Рішення № 90450412, 08.07.2020, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року м. Житомир справа № 240/6705/20

категорія 109020100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Романченка Є.Ю.,

секретар судового засідання Лінкевич Т.Ф.

за участю: представника відповідача - Горкуши М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, у якому просив визнати протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, оформлену наказом від 21.04.2020 № 6-4321/14-20-СГ, у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовним розміром 2,0 гектара на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області та зобов`язати відповідача надати йому такий дозвіл.

В обґрунтування пред`явлених позовних вимог вказав, що відповідно до ст.ст. 116, 121 Земельного кодексу України має право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 га. Проте наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 21.04.2020 № 6-4321/14-20-СГ йому відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовним розміром 2,0 гектара на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області. Позивач стверджує, що в клопотанні зазначено цільове признання земельної ділянки, її орієнтовний розмір, надано необхідний та повний пакет документів. Натомість, відповідачем протиправно, без урахування положень ст. 118 Земельного кодексу України, відмовлено в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах безоплатної приватизації.

Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в даній справі. Також судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області, на виконання вимог ухвали суду про відкриття провадження в адміністративній справі, направлено до суду відзив на позов, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти пред`явлених позовних вимог відповідач стверджує, що Головне управління при розгляді звернення діяло в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідач зазначив, що до клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою з відведення земельної ділянки позивачем додано графічні матеріали, що не відповідають положенням Закону України «Про державний земельний кадастр» та Порядку ведення Державного земельного кадастру. При цьому відповідачем зазначено, що додані позивачем до клопотання матеріали не можуть бути розцінені як належні графічні матеріали, оскільки безпосередньо у їх графічній частині не наводиться інформація стосовно меж населеного пункту, а зазначено лише кадастрову зону. На думку відповідача, місце розташування земельної ділянки, яку позивач бажає отримати у власність для ведення особистого селянського господарства, не відповідає вимогам нормативно - правових актів, а тому ними правомірно відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Також відповідачем указано, що повноваження Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області щодо надання дозволу на розробку проектів землеустрою земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є дискреційними повноваженнями даного державного органу. У зв`язку з цим відповідач вважає, що вимога позивача щодо зобов`язання є формою втручання в дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Разом із відзивом відповідачем подано до суду клопотання з проханням розгляд справи провести з викликом сторін. Ухвалою суду від 17.06.2020 клопотання відповідача задоволено та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні з викликом сторін на 08.07.2020.

Позивач у судове засідання не з`явився, хоча про час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином. Направив заяву про розгляд справи за його відсутності, також просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, з підстав наведених у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позов і відзив, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що 18.03.2020 ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Житомирській області із заявою, у якій просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області.

Разом із заявою позивачем подано: копію паспорта, копію ідентифікаційного коду та викопіювання.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 21.04.2020 №6-4321/14-20-СГ гр. ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність, розташованої на території Романівського району, за межами населених пунктів Врублівської сільської ради, орієнтовною площею земельної ділянки 2,0 га, з цільовим призначенням – для ведення особистого селянського господарства (01.03). Підставами відмови визначено те, що згідно графічних матеріалів, доданих до заяви, неможливо визначити відповідність місце розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів та містобудівної документації, оскільки відсутня інформація щодо прив`язки земельної ділянки до відповідного населеного пункту, безпосередньо у графічній частині не наводиться інформація стосовно меж населеного пункту, частина території якого відображена на графічному матеріалі, тобто відсутня прив`язка до адміністративно - територіальної одиниці, на території якої позивач має намір отримати земельну ділянку у власність.

Позивач, вважаючи таку відмову Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області протиправною та такою, що порушує його права, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно зі п. "б" ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі – Земельний кодекс України), громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (ч. 1 ст. 22 Земельного кодексу України).

Частиною 2 статті 22 Земельного кодексу України встановлено, що до земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Відповідно до частини 3 статті 22 Земельного кодексу України, землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно зі абз. 1 ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України).

Згідно зі пп. "в" ч. 3 ст. 116 Земельного кодексу України, безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

У відповідності до положень частини 1 статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірах не більше 2,0 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульовано статтею 118 Земельного кодексу України.

Так, частиною шостою вказаної статті Земельного кодексу України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини 7 статті 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналіз наведених правових норм свідчить на користь висновку, що з метою реалізації права громадян на отримання у власність земельної ділянки останній звертається з відповідною заявою чи клопотанням до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування разом із графічними матеріали, на яких зазначено її бажане місце розташування. Метою надання цих матеріалів є необхідність її ідентифікації уповноваженим органом для перевірки відповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Від перевірки указаних підстав залежить рішення такого органу про надання чи відмову в надані дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

При цьому підставою відмови у наданні відповідного дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України чинним законодавством не передбачено.

Положеннями частини 4 статті 122 Земельного кодексу України визначено, що Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Правовий статус Головних управлінь Держгеокадастру в областях визначено відповідним Положенням про Головне управління Держгеокадастру в області, яке затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333 (далі - Положення № 333) та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 25 жовтня 2016 року за № 1391/29521.

Пунктом 8 Положення № 333 передбачено, що Головне управління у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру.

Суд зазначає, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 21.04.2020 №6-4321/14-20-СГ не містить посилання про невідповідність місця розташування земельної ділянки, зазначеної позивачем:

- вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів;

- вимогам генерального плану населених пунктів;

- вимогам іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць;

- вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Натомість, як було зазначено вище, відповідач, відмовляючи у задоволенні заяви позивача, у спірному наказі від 21.04.2020 вказує, що згідно графічних матеріалів, доданих до заяви, неможливо визначити відповідність місце розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно - правових актів та містобудівної документації, оскільки відсутня інформація щодо прив`язки земельної ділянки до відповідного населеного пункту, безпосередньо у графічній частині не наводиться інформація стосовно меж населеного пункту, частина території якого відображена на графічному матеріалі, тобто відсутня прив`язка до адміністративно - територіальної одиниці, на території якої позивач має намір отримати земельну ділянку у власність.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем разом із заявою до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області було графічні матеріали (викопіювання з індексно – кадастрової карти території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області із зазначенням земельної ділянки земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності площею 2,0 га, що запроектована для передачі у власність гр. ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства кадастровий номер 1821481500:08:000:), роздруковані із публічної кадастрової карти України.

Публічна кадастрова карта - це інформаційний портал, на якому оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру.

В розумінні статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 07.07.2011 № 3613-VI, Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами;

державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера;

кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 07.07.2011 № 3613-VI визначено, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями здійснюється виключно на підставі та відповідно до цього Закону. Забороняється вимагати для внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями надання документів та здійснення дій, прямо не передбачених цим Законом.

У відповідності до положень ч.ч. 1, 8 ст. 9 вказаного Закону, внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Частиною першою статті 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 07.07.2011 № 3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що додані позивачем до заяви від 18.03.2020 графічні матеріали (викопіювання) на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб`єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив`язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту (територія Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області) із зазначенням земельної ділянки земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності, площу бажаної земельної ділянки.

Також суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази невідповідності земельної ділянки вказаної позивачем у роздруківці з Публічної кадастрової карти України, доданій до заяви, вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

З огляду на вказане, суд вважає, що до поданої заяви позивачем було надано належні графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, що є підставою для вирішення питання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області.

Посилання відповідача у відзиві, як на підставі обґрунтованості наказу від 21.04.2020, на те, що позивачем не було надано жодних письмових доказів на підтвердження інформації про те, що бажана земельна ділянка є вільною суд оцінює критично, позаяк перелік документів, які повинен подати заявник, визначений Земельним кодексом України і такої вимоги не містить. У свою чергу, будь-які дії, спрямовані на отримання від особи, яка звернулася за дозволом, додаткових матеріалів, в тому числі їх уточнення, прямо суперечать Закону.

Беручи до уваги наведене, суд приходить до висновку, що Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, відмовляючи позивачу в задоволенні заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, з підстав викладених у наказі від 21.04.2020 № 6-4321/14-20-СГ, діяло не у межах і не у спосіб, визначений Земельним кодексом України. Відтак, суд вважає за необхідне скасувати вказаний наказ відповідача як протиправний.

Щодо позовної вимоги про зобов`язати відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га, то суд ураховує наступне.

Відповідно до статті 118 Земельного кодексу України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року в справі № 815/5987/14 та Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 545/808/17 та від 18 жовтня 2018 в справі № 805/2296/17-а.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 70 рішення у справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Статтею 13 "Право на ефективний засіб юридичного захисту" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahalv. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

У випадку, коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи утриматись від вчинення певних дій суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

У зв`язку із цим, суд вважає, що найбільш ефективним із можливих способів захисту порушеного права є визнання протиправним і скасування наказу відповідача від 21.04.2020 та зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовним розміром 2,0 гектара на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області.

При цьому суд відхиляє доводи відповідача щодо відсутності підстав для зобов`язання Головне управління Держгеокадастру в Житомирській області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою, оскільки такий спосіб захисту порушеного права є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, з огляду на слідуюче.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. Втім, поняття «дискреційних повноважень» наведено у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даному спорі повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано статтею 118 Земельного Кодексу України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Наведене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.08.2019 (справа №0640/4434/18), від 12.09.2019 (справа №0640/4248/18), від 02.07.2020 (справа № 825/2228/18).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно зі ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 72 вказаного Кодексу).

За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Беручи до уваги приписи зазначених норм, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 необхідно задовольнити в повному обсязі.

В силу приписів ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, сплачений позивачем судовий збір у сумі 840,80 грн (квитанція № 5474015 від 12.05.2020) необхідно відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (вул. Довженка, 45, м.Житомир, 10002; ідентифікаційний код: 39765513) про визнання протиправною відмови, зобов`язання вчинити дії задовольнити.

Визнати протиправним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 21.04.2020 № 6-4321/14-20-СГ про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовним розміром 2,0 гектара на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовним розміром 2,0 гектара на території Врублівської сільської ради Романівського району Житомирської області.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на користь ОСОБА_1 840,80 грн витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів п. 3 розд. VI, пп. 15.5 п. 15 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Є.Ю. Романченко

Повне судове рішення складене 15 липня 2020 року