Рішення № 90467107, 20.07.2020, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

20 липня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/1837/20

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Свергун І.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини 9938 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

07.05.2020 до Луганського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до військової частини 9938 (далі - відповідач), в якому позивач просить суд: визнати протиправну бездіяльність відповідача щодо невиплати в день звільнення 04.12.2017 позивачу індексацію грошового забезпечення за період з березня 2016 по 04.12.2017 та компенсації невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки; стягнути з відповідача позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.12.2017 по 03.04.2020 на загальну суму 150822,73 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилається на те, що з 27.04.2001 по 04.12.2017 він проходив службу у військовій частині 9938 (3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України) та наказом № 671-ос від 04.12.2017 його, старшого прапорщика ОСОБА_1 (П-018255), контролера-начальника 1 групи охорони комендантського відділення відділу організації повсякденної діяльності штабу, було звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України, виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення, за пунктом "е" (через службову невідповідність), частини 6 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", без права носіння військової форми одягу.

02.04.2020 на адресу представника позивача надійшла відповідь відповідача від 31.03.2020 № 14/3354 з додатками. Згідно довідки № 302 від 23.03.2020 в колишнього військовослужбовця військової частини 9938 ОСОБА_1 має місце нарахована заборгованість компенсації за невикористані додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки на загальну суму 7567,56 грн.

27.03.2020 на картковий рахунок ОСОБА_1 військовою частиною 9938 було здійснено зарахування в сумі 23024,33 грн.

Відповідно до довідки № 305 від 23.03.2020 розрахунку індексації грошового забезпечення, виданої ОСОБА_1 , заборгованість з невиплати індексації становила 22696,11 грн.

03.04.2020 на картковий рахунок ОСОБА_1 військовою частиною 9938 було здійснено зарахування в сумі 7454,05 грн.

20.04.2020 на адресу представника позивача надійшла відповідь з військової частини 9938 № 14/3993 від 15.04.2020. Згідно наданої довідки № 360 від 14.04.2020 звільненому військовослужбовцю військової частини 9938 ОСОБА_1 в березні 2020 року була виплачена індексація грошового забезпечення. Нарахування склало 23374,95 грн, утримано військовий збір в сумі 350,62 грн, розмір виплаченої суми становить 23024,33 грн.

У квітні 2020 року була виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій. Нарахування склало 7567,56 грн, утримано військовий збір у сумі 113,51 грн, розмір виплаченої суми становить 7454,05 грн.

Таким чином, відповідач добровільно здійснив розрахунок з позивачем після його звільнення 04.12.2017 лише 03.04.2020.

Згідно довідки № 295 від 23.03.2020 середньоденний заробіток позивача становить 177,23 грн. Кількість календарних днів за період з 04.12.2017 по 03.04.2020 становить 851, без урахування дати звільнення. Середній заробіток за час затримки розрахунку: 177,23 грн х 851 день = 150822,73 грн. Таким чином, середній заробіток позивача за час затримки з вини відповідача виплати всіх сум належних позивачу в день звільнення становить 150822,73 грн.

Ухвалою суду від 12.05.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

09.06.2020 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву (арк. спр. 43-48), в обґрунтування якого останній послався на таке. Військовослужбовці правового статусу "працівник" не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, а тому його норми, зокрема і норми статті 117 КЗпП, не можуть поширюватись на відносини між військовими частинами та військовослужбовцями з приводу питань, які випливають з відносин проходження військової служби.

Згідно статті 10 Закону України "Про Державну прикордонну службу України" Луганський прикордонний загін ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса - це Орган охорони державного кордону, який безпосередньо виконує поставлені перед Державною прикордонною службою України завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України.

Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у ЗС України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, тобто на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.

Згідно із законодавством військовослужбовці отримують не заробітну плату, а грошове забезпечення.

Структуру грошового забезпечення військовослужбовців визначено ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно з якою до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Закон України "Про оплату праці" визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечений відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Лист Міністерства соціальної політики України від 24.07.2013 № 774/13/84-13 чітко вказує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється.

Трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, отже, передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб.

Тому, на думку відповідача, доходи військовослужбовців Державної прикордонної служби України не є доходами у вигляді заробітної плати, іншими доходами, що нараховуються (виплачуються) у зв`язку з трудовими відносинами, і військовослужбовці не є працівниками відповідно до чинного трудового законодавства, а проходять військову службу. Отже, застосування статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.

При нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру.

В наказі про виключення позивача із списків частини від 04.12.2017 № 671-ОС зазначено, які саме виплати нараховуються. З даним наказом позивач був обізнаний беззаперечно.

Більш того, наказ про виключення із списків частини позивача, який по сутті є правовою підставою для здійснення нарахувань, пов`язаних із звільненням, не оскаржений позивачем.

Вважає, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні.

Також зазначив, що відповідач розрахувався з позивачем 02.04.2020, про що свідчить довідка від 27.05.2020 № 454.

В наказі від 04.12.2017 № 671-ОС зазначено, що остаточною датою закінчення проходження військової служби вважати 04.12.2017, тому розрахунок необхідно проводити з 05.12.2017, а не з 04.12.2017, так як в день звільнення позивач не працював.

Більш того, заявлена позивачем сума середнього заробітку є неспівмірною по відношенню до суми з якої, на думку позивача, прострочена виплата в день звільнення.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, відповідач вважає, що враховуючи той факт, що за позицією позивача йому вчасно не виплачена лише частина коштів, на які він мав право при звільненні, обчисленню на його користь підлягає пропорційна частина відшкодування.

На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

12.06.2020 від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі (арк. спр. 66).

Ухвалою суду від 15.06.2020 клопотання Луганського прикордонного загону ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса (військової частини 9938) про зупинення провадження в справі № 360/1837/20 повернуто заявнику без розгляду.

Ухвалою суду від 10.07.2020 позов було залишено без руху для усунення недоліків. У встановлений судом строк позивачем недоліки було усунуто.

Ухвалою суду від 20.07.2020 продовжено розгляд справи.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст. 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов такого.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і.н. НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , проходив дійсну військову службу у військовій частині 9938 в період з 27.04.2001 по 04.12.2017, має статус учасника бойових дій, відповідно до посвідчення серії ЮА № НОМЕР_2 від 04.04.2015 (арк. спр. 11-14, 49).

Наказом начальника Луганського прикордонного загону від 04.12.2017 № 671-ОС, старшого прапорщика ОСОБА_1, П - 018255, контролера-начальника І групи охорони комендантського відділення відділу організації повсякденної діяльності штабу, який звільнений з військової служби за ст. 26 ч. 6 п.п. «е» (через службову невідповідність) Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", без права носіння військової форми одягу, виключено зі списків особового складу 04.12.2017 (арк. спр. 14).

Після звільнення позивача з ним не було проведено повного розрахунку, а саме не виплачена грошова компенсація за всі невикористані дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій за період з 2015-2017 роки, а також не виплачена індексація грошового забезпечення за період з 2015-2017 роки (арк. спр. 20-21).

Відповідно до довідки відповідача від 27.05.2020 № 454, ОСОБА_1 отримав на картковий рахунок: 26.03.2020 індексацію грошового забезпечення за 2015-2017 роки в сумі 23024,33 грн; 02.04.2020 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як особа, що має статус учасника бойових дій, за 2015, 2016, 2017 роки в сумі 7454,05 грн (арк. спр. 50).

Отже, відповідачем здійснено остаточний розрахунок з позивачем після його звільнення 04.12.2017 лише 02.04.2020.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 48 Конституції України визначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі Закон № 3551-XII), учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Пунктом 12 статті 12 Закону № 351-ХІІ встановлено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України "Про відпустки" від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон № 2011-ХІІ), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей (абзац третій пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець (пункт 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

Пунктом 19 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів (пункт 20 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ) та "Про оборону України" від 06.12.1991 № 1932-ХІІ (далі Закон № 1932-ХІІ).

Приписами абзацу п`ятого статті 1 Закону № 3543-ХІІ визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки".

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Зазначне кореспондується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21.08.2019 у зразковій справі № 620/4218/18.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 3 липня 1991 року № 1282-XII "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон №1282-XII).

Згідно зі статтею 1 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Частинами першою, другою статті 5 Закону №1282-XII передбачено, що підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів.

Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.

Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною другою вказаної статті встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).

Пунктами 1-3 Порядку №159 передбачено, що дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Пунктом 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець.

Змістом частини 3 статті 24 Законом № 2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було виплачено позивачу:

- 26.03.2020 індексацію грошового забезпечення за 2015-2017 роки в сумі 23024,33 грн;

- 02.04.2020 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як особа, що має статус учасника бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки в сумі 7454,05 грн (арк. спр. 50).

При цьому, згідно наказу відповідача 671-о/с, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення 04.12.2017.

Отже, матеріалами справи підтверджено, що відповідачем на час виключення позивача зі списків особового складу військової частини 04.12.2017 не здійснено з ним розрахунку за всіма належними на день звільнення видами грошового забезпечення.

Остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 02.04.2020 із виплатою грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як особою, що має статус учасника бойових дій, за 2015, 2016, 2017 роки. При цьому суд не приймає до уваги доводи позивача, що остаточний розрахунок з ним проведено 03.04.2020, оскільки жодних доказів на підтвердження наведених обставин позивачем суду не надано.

Відтак, суд дійшов висновку про наявність у спірних правовідносинах протиправної бездіяльності відповідача щодо непроведення з ОСОБА_1 на день звільнення 04.12.2017 повного розрахунку у зв`язку зі звільненням (компенсація за невикористану додаткову відпустку та індексація грошового забезпечення).

Оскільки остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 02.04.2020, за період з 04.12.2017 по день фактичного розрахунку військова частина 9938 зобов`язана нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за весь період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Як установлено з довідки від 23.03.2020 № 295 військової частини 9938, середньоденний розмір грошового утримання позивача становить 177,23 грн (арк. спр. 19).

Разом з тим, розрахунок середнього заробітку позивача проведено без урахування індексаційних виплат грошового забезпечення ОСОБА_1 в жовтні 2017 року у сумі 1244,48 грн та в листопаді 2017 року в сумі 1244,48 грн згідно довідки від 23.03.2020 № 305 (арк. спр. 21).

Відповідно, середньоденний заробіток позивача складає 218,03 грн із розрахунку: 5405,40 грн +1244,48 грн +5405,40 грн +1244,48 грн) : 61 день (жовтень та листопад 2017 року) = 218,03 грн.

Кількість календарних днів за період з 04.12.2017 по 02.04.2020 становить 850, середній заробіток за час затримки розрахунку складає 185325,50 грн (218,03 грн *850 грн =185325,50 грн).

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Аналогічний правовий висновок сформований в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі 821/1083/17.

Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказано, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин.

У постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 806/2473/18 Верховний Суд сформував правову позицію щодо врахування істотної частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як зазначено вище, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в арифметичному обчисленні складає 185325,50 грн.

Однак, суд відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при обчисленні розміру середнього заробітку позивача за затримку розрахунку при звільненні зобов`язаний врахувати вказані вище висновки Верховного Суду.

Так, істотність одноразової грошової допомоги при звільненні, затримку виплати якої допущено відповідачем, - 30478,38 грн, в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку - 185325,50 грн складає 16,45 % (30478,38 грн (несвоєчасно виплачена індексація грошового забезпечення за 2015-2017 роки в сумі 23024,33 грн + грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку, як особа, що має статус учасника бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки в сумі 7454,05 грн) / 185325,50 грн (середнє грошове забезпечення, обраховане за період з 04.12.2017 по 02.04.2020) х 100 = 16,45 %).

Таким чином, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотної частки 16,45 %, складає 30486,04 грн (185325,50 грн (218,03 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 850 (дні затримки розрахунку при звільненні)) х 16,45 % = 30486,04 грн).

Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 30486,04 грн, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.

Відповідно до пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку.

Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України).

Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є відповідно обов`язком роботодавця, а не працівника, то сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні визначена судом без утримання такого податку та інших обов`язкових платежів, які повинен утримати та сплатити за працівника роботодавець.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин, з врахуванням вказаних правових позицій Верховного Суду, суд дійшов висновку, що позивач частково довів позовні вимоги, а суб`єкт владних повноважень, який заперечує проти позову, не довів правомірності невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому позов задовольняється частково.

Також суд вважає безпідставним посилання відповідача у відзиві на постанову Верховного Суду України від 04.12.2019 по справі № 825/742/16, в частині того, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗПП України відсутні, з огляду на ту обставину, що в спірних правовідносинах відповідачем в добровільному порядку було виплачено позивачу належні йому суми грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки у розмірі 7454,05 грн та індексації грошового забезпечення за 2015-2017 роки в сумі 23024,33 грн, а не за рішенням суду.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з матеріалами справи позивач при зверненні до суду з позовом сплатив 1508,22 грн судового збору за вимогу майнового характеру в розмірі 150822,73 грн.

У зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог суд дійшов висновку, що судові витрати, понесені позивачем, належать відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, а саме - в сумі 304,81 грн.

Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 77, 132, 139, 205, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , і.н. НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до військової частини 9938 (просп. Перемоги, 58, м. Лисичанськ, Луганська область, код ЄДРПОУ 14321736) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини 9938 щодо не проведення ОСОБА_1 на день звільнення 04.12.2017 повного розрахунку, у зв`язку із звільненням (компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки та індексації грошового забезпечення за період з березня 2016 року по 04.12.2017).

Стягнути з військової частини 9938 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.12.2017 по 02.04.2020 в сумі 30486,04 грн (тридцять тисяч чотириста вісімдесят шість грн 04 коп.).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини 9938 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 304,81 грн (триста чотири грн 81 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.О. Свергун