Рішення № 90348426, 08.07.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.07.2020Справа № 910/18295/19

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Свириденко А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ"

вул. Соборна, 442-Д, м. Рівне, 33024

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

вул. Грушевського, буд. 1д, м. Київ, 01001

про визнання договору недійсним

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ФІНІТІ-КОМПАНІ" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про визнання недійсним Договору поруки №4М12091И/П від 11.11.2016.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що відповідач, як недобросовісна сторона оспорюваного правочину, навмисно, з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк", ініційованої Національним банком України, ввів в оману позивача про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями Боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з відповідачем пов`язаних між собою Кредитного Договору №4Ф16118Г від 14.11.2016 та договорів поруки. Відсутність документів, що підтверджують наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів має істотне значення при укладанні кредитного договору та договорів поруки, в тому числі й оспорюваного, та підтверджують факт омани позивача, адже якщо б позивач на момент укладення правочинів знав про відсутність даних забезпечень, він не укладав би таких правочинів. За таких обставин, позивач просить суд визнати договір поруки недійсним на підставі статі 230 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду від 26.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду , відкрито провадження у справі. Вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 22.01.2020.

22.01.2020 судом задоволено клопотання позивача та відповідача про відкладення розгляду справи та призначено судове засідання на 19.02.2020.

27.01.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву.

17.02.2020 від Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ» надійшло клопотання про витребування доказів.

17.02.2020 від Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ» надійшло клопотання про витребування доказів.

19.02.2020 року судове засідання з розгляду справи не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Лиськова М.О. на лікарняному.

Ухвалою суду від 24.02.2020 розгляд справи у судовому засіданні призначено на 18.03.2020.

25.02.2020 від позивача надійшла відповідь на відзив.

17.03.2020 до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

18.03.2020 у судове засідання представники сторін не з`явилися, судом відкладено розгляд справи на 22.04.2020.

22.04.2020 до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

22.04.2020 у судове засідання представники сторін не з`явилися, судом відкладено розгляд справи на 13.05.2020.

13.05.2020 у судове засідання представники сторін не з`явилися, судом відкладено розгляд справи на 17.06.2020.

17.06.2020 представником відповідача подані письмові пояснення по справі.

17.06.2020 у судове засідання з`явилися представники позивача та відповідача. Протокольною ухвалою суду від 17.06.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження на 08.07.2020.

В судовому засіданні 08.07.2020 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти позовних вимог, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

В судовому засіданні на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

14 листопада 2016 року між ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ» (надалі - Товариство, Позивач) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» (надалі - Банк, Відповідач) укладено Кредитний Договір № 4Ф16118Г, згідно якого Товариство отримало кошти у розмірі 4 521 936 537,56 гри. для фінансування своєї поточної господарської діяльності з метою отримання прибутку.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ» та ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» також було укладено такі Договори Поруки в забезпечення виконання таких осіб перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»:

Договір поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 року відповідно до предмету якого, Поручитель надав поруку перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРСПЛАВ» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами: №4И11316И від 17.05.2011 року, № 4И12047И від 19.02.2012 року, №4И12125И від 24.04.2012 року, № 4И13243И від 16.04.2013 року, № 4И14163И від 19.02.2014 року, № 4И15028И від 17.02.2015 року (надалі «первісні Кредитні договори» «кредитні Договори старого боржника»);

Договір поруки № 4М12091И/П від 11.11.2016 року відповідно до предмету якого, Поручитель надав поруку перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «МІРІГОН» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4М120091И від 16.03.2012 року, № 4М13518И від 23.08.2012р., №4М14150И від 08.04.2014 року, № 4М16016Д від 27.04.2016 року (надалі «первісні Кредитні договори» «кредитні Договори старого боржника»);

Договір поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016 року відповідно до предмету якого, Поручитель надав поруку перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «СТЕЛС» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4С12049И від 09.02.2012 року, № 4С12362И від 07.12.2012 року, №4С13766И від 26.11.2014 року (надалі «первісні Кредитні договори» «кредитні Договори старого боржника»);

Договір поруки № 4Ц12050И/П від 11.11.2016 року відповідно до предмету якого, Поручитель надав поруку перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «ЦУМ» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4Ц12050И від 09.02.2012 року, № 4Ц13258И від 19.04.2013 року, №4Ц13258И від 17.03.2014 року, № 4Ц15065И від 20.02.2015 року (надалі «первісні Кредитні договори» «кредитні Договори старого боржника»).

Позивач стверджує, що Договір поруки № 4М12091И/П від 11.11.2016 року укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема таким, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 ЦК України, виходячи із наступних обставин.

Як зазначено позивачем, Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ» здійснювало господарську діяльність. Товариство мало господарські зв`язки із різними організаціями та установами, у тому числі Товариство відкрито рахунки у Публічному акціонерному товаристві КБ «ПРИВАТБАНК», у тому числі рахунки для заробітної плати працівників ТОВ «ФІНІТІ- КОМПАНІ». За час взаємодії нашого Товариства із ПАТ КБ «ПРВИАТБАНК» ТОВ «ФІНІТІ- КОМПАНІ» зарекомендувало себе як надійний та перспективний клієнт, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.

З тверджень позивача, Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ», ПАТ КБ "Приватбанк" володіючи повною фінансовою інформацією про товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію, щодо можливості участі ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ» у процедурі "трансформації" кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк". Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним Банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16 №323/БТ, ПАТ КБ "Приватбанк" зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

При цьому, за твердженнями позивача, ПАТ КБ "Приватбанк" наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов`язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)". Пізніше, такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ "Приватбанк".

Таким чином дії Товариства із отримання кредитних коштів по Кредитному Договору № 4Ф16118Г від 14.11.2017 року були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань «старих» боржників Банку в зазначеного рамках реалізації Плану «трансформації» кредитного портфелю Банку, ініційованого Національним банком України.

На виконання такого плану представники ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та Товариства погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії шляхом укладення кредитного договору, у зв`язку з чим між Позивачем та Банком було укладено кредитний договір № 4Ф16118Г від 14.11.2017 року та договори поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 року, № 4М1209И/П від 11.11.2016 року, № 4С12049И/П від 11.11.2016 року, № 4Ц12050И/П від 11.11.2016 року. Така діяльність нашого Товариства кореспондувалася із діяльністю, передбаченою Статутом Товариства та була направлена на отримання прибутку від реалізації таких активів, або набуття права власності на них, так як зі слів Банку сукупна вартість активів, що передані такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов`язань банку у декілька разів перевищують заборгованість таких осіб перед Банком.

За твердженнями позивача, на виконання вищезазначених домовленостей згідну плану «трансформації» 11 листопада 2016 року між Банком та ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ» було укладено наступні договори поруки:

- Договір поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання зобов`язання Товариством з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРСПЛАВ» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами: №4И11316И від 17.05.2011 року, № 4И12047И від 19.02.2012 року, №4И12125И від 24.04.2012 року, № 4И13243И від 16.04.2013 року, № 4И14163И від 19.02.2014 року, № 4И15028И від 17.02.2015 року;

- Договір поруки № 4М12091И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання зобов`язання Товариством з обмеженою відповідальністю «МІРІГОН» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4М120091И від 16.03.2012 року, № 4М13518И від 23.08.2012р„ №4М14150И від 08.04.2014 року, № 4М16016Д від 27.04.2016 року;

- Договір поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання зобов`язання Товариством з обмеженою відповідальністю «СТЕЛС» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4С12049И від 09.02.2012 року, № 4С12362И від 07.12.2012 року, №4С13766И від 26.11.2014 року;

Договір поруки № 4Ц12050И/П від 11.11.2016 року в забезпечення виконання зобов`язання Товариством з обмеженою відповідальністю «ЦУМ» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») своїх зобов`язань за наступними кредитними договорами № 4Ц12050И від А І2.2012 року, № 4Ц13258И від 19.04.2013 року, №4Ц13258И від 17.03.2014 року, № -І.5065И від 20.02.2015 року;

Звертаючись до суду із позовом, позивач зазначає, що ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ», як Поручитель, виконав наступні зобов`язання, а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, сплативши 4 521 936 537,56 грн.:

ТОВ «ІНТЕРСПЛАВ» за кредитними договорами №4И11316И від 17.05.2011 року, № 4И12047И від 19.02.2012 року, №4И12125И від 24.04.2012 року, № 4И13243И від 16.04.2013 року, № 4И14163И від 19.02.2014 року, № 4И15028И від 17.02.2015 року;

ТОВ «МІРІГОН» за кредитними договорами № 4М120091И від 16.03.2012 року, № 4М13518И від 23.08.2012р., №4М14150И від 08.04.2014 року, № 4М16016Д від 27.04.2016 року;

ТОВ «СТЕЛС» за кредитними договорами № 4С12049И від 09.02.2012 року, № 4С12362И від 07.12.2012 року, №4С13766И від 26.11.2014 року;

ТОВ «ЦУМ» за кредитними договорами № 4Ц12050И від 09.02.2012 року, № 4Ц13258И від 19.04.2013 року, №4Ц13258И від 17.03.2014 року, № 4Ц15065И від 20.02.2015 року.

Після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед Банком, Рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р. ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, у результаті чого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність Держави, при цьому зобов`язання банку, щодо передання товариству позивача документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання "старих" боржників банком не виконані, документи товариству не передані.

Протягом періоду 2017-2019 рр. Товариство намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від Банку, проте як виявилося та встановлено судовим рішеннями (справа № 910/16220/17, № 910/17245/17, № 910/14477/17, № 910/16509/17) Банк і не був зобов`язаний передавати такі документи нашому Товариству, хоча саме отримання згаданих документів і було метою укладення Кредитного Договору № 4Ф16118Г від 14.11.2017 року та Договорів Поруки № 4И11316И/П від 11.11.2016 року, № 4М1209И/П від 11.11.2016 року, № 4С12049И/П від 11.11.2016 року, № 4Ц12050И/П від 11.11.2016 року.

У зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п.8 та п. 10 договорів поруки, позивач вважає, що банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для товариства активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ» укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів ТОВ «ФІНІТІ-КОМПАНІ» в оману, щодо істотних умов договору.

Заперечуючи проти позову, банк під час судових засідань та у своєму відзиві зазначив, що всі наведені вище твердження та обґрунтування позивача не відповідають дійсності та приписам чинного законодавства України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 Справа № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Аналогічна правова позиція міститься в пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до протоколу № 10-11/16 від 10.11.16. загальних зборів учасників ТОВ "Фініті-Компані", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з ПАТ КБ "Приватбанк" на суму 4.570.000.000,00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 07.11.16. та заявки на отримання кредиту від 07.11.16., що були надані позивачем на адресу Банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому кредитному договорі № 4Ф16118Г від 14.11.16., а саме в п. А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до частини 3 статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

Таким чином, Товариство помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору № 4Ф16118Г від 14.11.2017, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 ЦК України.

Таким чином, твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України."

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Керуючись вказаним, беручи до уваги вказані вище обставини, суд дійшов висновку, що Товариством належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 ЦК України, а тому позов не підлягає задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне відзначити, Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Очевидно, що дії позивача, який уклав спірний договір застави, а згодом пред`являє позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечить його попередній поведінці (укладенню договору) і є недобросовісним.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, суд відзначає, що інші доводи та заперечення сторін не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Судові витрати з урахуванням положень статті 129 ГПК України покладаються судом на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНІТІ-КОМПАНІ» до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про визнання недійсним договору - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання та підписання повного тексту рішення 13.07.2020

Суддя М.О. Лиськов