Рішення № 90459234, 17.07.2020, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

Справа №643/7767/20,

провадження №2/643/2978/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2020 року м.Харків

Московський районний суд м.Харкова у складі:

головуючого - судді Короткого І.П.

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1. на різних інформаційних інтернет порталах була розміщена недостовірна інформація, зокрема:

ІНФОРМАЦІЯ_2 (пряме посилання: ІНФОРМАЦІЯ_3) назва статті «ІНФОРМАЦІЯ_4 »»;

ІНФОРМАЦІЯ_5 (пряме посилання: ІНФОРМАЦІЯ_6) назва статті « ІНФОРМАЦІЯ_7»;

ІНФОРМАЦІЯ_8 (пряме посилання: ІНФОРМАЦІЯ_9) назва статті «ІНФОРМАЦІЯ_10».

Вказані статті містили такі цитати:

ІНФОРМАЦІЯ_11 «…по его словам, обыски происходят по заказу ОСОБА_1 , который хочет завладеть ТРЦ «Французский бульвар» в различных СМИ его называют «решалой Кернеса». ОСОБА_1 - собственник не только разных предприятий, в частности, в нефтегазовой сфере, земельных участков и прочей недвижимости, но и церкви, здания больницы, подвальных помещений и даже целых этажей ХНАТОБа. Также ОСОБА_1 стал активным участником «кооперативной» схемы … ».

ІНФОРМАЦІЯ_5 «… ОСОБА_2 считает , что за ОСОБА_3 стоит конечный бенефициар - харьковский бизнесмен , экс -депутат городского совета ОСОБА_1 , который по мнению ОСОБА_2 , пытается осуществить рейдерский захват компании…».

ІНФОРМАЦІЯ_8 «… основанием для решения стало заявление номинального участника ОСОБА_3 о невыплате ей дивидендов. По этому заявлению в «Аксиоме» уже проводились обыски два месяца назад с изъятием документов и техники, объясняет директор компании ОСОБА_2. Также он считает, что за ОСОБА_3 стоит конечный бенефициар - харьковский бизнесмен, экс-депутат городского совета ОСОБА_1 . Именно он , по мнению, ОСОБА_2, пытается осуществить рейдерский захват компании…».

Так, у своїй позовній заяві позивач стверджує, що відповідач, керівник та співзасновник ТОВ «АКСІОМА» (ЄДРПОУ: 31940888) ОСОБА_2, відкрито заявляє, що позивач намагається вчинити рейдерське захоплення і нібито є замовником кримінальних проваджень та слідчих дій. Розміщенням вищевказаних відомостей на зазначених сайтах та у соціальних мережах порушено конституційні права позивача, передбачені ст. ст. 3, 28, 68 Конституції України, зокрема, право на повагу до його честі, гідності та ділової репутації, тому що на визначених сайтах та у соціальних мережах було розміщено недостовірну інформацію про позивача щодо свідомого порушення ним законодавства України, а саме підкупленні працівників правоохоронних органів та спроби незаконного заволодіння ТОВ «АКСІОМА».

Позивач, посилаючись на ст. ст. 297, 299 Цивільного Кодексу України (ЦК України) зазначає, що фізична особа може звернутися з позовом до суду за захистом гідності та честі та ділової репутації. Також позивач наголошує, що розповсюджена інформація, на його думку є негативною та недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права, а тому він потребує судового захисту. Розповсюджена інформація є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачем норм чинного законодавства, вчинення дій, які заборонені чинним законодавством України, за які передбачається кримінальна відповідальність.

Позивач просить суд визнати такою, що порушує особисті немайнові права позивача вказану інформацію, поширену 14.05.2020 року на вказаних інтернет порталах; зобов`язати відповідача спростувати недостовірну інформацію шляхом розміщення на інтернет порталах відеозвернення; стягнути з відповідача на користь позивача 150 000 гривень компенсації моральної шкоди.

Заяви, клопотання; інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо): не застосовувалися.

Відповідач у своєму відзиві проти позову заперечує та наголошує на тому, що окремі речення та висловлювання, на які посилається позивач не можуть свідчити про негативність інформації в цілому у зазначених статтях. Також відповідач, посилаючись на положення ст. 277 ЦК зазначає, що саме позивач повинен довести факт, що внаслідок розповсюдження інформації було порушено його особисті немайнові права, а зі змісту позовної заяви ним не вбачається, яким саме чином особисті немайнові права позивача були порушені та якої саме шкоди завдали наведені позивачем цитати з інформаційних інтернет порталів було йому завдано. Так відповідач наполягає на відсутності причинно-наслідкового зв`язку між окремими фрагментами статей (які, на його думку, неможливо оцінити окремо від контексту), та негативними наслідками для позивача, що свідчить про відсутність складу правопорушення, а відтак - безпідставності позовних вимог позивача. Окремо відповідач наголошує, що норми законодавства України не містять такого терміна, як «рейдерство», відповідно, відсутнє в законодавстві і таке правопорушення чи злочин як «рейдерський захват», таким чином інформація на інтернет порталах, на яку посилається позивач не може бути визнана звинуваченням позивача у порушенні ним законодавства України, а відтак відсутнє і порушення права позивача.

Дослідивши докази по справі, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

Положеннями Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Крім того, свобода висловлювань гарантується ч.1 ст.10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі - Конвенція): кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких є і право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканність ділової репутації (стаття 299 ЦК України).

Приписами Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009р. зазначено, що з честю пов`язана соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, підприємницьких, службових, громадських чи інших обов`язків.

У вказаній Постанові Пленуму ВСУ зазначається, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи - позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення такої інформації порушує особисті немайнові права, тобто завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам або перешкоджає особі повно та своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Стосовно поширення інформації відповідачем, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Ч.1 ст.81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.ст.77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Так, з огляду на вимогу належності доказів, позивач мав зафіксувати факт розміщення в мережі інтернет інформації про нього та зміст інформації шляхом збереження на електронному носії відповідної копії інтернет сторінки.

Аналогічна позиція висловлена в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», відповідно до якого за відсутності належного підтвердження того, що певна інформація дійсно була поширена, такі матеріали розцінюються судом як неналежні докази та не беруться до уваги.

Надані позивачем до позовної заяви роздруківки із інтернет порталів та соціальних мереж, на переконання суду, не є допустимими доказами, оскільки їх дійсність неможливо перевірити, а позивачем не надано жодних доказів того, що вказана інформація поширена саме відповідачем.

Таким чином суд визнає недоведеність позивачем позовних вимог належними та допустимими доказами.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Оціночними судженнями є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Факти можуть бути підтверджені, а оціночні судження є суто суб`єктивними і не можуть бути доведені в силу самого свого характеру. Доведення правдивості оціночних суджень є неможливим і порушує саму свободу думки, що становить фундаментальну частину права, забезпеченого ст. 10 Конвенції.

Наведені позивачем фрагменти інтерв`ю, на думку суду, не містять фактичних тверджень. Висновок, який робить позивач після переліку цитат із фрагментів інтерв`ю «Таким чином керівник ТОВ «АКСІОМА» ОСОБА_2 відкрито заявляє, що ОСОБА_1 нібито є замовником кримінальних проваджень і замовляє слідчі дії» - є особистою оцінкою тексту позивача, адже у наведених фрагментах тексту така інформація відсутня.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи. Відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Таким чином, згідно із статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи або посадової особи. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria).

У справі, що розглядалася, були поширені оціночні судження авторів статей з урахуванням відсутності посилань на конкретні факти, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у пункті 46 рішення від 08 липня 1986 року у справі «Лінгенс прорти Австрії» (Lingens v. Austria), де зазначено, що наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.

Така позиція закріплена у Постанові Верховного Суду від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/16-ц, а саме зазначено, що за своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.

З урахуванням наведених норм матеріального права, практики Європейського Суду з прав людини, належним чином дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, в контексті всієї поширеної інформації щодо позивача, суд дійшов висновку про те, що у зазначеній інформації містяться оціночні судження автора репортажу.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оскаржувані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Позивачем не було наведено, якої саме шкоди було йому завдано та який саме чинник перешкоджає йому повно та своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, а також не наведений причинно-наслідковий зв`язок між поширеною інформацією та настанням негативних наслідків для позивача.

Також суд не може погодитись з твердженням позивача, що саме відповідач поширював оскаржувану інформацію, адже з наведених в позовній заяві фрагментів цитат, зокрема: «… ОСОБА_1 , который по мнению ОСОБА_2 пытается осуществить рейдерский захват компании»; «… за ОСОБА_3 стоит конечный бенефициар - харьковский бизнесмен, экс-депутат городского совета ОСОБА_1. Именно он пытается осуществить рейдерский захват компании »; « Собственники говорят о рейдерском захвате …» вбачається, що мова йде від імені третьої особи - автора тексту, а не відповідача.

Виходячи з приписів ст. 277 ЦК України, під поширенням інформації слід розуміти зокрема поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; повідомлення в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. У частині четвертій статті 277 ЦК України передбачено, що спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Якщо позов пред`явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції.

Належним відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб - сайту, яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Такого ж висновку дійшов КЦС ВС 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц., зазначивши, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. При пред`явленні позову до не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.

Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. При цьому за клопотанням позивача у випадку неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв`язку з характером спірних правовідносин (наприклад під час розгляду справ про захист гідності, честі та ділової репутації за участю засобів масової інформації) суд залучає його чи їх до участі у справі.

При цьому неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої судом встановлено, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову.

Вибір способу захисту особистого немайнового права, зокрема права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність ділової репутації, належить позивачеві. Разом із тим особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. У зв`язку з цим необхідно брати до уваги, що відповідно до статті 275 ЦК України захист особистого немайнового права здійснюється у спосіб, встановлений главою 3 цього Кодексу, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його поширення та наслідків, що їх спричинило це порушення. До таких спеціальних способів захисту належить спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК України), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК України) тощо. Відповідно до статей 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Таким чином, відповідно до наведених норм закону позивач має вказати, яка саме інформація поширена відповідачем, із зазначенням часу, способу й осіб, яким така інформація повідомлена, інші обставини, які мають юридичне значення, посилання на докази, що підтверджують кожну з таких обставин, а також зазначення способу захисту, в який позивач бажає захистити своє порушене право.

Позивач у позовних вимогах просить суд визнати недостовірною інформацію та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, а також зобов`язати відповідача спростувати недостовірну інформацію шляхом відеозвернення із спростуванням інформації на інтернет порталах ІНФОРМАЦІЯ_5, - ІНФОРМАЦІЯ_8, ІНФОРМАЦІЯ_8, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1., а також у соціальних мережах інстаграм каналі Харьков LIVE (ІНФОРМАЦІЯ_12) та на Телеграм каналі інтернет порталу ІНФОРМАЦІЯ_13.

При цьому позивачем не зазначено у позовних вимогах яку саме інформацію, поширену 14 травня 2020 року на зазначених інтернет порталах, він просить суд визнати недостовірною та яку саме відповідач, на думку возивача має спростувати.

Відповідно до п.п.4 п. 3 ст. 175 ЦПК України зміст позовних вимог повинен містити спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні.

Зміст самих позовних вимог, викладених у прохальній частині позовної заяви, не містить жодних конкретних посилань на те, яку саме інформацію чи висловлювання, поширену на зазначених вище інтернет порталах в мережі Інтернет слід визнати недостовірною, такою, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію позивача та потребує спростування.

Позивачем також не надано жодних доказів, розміщення відповідачем спірної інформації у інтернет порталах, про спростування якої він просить.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат між сторонами, суд виходить з того, що відповідно до п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.

За таких обставин саме на позивача слід покласти судові витрати на професійну правничу допомогу, яка була надана відповідачу адвокатським об`єднанням «БАРРІСТЕРС» відповідно до договору від 02.04.2020 року, додаткової угоди до нього від 21.05.2020 року та за яку відповідач сплатив 24000 гривень згідно квитанції від 14.07.2020 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 81, 141, 264, 265 ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 24000 (двадцять чотири тисячі) гривень судових витрат на професійну правничу допомогу. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , номер і серія паспорта - не відомі, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності - НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , номер і серія паспорта - не відомі, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності - НОМЕР_2 .

Суддя

17.07.2020