Рішення № 90593856, 13.07.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

13.07.2020Справа № 910/18161/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сантех Мастер"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання Договору недійсним.

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Тищенко А.В., довіреність № 131 від 16.10.2019.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сантех Мастер» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про визнання Договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані укладенням Кредитного договору № 4С16110Г від 10.11.2016 під впливом введення в оману.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 27.01.2020.

24.01.2020 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.

27.01.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення судового засідання.

У судове засідання 27.01.2020 представник позивача не з`явився, представник відповідача з`явився.

За результатами судового засідання, судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого судового засідання на 24.02.2020.

20.02.2020 представником позивача подано клопотання про витребування доказів.

У судове засідання 24.02.2020 представники сторін з`явились.

За наслідками розгляду клопотання представника позивача про витребування доказів, суд дослідивши подані матеріали, визнав клопотання позивача щодо витребування доказів необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки, позивачем не наведено, які саме обставини можуть підтвердити ці докази (або аргументи, які вони можуть спростувати), а також не доведено, що відповідні обставини входять до предмету доказування у даній справі. Крім того, позивачем не підтверджено неможливості отримати вказані в клопотанні докази самостійно.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про продовження строків підготовчого провадження на 30 днів, яку занесено до протоколу судового засідання та оголошено перерву на 16.03.2020.

10.03.2020 представником позивача клопотання про витребування доказів.

16.03.2020 представником позивача подано клопотання про розгляд справи в підготовчому засіданні без участі представника позивача, письмові пояснення та клопотання про витребування доказів.

У судове засідання 16.03.2020 представники позивача та третьої особи не з`явились, представник відповідача з`явився.

За наслідками розгляду клопотання представника позивача про витребування доказів, суд залишив вказані клопотання без задоволення, постановивши протокольну ухвалу з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом, яке повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу, а отже, оскільки позивач не подав клопотання про витребування доказів разом з позовною заявою, клопотання заявлені з пропуском встановленого строку, в зв`язку з чим, суд залишає їх без задоволення. При цьому, суд враховує, що будь-яких клопотань про продовження/поновлення процесуальних строків, означене клопотання, із обґрунтуванням неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від нього, не містить.

Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.04.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

У судове засідання 13.04.2020 представники учасників судового процесу не з`явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2020 розгляд справи відкладено на 12.05.2020.

13.04.2020 представником відповідача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 12.05.2020 представники сторін не з`явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.05.2020 розгляд справи відкладено на 01.06.2020.

28.05.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 01.06.2020 представники учасників справи не з`явились.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.06.2020 розгляд справи відкладено на 22.06.2020.

22.06.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 22.06.2020 представник відповідача з`явився, представник позивача не з`явився.

За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи на 13.07.2020, яку занесено до протоколу судового засідання.

13.07.2020 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 13.07.2020 представник відповідача з`явився, представник позивача не з`явився.

Розглянувши клопотання представника позивача про відкладення судового засідання, суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, з огляду на межі розгляду справи по суті, принципи господарського судочинства: диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом та судом, враховуючи те, що учасники справи на власний розсуд користуються наданими їм процесуальними правами, а також те, що розгляд справи по суті неодноразово відкладався, з метою забезпечення необхідного балансу між правами учасників справи щодо розгляду справи за їх участі та дотриманням розумних строків розгляду справи, як складової доступу до правосуддя, зважаючи, що право на захист не порушено, суд доходить до висновку про відхилення клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.

Суд також враховує, що явка представника позивача у судове засідання обов`язковою не визнавалась, що разом з тим не перешкоджало позивачу скористатись правом на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Зважаючи на те, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Представник відповідача у судовому засіданні не визнав заявлені позовні вимоги у повному обсязі та просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 13.07.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

10.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Сантех Мастер» (далі - позивач, позичальник) та Публічним акціонерним товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - відповідач, банк) укладено Кредитний Договір № 4С16110Г (далі - Кредитний договір), за умовами якого, банк за наявності вільних коштів зобов`язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом у розмірі 4 500 000 000,00 грн. на цілі: фінансування поточної діяльності, не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2, в обмін на зобов`язання позивача щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, у визначені цим Договором терміни. Якість послуг повинна відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, що регулюють кредитні правовідносини.

Згідно з п. 2.1.2 Кредитного договору банк зобов`язується надати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника у межах суми, визначеної у п. 1.1, а також за умови виконання позичальником зобов`язань, передбачених у п.п. 2.2.1, 2.2.11.

Для одержання кредиту (або його частини) позичальник зобов`язується не пізніше дати планового одержання кредиту надати до банку попередню вимогу у довільній формі з зазначенням суми кредиту і терміну його надання.

Зобов`язання з видачі кредиту або його частини згідно з кредитним договором виникають у банку у день надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту у межах зазначених у них сум у порядку, передбаченому п. 2.4.2

Відповідно до пунктів 2.2.1-2.2.3, 2.2.11 Кредитного договору позичальник зобов`язується використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 цього Договору; сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до п.п. 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 цього Договору; повернути кредит в строки/терміни, встановлені п.п. 1.2,2.3.2, 2.2.14; належним чином оформити договір (договори) застави у забезпечення виконання зобов`язань за цим Договором, договір (договори) страхування закладеного майна, а також надати інші необхідні документи.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що укладений сторонами Кредитний договір спрямований на отримання прибутку від реалізації активів старих боржників, з метою погашення заборгованості яких, позивачем і укладався Кредитний договір.

Однак, позивач зазначає, що у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 Договору поруки, банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Кредитний договір, чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов Договору, в зв`язку з чим просить визнати укладений між сторонами Кредитний договір недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.

Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову, зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх вимог, а саме не доведено наявності підставі для визнання недійсним Кредитного договору на підставі ст. 230 ЦК України.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме:

- наявність умислу в діях відповідача;

- істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману;

- наявність обману.

Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

При цьому, відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що Кредитний договір, укладався з метою отримання прибутку від реалізації активів або набуття права власності на них, які мав отримати позивач внаслідок виконання зобов`язань старих боржників за рахунок отриманих за Кредитним договором коштів, однак у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 Договору поруки, банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти Кредитний договір, чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов Договору, що за доводами позивача свідчить про недійсність укладеного правочину на підставі ст. 230 ЦК України.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

З умов Кредитного договору вбачається, що сторонами узгоджено, що кредитні кошти надаються на цілі: фінансування поточної діяльності.

Жодних умов щодо укладення Кредитного договору з метою отримання прибутку позивачем, останній не містить.

Таким чином, Кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності Товариства.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 03.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 03.11.2016, що були надані позивачем на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності. Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, уклавши такий Договір.

Статтею 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Таким чином, посилання позивача на укладення Кредитного договору з метою отримання прибутку суперечить суті кредитного договору, що з урахуванням відсутності в матеріалах справи жодних доказів в підтвердження укладення Кредитного договору саме з метою отримання прибутку, як і в підтвердження наявності таких пропозицій від відповідача, свідчить про недоведеність позивачем заявленого позову.

В свою чергу, згідно зі ст. 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищевказане, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги про визнання Кредитного договору № 4С16110Г від 10.11.2016 недійсним, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ :

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 27.07.2020

Суддя О.А. Грєхова