посадового окладу, відповідно до пункту 10 Порядку коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадового окладу, на який коригується середній заробіток, становить 3,59 (12 800,00 грн./3 566,00 грн.) (станом на дату звільнення 3 421,00 грн. (посадовий оклад)+145 грн.(надбавка за класний чин)=3 566,00 грн.; станом на дату поновлення 10 000,00 грн. (посадовий оклад)+2 800,00 (надбавка за класний чин)=12 800,00 грн.), а середньоденний заробіток позивача урахуванням коефіцієнта підвищення становить 1 492,26 грн. (415,67 грн.*3,59).

Оскільки останнім днем, за який на користь позивача стягнено середній заробіток за час вимушеного прогулу є 12 вересня 2019 року, а датою фактичного виконання рішення є 27 грудня 2019 року, то стягненню підлягає середній заробіток за час затримки виконання рішення за період з 13 вересня 2019 року по 26 грудня 2019 року.

Так, згідно листа Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік» кількість робочих днів за період з 13 вересня 2019 року по 30 вересня 2019 року становить 12 робочих днів, за жовтень 2019 року - 22 робочих дні, листопад 2019 року - 21 робочий день, за період з 01 грудня 2019 року по 26 грудня 2019 року - 19 робочих днів.

Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, становить: 110 427,24 грн. (1 492,26 грн. х 74 дні).

Суд звертає увагу на те, що позивачем помилково визначено кількість робочих днів за період затримки виконання рішення суду, що складає 73 робочих дні.

Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивачу здійснювалися інші доплати та виплати, включені до середньої заробітної плати, з урахуванням яких позивачем здійснено розрахунок коефіцієнта підвищення, з урахуванням чого позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, на думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність затримки виконання рішення суду щодо поновлення позивача на посаді, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути судовий збір у розмірі 1 913,17 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на посаді 110 427,24 грн. (сто десять тисяч чотириста двадцять сім гривень двадцять чотири копійки).

3. В іншій частині адміністративного позову відмовити.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 913,17 грн. (одна тисяча дев`ятсот тринадцять гривень сімнадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

Офіс Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15; ідентифікаційний код 00034051).

Суддя В.А. Кузьменко