Рішення № 90549643, 22.06.2020, Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 188/809/19

Провадження № 2/188/20/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2020 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Бурди П.О.,

при секретарі судового засідання Фесик Ю.В.,

за участі позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача 1 ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Петропавлівка Дніпропетровської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» (далі – відповідач 1), Петропавлівської районної державної адміністрації (далі – відповідач 2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі – третя особа) про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою від 27.08.2019 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження (а.с.33).

Ухвалою від 27.09.2019 замінено неналежного відповідача Петропавлівську районну державну адміністрацію на належного відповідача Петропавлівську селищну раду Петропавлівського району (далі – відповідач 3) (а.с.84).

Ухвалою від 05.12.2019 залучено Петропавлівську районну державну адміністрацію Дніпропетровської області до участі в якості співвідповідача у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», Петропавлівської селищна рада Петропавлівського району Дніпропетровської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння (а.с.154-155).

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що її батькам ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , як членам КСП «Прогрес» на підставі сертифікатів належало право на земельну частку (пай).

На початку 1999 року до них звернувся відповідач 1 по справі з пропозицією взяти у них в користування на 20 років земельні ділянки, на які вони мають право за сертифікатом, а відповідач 1 їм протягом 20 років буде передавати щорічно по 1 тонні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції.

13.04.1999 відповідач 1 уклав з батьками позивача договір міни. Відповідно до умов договору ОСОБА_4 та ОСОБА_5 обміняли належні їм на підставі сертифікатів право на земельну ділянку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», відповідач 1 зобов`язався протягом 20 років з моменту укладання цього договору передавати їм по одній тоні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. Також за вказаним договором батьки позивача уповноважили відповідача 1 виділити земельну ділянку в натурі з одержанням державного акту на право власності на землю на їх ім`я. Договір міни між батьками позивача та відповідачем 1 укладено 13.04.1999 і строк користування земельними ділянками (паями) закінчився 13.04.2019.

ТОВ АФ «Нібас» 16.08.2011 р. звернулось до Петропавлівської райдержадміністрації із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром).

Розпорядженням голови районної державної адміністрації від 06.06.2011 № Р-251-11 ТОВ АФ «Нібас» було передано земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) в кількості 157 штук згідно з реєстром загальною площею 1042,82 га ріллі із подальшим отриманням державних актів. Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача.

Батьки позивача померли і вона прийняла спадщину після їх смерті.

Позивач вважає, що укладені її батьками з відповідачем 1 договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов`язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого відповідач 1 зобов`язаний повернути земельні ділянки.

Щодо видання розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06.06.2011 р. № Р-251-11 позивач стверджує, що воно незаконне, бо відповідач 2 видав його раніше, ніж надійшла заява відповідача 1, який, крім того, не мав права оформити право власності на ці земельні ділянки на себе, а мав це зробити на власників сертифікатів, тобто батьків позивача, як це було передбачено договорами міни.

Позивач, посилаючись на ст. 4, 41, 241, 242, 224 151, 161 Цивільного кодексу (далі – ЦК) Української РСР 1963 р., ст. 526, 530, 190, 387, 1222, 1216, 1219, 1268, 1296 ЦК України 2003 р., просить суд:

визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06.06.2011 р. № Р-251-11 в частині передання Товариству з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нібас» двох земельних ділянок розміром по 6,77 га на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127168 та серії ДП № 0127392 та договорів міни серії АВА № 522535 від 13.04.1999 р. та серії АВА НОМЕР_1 522536 від 13.04.1999 р.;

визнати за позивачем право власності на:

земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського [району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_4 як колишньому члену КСП «Прогрес»;

земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_5 як колишньому члену КСП «Прогрес» та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_4 ;

витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» на користь позивача та зобов 'язати повернути їй майно, яким воно незаконно, без відповідної правової підстави заволоділо, а саме:

земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_4 як колишньому члену КСП «Прогрес» та правовстановлюючі документи на неї: державний акт про право власності на землю та технічну документацію на неї;

земельну ділянку розміром 6.77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_5 як колишньому члену КСП «Прогрес» та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_4 та правовстановлюючі документи на неї: державний акт на право власності на землю та технічну документація на неї;

судові витрати покласти на відповідача (а.с.1-4, 128-130).

Під час підготовчого провадження відповідачі 1 і 2 надали відзиви на позов, третя особа надала пояснення на позов, позивач збільшив позовні вимоги.

У відзиві на позов відповідач 1позов не визнав, пославшись на таке.

Згідно з п. 1 договорів міни від 13 квітня 1999 року фізична особа обміняла належне їй на підставі сертифікату право на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», а ТОВ АФ «НІБАС» передає цій особі щорічно 1 тону пшениці 3-го класу, або іншу сільськогосподарську продукцію на протязі 20 років з моменту укладення цього договору.

Відповідно до п. 3 договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ агрофірма «НІБАС» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від претензій і прав третіх осіб.

Відповідач 1 стверджує, що право на земельну частку (пай) перейшло до відповідача 1 ще 13 квітня 1999 року, а той факт, що зустрічне зобов`язання відповідача відповідно до умов договору було, на думку позивача, реалізовано після спливу 20 років, жодним чином не впливає на зміну чи припинення цього права власності.

Щодо строку договору, то тут позивач плутає поняття «строку дії договору» та «строку виконання зобов`язання» за таким договором.

Оскільки договори міни передбачали, що право на земельну частку (пай) переходить з моменту підписання договору, то виконання зустрічного зобов`язання з боку ТОВ АФ «НІБАС», а саме - передача продукції, яка виступала предметом міни, жодним чином не означає, що договір припинив свою дію.

По суті позивач стверджує, що належне виконання зобов`язання однією зі сторін призводить до втрати цією стороною того, що вона отримала за договором раніше. Такий підхід, вважає відповідач 1, не відповідає базовим поняттям цивільного права.

Відповідач 1 зазначає, що істотними умовами договору міни є те, яке майно (майнові права) передаються за договором одним учасником іншому та те, яке майно (майнові права) надаються іншим учасником навзаєм.

Твердження позивача про необхідність зазначення у договору міни ціни у грошовому виразі майна, яке є предметом обміну, суперечить самій сутності договору міни, і на момент укладення правочину законодавством не вимагалося.

Щодо посилань позивача на те, що договори міни відносяться до договорів користування, то такий висновок, на думку відповідача 1, суперечить як нормам законодавства, яке діяло на момент укладення правочинів, так і змісту самих договорів.

Відповідач 1 наголошує, що посилання позивача на положення ЦК України 2003 р. щодо питань набуття відповідачем права на земельну частку (пай) є помилковим, оскільки таке право було набуто відповідачем 1 ще до набрання чинності цим нормативним актом.

Вимоги позивача про необхідність повернення земельних ділянок в строк до 13.04.2019 ґрунтуються на помилковому розумінні нею положень законодавства та змісту договору, який сама позивач безпосередньо не укладала.

Земельні ділянки, про які зазначає позивач, ніколи не належали ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , жодних доказів щодо отримання ними права власності на ці ділянки позивач не наводить. Так само не доведено, вказує відповідач 1, що цей відповідач має в наявності державні акти на ці ділянки і такі акти підлягають переданню позивачу. Лист відділу у Петропавлівському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 28.03.2019 за № 162/111-19 підтверджує, що у позивача (батьків позивача) ніколи не було у власності земельних ділянок, які позивач просить витребувати.

Щодо доданих договорів міни, то відповідач 1 зауважує, що ці договори міни є чинними та виконані обома сторонами належним чином, а отже тільки спростовують обгрунтування позову, зазначені позивачем.

Стосовно всіх інших документів (свідоцтво про право на спадщину, паспорт тощо), то відповідач зазначає, що оскільки сам позов є необгрунтованим, то докази нібито здійсненого правонаступництва не мають значення для вирішення справи.

Отже, відповідачі жодним чином не порушили будь-які права позивача, більш того, саме існування у позивача саме тих суб`єктивних прав (права власності на певні земельні ділянки), які він просить захистити, також не доведено позивачем.

Позовна заява не підлягає задоволенню, оскільки грунтується на помилковому тлумаченні позивачем фактичних обставин справи та норм матеріального права (а.с.67-70).

У відзиві на позов відповідач 2 своє ставлення до позову не висловив, зазначив таке.

Факт належності батькам позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 як членам КСП «Прогрес» на підставі сертифікатів права па земельну частку (пай) відповідач 2 встановити не може в зв`язку з тим. що Книга реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) у Петропавлівській районній державній адміністрації на зберіганні не знаходиться, але не заперечує факту видачі сертифікатів на право на земельну частку (пай) вказаним особам.

Оскільки ці особи державні акти про право власності на земельну ділянку не отримували, відомості стосовно таких прав в Реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутні, то земельні ділянки в натурі (на місцевості) їм виділені не були.

У зв`язку із змінами до Закону України «Про порядок виділення в пазурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», які набрали чинності 01.01.2019, повноваження щодо виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) перейшли до відповідної сільської, селищної, міської ради. Враховуючи викладене, відповідач 2 вважав, що розпорядником земель цієїї категорії та форми власності є Петропавлівська селищна рада Петропавловського району Дніпропетровській області і заявив клопотання про залучення її до участі в справі в якості відповідача із заміною неналежного, яким відповідач 2 рахував себе (а.с.58-60).

Відповідач 3 відзив не надав, своє ставлення до позову не висловив.

Третя особа надала суду письмові пояснення на позов, у яких своє ставлення до позову не висловила, просила прийняти рішення, яке відповідає вимогам законодавства, зробила аналіз законодавства, діючого на час виниклих по справі правовідносин, та зазначила таке.

Відповідно до інформації відділу у Петропавлівському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 28.10.2019 № 2225/3-19-0.6 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було видано сертифікати на право на земельну частку (пай), а саме: сертифікат серії ДП № 0127392 від 20.05.1997 та сертифікат серії ДП № 0127168 від 20.05.1997. Також відділом було зазначено, що вказані особи не реалізовували своє право вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) - державний акт на їх ім`я замість сертифікатів не виготовлявся (а.с.110-111).

В судовому засіданні позивач та її представник позов підтримали з підстав, зазначених у ньому і посилаючись на надані позивачем докази.

Представник відповідача 1 позов не визнав, пославшись на доводи, зазначені цим відповідачем у відзиві на позов. Під час судового розгляду представник відповідача 1 зробив заяву про застосування до позовних вимог строку позовної давності у разі якщо суд не знайде інших підстав для відмови у позові, пославшись на принпип юридичної визначенності, висловлений в рішеннях Європейського суду з прав людини та правову позицію Верховного суду, висловлену у постанові від 22.05.2019 у справі №234/3341/15-ц. Оскільки, дії відповідачів, які позивач вважає порушенням її прав, були вчинені у 1999 та 2011 роках, строк позовної давності для захисту цих прав, передбачений ст.257 ЦК України, сплив, вважає представник відповідача 1 (а.с.162).

Представник відповідача 2 позов не визнав, заявив, що цим відповідачем розгляд питання про виділення відповідачу 1 земельних ділянок в натурі на місцевості на підставі наданої ним 16.05.2011 заяви з доданими до неї копіями сертифікатів на право на земельну частку(пай) в кількості 157 штук та їх реєстром і копіями договорів міни в кількості 157 штук проводився відповідно до діючого на той час законодавства на засіданні комісії з питань регулювання земельних відносин при Петропавлівській районній державній адміністрації 19.05.2011. Розпорядження голови Петропавлівській районній державній адміністрації від 06.06.2011 було видано на підстві цієї заяви відповідача 1 та протоколу засідання вказаної комісії. На підтвердження своєї заяви в судовому засіданні представник відповідача 2 надала суду для огляду оригінали заяви відповідача 1 за вихідним №99 від 16.05.2011 з доданими документами, надходження якої 16.05.2011 зареєстровано за вхідним № 18/20-1983, протоколу №21 засідання комісії з питань регулювання земельних відносин при Петропавлівській районній державній адміністрації від 19.05.2011, розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації № Р-251-11 від 06.06.2011.

Представник відповідача 3 в судове засідання не з`явився, надав суду заяву про розгляд справи без участі його представника.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, будучи повідомлений належним чином про дату, час і місце судового розгляду. Суд не може врахувати її заяву про відкладення розгляду справи на дату після закінчення карантину в Україні, пов`язаного з пандемією коронавірусу, оскільки це буде порушенням прав сторін у справі на справедливий суд у розумні строки, а третя особа самостійних вимог не заявляє.

Вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши заяви учасників справи по суті справи, дослідивши надані ними докази, суд зазначає таке.

Відповідно до ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.3).

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Судом встановлено, що 13.04.1999 року відповідач 1 в особі ОСОБА_7 , що діяв на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Петропавлівського нотаріального округу Свириденко Л.В. 09.04.1999 року за реєстровим № 162, що діяв на підставі Статуту та законодавства України та батьки позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_5 уклали договори міни серії НОМЕР_2 522535 та серії НОМЕР_3 про таке:

1. ОСОБА_6 та ОСОБА_5 обміняли належне їм право на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», належне відповідно на підставі сертифікату серія ДП № 0127168 та сертифікату серія ДП № 0127392, виданих районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області 20.05.1997 року, а відповідач 1 передає їм щорічно по 1 тону пшениці 3-ого класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тони пшениці 3-ого класу на протязі двадцяти років з моменту укладення цього договору. В разі їх смерті право на одержання сільськогосподарської продукції, належної їй по договору, переходить до їх спадкоємців на тих же умовах.

2. Місцезнаходження земельної частки (паю): Дніпропетровська область, смт. Петропавлівка, КСП «Прогрес».

Площа земельної частки (паю) 6,77 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Грошова (кадастрова) оцінка земельної частки (паю) 21754 грн.

3. Право на земельну частку (пай) переходить до відповідача 1 з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від прав і претензій третіх осіб.

4. Відповідач 1, одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі, має право навиділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю.

5. Даний договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації у районній державній адміністрації в Петропавлівському районі Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів.

6. Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.

7. Договір складено і підписано в двох примірниках, один з яких залишається у справах нотаріальної контори, а другий видається громадянину.

13.04..1999 року ці договори посвідчено нотаріусом і зазначено, що ці договори підписано в її присутності, особи встановлено, їх дієздатність, а також правоздатність юридичної особи перевірено.

Нотаріальну дію зареєстровано в реєстрі за № 1048.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Його спадкоємцем була ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач є спадкоємцем ОСОБА_4 .

Ці обставини підтверджуються наданими позивачем доказами: копіями вказаних договорів (а.с.11-12), сертифікатів на право на земельну частку (пай) (а.с.132-135), сторінок паспорту, свідоцтва про народження та свідоцтва про укладення шлюбу позивача (а.с.5-6, 16, 17), свідоцтв про смерть батьків позивача (а.с.14,15), свідоцтв про право на спадщину за законом (а.с.18-19), і визнаються сторонами.

16.05.2011 відповідач 1 звернувся до відповідача 2 із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром), виданих відповідачу 1.

Рішенням земельної комісії з питань регулювання земельних відносин при відповідачеві 2 від 19.05.2011 надано відповідачу 1 дозвіл на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (список додається) відповідно до нотаріально посвідчених договорів міни на території відповідача 3. Зобов`язано відповідача 1 виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути відповідачу 2 сертифікати.

Розпорядженням голови відповідача 2 від 06.06.2011 № Р-251-11 було вирішено передати відповідачу 1 як власнику сертифікатів на земельну частку (пай) колишнього КСП «Прогрес» відповідача 3 відповідно до договорів міни земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) загальною площею 1042,82 га ріллі в кількості 157 штук (згідно з реєстром) та видати державні акти на землю. Зобов`язано відповідача 1 виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути відповідачу 2 сертифікати на земельну частку (пай).

Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача до укладення договорів міни.

Ці обставини підтверджені наданими позивачем копіями зазначених заяви відповідача 1 відповідачу 2, витягу з протоколу №21 засідання земельної комісії з питань регулювання земельних відносин при відповідачеві 2 від 19.05.2011, розпорядженням голови відповідача 2 від 06.06.2011 № Р-251-11 (а.с.138-140) та оглянутими в судовому засіданні наданими відповідачем 2 оригіналами цих документів, при огляді яких судом встановлено, що дата подання заяви відповідача 1 відповідачу 2 про видачу державних актів на право приватної власності на землю 16.05.2011 , а не 16.08.2011, як помилково зазначено у відповіді відповідача 2 на адвокатський запит представника позивача (а.с.136). Помилка викликана особливостями почерку особи, яка писала дату та вихідний номер на цій заяви і нечітко написала цифри. Наявність помилки у відповіді відповідача 2 на адвокатський запит представника позивача визнав і відповідач 2 у своїх письмових поясненнях, поданих до суду в порядку, визначеному ст.182 ЦПК України (а.с.151).

Правовідносини сторін на момент укладення договорів міни регулювалися Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України та діючими на той час ЦК Української РСР (далі – УРСР) 1963 року, законом України «Про власність», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р., Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», Указами Президента України № № 666/94 та 720/95.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право

держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне,

щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до

загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших

зборів або штрафів.

Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 58 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ч.1 ст.47 ЦК УРСР в редакції на час виникнення правовідносин між сторонами угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Пункт 1 частини 1 статті 44 ЦК УРСР установлював, що повинні укладатись у письмовій формі угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод,

зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для

яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх

укладають (ч.2 вказаної статті).

Згідно з ч.1 ст.47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками,

передбаченими частиною другою статті 48 цього

Кодексу.

За змістом ст.86 ЦК УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом.

Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна,

колективна, державна.

Усі форми власності є рівноправними.

Відносини власності регулюються Законом України «Про

власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Ст.2 Закону України «Про власність» передбачала наступне:

1. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава

забезпечує стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти,

користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з

іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна,

колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює

рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

За змістом ст.4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ч.1).

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії,

що не суперечать закону. Він може використовувати майно для

здійснення господарської та іншої, не забороненої законом,

діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у

володіння і користування іншим особам (ч.2).

Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про власність» об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і

виробничого призначення.

Відповідно до ст.153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.

Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Статтею 241 ЦК УРСР передбачено, що за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше.

Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем

того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він

одержує.

До договору міни застосовуються відповідно правила про

договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин

сторін (ст.242 ЦК УРСР).

Стаття 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське

підприємство» визначає наступне:

1. Об`єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об`єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об`єднань, учасником яких є підприємство.

Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової

власності його членам.

2. Суб`єктом права власності у підприємстві є підприємство як

юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують

при виході з підприємства.

Відповідно до ст.115 ЦК УРСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.

Згідно з ст. 22 ЗК України 1992 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

У частині 1 ст.23 ЗК України 1992 року зазначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З тексту договорів міни вбачається, що його предметом була міна не земельних ділянок, належних батькам позивача, оскільки батьки позивача не мали у власності земельних ділянок в розумінні ст.ст.22, 23 ЗК України 1992 року, а мали право на частку (пай) в колективній власності на земельну ділянку колишніх членів колективного сільськогосподарського підприємства (далі – КСП) «Прогрес», тобто предметом цих договорів булоречове право.

ЦК УРСР, ЗК України 1992 року, Закон України «Про власність» не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності реорганізованого (ліквідованого) КСП. Про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі говориться в статті 2 Указу Президента України № 666/94, а статтею 3 цього Указу встановлено, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Відповідно до абз. 2 п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.04 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю.

Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» був прийнятий тільки 05 червня 2003 р.

Виходячи зі змісту ст.2 цього закону, слід визнати, що сертифікат в цьому випадку є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки.

Суд відповідно до вимог ч.4 ст. 10 ЦПК України застосовує при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протокол 1 до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як і поняття «цивільних прав і обов`язків», концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві: певні інші права та інтереси, які становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи ЄСПЛ з`ясовує, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, який захищається цією статтею.

Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можна зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) – як матеріальних, так і нематеріальних. ЄСПЛ визнав майном, зокрема, частку у пенсійному фонді (справа «Мюллер проти Австрії», ухвала щодо прийнятності заяви № 6849/72, поданої Christian Muller v. Austria від 16 грудня 1974 р.; майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою (ухвала щодо прийнятності заяви № 10741/84 S. v. the United Kingdom від 13 грудня 1984 р.).

Отже, предметом оспорюваного договору була міна майна батьків позивача у вигляді майнового права на земельну частку (пай) у спільній частковій власності колишніх членів цього підприємства на земельну ділянку ліквідованого КСП «Прогрес» на належне відповідачу 1майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тон, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні.

Аналіз чинного на час укладення оспорюваного договору міни законодавства дозволяє зробити висновок, що це законодавство не забороняло укладення такого договору, а стаття 3 Указу Президента України № 666/94 прямо дозволяла вчинення такого правочину: «Установити, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави».

Відповідно до ч.3 ст.18 ЗК України 1992 року придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу,який посвідчується у нотаріальному порядку. Незважаючи на ту обставину, що предметом оспорюваного договору міни була не земельна ділянка, а право на земельну частку (пай) в спільній частковій власності на земельну ділянку, оспорюваний договір по аналогії закону підлягав нотаріальному посвідченню, що було додатковою гарантією дотримання прав та інтересів сторін договору.

Батьки позивача за життя не оспорювали укладені ними з відповідачем 1 договори міни. Позивач теж не заявляла вимог про недійсність договорів міни. Отже, вони є чинними.

Договори міни є консенсуальними (вважаються укладеними з моменту досягнення домовленостей сторонами за всіма істотними умовами), двосторонніми (правами та обов`язками наділені обидві сторони договору), відплатними (обов`язку однієї сторони вчинити певні дії відповідає обов`язок іншої сторони вчинити зустрічні дії: так, продавець (покупець) зобов`язаний передати один товар, а покупець (продавець) взамін нього - інший) та каузальними (мета укладання договору міни чітко зрозуміла-набуття права власності на річ).

Відповідно до п.3 укладених між батьками позивача та відповідачем 1 договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до відповідача 1 з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору.

Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13.04.1999.

Права на земельні ділянки в натурі на місцевості вони взагалі не набували.

Відповідно до ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Оскільки до складу спадщини батьків позивача не входили ні право на земельну частку (пай), ні право на земельні ділянки позивач такі права не успадкувала, тому відповідачі не порушили ніяких прав і законних інтересів позивача і її позовні вимоги в частині визнання права власності на земельні ділянки і витребування цих земельних ділянок з володіння відповідача 1 є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Враховуючи, що відповідно до п.3 укладених між батьками позивача та відповідачем 1 договорів міни право на земельну частку (пай) перейшло до відповідача 1 з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору, він згідно з діючим на час вчинення своїх дій законодавством звернувся до відповідача 2 і реалізував своє право на виділення земельних ділянок і отримання державних актів на них замість сертифікатів на право на земельну частку (пай), власником яких він став після нотаріального посвідчення договорів міни 13.04.1999.

Отже, і в частині визнання незаконним та скасування розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06.06.2011 р. № Р-251-11 в частині передання Товариству з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нібас» двох земельних ділянок розміром по 6,77 га на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127168 та серії ДП № 0127392 та договорів міни серії АВА № 522535 від 13.04.1999 р. та серії АВА №522536 від 13.04.1999 р. позовні вимоги є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі ст.76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Батьки позивача, як вбачається з пункту 7 договорів міни, в день їх укладення 13.04.1999 року отримали кожен один з екземплярів того договору, який вони уклали, що підтверджується копіями договорів, доданих до позову, таким чином, мали можливість негайно після підписання договору звернутися за правовою допомогою і оспорити цей договір ще до його виконання.

Оскільки право батьків позивача на земельну частку (пай) було втрачено з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13.04.1999, строк позовної давності закінчився13.04.1999, ще до набрання чинності новим Цивільним кодексом.

Відповідно до ст.80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Згідно зі ст.75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Відповідач 1 заявляв про необхідність відмови у позові з підстави спливу позовної давності.

Позивач рахував, що строк позовної давності ним не пропущено і не наводив поважних причин його пропуску. Не вбачає їх і суд.

Однак, суд вважає, що є достатньо підстав для відмови по суті позовних вимог за їх необгрунтованістю.

Суд відзначає, що звернення позивача до суду через дев`ятнадцять років після укладення договорів, коли відповідач вже поніс витрати на виготовлення технічної документації, формування земельної ділянки, оформлення права власності на неї, як власник здійснював заходи по утриманню цього майна, становить втручання в мирне володіння відповідачем цим майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ст.141 ЦПК України у разі відмови у позові судові витрати покладаються на позивача. Отже, судові витрати позивача залишаються на ньому.

Відповідачі не заявляли про наявність, розмір та відшкодування понесених ними судових витрат.

На підставі викладеного, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.13, 14, 41, 58 Конституції України, ст.ст.44, 47, 48, 57, 71, 75, 76, 80, 86, 115, 153, 241, 242 ЦК УРСР, ст.ст. 2, 4, 13 Закону України «Про власність», ст. 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», ст.ст. 18, 22, 23 ЗК України 1992 року, ст.ст. 2 і 3 Указу Президента України № 666/94 від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 76-82, 141, 263-265, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У позові ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» місце знаходження: вулиця Польова,100-а, смт. Петропавлівка Петропавлівського району Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 30010348, Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, місце знаходження: вулиця Героїв України, 62, смт. Петропавлівка Петропавлівського району Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ04052347, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 41793136, місце знаходження: вулиця Героїв України,62, смт. Петропавлівка Петропавлівського району Дніпропетровської області, код ЄДРПОУ 04338486, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, місце знаходження: проспект Олександра Поля,2, м. Дніпро, код ЄДРПОУ 39835428 про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Судові витрати позивача залишити на ній.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 02.07.2020.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення до Дніпровського апеляційного суду через Петропавлівський районний суд.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені для апеляційного оскарження, продовжуються на строк дії такого карантину.

Суддя П. О. Бурда