Рішення № 90339505, 02.07.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

02 липня 2020 року Справа № 280/5724/19 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лазаренка М.С.,

за участю секретаря судового засідання Прус Я.І.,

за участю:

представника позивача Лугового Б.В.,

представника відповідача Головко І.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Військової частини А 0536 (93412, Луганська область, Попаснянський район, смт. Мирна Долина, код ЄДРПОУ 26615064) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

20.11.2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини А 0536 (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А 0536 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 31 жовтня 2016 року по 08 листопада 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08 листопада 2017 року;

- зобов`язати Військову частину А 0536 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 31 жовтня 2016 року по 08 листопада 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08 листопада 2017 року;

- стягнути з Військової частини А 0536 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення - 08.11.2017 по день подання позовної заяви - 20.11.2019 у сумі 503 417 гривень 32 копійки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що станом на день прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Також зазначає, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій у розмірі 503417,32 грн. Просить задовольнити заявлені позовні вимоги.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 25.11.2019 відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі №280/5724/19. Призначено підготовче судове засідання на 18.12.2019, а також витребувано від відповідача довідку про суми грошового забезпечення, виплачені старшому солдату ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вересень - листопад 2017 року.

В ході судового засіданні 18.12.2019 оголошено перерву до 20.01.2020.

Ухвалою суду від 18.12.2019 продовжено строк підготовчого провадження у справі 280/5724/19 строком на 30 (тридцять) днів.

Ухвалою суду від 20.01.2020 відкладено розгляд адміністративної справи №280/5724/19 та призначено наступне підготовче судове засідання на 24.02.2020.

Відповідач позовні вимоги не визнав, надавши 17.02.2020 до суду відзив на позовну заяву (вх.№7417), в якому представник зазначає, що позивач за період проходження військової служби у військовій частині А0536 не набував права на додаткову відпустку, у зв`язку з відсутністю його військової посади та виконання його обов`язків військової служби, з якими пов`язане підвищене нервово-емоційне та інтелектуальне навантаження, ризиком для життя і здоров`я зазначених у переліку Постанови Кабінету Міністрів України № 702 від 1 серпня 2012 року. Даною постановою не передбачено надання позивачу додаткової відпустки. Також вважає, що позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до адміністративного суду. Просить у задоволенні заявлених позовних вимог відмовити.

Представник відповідача підтримав позицію, викладену у відзиві на позовну заяву, та просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Ухвалою суду від 24.02.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.04.2020.

25.02.2020 представником позивача подано відповідь на відзив (вх.№8694), в якій вказує на те, що відповідачем не спростовано жодного обґрунтування позивача по суті позовних вимог.

Ухвалою суду від 14.04.2020 відкладено розгляд адміністративної справи №280/5724/19 та призначено судове засідання на 02.07.2020.

Ухвалою суду від 30.06.2020 задоволено клопотання представника Військової частини А 0536 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та доручено Луганському окружному адміністративному суду забезпечити проведення судового засідання, призначеного на 02.07.2020 о 11 год. 30 хв., в режимі відеоконференції.

Враховуючи норми ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), у судовому засіданні 02.07.2020 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.

Старший солдат військової служби за контрактом ОСОБА_1 з 31.10.2016 по 08.11.2017 проходив військову службу у військовій части А0536 на посаді командира топогеодезичного відділення взводу артилерійської розвідки батареї управління та артилерійської розвідки бригадної артилерійської групи.

В періоди з 22.06.2015 по 01.12.2016, з 03.04.2016 по 19.07.2016 та з 29.03.2017 по 31.10.2017, ОСОБА_1 в складі різних частин Збройних сил України приймав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей.

У зв`язку з наведеним, позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 .

З 08.11.2017 ОСОБА_1 звільнений з військової служби та виключений зі списків військової частині А0536 на підставі наказу командира військової частини А0536 №278-РС від 08.11.2017 (витяг №137 від 08.11.2017).

15.10.2019 представник позивача звернувся до військової частини А0536 з адвокатським запитом з метою отримання інформації про факт надання ОСОБА_1 додаткової відпустки учасника бойових дій та довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці служби.

На вказаний запит військовою частиною А0536 відповідь не надано.

У зв`язку з чим, надіслано запит до Міністерства оборони України, на який надійшла відповідь щодо того, що ОСОБА_1 додаткова відпустка не надавалась, її грошова компенсація може бути здійснена лише на підставі рішення суду.

Вважаючи бездіяльність військової частини А0536 такою, що не відповідає нормам діючого законодавства, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.

Щодо посилань представника відповідача на пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У своєму рішенні № 8-рп/2013 від 15.10.2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний суд України надав тлумачення визначення заробітної плати, відповідно до якого під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

В тому ж рішенні Конституційний суд України робить висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відповідно до ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до правової позиції Верховного суду. викладеній у постанові від 21.08.2019 по справі №620/4218/18 (п. 40) спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.

Крім того, в своєму рішенні № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 Конституційний суд України зробив висновок, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.

Статтею 291 КАС України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

З огляду на обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права, викладені у рішенні Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі № 620/4218/18, суд визнає дану адміністративну справу типовою до зразкової справи № 620/4218/18 та вважає за необхідне розглянути її з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII(далі - Закон № 3551-XII), учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Пунктом 12 статті 12 Закону № 351-ХІІ встановлено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України» Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон № 2011-ХІІ), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей (абзац третій пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець (пункт 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

Пунктом 19 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів (пункт 20 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ).

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон № 3543-ХІІ) та «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-ХІІ (далі Закон № 1932-ХІІ).

Приписами абзацу п`ятого статті 1 Закону № 3543-ХІІ визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток(відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки».

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВРта пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Зазначене кореспондується із правовим висновком Великої Палати Верховного суду, викладеним у постанові від 21.08.2019 у зразковій справі № 620/4218/18.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, висловлених у рішенні від 30.04.2013 по справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).

Разом з тим, суд зазначає, що матеріали справи не містять письмової заяви ОСОБА_1 адресованої до Військової частини А 0536 з проханням проведення грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 31.10.2016 по 08.11.2017, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.11.2017, а відтак належним способом захисту прав та законних інтересів позивача, з урахуванням ст. 9 КАС України, є зобов`язання Військової частини А 0536 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 31.10.2016 по 08.11.2017, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08.11.2017.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки, суд зазначає наступне.

В постанові Верховного суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15 зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню, якщо нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовано.

Однак у законодавстві, яке регулює військову сферу питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку взагалі не передбачено, але це не дає підстав застосовувати для врегулювання спірного питання норми трудового законодавства.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому визначальними є такі юридичне значимі обставини, як вина роботодавця, невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За висновком Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 у справі №21-1765а15) у разі несвоєчасної виплати з вини роботодавця заробітної плати при звільненні працівника настає відповідальність відповідно до ст. 117 КЗпП, а саме обов`язок виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.

Частиною 2 ст. 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбаченого ст. 117 Кодексу Законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу законів про працю України.

При цьому ст. 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно ч. 2 ст. 8 КАС України.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02) зазначено, що отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватись за правилами ст. 117 КЗпП України, а може бути лише компенсацією втрати частини доходу у зв`язку із затримкою строків їх виплати. Оскільки на час звільнення позивача з військової служби спірна сума йому ще не належала, то вина відповідача у її не виплаті була відсутня, що виключає відповідальність останнього, передбачену ст.117 КЗпП України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, яка в силу положень ч. 5 ст. 242 КАС України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.

Таким чином, у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи встановлені обставини справи, оцінивши докази у справі в їх сукупності та норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Питання про розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 139 КАС України судом не вирішується, оскільки позивач згідно з п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 77, 139, 243, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Військової частини А 0536 (93412, Луганська область, Попаснянський район, смт. Мирна Долина, код ЄДРПОУ 26615064) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - задовольнити частково.

Зобов`язати Військову частину А 0536 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 31 жовтня 2016 року по 08 листопада 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 08 листопада 2017 року.

В іншій частині позовних вимог, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення в повному обсязі складено та підписано 10.07.2020.

Суддя М.С. Лазаренко