Рішення № 90442382, 09.07.2020, Енергодарський міський суд Запорізької області

Справа № 316/1960/19

Провадження № 2/316/168/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" липня 2020 р. м.Енергодар

Енергодарський міський суд Запорізької області, у складі суду:

головуючого судді: Куценка М.О.,

за участі секретаря судового засідання: Нестерової Г.М.,

позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , представник відповідача - адвокат Котелевський К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_4 року, Відповідач, на власній сторінці у соціальній інтернет-мережі Facebook з доменним ім`ям: ІНФОРМАЦІЯ_5, розповсюдив інформацію наступного змісту (тексті мовою оригіналу з 1 хв.10 с. до 2 хв.30 с.):

« ІНФОРМАЦІЯ_6» (/ІНФОРМАЦІЯ_7).

Позивач вважає, що опублікована ОСОБА_2 інформація дискредитує його як публічну особу, політика, активного громадського діяча та адвоката. Відповідач фактично звинувачує ОСОБА_6 у втручанні в діяльність ГО «Громадський контроль м. Енергодар», та зазначає, що він розповсюджує неправдиву інформацію, в частині того, що нібито активісти вищезазначеної організації діють від імені ОСОБА_7 . Вказана недостовірна інформація у своїй сукупності, логічному взаємозв`язку та послідовності має негативний характер, дає підстави для формування в оточуючих уявлення про порушення ним законодавства, вчинення упереджених дій в своїх інтересах, чи в інтересах зацікавлених осіб, прикриваючись громадською діяльністю, використання для цього актуальності нещодавніх соціально-політичних подій в житті м. Енергодара, до яких привернута увага жителів міста. Розповсюджена ОСОБА_2 інформація не є оціночним судженням, не відповідає дійсності, є наклепом та ганьбить позивача, тобто дані висловлювання відповідача, є твердженням фактичних даних, що є недостовірною інформацією, та принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача.

Таким чином, ОСОБА_1 вважає, що поширена стосовно нього, невизначеному колу осіб інформація, порочить честь, гідність та ділову репутацію, бо не відповідає дійсності, а її поширення завдає шкоди особистим немайновим правам позивача, оскільки він має наміри поновити статус депутата місцевої ради, також в подальшому приймати участь в місцевих виборах, бути політиком та громадським діячем, є адвокатом, і такого роду неправдива інформація створює у необмеженої кількості осіб уявлення про те, що діяльність Позивача носить негативний характер, створює негативне враження і відношення до нього як до непрофесіонала, створює негативну соціальну оцінку в очах оточуючих, а також дискредитується набута ним позитивна суспільна оцінка ділових і професійних якостей при виконанні громадських обов`язків та адвокатської діяльності.

Просить суд визнати поширену ОСОБА_2 інформацію такою, що не відповідає дійсності, порочить його честь, гідність та ділову репутацію; зобов`язати відповідача протягом семи днів з дня набрання судовим рішенням у даній справі законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену про ОСОБА_1 у той спосіб, яким вона була поширена; стягнути сплаченісудові витрати.

Не погоджуючись з позовними вимогами, відповідач надав відзив на позов у якому зазначив, що дійсно, відповідач на власній сторінці у соціальній мережі Facebook виклав інформацію вищезазначеного змісту. В той же час, вважає, що немає жодних підстав для визнання її недостовірною, оскільки ним поширені власні оціночні судження. В той же час, якщо позивач вважає себе публічною особою, то він має бути готовим до підвищеного рівня критики.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримав та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник позовні вимоги не визнали у повному обсязі та просили відмовити у їх задоволенні, посилаючись на письмові заперечення та на матеріали справи. Крім того, представник відповідача- адвокат Котелевський К.В. просив відмовити у задоволенні позовних вимог, у зв`язку з їх неконкретизованістю.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог.

Конституція України визнає честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю та передбачає, що кожен має право на повагу до його гідності, та гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності.

Згідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб- на свій вибір.

Право на повагу людської гідності- це право, що захищає гідність будь-якої особи, забезпечує належне ставлення до неї з боку органів державної влади, інших осіб. Це є одним із видів прав людини, належить до основоположних прав, адже воно є необхідним для нормального існування та розвитку людини, є загальним та є особистим (або громадянським) правом.

Статтею 1 Загальної декларації прав людини закріплено: всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до ст.ст. 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі; гідність та честь фізичної особи є недоторканними; фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації; фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі та ділової репутації.

Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Під діловою репутацією розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною (далі Конвенція), кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах, як це зазначається вище, національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

У рішенні від 7 грудня 1976 року у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства Європейський суд з прав людини зазначив і знову нагадав у п.41 свого рішення від 8 липня 1986 року у справі Лінгенса (Lingens case, 12/1984/84/131), що свобода вираження поглядів, гарантована ч.1 ст.10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання ч.2 ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе.

Європейський суд звернув увагу на необхідність розрізнення фактів і оціночних суджень та у рішеннях від 18 липня 1986 року (справа Лінгенса, п.46) та від 29 березня 2005 року у справі «Українська Пресс-Група» проти України підкреслив, що у своїй практиці суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, то правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке захищається ст.10 вищеназваної Конвенції.

Імплементуючи зазначене у національному законодавстві, зокрема, у ст. 47-1 Закону України «Про інформацію», законодавець вказав, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється названою статтею Конвенції.

Якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання у право має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання.

У рішенні від 22 жовтня 2007 року (справі Lindon, Otcharotry Lanrens and Iuly v.France) Європейський суд з прав людини знову звернув увагу на те, що для того, щоб оцінити виправданість оспорюваного висловлювання, необхідно провести відмінність між ствердженнями про факти і оціночними судженнями. У той час як реальність фактів може бути продемонстрована, істинність оціночних суджень не може бути предметом доказування. Вимога довести істинність оціночного судження не може бути виконана і порушує саме право на вільне вираження поглядів, яке є важливим елементом права, гарантованого ст. 10 Конвенції. Класифікація висловлювання як ствердження про факт чи оціночне судження представляє собою питання, яке перш за все знаходиться у рамках свободи розсуду національної влади, зокрема, національних судів. Проте навіть якщо висловлювання представляло собою оціночне судження, воно повинно бути підтверджено достатньою фактичною підставою, за відсутності якого буде визнано таким, що виходить за належні рамки.

Відповідно до положень п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Відповідно до ч. 5 п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з п. 18 постанови Пленуму ВСУ № 1 позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Пунктом 19 вказаної Постанови визначено, що вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до правової позиції, що наведена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року по справі № 757/22307/17-ц, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, та чи є вона такою. що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.

Інформація відповідачем доведена до невизначеної кількості осіб через соціальні мережі, а тому є підстави стверджувати про її розповсюдження.

Разом з тим стороною відповідача у відзиві на позов зазначено, що відповідачем поширені власні оціночні судження на оприлюднене висловлювання позивача в мережі Інтернет на веб-сайті Fnergodar NEWS, де мова йде про виступ позивача, відео якого оприлюдненого за адресою ІНФОРМАЦІЯ_8.

Відповідачем зазначено, що у вищевказаному відео позивач критично висловився щодо відповідача, а ОСОБА_2 у відповідь надав свій коментар.

Відповідно до Словника української мови: у 11 т.-Т. 4 . (1-М)- К.: Наук. думка. 1973, - С. 1-840, коментар вживається у двох значеннях: пояснення, тлумачення до якого-небудь тексту; роз`яснювальні або критичні зауваження з приводу яких-небудь подій, явищ.

В свою чергу, згідно ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію», якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом па відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації і метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладемо обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Вирішуючи справу по суті, судом встановлено, що оспорюваний коментар відповідача не містить брутальних, непристойних чи принизливих формулювань щодо позивача.

Узагальнюючи оспорювану інформацію, яку поширив відповідач, слід зазначити, що вона не містить жодних фактичних даних, які дають змогу перевірити її на предмет достовірності чи навпаки спростувати, будь-які цифри, дати, номери тощо. На оціночність інформації ОСОБА_2 вказує те, що відповідач оцінює інформацію або як недостовірну, або ж як спробу використати чужий авторитет, та робить критичні зауваження на адресу позивача.

На думку суду суб`єктивні тлумачення, думки, розуміння тих чи інших відомостей окремими особами, працівниками засобів масової інформації не можуть бути підставою для задоволення позову про спростування недостовірної інформації.

Підсумовуючи викладене вище, суд вважає за необхідне зазначити, що правильність думки чи оцінки тієї чи іншої особи може бути предметом думки, оцінки інших осіб, але не предметом повноважень судової влади. Вони можуть оспорюватись у порядку полеміки, у тому числі й у друкованому засобі, по радіо чи в телепередачі або іншим адекватним способом.

В той же час, якщо позивач вважає себе публічною особою, він мас бути готовим до підвищеного рівня критики, у порівнянні з приватною собою. Це правило вироблено практикою ЄСПЛ (наприклад, відомі справи Iingens v. Austria, заява № 9815/82, рішення від 08.07.1986p.; Thorgеir Thorgеirson v. Iceland, заява № 13778/88, рішення від 25.06.1992p.; Dyuldin and Kislov v. Russia, заява № 25968/02. рішення 31.07.2007 p.).

У справі «Дюльдін і Кіслов проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що свобода вираження являє собою одну з найважливіших основ демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу. Відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції, вона стосується не лише «інформації» або «ідей», які сприймаються схвально або вважаються необразливими, або не викликають інтересу, але й тих, що ображають, шокують або непокоять. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та свободи поглядів, без яких не існує «демократичного суспільства».

Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.

Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що оспорювані висловлювання відповідача є оціночними судженнями останнього та не містять інформації, яка б порушувала честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , а тому і відсутні підстави для задоволення позову.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються у разі відмови у задоволенні позову на позивача. Тому, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, відшкодування судових витрат не здійснюється

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 4, 12, 23, 76-83, 141, 258, 259, 263,264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення з урахуванням вимог п.3 Розділу ХIІ «Прикінцеві положення» ЦПК України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: М. О. Куценко