Рішення № 90380236, 13.07.2020, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 953/3583/20

н/п 2/953/1617/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2020 року Київський районний суд м. Харкова в складі:

Головуючого - судді Якуші Н.В.

при секретарі судових засідань – Коваль А.О.,

за участі:

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Київського районного суду міста Харкова у порядку спрощеного провадження з викликом сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за участі третіх осіб – Харківської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та визнання права користування, -

В С Т А Н О В И В:

І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

02.03.2020 року до Київського районного суду м. Харкова звернувся позивач ОСОБА_1 з позовною заявою, яку в процесі розгляду справи уточнила до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за участі третіх осіб – Харківської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та визнання права користування.

В обґрунтування уточненого позову зазначила, що починаючи з 10.11.1993 року вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , де вона проживає і по теперішній час. З нею також зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Починаючи с 1994 року за даною адресою проживала вона, її сестра ОСОБА_5 , їх мати – ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та батько ОСОБА_8 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після батьків за вказаною адресою фактично проживають вона, інколи її сестра ОСОБА_5 та старший син ОСОБА_6 . Вказала, що відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за даною адресою з 1994 року не проживають, комунальні послуги не сплачують, добровільно обрали собі інше місце проживання, яке їй не відомо. Вказала, що дана квартира була надана їхній родині у користування Виконавчим комітетом Київської районної ради м. Харкова згідно рішення №110-5 від 03.05.2001 року. Наймачем квартири було визнано її дідуся – ОСОБА_9 , який також помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Наразі, вона сплачує комунальні послуги та інші послуги, які є необхідними для утримання будинку, в якому знаходиться квартира. Відповідачі в сплаті послуг та утриманні квартири не приймають участі. Зазначила, що у зв`язку з реєстрацією відповідачів в зазначеній квартирі в неї виникли труднощі щодо реалізації її прав, як користувача квартирою. Також вказала, що для оформлення права власності відповідно до ЗУ «Про приватизацію» їй необхідний документ, який підтверджує її право користування. Однак, у зв`язку з неприйняттям квартири до об`єктів комунальної власності ХМР інший спосіб, окрім визнання такого права в судовому порядку у неї відсутній.

14 травня 2020 року через канцелярію суду надійшли пояснення представника третьої особи ХМР, в яких вони просили відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування пояснень зазначено, що позивач належним чином не обґрунтовує свої позовні вимоги, у зв`язку з чим позов задоволенню не підлягає. Позивач, звертаючись до суду не надала належних, допустимих та достатніх письмових доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог, які можуть бути прийняті судом на підтвердження факту не проживання особи за місцем мешкання протягом певного часу. Також, в позовній заяві немає доказів, які б встановлювали причини відсутності відповідачів у спірній квартирі, зокрема щодо визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 непрацездатними особами, знаходження їх в установі соціальної допомоги чи перебування в місцях обмеження чи позбавлення волі, а також не надано інформації щодо місця роботи відповідачів та відомостей щодо перешкоджання доступу в спірну квартиру. Позивач також не надала до суду доказів про те, чи здійснюється оплата комунальних платежів в квартирі АДРЕСА_2 , а якщо платежі здійснюються, то хто саме є платником за комунальні послуги. Зазначили, що визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням кватирою АДРЕСА_2 порушить їх конституційне право на житло, що закріплено у ст. 47 Конституції України.

ІІ. Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 03 березня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

24 березня 2020 року позивачем були усунуті недоліки, про що подана відповідна заява

Ухвалою суду від 25 березня 2020 року було відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

ІІІ. Пояснення учасників справи в судовому засіданні.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги підтримали, просили суд їх задовольнити, надали пояснення по суті позовних вимог.

Відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 у судове засідання не з`явились, про час, дату і місце судового засідання були повідомлені у встановленому законом порядку. Таким чином, суд вважає, що відповідачі не з`явились в судове засідання без поважних причин, причину неявки суду не повідомили, про час і місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Згідно ч.2 ст.43 ЦПК України відповідач зобов`язаний добросовісно здійснювати процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки, що відповідно до принципу юридичної визначеності, як складової частини конституційного принципу верховенства права, зобов`язує відповідача самостійно цікавитися перебігом розгляду судом пред`явленого до нього позову. Тривала відсутність такого інтересу з боку відповідача свідчить про його небажання захищати свої процесуальні права.

Представник третьої особи –ХМР – в судове засідання не з`явився, повідомлявся про час та місце слухання справи належним чином, причини неявки суду не відомі.

Третя особа ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилась, повідомлялась про час та місце слухання справи належним чином.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 суду показали, що є сусідами позивача, знають її з дитячого віку, їм відомо, що у квартирі АДРЕСА_2 мешкали дідусь та бабуся позивача, її батьки, її сестра ОСОБА_12 та до 2000 років ОСОБА_3 разом із своїм сином ОСОБА_13 . Вказали, що більше двадцяти років останні, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за цією адресою не мешкають, виїхали за кордон та житлом не цікавляться. Зазначили, що відповідач ОСОБА_3 останній раз приїжджала до позивача у квартиру у 2007 році на похорон їх матері, більше вони її та її сина не бачили. Стверджували, що позивач жодних перепон для мешкання у спірній квартирі відповідачам не чинить, добросовісно користується житловим приміщенням.

ІV. Фактичні обставини, встановлені Судом та зміст спірних правовідносин.

Так, у ході судового розгляду було встановлено, що позивач зареєстрована та мешкає у квартирі АДРЕСА_2 , яка рішенням №110-5 від 03.05.2001 року Виконавчого комітету Київської районної Ради м. Харкова передана у користування ОСОБА_9 з родиною. Наймачем квартири визнано дідуся позивача - ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 18 березня 2002 року (а.с.8,9).

Відповідно довідки з про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 03.03.2020 року, зазначено, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (а.с.5 ).

Згідно акту з місця проживання від 24.02.2020 року за підписами сусідів ОСОБА_1 які мешкають в АДРЕСА_3 ОСОБА_10 , АДРЕСА_4 – ОСОБА_11 – ОСОБА_14 – ОСОБА_15 - ОСОБА_16 , вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_7 не проживають за адресою: АДРЕСА_1 з 1994 року по теперішній час (а.с.6).

Інофрмація щодо права власності на спірну квартиру відсутня (а.с.7).

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 19 липня 2007 року вбачається, що ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_9 , про що зроблений актовий запис №10555 (а.с.10).

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 01 лютого 2020 року вбачається, що ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_10 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що зроблений актовий запис №1678 (а.с.11).

Згідно відповіді КНП «Міська поліклініка №10» від 04.06.2020 року №909/0/609-20 вбачається, що громадяни ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , за період з 01.01.2016 року по 01.05.2020 року до поліклініки за медичною допомогою не зверталися та на обілку не знаходяться.

V. Норми права, що підлягають застосуванню.

Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як зазначено у статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року, справа № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року, справа № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18.

Вказане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

VІ. Позиція суду та висновки суду за результатами розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи квартира, де зареєстровано місце проживання сторін, належить до комунальної власності територіальної громади міста Харкова, не приватизована.

На теперішній час у ній зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , але фактично мешкає лише ОСОБА_1 .

Відомості про те, що відповідачі квартиру залишили вимушено, цікавляться цим житлом, збереженням з ним будь-якого зв`язку, або дані про те, що вони звертались до правоохоронних органів або суду щодо захисту своїх прав та інтересів, відсутні.

Наявність поважних причин, з якими чинне законодавство України пов`язує можливість збереження житлового приміщення за відповідачами, судом також не встановлено.

Аналізуючи наведені норми права та обставини справи, суд вважає, що акт мешканців будинку щодо не проживання відповідачів у спірній квартирі з урахуванням відсутності даних про перешкоджання відповідачам у праві користування квартирою, покази свідків та відомості з КНП «Міська поліклініка №10» є належною правовою підставою для задоволення позову.

До суду не надано жодного доказу, який би спростував висновки суду щодо того, що відповідачі більше двадцяти років в спірній квартирі не проживають.

За таких умов, встановивши, що відповідачі не проживають у спірній квартирі тривалий час, а саме з 1994 року, яку залишили добровільно, витрат на її утримання не несуть, до правоохоронних органів щодо захисту своїх прав чи інтересів або з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням (вселення) до суду не звертались, врахувавши, що доказів поважних причин їхньої відсутності понад шість місяців у вказаній квартирі не надано, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Зазначене відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року (справа №643/11611/16-ц, провадження №61-27411св18).

Доводи третьої особи – Харківської міської ради щодо того, що спірна квартира не приватизована та є власністю територіальної громади м. Харкова, обов`язком якої в особі Харківської міської ради є збереження житлової площі за тимчасово відсутнім наймачем, тому оскаржуваним рішенням порушуються інтереси Харківської міської ради, є безпідставними, оскільки цими вимогами права та інтереси Харківської міської ради як власника майна не порушені.

За змістом статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.

Збереження житлової площі за наймачами не відноситься до обов`язків органів місцевого самоврядування, оскільки стосується реалізації особистих житлових прав особи.

Твердження щодо ненадання доказів, які б встановлювали причини відсутності відповідачів у квартирі, зокрема, відомостей із закладів соціального захисту населення щодо визнання відповідачів непрацездатними, знаходження їх в установі соціальної допомоги чи перебування у місцях обмеження чи позбавлення волі, інформації щодо місця роботи відповідачів, їх виїзду за кордон тощо, не можуть бути взяті до уваги, оскільки на позивача не покладено обов`язку довести відсутність усіх цих обставин, адже коло поважних причин не проживання у житловому приміщенні є необмеженим та не може бути заздалегідь вичерпно передбачено позивачем.

Незважаючи на зазначення в письмових поясненнях про ненадання відповідних доказів, Харківська міська рада з клопотанням про витребування вказаних відомостей для обґрунтування своїх заперечень на позовну заяву не зверталась, відповідні відомості суду не надано, отже, висновки суду не спростовано.

Крім того, за змістом статті 71 ЖК УРСР відсутність за місцем проживання понад шість місяців з поважних причин є підставою для продовження судом строку збереження житла за наймачем за заявою відсутнього, проте, з боку відповідачів таких заяв не надходило та відповідних причин поважності своєї відсутності ними не надано.

Таким чином, твердження Харківської міської ради щодо того, що відповідачі можливо з поважних причин не проживають за вказаною адресою, за своїм змістом є лише припущеннями.

Посилання Харківської міської ради щодо того, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є порушенням їх конституційного права на житло, за відсутності даних, що відповідачі внаслідок ухвалення оскаржуваного судового рішення втратили своє єдине житло, є необґрунтованими.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідачі не позбавлені права на оскарження рішення суду у передбаченому законом порядку або звернення до суду з власним позовом про захист своїх житлових прав, якщо вважатимуть їх порушеними.

Аналізуючи норми закону та враховуючи, що відповідачі тривалий час, а саме з 1994 року за місцем реєстрації не проживають без поважних причин та приймаючи до уваги, що перешкод в користуванні житлом відповідачам не чинилося, останні добровільно залишили спірне житло, комунальні платежі не сплачували, майно та речі відповідачів у квартирі відсутні, поважних причин для їх відсутності у спірному житловому приміщенні не існувало, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням підлягають задоволенню.

Стосовно вимоги позивача ОСОБА_1 щодо визнання за нею права користування спірною квартирою, суд зазначає наступне.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Таким чином, в судовому порядку підлягає захисту лише порушене право.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 просила визнати за нею право користування жилим приміщенням.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Житлові правовідносини щодо забезпечення прав громадян на житло, належне використання і схоронність житлового фонду встановлені ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 5 ЖК Української РСР державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Разом з тим, звертаючись з цією вимогою до суду позивач не обґрунтувала та не довела суду, що визнання її права на користування спірним житловим приміщенням потребує захисту через його невизнання чи оспорювання саме відповідачами у справі, оскільки доказів зворотного суду надано не було.

Крім того, згідно із ст. 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Згідно з ч.1 ст.106 ЖК УРСР повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Доказів звернення позивача до Харківської міської ради з вимогою про визнання її наймачем спірної квартири матеріали справи у собі не містять, як і не містять доказів відмови їй у цьому праві.

Крім того, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного право уповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша-третя статті 51 ЦПК України).

Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежність відповідача щодо вимоги позивача про визнання за нею права на користування житловим приміщенням суд наголошував у своїй ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 03.03.2020 року, разом з тим, позивач ані при зверненні із уточненим позовом до суду, ані до початку судового розгляду, клопотання про залучення Харківської міської ради в якості співвідповідача не заявила.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача, суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

На підставі викладеного, суд, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача про визнання за нею права користування спірним житловим приміщенням задоволенню не підлягають.

Позивач не вимагає компенсації за понесені судові витрати, пов`язані із зверненням до суду і розгляду цивільної справи.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 11, 81, 259, 261, 263-265, 273 280-284 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за участі третіх осіб – Харківської міської ради, ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та визнання права користування – задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_5 такими що втратили право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_2 .

У задоволені решти позовних вимог – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду – якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно – телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський районний суд м. Харкова.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано із врахуванням приписів Закону України № 540-IX від 30 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)», або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_6 , мешкає за адресою: АДРЕСА_1 ,

Відповідач – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ,

Відповідач – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_5 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1

Треті особи – Харківська міська рада, код ЄДРПОУ 04059243, адреса для листування: м. Харків, м-н Конституції 7; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Дата виготовлення повного тексту судового рішення 14 липня 2020 року.

Суддя Н.В. Якуша