Рішення № 90581209, 24.07.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1247/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Марина П.П.,

за участю секретаря Пивовар Т.В.,

за участю сторін:

від відповідача Кабінету Міністрів України – ОСОБА_1 ,

від відповідача Державної казначейської служби України – Богдан І.С.,

від третьої особи – ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» – Єлін І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південно-західного апеляційного господарського суду, судді Ярош Алли Іванівни, судді Дібрової Галини Іванівни, судді Принцевської Наталі Миколаївни, про визнання протиправним невжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зобов`язання вжити заходів загального характеру для припинення порушення прав, стягнення моральної шкоди, зобов`язання виставити солідарні регресивні вимоги

ВСТАНОВИВ:

До одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південно-західного апеляційного господарського суду, судді Ярош Алли Іванівни, судді Дібрової Галини Іванівни, судді Принцевської Наталі Миколаївни, в якому позивач просить:

визнати протиправним невжиття заходів державою Україна в особі Кабінету Міністрів України щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, яке призвело до непрямої дискримінації Південно-західним апеляційним господарським судом ОСОБА_2 за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю;

зобов`язання державу Україна в особі Кабінету Міністрів України в межах дискреційних повноважень, визначених ст.13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», вжити заходів загального характеру для припинення Південно-західним апеляційним господарським судом подальшого порушення прав і основоположних свобод людини стосовно ОСОБА_2 шляхом непрямої дискримінації за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю;

стягнення з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 4723 грн. моральної шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями ОСОБА_2 до вимушеного докладання додаткових зусиль для реалізації Конституційного прав на доступ до правосуддя;

стягнення з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 1500000 (один мільйон п`ятсот тисяч) грн. матеріальної та моральної шкоди, яка підлягає стягненню з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України з метою задоволення потреб ОСОБА_2 у проведенні реабілітаційних медичних заході профілактичної спрямованості, а також з метою додаткової компенсації фізичних і душевних страждань, спрямованих на компенсацію негативних наслідків протиправної бездіяльності відповідача

зобов`язання державу Україна в особі Кабінету Міністрів України виставити солідарні регресивні вимоги суддям Південно-західного апеляційного господарського суду: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , дії яких призвели до списання за рішенням суду коштів з єдиного казначейського рахунку для компенсації позивачу моральної шкоди у розмірі 1504723 (один мільйон п`ятсот чотири тисячі сімсот двадцять три) грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 6 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-УІІІ) здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Згідно, п.п. 6, 7 ч.3 ст.2 КАС України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено лише забезпечення права на апеляційний перегляд справи та забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Також, ст.ст. 293, 294, 328 КАС України передбачено оскарження виключно судових рішень, ухвалених судом першої інстанції за результатом розгляду справи по суті та/або перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, а також виключного переліку ухвал з процедурних питань, пов`язаних з рухом справи, розгляду клопотання та заяви учасників справи, питань про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Таким чином позивач дійшов висновку, що процесуальним законом (КАС України) до основних засад (принципів) господарського судочинства взагалі не віднесене таке, гарантоване кожному статтею 6 Конвенції, право оскаржити дії, які становлять втручання у її права, як вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій та усіх інших процесуальних порушень, які допустили суди у межах відповідної судової справи з метою їх своєчасного усунення під час розгляду кожної конкретної справи.

Позивач вказує, що надана національним законодавством, незадоволеній стороні система засобів для виправлення численних суддівських помилок не передбачає можливості їх оскарження до суду апеляційної та/або касаційної інстанцій, що, вочевидь, не узгоджується з принципом верховенства права в демократичному суспільстві, згідно якого, кожна особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії суду чи суддів, які становлять втручання у її права. Таким чином, діючим на даний час в Україні процесуальним законом не передбачено жодної можливості безпосереднього оскарження до суду вищої інстанції, ані вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, ані усунення усіх інших процесуальних порушень, які допустили суди чи судді після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду у межах відповідної судової справи.

Також позивач посилається на те, що з численних висновків Великої Палати Верховного Суду, викладеної, зокрема у постановах: від 20 березня 2019 по справі № 295/7631/17, (№ судового рішення в ЄДРСР: 80854762), від 10 квітня 2019 по справі № 320/948/18, (№ судового рішення в ЄДРСР: 81574014), від 12 червня 2019 року по справі № 320/9224/17, (№ судового рішення в ЄДРСР: 82885799); від 21 листопада 2018 по справі № 757/43355/16-ц, (№ судового рішення в ЄДРСР: 78977475), а також висновків Верховного Суду, викладеної, зокрема у постановах: від 23 січня 2020 по справі № 296/5199/19, (№ судового рішення в ЄДРСР: 87485133); від 04 листопада 2019 по справі № 318/1221/18, (№ судового рішення в ЄДРСР: 85614360); від 27 листопада 2019 по справі № 334/2285/16-ц, (№ судового рішення в ЄДРСР: 86137651) вбачається, що суддівські порушення, які неможливо виправити за допомогою апеляції (касації), наприклад надмірне затримання вирішення справи, повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави, оскільки виправлення подібних помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Позивач зазначає, що відповідачем за позовом про відшкодування шкоди, завданої у процесі здійснення правосуддя, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Якщо на підставі рішення суду за таким позовом держава мала виплатити стороні відшкодування через помилку, допущену у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи мас бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання позову.

Також позивач вказує, що за змістом п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VІІ до основних завдань Кабінету Міністрів України належить вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості. Частиною другою статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, до завдань якого, належить вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а отже, Кабінет Міністрів України є органом державної влади, повноваження якого поширюються на вжиття заходів щодо забезпечення прав людини і основоположних свобод, що підтверджується відповідними положеннями п.2 ст.116 Конституції України та п.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», які неконституційними не визнавались. З таким підстав позивач зауважує, що ефективне здійснення Кабінетом Міністрів України цих повноважень є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і основоположних свободи людини на національному рівні, зокрема шляхом припинення непрямої дискримінації людини будь-яким органом державної влади за ознаками належності її до фізичних осіб чи осіб з інвалідністю.

Разом з тим, позивач зазначає, що відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні ЄСПЛ системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов`язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень. Дії Кабінету Міністрів України щодо вжиття заходів загального характеру передбачені ст.13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно якої:

1.Прем`єр-міністр України відповідно до подання, передбаченого у статті 14 цього Закону, визначає центральні органи виконавчої влади, які є відповідальними за виконання заходів загального характеру, та невідкладно дає їм відповідні доручення.

2. Центральний орган виконавчої влади, визначений у дорученні Прем`єр-міністра України, у встановлений у дорученні строк:

а) забезпечує в межах своєї компетенції видання відомчих актів на виконання заходів загального характеру та контролює їх виконання;

б) вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо прийняття нових, скасування чинних нормативно-правових актів або внесення до них змін.

3. Кабінет Міністрів України:

а) видає в межах своєї компетенції акти на виконання заходів загального характеру;

б) вносить у порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України законопроекти щодо прийняття нових, скасування чинних законів або внесення до них змін.

4. Відповідні акти мають бути видані та відповідний законопроект має бути внесений Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців від дня видання доручення Прем`єр-міністра України, передбаченого частиною першою цієї статті.

Позивач стверджує, що відсутність у законодавстві України відповідних приписів чи спеціального нормативного акту, яким має бути врегульований порядок оскарження суддівських порушень, які неможливо виправити за допомогою апеляції (касації), наприклад надмірне затримання вирішення справи, дозволяє кожній особі, яка вважає, що стосовно її прав людини і основоположних свобод суддею чи судом допущено порушення, оскаржувати таки дії та вимагати виправлення очевидних помилок в адмініструванні правосуддя, шляхом подання відповідного позову проти держави Україна, спираючись на правову позицію, викладену у пунктах 57 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів та 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, та п.п.70 та 71 рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 "Справа "Рисовський проти України", правильність та необхідність застосування яких підтверджено як висновками Великої Палати Верховного Суду, що містяться у постановах: від 20 березня 2019 по справі № 295/7631/17, (№ судового рішення в ЄДРСР: 80854762); від 10 квітня 2019 по справі № 320/948/18,’(№ судового рішення в ЄДРСР: 81574014); від 12 червня 2019 року по справі № 320/9224/17, (№ судового рішення в ЄДРСР: 82885799); від 21 листопада 2018 по справі № 757/43355/16-ц, (№ судового рішення в ЄДРСР: 78977475), так і висновками Верховного Суду, що містяться у постановах: від 23 січня 2020 по справі № 296/5199/19, (№ судового рішення в ЄДРСР: 87485133); від 04 листопада 2019 по справі № 318/1221/18, (№ судового рішення в ЄДРСР: 85614360); від 27 листопада 2019 по справі № 334/2285/16-ц, (№ судового рішення в ЄДРСР: 86137651).

Крім того, позивач зазначає, що якщо певний позитивний обов`язок держави не був виконаний, особа, яка вважає, що стосовно її прав людини і основоположних свобод допущено порушення суддею чи судом, може вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 6 Конвенції, і у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми виправлення не «оскаржуваних» до вищестоящих судів помилок в адмініструванні правосуддя, наприклад надмірне затримання вирішення справи, держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану потерпілій особі, у повному обсязі.

Щодо вимог до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України позивач зазначає, що згідно ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У пункті 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що при розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції України судам слід мати на увазі, то при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевою самоврядування. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. Отже, Державна казначейська служба України відповідно до законодавства є органом, який здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень, тому може бути відповідачем поряд із відповідним державним органом.

Щодо порушення органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) правового порядку в Україні шляхом примушування позивача ( ОСОБА_2 ) робити те, що не передбачено законодавством, ОСОБА_2 вказує, що 19.11.2019 року до органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) в один день надійшли дві апеляційні скарги на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року у справі №916/1288/19, скаржниками (апелянтами) у яких є ОСОБА_2 (є позивачем у цьому позові) і ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» (є третьою особою у цьому позові), відповідно. 02.12.2019 року органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) в один день постановлено дві ухвали по справі №916/1288/19 про залишення без руху вказаних апеляційних скарг позивача ( ОСОБА_2 ) і третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»).

При цьому, позивач стверджує, що на відміну від ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду (реєстраційний № рішення в ЄДРСР: 86002120) про залишення без руху апеляційної скарги ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» (третя особа) з підстав не сплати останнім судового збору, друга ухвала Південно-західного апеляційного господарського суду (реєстраційний № рішення в ЄДРСР: 86036885) про залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_2 (позивач) мотивована не наданням останнім доказів направлення вказаної апеляційної скарги Одеській філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України».

Крім того, позивач зауважує, що з резолютивної частини вказаної ухвали вбачається, що органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) встановлено ОСОБА_2 (позивач) строку 10 днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги для надання доказів направлення копії цієї апеляційної скарги з додатками Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України”. 09.12.2019 року, за наслідком ознайомлення із змістом вказаної ухвали, та усвідомлюючи юридичні наслідки невиконання у строк протягом 10 днів непередбачених процесуальним законом дискримінаційних умов органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), позивач ( ОСОБА_2 ) для отримання гарантованого кожному Конституцією України права доступу до правосуддя, вимушений був докласти додаткових зусиль для подолання штучних перешкод і понести додаткові матеріальні витрати, зокрема на оплату поштових послуг загальною вартістю 20 грн., що підтверджується накладною №6505810178767.

Позивач констатує, що дійсно, господарським процесуальним законом (ч.2 ст.260 ГПК України) визначено, право органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) застосовувати до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 258 цього Кодексу, положення статті 174 цього Кодексу, якою врегульований порядок та передбачені підстави залишення позовної заяви без руху. Також, згідно п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України до апеляційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі.

Однак за твердженням позивача, вказані норми замість сприяння учасникам судового провадження шляхом ознайомленні їх з процесуальною позицією один одного, були використані органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) для створення штучних дискримінаційних перешкод у доступі позивача ( ОСОБА_2 ) до судочинства, оскільки Одеська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" взагалі не є стороною у справі №916/1288/19, що виключає поширення на вказану особу вище наведених норм ГПК України та звільняє ОСОБА_2 (позивач) від застосування до поданої ним апеляційної скарги положень п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України, виходячи з наступного. Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень та матеріалів справи №916/1288/19, ухвалою Господарського суду Одеської області від 13.05.2019 було відкрито провадження за позовною заявою (вх..№1314/19 від 10.05.2019р.), що підписана адвокатом Проконовою К.В., в якості представника Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", а отже відсутні підстава вважати, що Одеською філією ДП «АМПУ» на підставі вказаного позову відбулось набуття самостійного процесуального статусу позивача у вказаній справі. Більш того, адвокатом Проконовою К.В., на підтвердження наявних у неї процесуальних повноважень, надано Договір на надання послуг №12-В-АМПУ-19 від 15.02.2019 року, згідно якого:

стороною Замовника у якому є Державне підприємство "Адміністрація морських портів України", а не його Одеська філія:

у реквізитах Замовника вказано код ЄДРПОУ: 38727770, який належить Державному підприємству "Адміністрація морських портів України", а не його Одеській філії.

Позивач зазначає також, що на підтвердження відсутності у Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" самостійного процесуального статусу звертатися до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, позивача ( ОСОБА_2 ) з використанням он-лайн сервісу отримано відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що Одеська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" станом на 19.01.2020 року не є зареєстрованою в ЄДР, у порядку встановленому законом, а тому не є юридичною особою, у розумінні ч.1 ст.80 ЦК України. Оскільки, Одеська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" - не є зареєстрованою в установленому законом порядку юридичною особою, у розумінні ч.1 ст.80 та ч.3 ст.95 ЦК України, п.1 ч.2 ст.55 ГК України та ч.2 ст.4 ГПК України, а тому не наділена процесуальною дієздатністю, що визначається здатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки як позивача у господарському процесі по справі №916/1288/19, та не має жодного законного права не тільки на особисте звернення до господарського суду за захистом своїх прав та інтересів, а й на персональне отримання будь-яких процесуальних документів по справі №916/1288/19.

При цьому позивач вказує, що, нормами ГПК України, як і іншими нормативно-правовими актами, не передбачено прав чи обов`язку суду під час вирішення питання про відкриття провадження вимагати від учасників господарського процесу надання доказів направлення копій процесуальних документів особам, які не наділені процесуальною дієздатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки учасника господарського процесу у певній справі.

Позивач зазначає, що правовий аналіз вище наведених норм свідчить, що орган державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження та винесення ухвали від 02.12.2019 по справі №916/1288/19 вийшов за межі наявних у нього процесуальних повноважень шляхом штучного включення, на власний розсуд, до кола учасників справи №916/1288/19, на яких поширюються положення ст.ст. 258, 259, ГПК України, не наділеного процесуальною дієздатністю суб`єкта - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», без постановлення відповідної ухвали про залучення останньої до участі у цій справі №916/1288/19 в якості її учасника, а також залишивши без руху подану ОСОБА_2 апеляційну скаргу, з підстав визначених п. 3 ч. 3 ст. 258 та ч.2 ст.260 ГПК України, через не надання останнім, доказів направлення її копії не наділеному процесуальною дієздатністю суб`єкту - Одеській філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України». При цьому, аналогічних умов відкриття апеляційного провадження для іншого учасника справи №916/1288/19 третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) не встановлювалось. Отже, на переконання позивача, вказані дії органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) свідчать про спрямованість вказаних протиправних вимог виключно на позивача ( ОСОБА_2 який є фізичною особою з інвалідністю), з метою примушення останнього робити те, що не передбачено ані Конституцією України, ані господарським процесуальним законом, а саме - надавати докази направлення копії процесуального документу Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", яка взагалі не наділена процесуальною дієздатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки учасника господарського процесу по справі №916/1288/19.

Таким чином, позивач вказує, що органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) під час вирішення процесуального питання про відкриття апеляційного провадження по справі №916/1288/19, допущене протиправне перебирання на себе непритаманних судам функцій, довільного розширення лише для однієї особи - позивача ( ОСОБА_2 , який є фізичною особою з інвалідністю) кола осіб, шляхом включення до нього Одеську філію ДП «АМПУ», на адресу якої, ОСОБА_2 мусив здійснити надсилання копії своєї апеляційної скарги для задоволення висунутих органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) умов доступу позивача ( ОСОБА_2 ) до правосуддя, не вимагаючи, при цьому, від третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), виконання аналогічного обов`язку.

Щодо здійснення органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) непрямої дискримінації позивача ( ОСОБА_2 ) за ознаками інвалідності через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ») позивач вказує, що з мотивувальної частини ухвали органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) від 02.12.2019 по справі №916/1288/19, про залишення без руху апеляційної скарги позивача ( ОСОБА_6 ), з підстав не надання останнім доказів направлення копії цієї апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", вбачається, що юридичний факт не надання фізичною особою ОСОБА_2 доказів направлення копії його апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", визнається органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) як такий, що свідчить про невідповідність вказаної апеляційної скарги вимогам п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України. При цьому, як вбачається з мотивувальної частини іншої ухвали органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) від 02.12.2019 року по справі №916/1288/19 про залишення без руху апеляційної скарги ТОВ "Морський клуб ТЦФ" на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2019 року у справі №916/1288/19, з підстав не надання скаржником доказів сплати судового збору, вбачається, що юридичний факт не надання юридичною особою ТОВ "Морський клуб ТЦФ” доказів направлення копії його апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України”, визнається органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) як такий, що не свідчить про невідповідність вказаної апеляційної скарги вимогам п. 3 ч. 3 ст. 258 ГПК України.

Таким чином, за твердженням позивача, орган державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) свідомо не звернув уваги на законодавство, щодо наявності у нього, як органу державної влади, обов`язку створювати сприятливі умови для людей з особливими потребами та цілеспрямовано створив штучну перешкоду у доступі ОСОБА_2 до судочинства шляхом вибіркового покладання на нього обов`язку вчиняти дії не передбачені Конституцією і ГПК України, та нести додаткові фінансові та інші витрати, пов`язані з принизливою необхідністю надсилання копії своєї апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ», яка взагалі не наділена процесуальною дієздатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки учасника господарського процесу по справі №916/1288/19.

Позивач вказує, що з системного аналізу наведених вище, норм Конституції України та Закону № 5207-VI вбачається, що дії органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) їм не відповідають, оскільки обмежують Конституційне право позивача ( ОСОБА_2 ) на доступ до правосуддя та містять ознаки непрямої дискримінації останнього за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю, через штучне створення для фізичної особи з інвалідністю II групи, яким є позивач ( ОСОБА_2 ), менш сприятливих умов доступу до правосуддя порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), яка, на відміну від позивача ( ОСОБА_2 ), є юридичною особою приватного права та природно не може належати до групи фізичних осіб та осіб з інвалідністю.

Отже, позивач стверджує, що при гарантованій Конституцією України, п.3 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та п.2 ч.3 ст.2 ГПК України рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) для третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ») під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, створив більш сприятливі умови доступу до судочинства, порівняно з позивачем ( ОСОБА_2 ), оскільки не надання третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ») доказів направлення апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ» не стало підставою для застосування до поданої ТОВ "Морський клуб ТЦФ" апеляційної скарги положень ч.2 ст.260 ГПК України та наслідків передбачених положеннями статті 174 цього Кодексу, шляхом залишення її без руху. Зазначене призвело до того, що для отримання гарантованого позивачу законом права на доступ до правосуддя шляхом оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2019 по справі №916/1288/19, вимушений був понести додаткові матеріальні витрати, втрати часу, претерпіти фізичні незручності та докласти додаткових зусиль для отримання доступу до правосуддя, пов`язані з необхідністю надсилання копії своєї апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ», що є особою, яка взагалі не наділена процесуальною дієздатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки учасника господарського процесу по справі №916/1288/19.

Щодо порушення органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) принципу процесуальної економії господарського судочинства через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями позивача ( ОСОБА_2 ) до понесення додаткових матеріальних витрат та докладання додаткових зусиль для доступу до правосуддя позивач вказує, що положеннями ч.1 ст.259, ч.2 ст.260 ГПК України та ст.174 ГПК України не передбачено обов`язок учасника справи при зверненні до суду із позовною заявою чи апеляційною скаргою, надсилати копію такої позовної заяви чи апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ», яка не є юридичною особою та яку не наділено процесуальною дієздатністю здійснювати процесуальні права та виконувати обов`язки позивача по справі №916/1288/19. Натомість, приписами ч. 3 ст. 262 ГПК України передбачений обов`язок суду не пізніше п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги вирішити питання про відкриття апеляційного провадження у справі.

Позивач зазначає, що сутність принципу процесуальної економії полягає в тому, щоб під час розгляду справи в господарському суді для найбільш повного та всебічного розгляду справи використовувати всі встановленні законом засоби з урахуванням строків визначених нормами процесуального права. Елементами змісту принципу процесуальної економії господарського судочинства слід вважати: вимога оперативного розгляду справи; вимога економного використання процесуальних засобів як судом, так і у часниками справи для повного та всебічного розгляду справи у господарському суді.

Однак, як вбачається з матеріалів цієї справи, органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) замість застосування принципу процесуальної економії господарського судочинства під час вирішення питання про відкриття провадження за апеляційною скаргою позивача ( ОСОБА_2 ) по справі №916/1288/19, та вжиття заходів для економного і ефективного використання всіх встановлених законом процесуальних засобів, допущено протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями ОСОБА_2 до понесення додаткових, непередбачених процесуальним законом, матеріальних витрат, та докладання додаткових фізичних і моральних зусиль для отримання доступу до правосуддя, що пов`язані із надсиланням копії його апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ», яка не є юридичною особою, та яку не наділено процесуальною дієздатністю здійснювати процесуальні права та виконувати обов`язки позивача по справі №916/1288/19. Тобто, органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) у дискримінаційний спосіб допущено протиправне покладання на позивача ( ОСОБА_2 ) відповідного обов`язку, який у останнього, виходячи з положень ч.1 ст.259, ч.2 ст.260 ГПК України, відсутній.

Щодо обґрунтування розміру моральної шкоди, яка підлягає стягненню з органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями позивача ( ОСОБА_2 ) до вимушеного докладання додаткових зусиль для реалізації Конституційного права на доступ до правосуддя позивач вказує наступне.

Стосовно доведення протиправності діяння органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), то воно складається з: порушення правового порядку в Україні шляхом примушування позивача ( ОСОБА_2 ) робити те, що не передбачено законодавством; здійснення непрямої дискримінації позивача ( ОСОБА_2 ) за ознаками інвалідності через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»); порушення принципу процесуальної економії господарського судочинства через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями позивача ( ОСОБА_2 ) до понесення додаткових матеріальних витрат та докладання додаткових зусиль та часу для доступу до правосуддя.

Стосовно доведення наявності причинного зв`язку між шкодою завданою позивачу ( ОСОБА_2 ) і протиправним діянням органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), позивач обґрунтовує тим, що зазначене полягає у неможливості позивача ( ОСОБА_2 ) отримати доступ до правосуддя, на який він розраховував звертаючись до органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) з апеляційною скаргою оформленою у відповідності до вимог, у визначені процесуальним законом спосіб та строки, внаслідок чого позивач ( ОСОБА_2 ) був вимушений принизливо підкоритись волі суб`єкта владних повноважень, яким є орган державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), та виконати його протиправні умови, не зважаючи на їх явно дискримінаційний характер.

При цьому, позивач зазначив, що шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), а протиправна поведінка, в свою чергу, передує у часі шкідливому результату, що настав для позивача ( ОСОБА_2 ), оскільки відповідач, замість керування принципом верховенства права при розгляді справи №916/1288/19 та виконання Конституційного обов`язку діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, припустився: порушення правового порядку в Україні шляхом примушування позивача ( ОСОБА_2 ) робити те, що не передбачено законодавством; здійснення непрямої дискримінації позивача ( ОСОБА_2 ) за ознаками інвалідності через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»); порушення принципу процесуальної економії господарського судочинства через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями позивача ( ОСОБА_2 ) до понесення додаткових матеріальних витрат та докладання додаткових зусиль та часу для доступу до правосуддя. Об`єктивна сторона вказаних протиправних дій полягає в активній поведінці органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) в особі колегії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді: Ярош А.І., суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М., які носять формальний склад, оскільки вичерпуються фактом постановлення вказаної ухвали від 02.12.2019 по справі №916/1288/19 шляхом її складання, підписання та доведення її змісту до відома учасників провадження, після чого вказані протиправні дії вважаються закінченими незалежно від часу набуття законної сили зазначеного судового акту, його виконання та наслідків, які він породжує. Суб`єктом протиправних дій є суб`єкт владних повноважень державний орган судової гілки влади - Південно-західний апеляційний господарський суд. Суб`єктивна сторона вказаних протиправних дій характеризується прямим умислом органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), оскільки перебуваючи під захистом норм та положень ст.19 Конституції України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст.ст.2, 5 Конвенції про права інвалідів; Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» позивач ( ОСОБА_2 ), виконавши вимоги ч.1 ст.259, ч.2 ст.260 ГПК України, та цілком усвідомлюючи відсутність у нього обов`язку виконувати виставлені йому органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) дискримінаційні умови, все одно вимушений був принизливо підкоритись волі суб`єкта владних повноважень та виконати умови органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд), не зважаючи на їх явно дискримінаційний характер. При цьому завідомий, тобто свідомий характер дій органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) в особі колегії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді: Ярош А.І., суддів Дібрової Г.І., Принцевської Н.М., виражається в тому, що вказані особи є професійними суддями, які дуже тривалий час від 7 до 14 років здійснювали судочинство у суді апеляційної інстанції господарської юрисдикції.

При цьому, мотиви і мета, якими керувався орган державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) під час покладання на позивача ( ОСОБА_2 ) вказаного вище, не передбаченого Конституцією України та ГПК України, обов`язку, то вони можуть бути різними і на кваліфікацію дій заподіювана шкоди - не впливають.

Вище наведені висновки, за твердженнями позивача, підтверджуються тим, що у межах дискреційних повноважень національних судів не перебуває право висування учасникам господарського процесу додаткових не передбачених процесуальним законом умов, невиконання яких стає непереборною перешкодою для у реалізації учасниками судового процесу своїх процесуальних прав, гарантованих їм національним і міжнародним законодавством. Згідно ч.ч. 5, 6 ст.4 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Згідно ч.ч.2, 3 ст.13 Закону № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Згідно ст.8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Позивач зауважує, що враховуючи, що на даний час у законодавстві України немає жодного нормативно-правового акту, який би встановлював процедуру доведення і способи вирахування ступеня і розміру моральної шкоди, позивач ( ОСОБА_2 ) вважає обґрунтованим застосування ним до розрахунку розміру моральної шкоди положення Закону № 266/94-ВР, згідно яких, відшкодування моральної шкоди провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати.

Таким чином, позивач зазначає, що сума яка може бути заявлена позивачем ( ОСОБА_2 ) до стягнення з органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) має складатися з: вартості послуг поштового зв`язку, пов`язаних з виконанням встановлених відповідачем умов отримання доступу позивача до судочинства у розмірі 20 грн., витрачання яких підтверджується накладною №6505810178767 від 09.12.2019 року та мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, визначеного Законом № 266/94-ВР, який провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати, та з 01.01.2020р. дорівнює 4723 грн.

Крім того, позивач вказує, що через протиправне невжиття заходів державою Україна в особі Кабінету Міністрів України щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, яке призвело до непрямої дискримінації Південно-західним апеляційним господарським судом ОСОБА_2 за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю, у ОСОБА_2 , крім заявлених у позові, порушень його нормальних життєвих зв`язків, що вимагають від позивача додаткових зусиль для реалізації Конституційного права на доступ до правосуддя, у ОСОБА_2 виникла потреба вжиття заходів для проведення реабілітаційних медичних заходів профілактичної спрямованості, а також додаткової компенсації фізичних і душевних страждань, спрямованих на компенсацію негативних наслідків протиправної бездіяльності відповідача, які ОСОБА_2 оцінює загалом у суму, що дорівнює 1500000 грн.

Виходячи з наведеного, позивач зазначає, що загальний розмір заявлених ОСОБА_2 у даному позові майнових вимог складається з розміру моральної шкоди у сумі 4723 грн., яка підлягає стягненню з відповідача через протиправний примус особи з обмеженими фізичними можливостями позивача ( ОСОБА_2 ) до вимушеного докладання додаткових зусиль для реалізації Конституційного права на доступ до правосуддя, а також розміру матеріальної і моральної шкоди у сумі 1500000 (півтора мільйона) грн., яка підлягає стягненню з відповідача через виникнення у ОСОБА_2 потреби проведення реабілітаційних медичних заходів профілактичної спрямованості, а також з метою додаткової компенсації фізичних і душевних страждань, спрямованих на компенсацію негативних наслідків протиправної бездіяльності відповідача, що загалом дорівнює 1504723 грн.

Щодо підстав для зобов`язання відповідача виставити регресивні вимоги суддям Південно-західного апеляційного господарського суду: Ярош А.І., суддів Дібровій Г.1., ОСОБА_5 , протиправні дії яких призвели до стягнення з відповідача на користь позивача моральної та матеріальної шкоди у розмірі 1504723 грн., позивач зазначає, що з наведених у даному адміністративному позові доказів вбачається, що розмір заявленої позивачем моральної шкоди 1504723 грн., обумовлений вимушеним підкоренням діям органу державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) примусового характеру спрямованим на отримання доказів направлення позивачем копії його апеляційної скарги на адресу Одеської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" з додатками, що підлягає стягненню з відповідача, є наслідком, протиправних дій суддів Південно-західного апеляційного господарського суду: ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Позивач, як платник податків, вважає, що держава Україна в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з працівників винних у порушенні прав людини й основоположних свобод особи з інвалідністю - ОСОБА_2 , та спричинили його непряму дискримінацію за ознаками інвалідності, якими є судді Південно-західного апеляційного господарського суду: ОСОБА_8 А ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Отже, з метою компенсування витрат держави, пов`язаних з стягненням на користь позивача, заявленої ним, моральної шкоди, держава в особі відповідача має заявити регресивні вимоги до суддів Південно-західного апеляційного господарського суду: Ярош А.І., Дібрової Г.І., Принцевської Н.М. щодо відшкодування завданої їх протиправними діями шкоди державі.

Крім того, позивач зазначає, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Kraska v. Switzerland" від 19.04.1993 року: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами». Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трго проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункту 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).

Від відповідача – Державної казначейської служби України 11.03.2020 року надійшла відповідь на відзив, в якій представник відповідача зазначив, що ДКСУ позов не визнає, вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

В обґрунтування своєї позиції представник відповідача, посилаючись на норми Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та Закону України «Про Вищу раду правосуддя» зазначає, що ОСОБА_2 перед тим як звертатись до суду, щодо захисту своїх прав необхідно було спочатку звернутись до Вищої ради правосуддя із скаргою щодо дій суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, а у разі винесення рішення, яке б його не задовольнило, звернутись до суду за захистом своїх прав.

Також представник Державної казначейської служби України вказує, що позивач помилково ототожнює Державну казначейську службу України з Державою Україна, оскільки вказане суперечить матеріалам справи та нормам чинного законодавства України. Належним відповідачем у спорах щодо відшкодування шкоди завданої незаконними рішення, діями або бездіяльністю судів може бути лише держава. Таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 16.01.2018 по справі № 454/1008/16-ц (режим доступу: www.revestr.court.gov.iia/Review/ 71588946).

При цьому, представник відповідача звертає увагу, що відповідно до ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Відповідно до загальних положень шкода завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою при здійсненні ними свої повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Разом з тим, кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна, як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Такими органами у цій справі є Південно-західний апеляційний господарський суд (дії посадових осіб якого на думку позивача, ОСОБА_2 , призвели до порушення його прав та законних інтересів) та Державна казначейська служба України (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює безспірне списання коштів на підставі рішення суду), а не Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, як визначено позивачем у позовній заяві по справі № 420/1247/20.

При цьому, представник відповідача вказує, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 по справі № 910/23967/16). Таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 06.02.2019 по справі №199/6713/14-ц (режим доступу: www.reyestr.court.gov.ua/Review/ 79879639).

Також представник Державної казначейської служби України вказує, що як вбачається із матеріалів справи № 916/1288/19 (інформація взята із Єдиного державного реєстру судових рішень) Одеська філія державного підприємства «Адміністрація морських портів України» була визначена позивачем у справі № 916/1288/19 за позовом Державного підприємства Адміністрація морських портів України в особі відокремленого підрозділу Одеська філія державного підприємства «Адміністрація морських портів України» до Товариства з обмеженою відповідальністю «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ». При цьому представник відповідача звертає увагу суду, що позивач ОСОБА_2 є виконавчим директором ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ», про це було вказано в ухвалі Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.11.2019 по справі № 916/1288/19. Тому ДКСУ зазначає, що позивач міг знати або знав про те, що Одеська філія державного підприємства «Адміністрація морських портів України» виступає стороною у справі.

Також представник відповідача, посилаючись на ст. 81 ЦК України зазначає, що Адміністрація морських портів України була утворена на підставі прийняття Закону України «Про морські порти України» від 17.05 2012 № 4709-VI. Також відповідно до Статуту № 119 філії (адміністрації морських портів) утворюються у кожному морському порту, які очолюють керівники адміністрацій морських портів. Звідси випливає, що Одеська філія «Адміністрації морських портів України» зареєстрована у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських об`єднань, за кодом ЄДРПОУ Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» - 01125666. Отже, Одеська філія «Адміністрації морських портів України» є належним позивачем у справі № 916/1288/19 по якій позивачем ОСОБА_2 було подано апеляційну скаргу до Південно-західного апеляційного господарського суду.

Враховуючи положення ст. 260 ГПК України, представник ДКСУ вважає, що Південно-західний апеляційний господарський суд діяв на виконання вимог законодавства України і не порушував прав позивача ОСОБА_2 .

Крім того, представник ДКСУ звертає увагу на те, що позивачем необґрунтовано завищено суму відшкодування моральної шкоди, оскільки ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду», відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної палати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Представник відповідача вказує, що позивачем не було надано суду доказів на підтвердження заподіяння моральної шкоди, зокрема не доведено, що він зазнав душевних страждань (переживань, хвилювань), а також не зазначено з яких саме міркувань позивач виходив при визначенні розміру моральної шкоди.

При цьому представник ДКСУ вважає, що між винесенням ухвали про залишення апеляційної скарги без руху від 25.11.2019 по справі № 916/1288/19 Південно-західним апеляційним господарським судом і непрямою дискримінацією позивача ОСОБА_2 відсутній причинно-наслідковий зв`язок.

Від відповідача – Кабінету Міністрів України 19.03.2020 року надійшов відзив на адміністративний позов, в якому представник відповідача зазначив, що позов ОСОБА_2 є таким, що не підлягає задоволенню. В обґрунтування своєї правової позиції представник відповідача вказує, що будь-яка особа, яка вважає, що її права були порушені суддею України, має право на звернення відповідно до статті 107 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" зі скаргою щодо здійснення дисциплінарного проступку судді. Дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя у порядку, визначеному Законом України "Про Вищу раду правосуддя". Так, суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з таких підстав, зокрема:

1) умисне або внаслідок недбалості:

а) незаконна відмова в доступі до правосуддя (у тому числі незаконна відмова в розгляді по суті позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги тощо) або інше істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя, що унеможливило реалізацію учасниками судового процесу наданих їм процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків або призвело до порушення правил щодо юрисдикції або складу суду;

г) порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод або інше грубе порушення закону, що призвело до істотних негативних наслідків.

Таким чином, представник відповідача Кабінету Міністрів України зазначає, що позивачем обрано не той шлях захисту своїх прав, які забезпечено йому діючим законодавством України

Також представник відповідача вказує, що одночасно, позивачем не вказано, яким саме рішенням, діями чи бездіяльністю Кабінет Міністрів України порушив його права та законні інтереси.

Враховуючи обставини, викладені в позовній заяві, представник відповідача вважає, що Кабінет Міністрів України не є суб`єктом правовідносин, що виникають в процесі здійснення судочинства та з огляду на те, що Кабінет Міністрів України не порушував права позивача, вимоги до відповідача є безпідставними і задоволенню не підлягають.

Від позивача 24.03.2020 року надійшла відповідь на відзив держави Україна в особі Державної казначейської служби України, в якій позивач зазначає, що ознайомившись з яким позивач дійшов висновку, що він не містить будь-яких фактичних обставин щодо предмету позову та не спростовує жодних наведених позивачем підстав заявлених ним позовних вимог, оскільки ґрунтується на неправильній правовій кваліфікації предметної і суб`єктної сторони спірних правовідносин.

Позивач вказує, що відповідач (ДКСУ) помилково вважає, що порушення прав позивача ( ОСОБА_2 ) відбулось через постановлення Південно-західним апеляційним господарським судом 02.12.2019 року ухвали по справі №916/1288/19, а не внаслідок застосування щодо ОСОБА_2 непрямої дискримінації за ознаками інвалідності шляхом примушування останнього робити те, що не передбачено законодавством, та створення для позивача, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), яку позивач позбавлений практичної можливості оскаржити у процесуальний спосіб через бездіяльність відповідача в особі Кабміну.

Також позивач зазначає, що відповідач (ДКСУ) помилково вважає, що притягнення судді (суддів) до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження є допустимим процесуальним способом оскарження дій чи бездіяльності суду під час вирішення спору в порядку передбаченому саме господарським судочинством, оскільки, на думку відповідача, вищим органом у спірних правовідносинах є Вища рада правосуддя, а не суд апеляційної інстанції. Позивач наголошує на тому, що саме відсутність у позивача будь-якої процесуальної можливості оскаржити до вищого органу - суду апеляційної інстанції, застосування органом державної влади (Південно-західним апеляційним господарським судом) щодо ОСОБА_2 непрямої дискримінації за ознаками інвалідності (через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), і є підставою даного позову.

Позивач також вважає помилковими твердження відповідача (ДКСУ), що позов у даній справі заявлений саме до юридичної особи - Державна казначейська служба України, а не до самостійного суб`єкта правовідносин - держава Україна, яка діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, та набуває і здійснює цивільні права і обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, зокрема, через центральний орган виконавчої влади утворений для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів - Державну казначейську службу України.

Твердження відповідача (ДКСУ), що позов у даній справі заявлений не Державним підприємством "Адміністрація морських портів України", а його Одеською філією, позивач також вважає помилковим, оскільки відповідач залишив поза увагою те, що остання не є зареєстрованою в установленому законом порядку юридичною особою, у розумінні ч.І ст..80 та ч.З ст..95 ЦК України, п.1 ч.2 ст.55 ГК України та , ч.2 ст.4 ГПК України, а тому не наділена процесуальною дієздатністю, яка визначається здатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки як позивача у господарському процесі по справі №916/1288/19, та не має жодного законного права не тільки на особисте звернення до господарського суду за захистом своїх прав та інтересів, а й на персональне отримання будь-яких процесуальних документів по справі №916/1288/19.

Що стосується тез відповідача (ДКСУ) стосовно того, що позивачем необґрунтовано завищено суму відшкодування моральної шкоди, то на думку позивача вказане не відповідає положенням чинного законодавства, оскільки відповідач (ДКСУ) помилково поширив порядок визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат на до спірні правовідносини, пов`язані з відшкодуванням моральної шкоди. Тобто відповідач (ДКСУ) помилково вважає, що предметом заявлених до нього вимог є визначення розміру посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а не відшкодування моральної шкоди завданої неправомірними діями та бездіяльністю органу державної влади у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єкту владних повноважень.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідач (ДКСУ) помилково не вважає моральною шкодою, у розумінні ч.ч.5, 6 ст.4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 № 266/94-ВР, заподіяні позивачу внаслідок психічного впливу страждання, що призвели до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань та інших негативних наслідків морального характеру, що свідоме ігнорування відповідачем (ДКСУ) положень національного і міжнародного законодавства в сфері захисту прав осіб з інвалідністю.

Також від позивача 30.03.2020 року надійшла відповідь на відзив держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, в якій позивач зазначив, що відзив не містить будь-яких фактичних обставин щодо предмету позову та не спростовує жодних наведених позивачем підстав заявлених ним позовних вимог, оскільки ґрунтується на неправильній правовій кваліфікації предметної і суб`єктної сторони спірних правовідносин.

При цьому, позивач вважає помилковими доводи відповідача стосовно того, що серед основних повноважень Кабінету Міністрів України, визначених ст.. 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", відсутні повноваження щодо втручання у розгляд судових справ та вплив на незалежність суддів, то вказане не стосується предмету спірних правовідносин та їх суб`єктного складу, оскільки Закон України "Про Кабінет Міністрів України" визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, а не держави Україна, яка у даній справі є відповідачем. Тобто відповідач (в особі Кабміну) помилково вважає, що позов у даній справі заявлений саме до юридичної особи - Кабінет Міністрів України, а не до самостійного суб`єкта правовідносин - держава Україна, яка діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, та набуває і здійснює цивільні права і обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, зокрема, через вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України.

Також позивач зазначає, що відповідач помилково вважає, що порушення прав позивача ( ОСОБА_2 ) відбулось через постановлення Південно-західним апеляційним господарським судом 02.12.2019р. ухвали по справі №916/1288/19, а не внаслідок застосування щодо ОСОБА_2 непрямої дискримінації за ознаками інвалідності шляхом примушування останнього робити те, що не передбачено законодавством, та створення для позивача, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), яку позивач позбавлений практичної можливості оскаржити у процесуальний спосіб через бездіяльність відповідача.

Також позивач вказує, що відповідач (ДКСУ) помилково вважає, що притягнення судді (суддів) до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження є допустимим процесуальним способом оскарження дій чи бездіяльності суду під час вирішення спору в порядку передбаченому саме господарським судочинством, оскільки, на думку відповідача, вищим органом у спірних правовідносинах є Вища рада правосуддя, а не суд апеляційної інстанції. Позивач наголошує на тому, що саме відсутність у позивача будь-якої процесуальної можливості оскаржити до вищого органу - суду апеляційної інстанції, застосування органом державної влади (Південно-західним апеляційним господарським судом) щодо ОСОБА_2 непрямої дискримінації за ознаками інвалідності (через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), і є підставою даного позову.

Що стосується тез відповідача стосовно того, що позивачем не вказано, яким саме рішенням, діями чи бездіяльністю Кабінет Міністрів України порушив його права та законні інтереси, а отже Кабінет Міністрів України не є суб`єктом правовідносин, що виникають в процесі здійснення судочинства, через що, заявлені позивачем вимоги є безпідставними і задоволенню не підлягають, то на думку позивача вказане не відповідає обставинам справи, оскільки згідно ч.1 ст. 67 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. При цьому, відповідно до ч.1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Тобто відповідач (в особі Кабміну) помилково вважає, що позов у даній справі заявлений саме до юридичної особи - Кабінет Міністрів України, а не до самостійного суб`єкта правовідносин - держава Україна, яка діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, та набуває і здійснює цивільні права і обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, зокрема, через вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України.

Від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Південно-західного апеляційного господарського суду 16.04.2020 року надійшли письмові пояснення, в яких представник зазначив, що проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі, вважає їх незаконними та необґрунтованими.

В обґрунтування своєї правової позиції зазначає, що фактично викладені позивачем підстави та предмет позову стосуються лише такого процесуального питання, як залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_2 у справі №916/1288/19, з підстав неподання останнім доказів направлення апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» та ТОВ «Морський клуб ТЦФ». Позов у справі №916/1288/19 подано Державним підприємством Адміністрація морських портів України» в особі відокремленого підрозділу - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (надалі - Одеська філія ДП «АМПУ»). Тому, як самостійно визначено позивачем, і у суду відсутні повноваження самостійно змінювати склад учасників справи, Одеська філія ДП «АМПУ» також приймала участь у справі, та, як наслідок, користувалася усіма правами та обов`язками учасника процесу, закріпленими у ст. 42 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до ст. 95 Цивільного кодексу України, філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. При перевірці матеріалів справи та відповідності апеляційної скарги ОСОБА_2 вимогам ст. 258 Господарського процесуального кодексу України колегією суддів було перевірено відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та встановлено, що Одеська філія ДП «АМПУ» є відокремленим підрозділом юридичної особи - ДП «Адміністрація морських портів України», має окремий ідентифікаційний код 38728457; та місцезнаходження - 65026, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, площа Митна, будинок 1.

Третя особа - Південно-західний апеляційний господарський суд вказує, що таким чином, за висновками колегії суддів, направлення копії апеляційної скарги Одеській філії ДП «АМПУ» сприяло ознайомленню філії позивача з апеляційною скаргою, своєчасному розгляду справи та відповідало б нормам ст. 259 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, в поясненнях зазначено, що доводи позивача щодо цілеспрямованого створення колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду при постановленні вищевказаної ухвали про залишення апеляційної скарги без руху штучної перешкоди у доступі ОСОБА_2 до судочинства шляхом покладення на останнього обов`язку усунення недоліків у зв`язку з належністю останнього до фізичних осіб з інвалідністю, дискримінацію його як особи з інвалідністю, є необґрунтованими, надуманими, та не підтверджуються належними та допустимими доказами. Інших обставин, які б свідчили про те, що колегія суддів прямо чи побічно була заінтересована у розгляді справи та про існування обставин, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності колегії суддів не існує.

Крім того, в поясненнях Південно-західного апеляційного господарського суду звернуто увагу на те, що ОСОБА_2 подав до Вищої ради правосуддя скаргу на дії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош А.І., Дібрової Г.І., Принцевської Н.М. за дії під час розгляду справи №916/1288/19. За результатами попередньої перевірки скарги доповідачем - членом Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Шелест С.Б. складено висновок про відсутність підстав для відкриття дисциплінарної справи, оскільки доводи скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням (п. 4 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»). Ухвалою Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 26.03.2020 року №869/1 дп/15-20 відмовлено у відкритті дисциплінарної справи за скаргою ОСОБА_2 стосовно суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош Алли Іванівни, Дібрової Галини Іванівни, Принцевської Наталії Миколаївни.

Таким чином, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає доводи ОСОБА_2 , викладені у поданій ним заяві про збільшення розміру позовних вимог, жодним чином не підтвердженими, безпідставними та необґрунтованими, які по своїй сутті зводяться до незгоди з судовими рішеннями Південно-західного апеляційного господарського суду, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку за правилами Господарського процесуального кодексу України, а тому задоволенню не підлягають.

Крім того, представник третьої особи зазначає, що Європейський Суд з прав людини зауважує, що правовий імунітет суддів розглядається відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо переслідує законну мету, а саме: належне виконання правосуддя (Ernst and Others v.Belgium (Ернст та інші проти Бельгії), п.50) і відповідає принципу пропорційності у тому розумінні, що заявник не має альтернативних засобів ефективного захисту своїх прав відповідно до Конвенції (Ernst and Others v.Belgium (Ернст та інші проти Бельгії), п.п.53-55).

Так у рішеннях Європейського Суду з прав людини (CASE OF SERGEY ZUBAREV v. RUSSIA /Application no. 5682/ 06 5 February 2015; CASE OF GRYAZNOV v. RUSSIA (Application no. 19673/03). 12 June 2012) вказано, що суддівський імунітет створений на користь громадськості, в інтересах якої судді повинні маги свободу здійснювати свої функції незалежно та без побоювання наслідків, тоді як громадяни, які беруть участь в цивільних справах, можуть захистити себе від судових помилок, подавши скарги в апеляцію, не вдаючись до позовів про особисту відповідальність суддів.

У справі щодо нелюдського поводження за ст. 3 Конвенції заявник ОСОБА_10 скаржився відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, що йому було відмовлено у доступі до суду, оскільки національні суди відмовилися розглянути його позов про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним судовим рішенням.

Суд прийняв до уваги аргументи Конституційного Суду, що виправдовують обмежену відповідальність суддів та держави за шкоду, заподіяну нібито незаконними судовими рішеннями і як наслідок, імунітет від цивільних позовів.

Суд зазначив, що таке обмеження має на меті запобігти втраті сторонами, які мають можливість подати скарги до апеляційного суду або до іншого органу, що може бути передбачено процесуальними нормами про можливість оспорювати остаточне рішення суду в окремому цивільному судочинстві.

Це також дозволяє суддям виконувати свою роботу в повній незалежності та без побоювання, що їх власний розсуд та судження можуть привести до відповідальності за шкоду. Нарешті, суддівський імунітет дозволяє суддям повністю присвятити себе судовим обов`язкам, не будучи постійно залежними від цивільних позовів, поданими сторонами, що програли справу. Тому таке обмеження переслідує законну мету належного здійснення правосуддя.

Також представник третьої особи вказує, що в рішенні у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (Заява № 20347/03), рішення від 12 березня 2009 року, Європейський Суд повторив, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом (див. рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, пп. 35-36).

Однак це право не є абсолютним, воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб (див. рішення у справі «Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1996 року, пп.51-52; і у справі «Толстой Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, пп.62-67).

Якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane V. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, п. 57).

Від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору – суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош Алли Іванівни, Дібрової Галини Іванівни та ОСОБА_5 16.04.2020 року надійшли письмові пояснення, в яких зазначено, що як убачається з тексту позовної заяви ОСОБА_2 від 09.03.2020 року останній фактично не згоден з ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду про залишення апеляційної скарги без руху від 02.12.2019 року у справі №916/1288/19, а посилається на неналежну поведінку колегії суддів при розгляді справи №916/1288/19, що полягала, зокрема, на його думку, в упередженості, дискримінації особи у зв`язку з існуванням у останнього статусу інваліда II групи. Крім того, як вважає позивач, колегія суддів при виконанні своїх обов`язків перевищила владні процесуальні повноваження. Фактично викладені позивачем підстави та предмет позову стосуються лише такого процесуального питання, як залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_2 у справі №916/1288/19, у зв`язку з неподанням останнім доказів направлення апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства «АМПУ» та Товариству з обмеженою відповідальністю «Морський клуб ТЦФ».

В поясненнях третіх осіб зазначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28 січня 2020 року у справі № 916/1288/19 апеляційне провадження було закрите на підставі п.3 ч.1 ст.264 ГПК України у зв`язку з тим, що у справі, яка переглядається, спір між сторонами виник щодо орендних платежів, які підлягають сплаті за умовами діючого договору оренди майна від 01.09.2005 року № КД-7786, тобто щодо виконання суто господарського грошового зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» перед Державним підприємством «Адміністрація морських портів України», що не стосується корпоративних прав та обов`язків ОСОБА_2 як учасника Товариства, тобто оскарженим судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки апелянта не вирішувалося. В даному випадку ОСОБА_2 має право у випадку незгоди з ухвалою суду про залишення без руху його апеляційної скарги, викласти свої доводи та заперечення з цього приводу в касаційній скарзі на остаточне судове рішення у даній справі (ч.3 ст. 255 ГПК України). Таким правом скаржник скористався, звернувшись з касаційною скаргою на ухвалу суду апеляційної інстанції від 28.01.2020 року.

Таким чином, треті особи вважають, що доводи позивача, викладені у поданій ним позовній заяві жодним чином не підтверджені, є безпідставними та необґрунтованими та зводяться до незгоди з судовими рішеннями Південно-західного апеляційного господарського суду, а тому задоволенню не підлягають.

12.05.2020 року позивачем надані додаткові пояснення стосовно пояснень третіх осіб, в яких знову зазначив, що Одеська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" - не є зареєстрованою в установленому законом порядку юридичною особою, у розумінні ч.1 ст.80 та ч.3 ст.95 ЦК України, п.1 ч.2 ст.55 ГК України та ч.2 ст.4 ГПК України, а тому не наділена процесуальною дієздатністю, що визначається здатністю особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки як позивача у господарському процесі по справі №916/1288/19, та не має жодного законного права не тільки на особисте звернення до господарського суду за захистом своїх прав та інтересів, а й на персональне отримання будь-яких процесуальних документів по справі №916/1288/19, а тому не приймала особистої участі у справі №916/1288/19, та, як наслідок, не могла користуватись і не користувалась будь-якими правами та обов`язками учасника процесу, закріпленими у ст.42 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, позивач вважає доведеним, що треті особи: Південно-західний апеляційний господарський суд, суддя Ярош А.І., суддя Діброва Г.І., суддя Принцевська Н.М. у своїх письмових поясненнях поширюють неправдиву інформацію, що Одеська філія Державного підприємства “АМПУ” приймала нібито самостійну участь у справі №916/1288/19, та, як наслідок, нібито самостійно користувалася усіма правами та обов`язками учасника процесу, закріпленими у ст.42 Господарського процесуального кодексу України.), що не відповідає обставинам справи, суперечить положенням чинного законодавства і висновкам Верховного Суду.

Позивач стверджує, що його незгода стосується виключно допущенної органом державної влади (Південно-західним апеляційним господарським судом) непрямої дискримінації позивача ( ОСОБА_2 ) за ознаками інвалідності через створення для останнього, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), доказом якої є наведена позивачем ухвала суду від 25.11.2019 по справі № 916/1288/19. Тобто треті особи: Південно-західний апеляційний господарський суд, суддя Ярош А.І., суддя Діброва Г.І., суддя Принцевська Н.М. помилково вважають, що порушення прав позивача ( ОСОБА_2 ) відбулось через постановлення Південно-західним апеляційним господарським судом 02.12.2019 року ухвали по справі №916/1288/19, а не внаслідок застосування щодо ОСОБА_2 непрямої дискримінації за ознаками інвалідності шляхом примушування останнього робити те, що не передбачено законодавством, та створення для позивача, менш сприятливих умов доступу до судочинства порівняно з третьою особою (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), яку позивач позбавлений практичної можливості оскаржити у процесуальний спосіб через бездіяльність відповідача в особі Кабміну.

Також позивач в поясненнях зазначає, що орган державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження та винесення ухвали від 02.12.2019 по справі №916/1288/19 вийшов за межі наявних у нього процесуальних повноважень шляхом штучного включення, на власний розсуд, до кола учасників справи №916/1288/19, на яких поширюються положення ст.ст. 258, 259 ГПК України, не наділеного процесуальною дієздатністю суб`єкта - Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України». Без постановлення відповідної ухвали про залучення останньої до участі у цій справі № 916/1288/19 в якості її учасника, а також залишивши без руху подану ОСОБА_2 апеляційну скаргу, з підстав визначених п. 3 ч.3 ст. 258 та ч.2 ст.260 ГПК України, через не надання останнім, доказів направлення її копії не наділеному процесуальною дієздатністю суб`єкту - Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України”.

Позивач стверджує, що при цьому, аналогічних умов відкриття апеляційного провадження для іншого учасника справи №916/1288/19 третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) не встановлювалось.

Стосовно доводів третіх осіб: Південно-західного апеляційного господарського суду, судді Ярош А.І., судді Діброва Г.І., судді Принцевська Н.М., що постановлення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху нібито відповідали вимогам чинного процесуального законодавства України (ст. 260 ГПК України) та є виконанням обов`язку суду при здійсненні судочинства, а вищевказані норми не містять виключення щодо осіб, які мають інвалідність, а відтак - не є дискримінацією, то вказане на думку позивача не відповідає обставинам справи, оскільки органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) під час вирішення процесуального питання про відкриття апеляційного провадження по справі №916/1288/19, допущене протиправне перебирання на себе непритаманних судам функцій, довільного розширення лише для однієї особи - позивача ( ОСОБА_2 , який є фізичною особою з інвалідністю) кола осіб, шляхом включення до нього Одеську філію ДП «АМПУ», на адресу якої, ОСОБА_2 мусив здійснити надсилання копії своєї апеляційної скарги для задоволення висунутих органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) умов доступу позивача ( ОСОБА_2 ) до правосуддя, не вимагаючи, при цьому, від третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»), виконання аналогічного обов`язку.

Щодо доводів третіх осіб: Південно-західного апеляційного господарського суду, судді Ярош А.І., судді Діброва Г.І., судді Принцевська Н.М. стосовно того, що обставин, які б свідчили про те, що колегія суддів прямо чи побічно була заінтересована у розгляді справи та про існування обставин, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності колегії суддів нібито не існує, позивач вказує, що зазначене не відповідає обставинам справи, оскільки про існування обставин, що викликають сумнів в упередженості та необ`єктивності колегії суддів підтверджується письмовими доказами, а саме двома ухвалами Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2019 року по справі №916/1288/19 про залишення без руху вказаних апеляційних скарг позивача ( ОСОБА_2 ) і третьої особи (ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ»).

Позивач зауважую, що при цьому, на відміну від ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду (реєстраційний № рішення в ЄДРСР: 86002120) про залишення без руху апеляційної скарги ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» (третя особа) з підстав не сплати останнім судового збору, друга ухвала Південно-західного апеляційного господарського суду (реєстраційний № рішення в ЄДРСР: 86036885) про залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_2 (позивач) мотивована не наданням останнім доказів направлення вказаної апеляційної скарги Одеській філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України».

За твердженнями позивача, крім того, з резолютивної частини вказаної ухвали вбачається, що органом державної влади (Південно-західний апеляційний господарський суд) встановлено ОСОБА_2 (позивач) строку 10 днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги для надання доказів направлення копії цієї апеляційної скарги з додатками Одеській філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України".

Виходячи з наведених норм Закону, ОСОБА_2 вважає пояснення третіх осіб: Південно-західний апеляційний господарський суд, суддя Ярош А.І., суддя Діброва Г.І., суддя Принцевська Н.М. на свою позовну заяву такими, що жодним чином не спростовують викладених у неї обставин та не містить фактів, що підтверджують заперечення ДКСУ, які мають значення для вирішення цієї справи та бездоказово були висловлені останніми проти заявленого ОСОБА_2 предмету позову.

Ухвалою суду від 19.02.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

Ухвалою суду від 30.03.2020 року вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.

22.06.2020 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Відповідачі не скористались своїм правом подання заперечень на відповіді на відзив.

Позивач в судове засідання, призначене на 20 липня 2020 року о 11:00 не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, своєчасно, відповідно до вимог КАС України. Надав клопотання про розгляд справи за відсутності позивача. (а.с. 20-21 т.2)

Представник відповідача – держави Україна в особі Кабінету Міністрів України в судовому засіданні проти задоволення адміністративного позову заперечував, з підстав викладених у відзиві на адміністративний позов.

Представник відповідача – держави Україна в особі Державної казначейської служби України в судовому засіданні проти задоволення адміністративного позову заперечував, з підстав викладених у відзиві на адміністративний позов.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ТОВ «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ» в судовому засіданні адміністративний позов просив задовольнити та зазначив, що підтримує позицію позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору – Південно-західний апеляційний господарський суд, суддя Ярош Алла Іванівна, суддя Діброва Галина Іванівна, суддя Принцевська Наталія Миколаївна, до судового засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином та своєчасно, відповідно до вимог КАС України. В прохальній частині письмових пояснень просили здійснювати розгляд справи без їх участі.

В судовому засіданні 20.07.2020 року, судом, керуючись положеннями ст.250 КАС України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.

Судом встановлено, що 19.11.2019 року до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга виконавчого директора Товариства з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” Бондаренко Т.А. на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року у справі №916/1288/19.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2019 року у справі №916/1288/19 апеляційну скаргу виконавчого директора Товариства з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” Бондаренко Т.А. - залишено без руху. Встановлено Товариству з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” строк 10 днів з дня вручення копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання Південно-західному апеляційному господарському суду доказів сплати судового збору у розмірі 30460 грн. 43 коп.

Також до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга учасника товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ” Бондаренка ОСОБА_11 Володимировича на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року у справі №916/1288/19.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.12.2019 року у справі №916/1288/19 апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху у зв`язку з тим, що останнім не виконано вимоги п. 3 ч. 3 ст. 258 Господарського процесуального кодексу України, а саме: не направлено копії апеляційної скарги Одеській філії Державного підприємства “Адміністрація морських портів України” та Товариству з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ”. Вищевказаною ухвалою апелянту встановлено 10-денний строк з дня вручення її копії для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання Південно-західному апеляційному господарському суду відповідних доказів направлення копії апеляційної скарги з додатками іншим сторонам у справі.

Як вбачається з матеріалів справи та констатується сторонами, 09.12.2019 року до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява ОСОБА_2 про усунення недоліків, до якої додано квитанцію, поштову накладну, опис вкладення в цінний лист від 09.12.2019 року, які підтверджують направлення апеляційної скарги, копію пенсійного посвідчення на адресу Одеської філії Державного підприємства “АМПУ”, а також опис вкладення в цінний лист з розпискою виконавчого директора Товариства з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” про отримання копії апеляційної скарги нарочним 18.11.2019 року.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2019 року відкрито апеляційне провадження по справі №916/1288/19 за апеляційною скаргою учасника Товариства з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” ОСОБА_2 на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.01.2020 року апеляційну скаргу виконавчого директора Товариства з обмеженою відповідальністю “Морський клуб ТЦФ” Бондаренко Т.А. на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року у справі №916/1288/19 - повернуто скаржнику без розгляду з огляду на невиконання вимог ухвали суду від 02.12.2019 року та неусунення недоліків апеляційної скарги.

Відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський клуб ТЦФ" ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 25 жовтня 2019 року у справі №916/1288/19, оскільки з рішення суду, що оскаржується, не виникають будь-які права чи обов`язки ОСОБА_1 як суб`єкта в корпоративних відносинах та носія корпоративних прав, відповідні питання в судовому акті не вирішувались, а будь-які припущення та потенційні загрози впливу виконання рішення про стягнення з Товариства заборгованості на майнові інтереси скаржника як учасника ТОВ "Морський клуб ТЦФ" не можуть братись до уваги. При цьому, колегія суддів зауважила, що той факт, що ОСОБА_1 може бути позбавлений можливості отримувати дивіденди від господарської діяльності товариства внаслідок стягнення заборгованості з ТОВ "МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ" оскаржуваним рішенням, є наслідком насамперед господарської діяльності відповідача як суб`єкта господарювання.

Також, відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, ухвалою Верховного суду у складі Касаційного господарського суду від 11.03.2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Морський клуб ТЦФ» ОСОБА_1 на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 у справі № 916/1288/19.

Разом з тим, судом встановлено, що ухвалою Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 26.03.2020 року №869/1дп/15-20 відмовлено у відкритті дисциплінарної справи за скаргою ОСОБА_2 стосовно суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош Алли Іванівни, Діброви Галини Іванівни, Принцевської Наталії Миколаївни. Зі змісту даної ухвали вбачається, що 21 лютого 2020 року до Вищої ради правосуддя за вхідним № Б-1308/0/7-20 надійшла скарга ОСОБА_2 на дії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош А.І., Діброви Г.І., Принцевської Н.М. за дії під час розгляду справи № 916/1288/19. За результатами попередньої перевірки скарги доповідачем – членом Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя Шелест С.Б. складено висновок про відсутність підстав для відкриття дисциплінарної справи, оскільки доводи скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням (пункт 4 частини першої статті 45 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Отже, як вбачається з матеріалів справи, звернення ОСОБА_2 до суду з даним адміністративним позовом обумовлено тим, що, на думку позивача, колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду під час розгляду його апеляційної скарги застосовано непряму дискримінацію щодо ОСОБА_2 за ознаками належності його до фізичних осіб з інвалідністю, внаслідок чого ОСОБА_2 опинився в нерівному з іншими учасники справи становищі.

Відповідно до вимог частини 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Статтею 22 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Разом з тим, у міжнародних конвенціях з прав людини передбачається, що країна, що ратифікувала їх, зобов`язана шанувати і забезпечити всім людям, що знаходяться на її території й у межах її юрисдикції, права людини без будь-яких відмінностей, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, сексуальна орієнтація, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, власність, вживання (але не зловживання) наркотиків, народження або інший статус.

При цьому, у міжнародних відносинах поняття дискримінації також охоплює ставлення до держави (або групи держав), зазіхання на її права, що загрожує загальновизнаним звичаям і принципам міжнародного права. Організації Об`єднаних Націй виключає расову, політичну, релігійну й інші види дискримінації в міжнародних відносинах (ст. 55, 62 і 73).

Так, у 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації.

Відповідно до ст. 2 Загальної декларація прав людини кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

Згідно з ст. 7 Загальної декларація прав людини всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

Статтею 8 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Також відповідні положення щодо заборони дискримінації передбачені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.97.

Відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Згідно з ст. 1 Протокол N 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ETS N 177) здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені в Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року № 5207-VI.

Відповідно до п.п.2, 3 ч.1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»:

дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними;

непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Принцип недискримінації у законодавстві України визначені в ст. 2 зазначеного Закону, відповідно до якої законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак:

1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;

2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб;

3) повагу до гідності кожної людини;

4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.

Відповідно до ст 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом.

Реалізація зазначеного права не може бути підставою для упередженого ставлення, а також не може спричиняти жодних негативних наслідків для особи, яка скористалася таким правом, та інших осіб.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Разом з тим, відповідно до ст. 29 Загальної декларації прав людини кожна людина має обов`язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй.

Так, відповідно до ст. 174 Господарського процесуального кодексу України визначені підстави за яких суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Зокрема, ст. 172 ГПК України передбачає, що позивач, особа, яка звертається з позовом в інтересах іншої особи, зобов`язані до подання позовної заяви надіслати учасникам справи її копії та копії доданих до неї документів листом з описом вкладення. Такий самий обов`язок покладається на позивача у разі залучення судом до участі у справі іншого відповідача, заміни неналежного відповідача, залучення або вступу у справу третьої особи.

В судовому засіданні та в адміністративному позові позивач погоджується з тим, що дійсно національне законодавство передбачає право суду з зазначених підстав залишити апеляційну скаргу без руху. Однак, ОСОБА_2 вважає, що колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду постановила ухвалу від 02.12.2019 року виключно у зв`язку з тим, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю 2 групи та з метою обмеження його до права на справедливий суд з цих підстав.

Аналізуючи положення національного та міжнародного законодавства, а також дослідивши матеріали справи та надані сторонами письмові докази суд дійшов висновку, що в діях органу державної влади Південно-західного апеляційного господарського суду відсутня дискримінація до ОСОБА_2 за ознакою належності його до осіб з 2 групою інвалідності.

В межах даної адміністративної справи суд не надає оцінку рішенням Південно-західного апеляційного господарського суду, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Суд зазначає, що ОСОБА_2 скористався своїм правом, наданим Законом, на касаційне оскарження, шляхом подання касаційної скарги на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 року, постановлену за результатом розгляду його апеляційної скарги. Касаційний розгляд скарги ОСОБА_2 на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 року триває.

З урахуванням наведеного, судом не встановлено та позивачем не надано належних та допустимих доказів факту прояву дискримінаційної поведінки відносно нього, яка б свідчила про порушення прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів ОСОБА_2 , як особи яка відноситься до осіб з інвалідністю 2 групи. Зазначене в свою чергу унеможливлює судом відновити порушені права, оскільки встановлення судом протиправності дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень є юридично значущий факт за яким у суду виникає право зобов`язати відповідача вчинити певні дії спрямовані на відновлення порушених прав.

Крім того, ОСОБА_2 скористався своїм правом звернення зі скаргою на дії суддів до Вищої ради правосуддя з метою притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів Південно-західного апеляційного господарського суду ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за результатом розгляду якої ухвалою Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 26.03.2020 року №869/1дп/15-20 відмовлено у відкритті дисциплінарної справи. Зазначене в свою чергу, додатково свідчить про відсутність дискримінації відносно ОСОБА_2 в діях колегії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду Ярош Алли Іванівни, Дібрової Галини Іванівни, Принцевської Наталі Миколаївни при прийнятті ухвали від 02.12.2019 року.

За таких обставин, позовні вимоги про визнання протиправним невжиття заходів державою Україна в особі Кабінету Міністрів України щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, яке призвело до непрямої дискримінації Південно-західним апеляційним господарським судом ОСОБА_2 за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю, та зобов`язання державу Україна в особі Кабінету Міністрів України в межах дискреційних повноважень, визначених ст.13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», вжити заходів загального характеру для припинення Південно-західним апеляційним господарським судом подальшого порушення прав і основоположних свобод людини стосовно ОСОБА_2 шляхом непрямої дискримінації за ознаками належності його до фізичних осіб та осіб з інвалідністю задоволенню не підлягають.

У зв`язку з тим, що вимоги про стягнення на користь позивача моральної та матеріальної шкоди та виставлення до третіх осіб регресивних вимог є похідними від вимог, в задоволенні яких відмовлено, у суду відсутні правові підстави для їх задоволення, а отже зазначені вимоги також задоволенню не підлягають.

Згідно положень ст.75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожні докази, які є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Судові витрати розподілити відповідно до ст.139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 9, 72-73, 77, 90, 242, 245, 255, 295 КАС України суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «МОРСЬКИЙ КЛУБ ТЦФ», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південно-західного апеляційного господарського суду, судді Ярош Алли Іванівни, судді Дібрової Галини Іванівни, судді Принцевської Наталі Миколаївни, про визнання протиправним невжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зобов`язання вжити заходів загального характеру для припинення порушення прав, стягнення моральної шкоди, зобов`язання виставити солідарні регресивні вимоги – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.

Відповідно до ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано суддею 24.07.2020 року.

Суддя П.П. Марин

.