Рішення № 90348555, 09.07.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.07.2020Справа № 910/18310/19

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фініті-Компані»

до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»

про визнання договору поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 недійсним

Суддя Сівакова В.В.

секретар судового засідання Кимлик Ю.В.

за участю представників сторін

від позивача Тарновецький П.Я., адвокат за довіреністю б/н від 02.01.2020

від відповідача Яковенко О.О., адвокат за довіреністю № 6 від 03.03.2020

СУТЬ СПОРУ:

20.12.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Фініті-Компані» до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним укладеного між сторонами договору поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Обґрунтовуючи позовну заяву позивач зазначає що між ним та відповідачем 14.11.2016 був укладений кредитний договір № 4Ф16118Г, згідно якого позивач отримав кредит в сумі 4.521.936.537,56 грн. Згодом між сторонами в забезпечення виконання зобов`язань інших осіб (боржників) було укладено ряд договорів поруки, в тому числі № 4И11316И/П від 11.11.2016. Зазначає, що дії позивача з отримання кредитних коштів за кредитним договором № 4Ф16118Г від 14.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників Банку в рамках реалізації плану «трансформації» кредитного портфелю Банку ініційованого НБУ. Така діяльність позивача (укладення кредитного договору та договорів поруки) була направлена на отримання прибутку від реалізації таких активів, або набуття права власності на них. Позивач вказує, що ним як поручителем виконано зобов`язання боржників шляхом сплати коштів за кредитними договорами. Проте, зобов`язання Банку щодо передачі позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечення зобов`язання боржників не виконано. Позивач намагався в судовому порядку отримати відповідні документи від Банку, проте судом встановлено, що Банк не зобов`язаний передавати такі документи позивачу. Банком ні в порядку встановленим договором поруки ні в судовому порядку документи, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань боржників перед Банком не передано. Така поведінка свідчить про відсутність намірів Банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що Банк свідомо ввів в оману позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.2019 відкрито провадження у справі № 910/18310/19 та прийнято позовну заяву до розгляду; розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 28.01.2020.

27.01.2020 від позивача до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з хворобою представника позивача.

27.01.2020 відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує повністю посилаючись на те, що відповідно до протоколу № 10-11/16 від 10.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ «Фініті-Компані» вирішено укласти з ПАТ КБ «Приватбанк» кредитний договір на суму 4.570.000.000,00 грн. Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 07.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 07.11.2016, що були надані ТОВ «Фініті-Компані» на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності. Наведене надійшло своє відображення і в самому кредитному договорі № 4Ф16118Г від 14.11.2016 де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності позивача. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки. Вважає твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку не відповідає дійсності. Позивачем не подано жодного доказу на підтвердження мети укладення договорів отримання прибутку.

У відзиві відповідача міститься клопотання про витребування у позивача докази/документи на підтвердження мети та обставин укладення договору поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016, зокрема, але не виключно, відповідні рішення органів управління ТОВ «Фініті-Компані» що були підставою для укладення спірного договору.

В підготовчому засіданні 28.01.2020 відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 06.02.2020.

06.02.2020 позивачем до суду подано клопотання про витребування у позивача доказів. Також позивач просить поновити пропущений процесуальний строк для подачі відповідного клопотання.

В підготовчому засіданні 06.02.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, відповідно до ст. 119 Господарського процесуального кодексу України про поновлення позивачу пропущеного строку для подачі клопотання про витребування доказів.

В підготовчому засіданні 06.02.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України про відмову в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів з огляду на наступне

Відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні повинно бути зазначено:

1) який доказ витребовується;

2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати;

3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа;

4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу;

5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Суд розглянувши заявлене позивачем клопотання відмовив в його задоволенні оскільки воно не відповідає вимогам ст. 81 Господарського процесуального кодексу України, зокрема докази які просить витребувати позивач не підтвердять обставини справи; не підтверджено що відповідний доказ наявний у відповідача.

В підготовчому засіданні 06.02.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України про відмову в задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів з огляду на наступне

Відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні повинно бути зазначено:

1) який доказ витребовується;

2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати;

3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа;

4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу;

5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Суд розглянувши заявлене відповідачем клопотання відмовив в його задоволенні оскільки воно не відповідає вимогам ст. 81 Господарського процесуального кодексу України, зокрема докази які просить витребувати відповідач не підтвердять обставини справи; не підтверджено що відповідний доказ наявний у позивача.

В підготовчому засіданні 06.02.2020 відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 18.02.2020.

17.02.2020 позивачем до суду подано відповідь на відзив, в якій позивач не погоджується з доводами, викладеними у відзиві, оскільки вважає їх необґрунтованими та непідтвердженими належними засобами.

17.02.2020 позивачем до суду подано клопотання про витребування у позивача доказів. Також позивач просить поновити пропущений процесуальний строк для подачі відповідного клопотання.

В підготовчому засіданні 18.02.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, відповідно до ст. 119 Господарського процесуального кодексу України про поновлення позивачу пропущеного строку для подачі клопотання про витребування доказів.

В підготовчому засіданні 18.02.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України про відмову в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів з огляду на наступне

Відповідно до ст. 81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні повинно бути зазначено:

1) який доказ витребовується;

2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати;

3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа;

4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу;

5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Суд розглянувши заявлене позивачем клопотання відмовив в його задоволенні оскільки воно не відповідає вимогам ст. 81 Господарського процесуального кодексу України, зокрема докази які просить витребувати позивач не підтвердять обставини справи; не підтверджено що відповідний доказ наявний у відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2020 продовжено строк підготовчого провадження у справі № 910/18310/19 на 30 (тридцять) днів.

В підготовчому засіданні 18.02.2020 відповідно до ст. 183 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 12.03.2020.

В підготовчому засіданні 12.03.2020 судом постановлено ухвалу на місці, не виходячи до нарадчої кімнати, у відповідності до ст.ст. 182, 185 Господарського процесуального кодексу України, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 07.04.2020.

07.04.2020 на електрону пошту суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку із запровадженням в Україні карантину через спалах у світі коронавірусу (COVID-19).

07.04.2020 на електрону пошту суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку із запровадженням в Україні карантину через спалах у світі коронавірусу (COVID-19), який установлено до 24.04.2020.

Судове засідання призначене на 07.04.2020 не відбулось.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/18310/19 від 17.06.2020 розгляд справи призначено на 09.07.2020.

Позивач в судовому засіданні 09.07.2020 позовні вимоги підтримав повністю.

Відповідач в судовому засіданні 09.07.2020 проти задоволення позовних вимог заперечував повністю.

В судовому засіданні 09.07.2020, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (Банк, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фініті-Компані» (позичальник, позивач) укладено кредитний договір № 4Ф16118Г, відповідно до якого позивачу надано кредит в розмірі 4.570.000.000,00 грн.

11.11.2016 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фініті-Компані» (поручитель) було укладено ряд договорів поруки в тому числі договір поруки № 4И11316И/П (далі - договір поруки).

Відповідно до п. 1 договору поруки його предметом є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтерсплав» (боржником) своїх зобов`язань за кредитними договорами № 4И11316И від 17.05.2011, № 4И12047И від 19.02.2012, № 4И12125И від 24.04.2012, № 4И13243И від 16.04.2013, № 4И14163И від 19.02.2014, № 4И15028И від 17.02.2025, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитних договорів.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на те, що договір поруки був укладений внаслідок обману останнього відповідачем, а саме при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток від укладення спірного договору поруки у вигляді отримання права власності на активи, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитними договорами. Натомість, прибутку (майна) не отримав, що на думку позивача свідчить про те, що його ввели в оману при укладенні договору поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016, а тому вважає, що відповідно вказаний договір є недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 справа № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до протоколу № 10-11/16 від 10.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ «Фініті-Компані», а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти з ПАТ КБ «Приватбанк» кредитний договір на суму 4.570.000.000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за «старими» кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 07.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 07.11.2016, що були надані ТОВ «Фініті-Компані» на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому кредитному договорі № 4Ф16118Г від 11.11.2016, а саме в п. А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Таким чином, позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору № 4Ф16118Г від 11.11.2016, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627Цивільного кодексу України.

Таким чином, твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст.ст. 13, 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами про визнання договору поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 недійним.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фініті-Компані» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Судові витрати, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повне рішення складено 13.07.2020.

СуддяВ.В. Сівакова