Рішення № 90389937, 15.07.2020, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/2302/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Алєксєєвої Н.Ю., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

В С Т А Н О В И В:

06 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 за період з 01 вересня 2014 року по 30 вересня 2019 року та про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з 01 вересня 2014 року по 30 вересня 2019 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є пенсіонером за віком та перебуває на обліку як особа, переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в УПФ. Однак, з 01 липня 2014 року по вересень 2019 року пенсія позивачу не виплачувалась, заборгованість не сплачена до теперішнього часу. Позивач вважає такі дії пенсійного органу протиправним, оскільки вони порушують його конституційні права.

Ухвалою від 07 травня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху у зв`язку з несплатою судового збору.

22 червня 2020 року позивач надіслав до суду документ про сплату судового збору, чим усунув недоліки позовної заяви, визначені ухвалою від 07 травня 2020 року.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25 червня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

Від відповідача надійшов відзив на позов, в якому представник ГУ ПФУ посилається на Закон України від 20 жовтня 2014 року №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанову Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року №637 «Про здійснення виплат внутрішньо переміщеним особам» та зазначає, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період будуть виплачуватися на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Відповідачем нараховано пенсію за період з 18.07.2016 (не більше ніж за три роки до дня звернення позивача до відповідача -19.07.2019). Посилання позивача на ч. 2 ст. 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" вважає безпідставним, оскільки пенсія за минулий період з 01.09.2014 не виплачувалася не з вини органу Пенсійного фонду, так як до 19.07.2019 позивач не звертався до органів фонду. З огляду на вищевикладене, просив відмовити у задоволенні позову.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином. Надіслали до суду клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених статтею 205 Кодексу адміністративного судочинства України, а також відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив розглянути справу у порядку письмового провадження.

Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.

ОСОБА_1 , є громадянином України, у відповідності з довідкою від 19.07.2019 року № 1626-5000162111 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України з м. Донецьк, Донецької області до с. Лагодівка, Хорольського району Полтавської області.

Позивач знаходиться на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області як отримувач пенсії за віком.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не отримував пенсійні виплати з вересня 2014 року по вересень 2019 року, що також не заперечується й відповідачем.

Позивач не погодившись з такими діями відповідача, звернувся до суду із вказаним позовом.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Особам, які перебували на обліку, як одержувачі пенсій, зокрема, в окремих районах Донецької та Луганської областей, які тимчасово не контролюються українською владою, виплата пенсій на підконтрольній українській владі території здійснюється за умови реєстрації пенсіонерів як внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон №1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону №1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 4 Закону №1706-VII).

Відповідно до частин першої, третьої статті 7 Закону №1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Як встановлено під час розгляду справи, позивача взято на облік внутрішньо переміщеної особи з 19.07.2019, що підтверджується відповідною довідкою № 1626-5000162111.

На підставі заяви позивача від 19.07.2019, він перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Полтавській області та з жовтня 2019 року йому почали виплачувати пенсію.

За встановлених у справі обставинах, спірні правовідносини виникли щодо невиплати пенсії за минулий період з 01 вересня 2014 року по вересень 2019 року.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV).

Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 46 Закону №1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії (частина 1).

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів (частина 2).

На час виникнення спірних правовідносин порядок та умови здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам були врегульовані Постановами КМУ від 05.11.2014 року №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08.06.2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам»,

Ці постанови КМУ чітко визначають, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад, територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

Крім того, цими постановами КМУ визначено, що суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

З цього слідує, що невиплачені позивачу суми пенсії за період з вересня 2014 року по вересень 2019 року мають обліковуватися саме відповідачем, як органом Пенсійного фонду України, який здійснює виплату позивачу пенсії. Право на отримання від Пенсійного фонду України належних особі сум пенсії не повинно залежати від дати отримання нею довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та дати постановлення її на облік органом Пенсійного фонду України.

При вирішенні питання щодо права позивача на отримання сум пенсій за період з 01.09.2014 року до 30.09.2019 року, суд виходить з того, що таке право відповідачем не заперечується.

Статтею 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Отже, з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства вбачається, що УПФ має право припинити виплату пенсії особі виключно з підстав передбачених законом, про що приймає вмотивоване рішення.

Оскільки матеріали справи не містять будь-яких даних про причини припинення органами пенсійного фонду виплати позивачу пенсії з вересня 2014 року по вересень 2019 року, суд вважає, що таке припинення не пов`язане з діями або бездіяльністю самого позивача.

Суд звертає увагу на те, що Закон №1058-IV чітко гарантує особі право на отримання належних їй сум пенсії, які не були нею отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, без обмеження будь-яким строком.

Постанови КМУ від 05.11.2014 року №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та від 08.06.2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» також не обмежують право внутрішньо переміщених осіб пенсіонерів отримати суми пенсій, які не були виплачено такій особі за період до місяця їх відновлення за новим місцем проживання, а лише передбачають, що така заборгованість виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Суд відхиляє доводи відповідача на те, що на даний час Кабінетом Міністрів України не визначено порядку виплати внутрішньо переміщеним особам суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, оскільки відмова позивачу з цих підстав в отриманні належних їй сум пенсії буде порушенням права позивача на отримання пенсії, яке є об`єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція).

Відмова позивачу, як внутрішньо переміщеній особі, у виплаті сум пенсій, які не були їй виплачені за період до моменту їх відновлення на новому місці проживання, з підстав відсутності достатнього нормативного регулювання порядку такої виплати, буде втручанням у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії, яке не ґрунтується на Законі.

Встановлення судом незаконності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Так, у рішенні «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).

Стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53). У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) від 14.10.2010 зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

При цьому, Європейська соціальна хартія (переглянута), яка набрала чинності для України 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи: Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

У передумові Керівних принципів з питання переміщення осіб всередині країни Організації Об`єднаних Націй (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)) визначено, що для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів.

Таким чином, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Поряд з цим, статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у статті 9 Закону №1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

З огляду на викладене, суд вважає, що дії відповідача по не виплаті позивачу пенсії за період з вересня 2014 року по вересень 2019 року включно не ґрунтуються на законі, і в контексті положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції такі дії є втручанням у право власності позивача, які не є законними.

Як зазначено вище, статтею 46 Закону №1058-IV визначено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових визначення стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень.

Як встановлено судом, право на отримання позивачем пенсії відповідачем не оскаржується та, оскільки судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що пенсію позивачу припинено не з його вини, то відповідно до спірних правовідносин має застосовується друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.

Таким чином, дії ГУ ПФУ в Полтавській області щодо невиплати позивачу заборгованості з пенсії, що утворилася за період з 01 вересня 2014 року по вересень 2019 року є протиправною, що, як наслідок, вказує на наявність правових підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві пенсію за період з 01 вересня 2014 року по 30 вересня 2019 року.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Отже, рішення в частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Факт сплати позивачем судового збору у розмірі 840,80 грн. підтверджується квитанцією №37826 від 22.06.2020.

З огляду на вищевикладене, зважаючи на задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на його користь витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Соборності, буд.66, м. Полтава, Полтавська область, 36014, код ЄДРПОУ 13967927) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 з вересня 2014 року по вересень 2019 року включно.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з вересня 2014 року по вересень 2019 року включно.

Рішення суду звернути до негайного виконання у межах виплати ОСОБА_1 пенсії за один місяць.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.Ю. Алєксєєва