Рішення № 90568037, 24.07.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 405/1182/20

провадження 2/201/2009/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незаконними дій по утриманню дитини, забезпечення повернення малолітньої дитини до Турецької Республіки і зобов`язання вчинити певні дії, стягнення витрат,

ВСТАНОВИВ:

Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) 20 лютого 2020 року звернулося до суду в інтересах ОСОБА_1 с позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконними дій по утриманню дитини, забезпечення повернення малолітньої дитини до Турецької Республіки і зобов`язання вчинити певні дії, стягнення витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач у своєму позові, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що сторони з 07 вересня 2012 року перебувають в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу і спільного мешкання мають малолітню дитину: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження , мешкали своєю сім`єю в Туреччині; сімейне життя не склалося, стоїть питання про розірвання шлюбу і відповідачка з дитиною виїхали до України, де і мешкають в місті Світловодську. Позивач бажає спілкуватися зі своєю дитиною, приймати участь у її вихованні та утриманні, але відповідачка йому в цьому протиправно перешкоджає.

Позивач вказує на те, що фактично відповідачка утримує їх дитину, що є незаконним і суперечить інтересам дитини та порушує його права як батька цієї дитини. На сьогоднішній день відповідач разом з дітьми проживає в Україні за наступною адресою: АДРЕСА_1 . До Міністерства юстиції України як центрального органу України з виконання Конвенції 1980 року надійшла заява позивача про повернення дитини через центральний орган держави Турецька Республіка . Відповідачем було надано письмові пояснення щодо відмови добровільно повернути дитину до Туреччини. Позивач з посиланням на додані до позову докази (копії довідок про доходи, копія договору про купівлю-продаж квартири та інш.) стверджує, що він не давав своєї згоди на переміщення відповідачем їх дитини в Україну на невизначений строк або переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання, тобто на зміну держави постійного місця проживання дитини з Турецької Республіки в Україну. Враховуючи вказане позивач вбачає, що відповідач незаконно утримує їх дитину на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV. Конвенція 1980 року набула чинності для України з 01 вересня 2006 року. Просили суд ухвалити рішення про визнання незаконним утримування відповідачкою вказаної малолітньої дитини і повернути цю їх дитину до нього, за його місцем мешкання в Турецькій Республіці, а в разі не виконання рішення в добровільному порядку зобов`язати відповідача передати їх малолітню дитину ОСОБА_3 її батькові ОСОБА_1 , що мешкає в м. Стамбулі, задовольнивши позовну заяву в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, не погодився з ними та викладеними в них обставинами повністю і категорично заперечував проти задоволення позову, про що і просив винести рішення суду.

Вислухавши пояснення представників позивача і відповідача, з`ясувавши думку сторін, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з`ясовано, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебувають в зареєстрованому шлюбі з 07 вересня 2012 року , що був зареєстрований в Турецькій Республіці та постійно проживали в АДРЕСА_2 , ОСОБА_5 . Від цього шлюбу і спільного мешкання в них народилася дитина: дочка ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Стамбулі, Турецька Республіка (копія довідки про народження від ІНФОРМАЦІЯ_2 року № НОМЕР_1 ). Ця дитина народилася в м. Стамбул (Турецька Республіка) та зростала і виховувалася у Турецькій Республіці доки її у віці 3.5 років, як стверджує позивач, було вивезено в Україну матір`ю - відповідачем без згоди позивача, батька дитини.

Сімейне життя сторін не склалося, відносини погіршилися і відповідачка звернулася до суду з позовом про розлучення; зараз у 15-му Сімейному суді м. Стамбула слухається справа про розлучення № 2019/7 за позовом відповідача ( ОСОБА_7 ), поданим 07 січня 2019 року. Проміжним рішенням від 14 січня 2019 року 15-го Сімейного суду м. Стамбула подану позивачем ( ОСОБА_8 ) заяву про заборону матері вивозити дитину за кордон без дозволу батька та про скасування попередніх дозволів на виїзд задоволено.

Позивач стверджує, що він ніколи не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, адже ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання малолітньої ОСОБА_3 позивач не давав.

У зв`язку з цим 25 квітня 2019 до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція 1980 року) через Центральний орган Турецької Республіки надійшла заява позивача про сприяння поверненню дитини до Турецької Республіки. Міністерство юстиції України через Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області звернулося до відповідача з метою роз`яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Турецької Республіки. Відповідач надала письмові пояснення, відповідно до яких вона відмовилась добровільно повернути дитину до Турецької Республіки.

З огляду на пояснення відповідача, на думку позивача, вбачається, що вона не має наміру повертатися з дитиною до постійного місця проживання у Турецькій Республіці, чим порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання, право позивача особисто брати участь у вихованні дитини, право дитини та позивача на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини. Позивач вважає, що відповідач здійснює незаконне утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-ІУ. У відповідності зі статтею 3 Конвенції переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно до статті 5 Конвенції 1980 року для її цілей «права піклування» включають права, пов`язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини.

Права піклування можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судового або адміністративного органу, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Отже, у розумінні вищенаведених статей 3 і 5 Конвенції 1980 року утримування дитини відповідачем в Україні без згоди на те позивача є протиправним. Відповідач порушує права позивача на піклування про дитину, що включають право на визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 .

За таких умов стаття 8 Конвенції 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися із заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини. Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину до держави її постійного проживання. Позивач звернувся до відповідача з питання повернення їх дитини в Туреччину до нього, до батька дитини, проте позивачу було відмовлено, виник спір, який в добровільному порядку вирішено не було і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позов не підлягаючим задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 1 статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно п. п. 2, 4 статті 16 ЦПК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення. Згідно ч. 2 статті 5 ЦПК України, у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Судом з`ясовано, що ОСОБА_2 закінчила школу з англійським ухилом із золотою медаллю, за підсумками олімпіади поступила в Харківський національний економічний університет ім. Семена Кузнеця. У 2008 році закінчила Харківський національний економічний університет ім. Семена Кузнеця, її залишали в аспірантурі, але вона пройшла співбесіду в аудиторську компанію Pricewaterhouse Coopers і прийняла пропозицію про роботу там. Після цього працювала в Києві в міжнародній аудиторській компанії Pricewaterhouse Coopers, в податковій інспекції Подільського району міста Києва, в міжнародній тютюновій компанії British American Tobacco. ОСОБА_10 познайомилася з ОСОБА_1 в 2011 році. ОСОБА_1 обіцяв допомагати їй в її подальшій кар`єрі в Стамбулі , якщо вона переїде туди жити, але обіцянку свою не виконав.

По приїзду до Стамбула ОСОБА_10 почала стажування в банку TEB BNP Paribas, і пішла на курси турецької мови, вивчивши її досконало. ОСОБА_10 та ОСОБА_1 одружилися в вересні 2012 році, ОСОБА_10 взяла прізвище чоловіка - « ОСОБА_12 ». У ОСОБА_1 це був вже другий шлюб. У першому шлюбі розлучення тривало роками, він не хотів давати розлучення дружині, хоча дітей у шлюбі не було. Дружина, будучи туркенею, проживаючи в Туреччині, маючи сім`ю і родичів, друзів в Туреччині, проте знайшла роботу в Москві і поїхала, аби триматися від нього подалі.

У побуті чоловік виявився скандальним, а після народження дитини його ставлення до дружини дуже погіршилось, поводив себе агресивно, зневажав, а з часом став погрожувати. До народження дитини ОСОБА_2 працювала в компанії Coca-Cola Эзecek (Кока-Кола (м. Стамбул) і після, аудитором в холдингу Anadolu Endustri Holding у м. Стамбул (торгові марки Efes, McDonald's, автомобілі Kia та ін.). У 2014 році чоловік наполіг на тому, що б ОСОБА_2 звільнилася (хоча вона добре заробляла і хотіла працювати і сама утримувати себе), оскільки йому не подобалась велика кількість відряджень ( ОСОБА_2 працювала аудитором в холдингу, мала багато зарубіжних поїздок).

У травні 2015 року народилася ОСОБА_14 . Після народження дитини відповідачу з чоловіком стало дуже складно: з дитиною не допомагав, намагався менше бувати вдома, ОСОБА_2 завжди спала з дитиною в окремій кімнаті, тому що йому дочка завжди заважала. Якщо ОСОБА_14 вередувала, він заходив в кімнату, включав яскраве світло і кричав, що йому треба спати. У квітні 2018 Айлін почала ходити в дитячий сад в Стамбулі. Проходила пару тижнів, захворіла і все закінчилося госпіталізацією, дитина лежала в лікарні з отитом і бронхітом. З червня по вересень дитячий сад не працював. У липні подружжя з дитиною разом полетіли в Україну, що б дитина провела час на чистому повітрі, поїла якісних продуктів (в Стамбулі брудне повітря, погана екологія, влітку дуже спекотно). Чоловік провів з дружиною і її батькам деякий час і повернувся в Стамбул, ОСОБА_2 з ОСОБА_14 залишилася в Україні до початку вересня. Потім вони повернулися до Стамбула .

У Стамбулі ОСОБА_2 просила чоловіка не відводити дитину в дитячий сад, почекати поки дівчинка підросте і зміцніє, бо чоловік не давав їй видужати після хвороби, змушував вести в садок навіть з температурою тільки тому, що за садок були заплачені гроші. Чоловік відмовився і дитина знову пішла в садок і знову почала сильно хворіти: знову був бронхіт, отит і все закінчилося госпіталізацією з діагнозом: вірусний менінгіт. Довго лежали в лікарні. До госпіталізації ОСОБА_14 хворіла вдома, ОСОБА_2 постійно їздила з нею до лікаря, кілька разів поставало питання про госпіталізацію, але їх поки відправляли додому. У ОСОБА_2 в цей час був розрив зв`язок на правій нозі, було важко ходити, використовувала милицю, в цей час батьки чоловіка були в Стамбулі більше місяця - жили у сестри, але ні він ні його батьки їй ні в чому не допомагали, а приходили тільки скандалити. Чоловік постійно проводив час з ними, коли ОСОБА_2 дзвонила і просила привезти ліки дитині - грубіянив і відключав телефон. За весь час, що вона з дитиною лежали в лікарні - дитина з менінгітом, а вона з бронхітом, який майже переріс в пневмонію ( ОСОБА_2 заразилася від дочки), батьки чоловіка ні разу не відвідали ОСОБА_14 .

Мати ОСОБА_2 прилетіла до їх з України в той же день, як їх госпіталізували і весь цей час жила з ними в палаті і допомагала. У грудні 2018 року, коли вони всі ще лежали в лікарні, чоловік сказав що вже з лютого ОСОБА_14 знову піде в дитячий сад, в який він хоче. Коли ОСОБА_2 заперечила, що у дитини дуже низький імунітет і потрібен тривалий час на відновлення, чоловік сказав, що вона нічого не вирішує і буде, як він захоче. Він часто говорив їй: «мовчи, коли я розмовляю зі своєю дочкою». Через його постійні скандали, крики, нескінченну агресію ОСОБА_14 була дуже нервовою, не розмовляла, часто плакала і кричала вночі, хвороба посилювала її нервовий стан, масований прийом антибіотиків і гормонів дуже сильно знизив її імунітет. Під час скандалів чоловіку було все одно що дитина поруч, і чує його (аудіо записи його агресивної поведінки надані ОСОБА_2 в числі доказів в Турецький сімейний суд). На підтвердження перебування Айлін у дитячій клініці у м. Стамбул з 16 грудня 2018 року по 24 грудня 2008 року з діагнозом «менінгіт, не специфічний» надано посвідчену адвокатом копію нотаріально посвідченого перекладу Епікризу.

Ставлення батьків чоловіка до ОСОБА_2 стало дуже поганим після розлучення його сестри з чоловіком восени 2017 року (сестрі 40 років, і у неї не могло бути дітей). Після цього чоловік став часто називати її сурогатною матір`ю і погрожував забрати дитину, а її відправити назад в Україну. З розлученням сестри також збігся перехід чоловіка на нову роботу і його підвищений інтерес до своєї незаміжньої і бездітної начальниці, яку він їй постійно ставив у приклад. Чоловік зі своєю начальницею часто їздили в міжнародні відрядження, він приїжджав щасливий, але вдома знову починав скандали і крики все більше і більше. Чоловік поставив собі завдання знищити дружину морально. У той час як ОСОБА_2 постійно займалася дитиною і дуже втомлювалася, чоловік щодня ходив в спортзал, наймав собі персонального тренера і почав посилено вживати анаболічні стероїди і гормони росту, робив собі ін`єкції. Дослідження довели, що прийом анаболічних стероїдів людиною призводить до зростання агресивності. У ОСОБА_2 є фото препаратів, які вживав її чоловік принаймні протягом останніх двох років до моменту початку шлюборозлучного процесу.

Таким чином, побоюючись за життя і здоров`я своєї дитини ОСОБА_2 змушена була 07 січня 2019 року подати позов на розлучення з чоловіком в Турецький сімейний суд в м. Стамбул. У той же день, ІНФОРМАЦІЯ_4 , Турецький сімейний суд в м. Стамбул, на підставі пред`явлених ОСОБА_2 доказів агресивної поведінки чоловіка, погроз з його боку, прийняв рішення номер 2019/11 - 2019/10 про заборону чоловіку наближатися до дружини терміном на два місяці, причиняться їй фізичне чи моральне насильство прямо або за допомогою засобів комунікації. В турецькій судовій практиці така заборона згодом продовжується за клопотанням позивача, адвокат Юджель М.Ю. таке клопотання не подавав з огляду на те, що вона вже перебувала на території України.

На підтвердження вищевикладених обставин додано нотаріально посвідчений переклад Рішення 15-го Сімейного суду м. Стамбул від 07 січня 2019 року про вжиття запобіжних заходів, заборону винній стороні, ОСОБА_1 , який застосовував силу, погрожував застосуванням сили, вербально чи діями ображав, принижував постраждалу від насилля ОСОБА_15 : на 3 місяці наближатися до спільного будинку сторін, який знаходиться за адресою АДРЕСА_3 , та надати цю адресу терміном на 2 місяці особі, яка постраждала від насилля та якій надано захист; заборону на 2 місяці винній особі, яка застосовувала силу, наближатися до житла, місця роботи, інших адрес, де може знаходитися постраждала від насилля; заборону на 2 місяці винній особі, яка застосовувала силу, спричиняти неспокій особі, яка постраждала від насилля, за допомогою засобів комунікації та іншими шляхами.

09 січня 2019 року на законних підставах, відповідно до статті 197 Турецького сімейного кодексу, маючи юридичне право проживати разом з дитиною окремо від чоловіка, побоюючись за фізичне і психічне здоров`я і життя своє та дитини, через постійні погрози з боку чоловіка, ОСОБА_2 полетіла разом з дитиною в Україну. Причиною від`їзду відповідача з малолітньою дочкою до України був страх за життя, за фізичне та психологічне здоров`я дитини. Позивач проявляв агресивну поведінку на очах дитини, погрожував забрати дитину та вигнати ОСОБА_2 з дому. Крім того, у ОСОБА_2 не було окремого житла в Стамбулі і зважаючи на стан здоров`я дитини вона не могла піти на роботу і утримувати себе з дитиною. Також вона побоювалася, що чоловік може викрасти дитину і заподіяти цим непоправної шкоди її фізичному та психологічному здоров`ю. Випадки крадіжки дітей чоловіками з метою помсти своїм дружинам не рідкісні. ОСОБА_2 в Туреччині була одна і її не було кому захистити.

ОСОБА_2 відразу повідомила чоловіку, де вони знаходяться, він уже приїжджав з ними влітку 2018 року і знав адресу їх проживання в Україні. Весь цей час позивач знав, де знаходиться його дружина та дочка. Дружина не перешкоджала його спілкуванню з дитиною.

В позовній заяві зазначено, що дитину у віці 3.5 роки було вивезено в Україну матір`ю - відповідачем без згоди позивача, батька дитини, що не відповідає дійсності, оскільки: відповідно до статті 197 Турецького сімейного кодексу дружина має повне юридичне право проживати разом з дитиною окремо від чоловіка; на момент виїзду позивача разом із дитиною до України, в неї був нотаріально посвідчений Дозвіл від батька дитини на вивіз її за кордон від 05 липня 2018 року (термін дії дозволу - необмежений).

В позовній заяві зазначено, що позивач ніколи не давав своєї згоди на переїзд дитини на постійне місце проживання в Україну і вважає, що відповідач самостійно змінила місце проживання спільної малолітньої дитини і визначила її місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав позивача, адже ні усної, а ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання малолітньої ОСОБА_3 позивач не давав.

Ці ствердження не відповідають дійсності, оскільки позивач і раніше і після переїзду малолітньої ОСОБА_3 разом із матір`ю - ОСОБА_2 до України приїздив до України 06 липня 2019 року, 12 серпня 2019 року та 29 жовтня 2019 року. При цьому позивач неодноразово висловлював усну згоду на проживання малолітньої ОСОБА_3 в Україні разом з матір`ю - ОСОБА_2 ..

У зверненні адвоката позивача ОСОБА_16 до Головного управління з зовнішніх відносин та Європейського Союзу Міністерства юстиції Турецької Республіки (Бюро із захисту прав дітей), Генеральної республіканської прокуратури м. Стамбул (а.с. 22, переклад на а.с. 21), зазначено: «… У зв`язку з тим, що сторони не змогли домовитися по-дружньому, треба запитати чи можна відкрити позов в Українських органах та повідомити про це у наше Міністерство», а також що лист був доставлений 24 жовтня 2019 року. У копії заяви про повернення дитини відповідно до статті 8 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей не зазначено дати звернення позивача із заявою про повернення дитини, однак із документів, доданих до заяви про повернення дитини, вбачається, що вони були видані 25 березня 2019 року.

Таким чином, станом на 24 жовтня 2019 року (дата зазначена у зверненні адвоката позивача ОСОБА_16 ) процедура, передбачена положеннями Гаазької Конвенції, ще не була ініційована. У матеріалах справи відсутні докази у підтвердження того факту, що позивач до 24 жовтня 2019 року, тобто упродовж десяти місяців з дати виїзду дитини в Україну, пред`являв відповідачу вимогу про повернення дитини.

Мотиви, які спонукали позивача на ініціювання процедури повернення дитини в порядку, передбаченому Гаазькою конвенцією, не були добросовісними. Так, після погіршення відносин у сім`ї у зв`язку із захворюванням дитини та розірвання позивачем Договору реєстрації учня (договору на відвідування дитячого дошкільного навчального закладу), позивач перестав утримувати сім`ю та не надає ніякої допомоги їх спільній дитині, навіть після 06 липня 2019 року, коли позивач вперше приїздив до України та провів з сім`єю кілька днів. Відповідач, обурена таким ставленням позивача до сім`ї та спільної дитини, 04 жовтня 2019 року подала через свого адвоката до 26 виконавчого управління Стамбулу заяву про стягнення аліментів (попередніх виплат), присуджених проміжним рішенням 15-го Сімейного суду м. Стамбулу по справі № 2019/7Е до остаточного вирішення справи про розлучення. На підтвердження чого надано посвідчені копії нотаріально посвідченого перекладу документів виконавчого провадження: Довідки, Квитанції, Розрахунки, Інформація на офіційному сайті. Документи стосовно виплати аліментів датовані 23 жовтня 2019 року, а вже наступного дня 24 жовтня 2019 року адвокат позивача написав своє звернення до Головного управління з зовнішніх відносин та Європейського Союзу Міністерства юстиції Турецької Республіки. З метою помсти дружині та маючи бажання уникнути витрат, пов`язаних із розлученням та сплатою аліментів на дитину, позивач в подальшому ініціював процедуру повернення дитини в порядку, передбаченому Гаазькою конвенцією.

У зверненні адвоката позивача ОСОБА_16 до Головного управління з зовнішніх відносин та Європейського Союзу Міністерства юстиції Турецької Республіки (Бюро із захисту прав дітей), Генеральної республіканської прокуратури м. Стамбул (а.с. 22, переклад на а.с. 21), зазначено: « ОСОБА_17 викрала маленьку дитину ОСОБА_3 , що народилася, зростала, відвідувала дитячий садок у Туреччині та проживала до дати викрадення у Стамбулі та без дозволу мого підзахисного втекла 06 січня 2019 року до України, через день вона відкрила позов про розлучення», що не відповідає дійсності, оскільки позов про розлучення було подано 07 січня 2019 року, про що вказує представник позивача у позовній заяві, а виїхала ОСОБА_18 із дитиною вже після подання позову, 09 січня 2019 року, про що свідчить штамп на 9 сторінці закордонного паспорті ОСОБА_2 .. Таким чином, ОСОБА_18 діяла згідно Турецького законодавства та виїхала з Турецької Республіки на законних підставах, маючи згідно ст. 197 Турецького сімейного кодексу повне юридичне право на окреме від чоловіка проживання.

Також у зверненні адвоката зазначено: « ОСОБА_17 заявила, що у разі якщо мій підзахисний відповідач, що звернувся із заявою, батько дитини ОСОБА_1 , прийме позов про матеріальне відшкодування у відкритому позові, то вона надаватиме йому можливість бачитися із маленькою дитиною ОСОБА_3 , у протилежному випадку вона примусить дитину забути турецьку мову та батька, таким чином, вона піклується не про інтереси дитини, а про фінансові інтереси (тобто ігнорує вплив батьківської любові на дитину)», що також не відповідає дійсності, оскільки: по-перше, ОСОБА_18 ніколи не ставила фінансові інтереси вище інтересів дитини, ніяких умов до позивача щодо побачення із дитиною не висувала, навпаки, відразу повідомила позивача, що вони виїхали до України, позивач тричі після їх від`їзду приїздив до України, висловлював мовчазну згоду на переміщення та утримання дитини в Україні, що підтверджується світлинами, може підтверджуватися показаннями свідків та інформацією з Державної прикордонної служби України, по-друге, сам позивач ставив і ставить свої фінансові інтереси вище інтересів сім`ї, про що свідчать мотиви, за яких він ініціював процедуру повернення дитини в порядку, передбаченому Гаазькою конвенцією.

Все це свідчить про навмисне перекручування фактів, надання позивачем та його адвокатом завідомо неправдивої інформації, намагання їх ввести в оману Центральні органи, уповноважені для виконання функцій, покладених Гаазькою конвенцією.

Як зазначив Верховний Суд України у постанові № 6-58цс14 від 18 чеврня 2014 року: «Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання. Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини. За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини, або, при знаходженні дитини в іншій країні без визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин. Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди, відповідно до положень статті 3, частини 1 статті 12 Конвенції насамперед повинні встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою.».

У зазначеній постанові Верховний Суд України вимагає встановлювати у цій категорії справ наступні обставини: чи вимагав заявник повернення дитини до країни постійного проживання до звернення із заявою, які мотиви спонукали заявника на звернення до суду про повернення дитини, чи були мотиви добросовісними.

Також Верховний Суд України наголошує: «Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо. За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.».

Відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, вчиненої у Гаазі 25 жовтня 1980 року, надалі - «Гаазька Конвенція», переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

При цьому, до «права піклування» включають права, пов`язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини; а до «права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання (стаття 5 Гаазької Конвенції).

Договір реєстрації учня, укладений позивачем із Товариством з обмеженою відповідальністю … ОЗЕЛЬ ЕГІТІМ КУРУМЛАРІ ЛІМІТЕД ШІРКЕТІ 28 березня 2018 року був розірваний позивачем в односторонньому порядку після того, як дитина почала хворіти, що підтверджується посвідченою адвокатом копією нотаріально посвідченого перекладу СМС повідомлення, що надійшло на телефон відповідача.

Як вбачається із поданих стороною відповідача доказів, переміщення малолітньої ОСОБА_3 до України не можна розглядати як незаконне, оскільки: права, пов`язані з піклуванням батька про дитину не було порушено, батько дитини кілька разів приїздив до дитини в Україну, спілкувався із дитиною, не мав ніяких обмежень у спілкуванні із дитиною, стороною позивача не надано ніяких доказів щодо обмеження або створення перешкод батьку у спілкуванні із дитиною; до моменту виїзду відповідача із дитиною до України (09 січня 2019 року) позивач не використовував право на опіку над дитиною (поводив себе агресивно, мало спілкувався із дитиною, тому що мало часу проводив вдома, в односторонньому порядку розірвав Договір реєстрації учня (договір на відвідування дитячого дошкільного навчального закладу), відносно нього діяв заборонний припис, винесений 07 січня 2019 року 15-м Сімейним судом у м. Стамбул, яким йому було заборонено наближатися до спільного будинку сторін, який знаходиться за адресою АДРЕСА_3 ).

Відповідно до підпункту «а» частини першої статті 13 Гаазької Конвенції, незважаючи на положення попередньої статті1, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування.

Як вже зазначено та підтверджено доказами, наданими відповідачем, батько дитини фактично не здійснював права піклування на момент переміщення дитини, поводив себе агресивно, а згодом надав мовчазну згоду на переміщення дитини до України, кілька разів відвідував дитину в Україні і не заперечував проти її перебування в Україні.

Також, відповідно до підпункту «b» частини першої статті 13 Гаазької Конвенції, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Відповідно до Висновку Лікарсько-консультативної комісії Світловодської центральної районної лікарні Кіровоградської області від 05 лютого 2019 року № 4/123, дитина знаходиться в стані астено-вегетативної синдрому у вигляді дрібно-осередкової церебральної симптоматики після перенесеного вірусного менінгіту у грудні 2018 року, їй рекомендовано консультації та спостереження дитячого невролога та логопеда.

Внаслідок недбалого ставлення батька до дитини, нехтування здоров`ям дитини, наполягання батька на тому, щоб хвора дитина ходила до дитячого садочку, агресивного поводження до матері дитини та погроз вчинення фізичного насильства до матері дитини, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. В Україні дитина росте в здоровій психологічній атмосфері, в любові і турботі матері і її батьків. Тут у неї є свіже повітря, можливість прогулянок, гарне харчування, спілкування з однолітками. Все те, чого у неї не було в Стамбулі . ОСОБА_14 розмовляє російською мовою. Турецької мови не знає і не розуміє. До введення карантину у березні 2020 року відвідувала дитячий сад і додатково займалася з логопедом. Є світлини дитини, зроблені під час її перебування в Україні. Дитина прижилась у своєму новому середовищі, добре адаптувалася в соціумі, перебуває у психологічно благополучному психоемоційному стані та переживає емоційний комфорт і відчуття захищеності, відчуває до матері емоційну прихильність, у відносинах з нею відчуває емоційну близькість. Дитина має достатньо високий рівень соціалізації та комунікативної активності у колективі навчального закладу, а ізоляція дитини від рідної сім`ї, особливо від матері, у зв`язку із можливим поверненням до Турецької Республіки, може нанести їй психологічну шкоду.

Відповідно до Акту обстеження умов проживання від 15 травня 2019 року, складеного спеціалістами Служби у справах дітей Виконавчого комітету Світловодської міської ради Кіровоградської області, житло, у якому проживає дитина складається із трьох кімнат, наявні мережі газо, водо, електропостачання, опалення - індивідуальне, газове, квартира облаштована необхідними меблями, побутовою технікою, умови проживання відповідають санітарно-гігієнічним нормам. У Айлін з матір`ю окрема кімната, облаштована відповідними меблями та речами для сну та відпочинку, дитина забезпечена одягом та взуттям, відповідно до сезону, створені всі умови для проживання, розвитку та виховання малолітньої дитини, стосунки у сім`ї - доброзичливі.

Дитина зареєстрована громадянином України, постійно проживає разом із матір`ю, бабусею та дідусем та зареєстрована за адресом: АДРЕСА_1 , відвідує дошкільний навчальний заклад № 25 «Ромашка», за дитиною здійснюється медичний догляд. Всі ці та інші фактори, у тому числі мова спілкування дитини, наявність друзів, захоплень, сталих сімейних зв`язків свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним, розвивається у найліпших для неї умовах.

Вказане підтверджено копіями Довідки про реєстрацію громадянином України від 16 липня 2015 року № 61318/17-536-841, Довідки про реєстрацію місця проживання № 3261 від 28 травня 2019 року, Довідки від 23 квітня 2020 року, Декларації про вибір лікаря від 27 березня 2019 року.

ОСОБА_2 має роботу, стабільний заробіток, може створити всі умови для належного утримання та виховання дитини, на підтвердження чого надано копії наказу про прийом на роботу від 23 квітня 2020 року та сторінок 1, 14, 15 Трудової книжки ОСОБА_2 ОСОБА_2 має можливість забезпечити не тільки духовний розвиток, але і матеріально забезпечувати свою малолітню дитину.

Даний спір є спором між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Повернення дитини до Турецької Республіки нанесе більшої шкоди її інтересам, усталеному побуту та моральному розвитку, ніж залишення її у країні перебування, тобто в Україні. Дитина разом із матір`ю прибула до України коли їй було трохи більше ніж три роки та сім місяців. З того часу вона постійно зростала, робила свої перші свідомі кроки, пізнавала навколишнє середовище, оточуючих людей, вчилася розмовляти на території України, тому теперішнє середовище в якому зростає дитина є для неї звичайним та рідним, оскільки за рік та майже сім місяців дитина прижилася у ньому. На сьогоднішній день дитина не адаптована для проживання на території Турецької Республіки, її повернення в зовсім чуже для неї середовище може завдати великого потрясіння, порушити її нормальний життєвий стан, привести до душевних хвилювань та психічного розладу. Не знання турецької мови утруднить спілкування дитини з іншими дітьми, вивчення їх традицій, звичаїв, дитина стане замкнутою, буде відчувати постійний психологічний дискомфорт, перебувати у подавленому стані, заподіє дитині психічну шкоду. За час перебування ОСОБА_14 в Україні родичі батька дитини (його мати, батько та сестра) жодного разу не спілкувалися з дитиною і не висловлювали такого бажання.

За змістом статей 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватися усупереч інтересам дитини.

Відповідно до положення принципу б Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю. В матеріалах справи відсутні докази наявності таких виняткових обставин.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція, Конвенція) була розроблена з метою запровадження міжнародно-правового механізму мирного та впорядкованого повернення до держави постійного проживання дітей, яких незаконно вивезено або які незаконно утримуються у порушення прав опіки та піклування, а також забезпечення захисту прав доступу.

У зв`язку із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» ця Конвенція набула чинності для нашої держави з 01 вересня 2006 року.

Гаазька конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років і постійно проживає в державі - учасниці Конвенції безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу, у випадках, коли викрадення дитини не створює складу злочину, передбаченого статтею 146 Кримінального кодексу України. Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Згідно зі статтею 17 Закону ВР України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди під час розгляду справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях дав тлумачення наведених вище положень Конвенції та критеріїв їх застосування судами. Так, у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії» від 12 липня 2011 року2, який зазначав, що Європейський Суд вправі перевіряти процедуру, застосовану національними судами, зокрема, впевнитись в тому, що ці суди, застосовуючи та надаючи тлумачення положенням Гаазької конвенції, додержуються гарантій Конвенції и особливо статті 8 (див. в цьому відношенні Постанову Європейського Суду у справі «Бьянки проти Швейцарії» (Bianchi v. Switzerland) від 22 червня 2006 року, скарга № 7548/04, § 92, та Постанова Європейського Суду у справі «Карлсон проти Швейцарії» (Carlson v. Switzerland) від 06 листопада 2008 року, скарга № 49492/06, § 73).

У цій сфері головне питання полягає в тому, чи встановлено справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами - дитини, двох батьків та публічного порядку - в межах розсуду, якими користуються держави в таких питаннях, однак з врахуванням того, що найкращі інтереси дитини повинні бути пріоритетним міркуванням (див. Постанову Європейського Суду у справі «Гнаоре проти Франції», § 59).

«Інтересами дитини», перш за все, є наступні два: збереження зв`язків з родиною, якщо не встановлено, що ці зв`язки є небажаними, та можливість розвитку у здоровому середовищі (як приклад Постанова Великої Палати Європейського Суду у справі «Ельсхольц проти Германії» (Elsholz v. Germany), скарга № 25735/94, § 50, ECHR 2000-VIII, і Постанова Європейського Суду у справі «Маршалек проти Чеської Республіки» (Marsalek v. Czech Republic) від 04 квітня 2006 року, скарга № 8153/04, § 71). Найкращі інтереси дитини з точки зору перспективи особистого розвитку залежать від багатьох індивідуальних обставин, зокрема, його віку та рівня зрілості, присутності або відсутності його батьків, оточуючого середовища та вражень.

Рішення про повернення дитини не може прийматися автоматично або механічно із застосуванням Гаазької конвенції, як про те свідчить наявність в цьому акті ряду виключень з зобов`язання повернення дитини (див. зокрема статті 12, 13 и 20), заснованих на розумінні відносно дійсної особистості дитини та його оточення, що показує необхідність застосування судом, який розглядає справу, конкретного підходу до нього (див. Постанову Європейського Суду у справі «Мамуссо і Вашингтон проти Франції», § 72).

Таким чином, завдання оцінки найкращих інтересів дитини у кожній індивідуальній справі покладається на національні органи.

Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Стаття 8 Гаазької конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Поміж іншого, під час розгляду справи про повернення дітей у відповідності до положень Конвенції суди мають на підставі наданих доказів встановити, зокрема: - чи прижилася дитина в її новому середовищі (у разі коли подання заяви відбулося після сплину річного терміну з дати незаконного переміщення чи утримування дитини в Україні); - чи є підстави для відмови у задоволенні позову, наявність виняткових обставин (стаття 13 Гаазької конвенції): чи здійснювалося позивачем фактично право піклування про дитину на момент переміщення або утримування; наявність мовчазної згоди позивача на переміщення або утримування; чи пов`язане повернення дитини із серйозним ризиком заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку; чи вважається повернення недопустимим, керуючись основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Гаазької конвенції); чи доведено, у разі подання заяви більше ніж через рік після протиправного переміщення, що дитина вже прижилася у її новому середовищі.

Спори стосовно місця проживання та здійснення піклування про дитину не є предметом розгляду справ про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції і вирішуються судом держави постійного проживання дитини. Отже, необхідно виявляти відмінності між спором про повернення дитини і спором між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини в порядку статті 161 СК, а також спором щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, у порядку статті 159 СК, які відповідно до статті 19 Гаазької конвенції повинні вирішуватися лише судом за місцем постійного проживання дитини.

Обов`язок доведення наявності підстав для прийняття рішення про повернення дитини до постійного місця проживання або забезпечення здійснення права доступу до дитини покладається на позивача, а про відмову у поверненні - на відповідача, тобто на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Таким чином, враховуючи вище проаналізовані положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, наявні в матеріалах справи докази як позивача щодо повернення дитини, так і відповідача щодо відмови у поверненні дитини, враховуючи практику в даній категорії справ, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для повернення дитини батькові для постійного місця проживання до країни Турецька Республіка та вважає за доцільне, діючи виключно в інтересах дітей, залишити малолітню ОСОБА_3 проживати на території держави України.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України орган державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України.

Оцінюючи досліджені у судовому засіданні докази у їх сукупності, з`ясувавши обставини справи, ставлення позивача і відповідача до вказаного шлюбу, виховання і утримання дитини, інтересів і прав цієї дитини сторін, спірного питання, враховуючи їх інтереси та виходячи з того, що позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження позову, суд погоджується з викладеними до позову запереченнями, відзивом і викладеними в них доводами, у зв`язку із чим доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Згiдно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог i заперечень. Частиною 3 вказаної статтi передбачено, що доказуванню пiдлягають обставини, якi мають значення для ухвалення рiшення у справi i щодо яких у сторін та iнших осiб, якi беруть участь у справi, виникає спiр.

Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача і їх дитини. Однак, належних доказiв позивачем до суду не надано.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Матеріали справи місять належні, допустимі та достовірні у відповідності до ст. 76 - 80 ЦПК України докази щодо того, що повернення дітей до Турецької Республіки поставить їх під загрозу психічної шкоди, може створити дитині нетерпиму обстановку, оскільки остання вже адаптувалася проживати в Україні та звикла до оточуючих інших членів родини, друзів, дошкільних освітніх закладів тощо.

Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги наполягання сторони позивача на повних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлено.

При таких обставинах суд вважає можливим Південно-Східному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Дніпро) в задоволенні позову в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незаконними дій по утриманню дитини, забезпечення повернення малолітньої дитини до Турецької Республіки і зобов`язання вчинити певні дії, стягнення витрат відмовити.

Таким чином позовні вимоги про в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 55, 60 ЦК України, ст. 7, 150, 155, 180 Сімейного кодексу України, ст. 9, 27 Конвенції ООН про права дитини та ст. 8, 12 Закону України «Про охорону дитинства», на підставі вищевикладеного, керуючись статтями 3, 5, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Південно-Східному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Дніпро) в задоволенні позову в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незаконними дій по утриманню дитини, забезпечення повернення малолітньої дитини до Турецької Республіки і зобов`язання вчинити певні дії, стягнення витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 24 липня 2020 року.

Суддя -