Рішення № 90341144, 13.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2020 року м. Київ № 826/1538/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві про скасування рішення,

установив:

03.02.2016 до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (ФОП ОСОБА_1 ) із позовною заявою до Державної податкової інспекції у Деснянському районі Головного управління ДФС у місті Києві (ДПІ у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві) про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 23.11.2015 №Ф-0101671701.

В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугував, викладений у акті перевірки від 23.11.2015 №6423/26-52-17-01/2602002192 висновок відповідача про заниження позивачем чистого оподатковуваного доходу за 2014 рік на суму 50 420 грн шляхом включення у 2014 році до складу витрат вартості придбаних позивачем ліцензій на провадження господарської діяльності у загальній сумі 37 500 грн та витрат на технічне та сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО) в сумі 12 920 грн.

Позивач наполягає на тому, що такий висновок є необґрунтованим, адже вказані витрати враховуються при визначенні оподатковуваного доходу. Даний висновок підтверджується також і листами контролюючих органів, які надані у відповідь на звернення позивача про надання роз`яснень щодо можливості включення до витрат звітного періоду витрат на придбання ліцензій та витрат на обслуговування РРО.

Також позивач звернув увагу на те, що згідно записів у його Книзі обліку доходів і витрат та наявних первинних документів, у 2014 році позивач у 2014 році придбав ліцензій на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами на загальну суму 42 000 грн, а не 37 500 грн як зазначено у акті перевірки. Аналогічним чином витрати позивача на обслуговування РРО у 2014 році у загальній сумі склали 16 280 грн, в той час як відповідач зазначає про здійснення таких витрат у сумі 12 920 грн. Наведена на думку позивача свідчить про необґрунтованість та суперечливість висновків відповідача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.02.2016 позовну заяву ФОП ОСОБА_1 прийнято до розг8ялду та у справі відкрито провадження.

На підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017 та згідно з розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, справу передано на автоматичний розподіл справ між суддями.

15.12.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), шляхом його викладення в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Тобто, розгляд даної справи після 15.12.2017 здійснено відповідно до приписів нової редакції КАС України, за правилами загального позовного провадження.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.03.2018 справу прийнято до провадження і призначено до розгляду.

Відповідач подав заперечення на позовну заяву в якому вказав на необґрунтованість позовних вимог. Зауважив, що до складу витрат фізичних осіб-підприємців, які враховуються при визначенні розміру об`єкту нарахування єдиного внеску, не включаються витрати на придбання ліцензій на провадження господарської діяльності та витрати на технічне обслуговування РРО.

В судових засіданнях представники позивача та відповідача свої позиції підтримали та зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні та потреби заслухати свідка чи експерта, суд за клопотаннями представників, на підставі частини четвертої статті 194 КАС України ухвалив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Отже, дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

ДПІ у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві проведена документальна планова виїзна перевірка фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ФОП ОСОБА_1 податкового, валютного та іншого законодавства, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 відповідно до затвердженого плану перевірки.

За результатами перевірки складено акт від 23.11.2015 №6423/26-52-17-01/2602002192.

У ході перевірки встановлено, що задекларована сума витрат, пов`язаних з господарською діяльністю за 2014 рік склала 14 315 186,05 грн, а у ході перевірки підтверджено витрати у сумі 14 264 766,05 грн, тобто позивачем завищено валові витрати на 50 420 грн. Вказане завищення зумовлене безпідставним включенням позивачем до складу витрат у 2014 році вартості придбаних позивачем ліцензій на провадження господарської діяльності у загальній сумі 37 500 грн та витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО в сумі 12 920 грн, які на думку відповідача не включаються до складу витрат для цілей визначення бази нарахування єдиного внеску.

З урахуванням наведеного у акті перевірки зафіксовано порушення позивачем, зокрема, вимог:

- пунктів 177.2, 177.4 статті 177 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI (ПК України), шляхом завищення позивачем обсягів валових витрат у 2014 році на загальну суму 50 420 грн;

- статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (Закон №2464-VI), шляхом не перерахуванням до бюджету ФОП ОСОБА_1 за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 єдиного внеску на загальну суму 17 343,22 грн.

На підставі вказаних висновків акту перевірки відповідачем сформовано та направлено позивачу, зокрема, вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 23.11.2015 №Ф-0101671701 про сплату суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 17 343,22 грн.

Позивач оскаржив вимогу від 23.11.2015 №Ф-0101671701 в адміністративному порядку, однак рішенням Головного управління ДФС у м. Києві від 29.12.2015 №4265/0/2615-10-08-16 скаргу позивача залишено без розгляду.

Не погоджуючись із результатом адміністративного оскарження вимоги від 23.11.2015 №Ф-0101671701, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Суд, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, дійшов наступних підстав.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом №2464-VI.

Згідно пункту 1 частини першої статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За приписами статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

У відповідності до пункту 1 частини другої статті 6 Закону №2464-VІ платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Базою нарахування єдиного внеску є сума доходу, отримана від діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб (пункт 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ).

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону №2464-VІ недоїмкою є сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

За змістом частини третьої статті 9 та частини одинадцятої статті 25 Закону №2464-VІ у разі донарахування контролюючим органом за результатом перевірки своєчасно не нарахованого платником єдиного внеску застосовуються відповідні штрафні санкції.

Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону №2464-VІ орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, регулюються статтею 177 ПК України.

Згідно пункту 177.2 статті 177 ПК України об`єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.

Відповідно до пункту 177.4 статті 177 ПК України до переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу.

Суд зауважує, що норма пункту 177.4 статті 177 ПК України не містить вказівки на виключність таких витрат і не конкретизує зміст такого переліку. При цьому, обов`язковими умовами для врахування витрат фізичної особи-підприємця при визначенні об`єкта оподаткування, є зв`язок понесених витрат з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця та їх документальне підтвердження.

Склад витрат та порядок їх визнання у розділі III ПК України визначено у статті 138, згідно пункту 138.1 витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, складаються із:

- витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті;

- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

За змістом підпункту 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об`єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку, а також витрати банківських установ.

Відповідно до підпункту 138.10.6 пункту 138.10 статті 138 ПК України до складу інших витрат включаються в тому числі інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов`язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг. Зокрема, пунктом «ж» названої норми до таких віднесено витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів (крім тих, вартість та строк використання яких відповідають ознакам, встановленим для основних засобів розділом I цього Кодексу, та підлягають амортизації у складі нематеріальних активів), виданих державними органами для провадження господарської діяльності, в тому числі витрати на плату за реєстрацію підприємства в органах державної реєстрації, витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів на право здійснення за межами України вилову риби та морепродуктів, а також надання транспортних послуг.

За визначенням підпункту 14.1.138 пункту 14.1 статті 14 ПК України, основні засоби - матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв`язку з фізичним або моральним зносом та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Відповідно до підпункту 14.1.120 пункту 14.1 статті 14 ПК України, нематеріальні активи - право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об`єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами.

Стаття 145 ПК України визначає класифікацію груп основних засобів та інших необоротних активів.

Підпунктом 145.1.1 пункту 145.1 статті 145 ПК України передбачено, що нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється за певними методами і протягом певних строків по групах, до яких крім інших, входить група 6 «інші нематеріальні активи (право на ведення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо). Строк дії права користування нематеріальними активами групи 6 визначається відповідно до правовстановлюючого документа.

За визначенням статті 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов.

Отже, якщо термін дії ліцензії, виданої відповідним державним органом для провадження господарської діяльності, не перевищує одного року, та/або її вартість не перевищує 2500 грн, то витрати на придбання такої ліцензії включаються до складу інших витрат звичайної діяльності.

В свою чергу, якщо вартість ліцензії, виданої відповідним державним органом для провадження господарської діяльності, перевищує 2500 грн та строк її використання становить понад один рік, то витрати на придбання такої ліцензії обліковуються як витрати на придбання нематеріального активу 6 групи, який підлягає амортизації.

Таким чином, ліцензії, видані державними органами для провадження господарської діяльності, належать до складу нематеріальних активів групи 6 при одночасному виконанні двох умов:

1) їх вартість перевищує 2500 грн;

2) термін дії перевищує один рік.

Порядок ліцензування роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами регулювався постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 №493, якою затверджено Тимчасовий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами.

Згідно пункту 26 вказаного Тимчасового порядку ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами видаються уповноваженими на те Мінекономрозвитку органами у районах, районах у містах Києві та Севастополі, а у містах обласного підпорядкування - виконкомами міських Рад за місцем торгівлі суб`єкта підприємницької діяльності за погодженням з територіальними управліннями Міністерства фінансів терміном на один рік і підлягають обов`язковій реєстрації у відповідній державній податковій інспекції.

Отже, витрати на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами включаються до складу інших витрат звичайної діяльності оскільки термін дії таких ліцензій не перевищує одного року.

З матеріалів справи беззаперечно встановлено, що у 2014 році ФОП ОСОБА_1 здійснював господарську діяльність, у тому числі, у вигляді роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами на що отримав відповідні ліцензії за кожним місцем здійснення господарської діяльності.

У 2014 році ФОП ОСОБА_1 поніс витрати на внесення сплати за ліцензії у загальному розмірі 42 000 грн, що документально підтверджується записами у Книзі обліку доходів і витрат ФОП ОСОБА_1 , наявними у матеріалах справи копіями ліцензії із відмітками про сплату на звороті та виписок з банківського рахунку позивача.

Таким чином, ФОП ОСОБА_1 у 2014 році правомірно включив до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрати на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами.

Правомірність таких дій позивача у подальшому підтверджена також і ДФС України у листі від 21.04.2016 №4156/С/99-99-17-0-014, у якому у відповідь на звернення ФОП ОСОБА_1 роз`яснено, що у 2014 році фізичні особи-підприємці, мали право відносити до операційних витрат суми сплачених платежів за придбання ліцензій, у разі якщо вони відповідали критеріям, визначеним підпунктом 14.1.138 пункту 14.1 статті 14 Кодексу.

Крім того, у листі ДФС України від 20.08.2018 №12440/С/99-99-13-01-02-14 ФОП ОСОБА_1 надано індивідуальну податкову консультацію за змістом якої фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування має право включати до складу витрат витрати, пов`язані з придбанням ліцензій на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, які пов`язані з його господарською діяльністю, за фактом їх сплати на підставі підтверджуючих документів.

Відтак, доводи відповідача про неможливість формування витрат за рахунок коштів, сплачених на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами є необґрунтованими.

Також суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про неможливість включення до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО, з урахуванням наступного.

Встановлено, що у власній господарській діяльності позивач використовує зареєстровані РРО, перелік яких міститься й у акті перевірки.

31.12.2013 між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір №ФП-119 на абонентське технічне (сервісне) обслуговування і ремонт реєстраторів розрахункових операцій (РРО), GSM Модема, за умовами якого ФОП ОСОБА_2 приймає зобов`язання по введенню в експлуатацію, інструктажу по роботі на РРО, GSM Модему обслуговуючого персоналу ФО-П ОСОБА_1 , технічному обслуговуванню та ремонту в гарантійний та післягарантійний періоди експлуатації реєстраторів розрахункових операцій по 1-й категорії.

У 2014 році ФОП ОСОБА_1 відповідно до умов договору №ФП-119 сплачено ФОП ОСОБА_2 за введення в експлуатацію, інструктажу по роботі на РРО, GSM Модем обслуговуючого персоналу ФО-П ОСОБА_1 , технічному обслуговуванню та ремонту в гарантійний та післягарантійний періоди експлуатації реєстраторів розрахункових операцій по 1-й категорії кошти у сумі 10 520 грн.

Також, 31.12.2013 ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «ФЛЕКС» укладено договір №13/698 на сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО), за умовами якого

ТОВ «ФЛЕКС» приймає на себе зобов`язання щодо сервісного обслуговування РРО.

У 2014 році ФОП ОСОБА_1 відповідно до умов договору №13/698 сплачено ТОВ «ФЛЕКС» за сервісне обслуговування РРО 2 880 грн.

24.06.2014 між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «ФЛЕКС» укладено аналогічний договір №14/236 на сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО), на виконання якого ТОВ «ФЛЕКС» надано відповідні послуги, а ФОП ОСОБА_1 проведено оплату таких послуг у сумі 2 880 грн.

Таким чином, ФОП ОСОБА_1 у 2014 році понесено витрати на сервісне обслуговування РРО у загальному розмірі 16 280 грн.

Суд зауважує, що під час перевірки та у ході судового розгляду даної справи відповідач не заперечував реальності та наявності достатнього документального підтвердження господарських операції позивача із вказаними контрагентами.

Також суд враховує, що питання щодо можливості включення до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО позивач порушив у зверненні до ДФС України про надання індивідуальної податкової консультації з цього питання.

У відповідь на вказане звернення позивача, ДФС України у листі від 29.08.2018 №3763/С/99-99-13-01-02-14/ІПК надала ФОП ОСОБА_1 індивідуальну податкову консультацію згідно якої до витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою-підприємцем, зокрема належать інші витрати, до складу яких включаються витрати, що пов`язані з веденням господарської діяльності, які не зазначені в підпунктах 177.4.1 - 177.4.3 пункту 177.4 статті 177 ПК України, в тому числі витрати на оплату ремонту та експлуатацію майна, що використовується в господарській діяльності та вартість придбаних послуг, прямо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (підпункт 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України).

Отже, враховуючи викладене, фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування має право включати до складу документально підтверджених витрат, витрати пов`язані з розрахунково-касовим обслуговуванням (технічним та сервісним обслуговуванням реєстраторів розрахункових операцій), по факту їх сплати на підставі підтверджуючих документів та за умови реєстрації реєстраторів розрахункових операцій у встановленому порядку.

Суд зауважує, що пункт 177.4 статті 177 ПК України доповнено підпунктом 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 №71-VIII, який набрав чинності з 01.01.2015.

Тому, норми підпункту 177.4.4 пункту 177.4 статті 177 ПК України не можуть застосовуватись до спірних правовідносин предметом яких є формування позивачем витрат у 2014 році.

Станом на 2014 рік пункт 177.4 статті 177 ПК України до переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів, відносив документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу.

Згідно пункту 138.1 статті 138 ПК України витрати операційної діяльності, визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті.

Підпункт 138.10.2 пункту 138.10 статті 138 ПК України до витрат операційної діяльності відносив адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема:

в) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

г) винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності;

ґ) витрати на оплату послуг зв`язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв`язок та інші подібні витрати);

є) плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

ж) інші витрати загальногосподарського призначення.

Підпункт 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 ПК України до витрат операційної діяльності відносив витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема:

д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов`язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

є) витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

з) інші витрати, пов`язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг;

Підпункт 138.10.4 пункту 138.10 статті 138 ПК України містить перелік інших операційних витрат, який не є вичерпним. За змістом даного пункту можливе віднесення до складу інших операційних витрат інших витрати операційної діяльності, які пов`язані з господарською діяльністю.

Також суд враховує, що перелік витрат, які не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку, чітко визначався у статті 139 ПК України та не містив прямої чи опосередкованої заборони врахування витрат на обслуговування РРО при визначенні оподатковуваного доходу.

З урахуванням наведеного суд вважає, що позивачем правомірно включено до складу витрат суми сплачених за технічне та сервісне обслуговування РРО.

Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно записів у Книзі обліку доходів і витрат та наявних первинних документів, позивач у 2014 році придбав ліцензій на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами на загальну суму 42 000 грн та поніс витрати на обслуговування РРО у загальній сумі 16 280 грн.

Разом з цим, згідно акту перевірки у ході аналізу тих самих первинних документів, відповідач дійшов висновку про неможливість включення до складу витрат вартості ліцензій на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами на загальну суму 37 500 грн та вартості послуг з обслуговування РРО у загальній сумі 12 920 грн. При цьому, відповідач не зазначає чому визнає саме таку частину витрат.

Згідно пунктів 5 та 6 розділу І Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України 22.12.2010 №984, за результатами документальної перевірки в акті викладаються всі суттєві обставини фінансово-господарської діяльності платника податків, які мають відношення до фактів виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

Факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об`єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, шо підтверджують наявність зазначених фактів.

Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

Також Європейський суд з прав людини у справі «Лелас проти Хорватії» зазначив, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов`язків.

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).

У пункті 110 рішення від 23.07.2002 у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та «Вуліч проти Швеції» Європейський Суд з прав людини визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Відтак, висновки відповідача щодо виявлених у ході перевірки порушень є суперечливими, що не є допустимим при складанні акту перевірки і тим більше не може спричиняти негативні наслідки для позивача.

З урахуванням наведеного у сукупності суд дійшов висновку про необґрунтованість висновків відповідача про завищення позивачем витрат у 2014 році, тому донарахування позивачу єдиного внеску у сумі 17 343,22 грн здійснено відповідачем безпідставно, що свідчить про протиправність та необхідність скасування спірної вимоги від 23.11.2015 №Ф-0101671701.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, суд вважає, що відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення, а позивачем надано належні та достатні докази на підтвердження протилежного, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки даний позов сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, підлягає задоволенню повністю, а згідно наявного у справі платіжного доручення від 12.02.2016 №328 позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 1378 грн, то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246 КАС України,

вирішив:

Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 23.11.2015 №Ф-0101671701.

Стягнути з Головного управління ДПС у місті Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1378 грн (одна тисяча триста сімдесят вісім гривень).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» цього ж Кодексу.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).

Відповідач - Головне управління ДПС у місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 04116, місто Київ, вулиця Шолуденка, будинок 33/19; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 43141267).

Суддя О.М. Чудак