Рішення № 90298296, 08.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2020 року м. Київ № 826/11937/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Чудак О.М., суддів Пащенка К.С., Шейко Т.І., розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Судану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

установив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Судану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про:

- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №367-16 від 15.07.2016 про відмову у визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених вимог здійснив посилання на Конвенцію про статус біженців 1951 року, Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Конституцію України, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, та зазначив, що при прийнятті оскарженого рішення Державною міграційною службою України порушено процедуру його прийняття, а саме, приймаючи рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем не проаналізовано інформацію по країні походження, внаслідок чого зроблено неправильні висновки по суті справи та прийнято необґрунтоване рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.08.2016 позовну заяву ОСОБА_2 прийнято до розгляд та у справі відкрито провадження.

На підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017 та згідно з розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, справу передано на автоматичний розподіл справ між суддями.

15.12.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), шляхом його викладення в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Тобто, розгляд даної справи після 15.12.2017 здійснено відповідно до приписів нової редакції КАС України, за правилами загального позовного провадження.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.03.2018 справу прийнято до провадження і призначено до розгляду.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву з викладеною позицією щодо відсутності підстав для задоволення позову, оскільки Державною міграційною службою України правомірно прийнято рішення №367-16 від 15.07.2016 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні так як заявник особисто не зазнавав переслідувань, погроз та до нього не застосовувалося фізичне насилля за жодною з конвенційних ознак.

В судовому засіданні представники позивача та відповідача письмово викладені позиції підтримали та зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні та потреби заслухати свідка чи експерта, суд за клопотаннями представників на підставі частини третьої статті 194 КАС України, ухвалив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Так, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, суд встановив наступне.

Рішенням №367-16 від 15.07.2016 Державна міграційна служба України відмовила громадянину Судану ОСОБА_2 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві повідомленням від 28.07.2016 №170 повідомило позивача, що йому відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Громадянин Судану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 23.07.2015. При заповненні заяви та проходженні співбесіди позивач вказав, що він поїхав з Судану через страх того, що збройні угрупування наближені до уряду погрожують вбити його в зв`язку з його належністю до африканського, а не арабського племені Загава та зазначив, що у 2003 році суданська армія разом із збройним угрупуванням напали та спалили його село Карної і він змушений був поселитися в селі Сараф Умра разом з родиною. У 2003 році він вступив до університету Заленджі, де навчався три роки. Заявник зазначив, що на третій рік навчання був заарештований службою національної безпеки через расу, оскільки належить до племені Загава та вказав, що під час арешту його піддавали тортурам протягом тижня та відчислили з університету через расову належність. Після цього він працював вчителем начальної школи в таборі для переміщення осіб «Аль-Хамідія» в м. Заледжі протягом трьох років. Потім він покинув працю вчителя і переїхав працювати в шахту для добування золота в районі Джабель Анар . Після того, як почався збройний конфлікт і атаки збройних угрупувань, наближені до уряду напали на шахту, він втік з шахти до села Ум Джауа , але село було спалене і всі цінності були викрадені. Тоді вони втекли до Сараф Омра , після цього збройні угрупування погрожували вбити його і він вирішив тікати з країни.

Як вбачається з особистої справи позивача №2015Kyiv0380, позивач народився в Судані, провінція Дарфур , м. Сараф Умра , за національністю - Загава, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Позивач залишив Судан легально літаком Судан-ОАЕ-Росія. З території Росії заявник нелегально перетнув Державний кордон України 20.08.2013. Документи, які підтверджують особу відсутні. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально. До органів міграційної служби України звернувся вдруге та отримав рішення Державної міграційної служби України №367-16 від 15.07.2016, яке є предметом оскарження у даній справі.

Отже, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, суд виходить з того, що порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону №3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1067 року).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Як встановлено під час розгляду справи, позивачем підставою для надання йому статусу біженця визначено факт того, що в країні походження йому погрожують вбивством в зв`язку з його належністю до африканського, а не арабського племені Загава .

Так, при проходженні співбесіди позивач зазначив, що він жив разом із родиною в селі Карної, проте у 2003 році суданська армія разом із своїми союзниками (озброєне угрупування) напали на їх село і спалили, в зв`язку з чим він з матір`ю та двома сестрами втекли до міста Тіна, у сусідню країну - Чад. Потім вони вирішили переїхати до батька, який був вчителем в селі Сараф Умра . Позивач зазначив, що він поступив до університету в м. Заленджі, де навчався три роки. На четвертому курсі університету (2006 рік) його відрахували з університету, оскільки він передав заяву мешканців гуртожитку до адміністрації із проханням вирішити питання щодо води та світла, а також тому, що він з племені Загава . Після цього, він вирішив переїхати у табір для переміщення осіб «Аль- Хамідія » в м. Заледж і працював там вчителем три роки. Восени переїхав до матері та сестер щоб допомогти їм з врожаєм. Через три роки йому стало відомо, що є шахти для добування золота в районі Джабер Анар , де він працював, добував золото. Заявник зазначив, що у цьому районі мешкають арабські племена і вони між собою воювали за золотодобувні території та він, як представник неарабської верстви населення був змушений тікати звідти. Після того, як він втік, він поїхав у село Ум Джауа . Це село знаходилося не далеко від району Джабер Анар . Війна між цими племенами була дуже масштабна і через це увесь врожай був знищений. Потім він забрав матір та двох сестер і вони повернулися в село Сараф Умра .

Представниками позивача та відповідача надані матеріали по країні походження позивача, проте з них не вбачається інформації щодо підстав виникнення та подальшого розвитку конфлікту по країні Судан, а тому суд використовує інші інтернет-ресурси для встановлення об`єктивної сторони обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні свого походження.

Згідно інформації з інтернет джерел дарфурський конфлікт - це міжетнічний конфлікт у Судані, що вилився в збройне протистояння між центральним урядом, неформальними проурядовими арабськими озброєними загонами «Джанджувід» і повстанськими угрупованнями місцевого негроїдного населення.

Регіон Дарфур населений представниками різноманітних народностей, котрі в принципі можна об`єднати в дві групи - темношкірі африканці і арабські племена, що населяють регіон приблизно з XIII століття. І ті, і інші сповідують іслам, однак відносини між двома етнічними групами протягом багатьох століть відзначалася напруженістю, що призводило до регулярних збройних зіткнень. Аж до ХХ століття регіон являв собою центр работоргівлі, при чому темношкірні та арабські работорговці вели суперечку одне з одним при здійсненні набігів на сусідній Бахр-ель Газаль для захоплення рабів і подальшого їх перепродажу в прибережні райони Африки. Етнічні групи конфліктували між собою і з приводу обмежених земельних і водних ресурсів. У кінці XX ст. пустеля почала поглинати придатні до життєдіяльності землі, заселені арабами-кочівниками, і ті стали мігрувати на південь, що і призвело до загострення міжетнічних конфліктів.

У 2003 році проти уряду Судану виступили два збройні угруповання: «Фронт звільнення Дарфура», пізніше перейменований в Суданський рух звільнення (SLM/СРЗ). СРЗ складався в основному з народностей фур, загава і масолітів і його бойові формування діяли в основному в районі кордону з Чадом. Рух за спаведливість і рівність в свою чергу складався в основному з числа колишніх прихильників ісламістського лідера Хасана аль - Турабі.

25 лютого загони СРЗ захопили центр Голо поблизу з кордоном з Чадом, а 4 березня його загони намагалися захопити Ель - Фашер , але були відкинуті урядовими військами. 6 вересня уряд СЗД при посередництві Чаду підписали угоду про припинення вогню, домовившись розпочати повномасштабні переговори з урегулювання конфлікту. Однак дуже скоро керівництво СЗД звинуватило уряд у зірванні угоди. Розширення і інтенсивність конфлікту змусили владу передислокувати в Дарфурі великі військові підкріплення, більш широко і активно почала підключатись військова авіація. Уряд Судану задіяв організоване з місцевих арабомовних кочівників ополчення «Джанджавід» («дияволи на конях»), які регулярно здійснювали напади на темношкірих фермерів, спалюючи при цьому цілі села і скоюючи інші види насильства. Бойовики Джанджавіл виганяли чорні племена для звільнення сільськогосподарських земель, але після відкриття родовищ нафти в південному Дарфурі в 2005 році головною їх метою стало створення «санітарних зон» навколо нафтових родовищ.

З урахуванням наведеного суд приймає до уваги наявність складної соціально-політичної ситуації в провінції Дарфур.

Однак, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що відповідачем проведено збір та аналіз інформації про країну походження. З висновками, яких дійшов суб`єкт владних повноважень за наслідками такого аналізу погоджується і суд. Тобто, ситуація в провінції Дарфур поступово стабілізується та уряд країни вчиняє можливі кроки для примирення обстановки в регіоні, використовуючи допомогу миротворчого контингенту Китаю та урядових сил сусідніх країн.

При цьому і позивач зазначив, що до нього застосовувалося фізичне насилля зі сторони уряду в 2006 році, однак покинути країну походження він вирішив лише у 2013 році. Під час співбесіди (протокол від 09.10.2013) ОСОБА_2 вказав, що після повернення в село Сараф Умра , де він проживав два місяці, йому ніхто не погрожував.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність обставин, за яких у заявника могло б бути цілком обґрунтоване побоювання застосовування до нього фізичного насилля на час виїзду із країни походження та звернення до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця в Україні.

Крім того, як вбачається із матеріалів особової справи позивача, він в період з 2003 року по 2013 рік неодноразово змінював місце проживання саме у зв`язку із пошуком роботи, а не в зв`язку з побоюваннями стати жертвою переслідування в провінції Дарфур . Заявник переміщався в регіоні Північного Дарфура та не намагався переїхати в інші провінції Судану з метою уникнення небезпеки та як зазначив заявник під час співбесіди, він не належить до політичних, громадських, релігійних чи інших організацій. В Росії він віддав свій паспорт контрабандистам, які повинні були відправити його до Європи та до моменту приїзду до України, проживав в Російській Федерації протягом одного місяця.

Законом України від 18.03.2004 №1629-IV «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених позивачем щодо підстав, за якими він покинув країну постійного проживання, органи міграційної служби, на думку суду, цілком обґрунтовано дійшли висновку про те, що твердження заявника про загрозу в країні громадянської належності є досить сумнівними і носять суперечливий характер.

Вищенаведені факти свідчать про те, що позивач насправді має на меті отримати не захист від можливих переслідувань чи погроз в країні його постійного проживання, а лише отримати можливість легалізуватися на території України, щоб потім потрапити в країни Європейського союзу. Позивач при переїзді з однієї країни в іншу керується в своїх діях економічною вигодою та вибором країн з територіальною наближеністю до країн Європейського союзу.

Тобто, при перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем у даній справі проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, враховано ситуацію щодо наявного дарфурського конфлікту в Судані та не встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Не встановлено їх наявність також і судом.

Таким чином, суд доходить висновку про прийняття Державною міграційною службою України рішення №367-16 від 15.07.2016 в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи заявника.

При цьому, в оскарженому рішенні зазначено, що відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідно до абзацу 4 частини першої статті 6 Закону №3671, що відповідає характеристиці умов, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оформлення рішення проведено відповідно до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 та додатку до Правил №24.

Посилання позивача при повторному звернення до органів міграційної служби на суттєву зміну українського законодавства щодо міжнародного захисту та ситуації в країні його походження жодним чином не доводять наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки нових доводів та доказів позивачем не надано, а з аналізу інформації про країну походження позивача зворотного не вбачається.

Відповідно до частини п`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Доказів понесення відповідачем витрат суду не надано.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-247, 255 КАС України, суд

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову громадянина Судану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» цього ж Кодексу.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - громадянин Судану ОСОБА_2 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Державна міграційна служба України (місцезнаходження юридичної особи: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 37508470).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4-а; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 37768863).

Головуючий суддя О.М. Чудак

Суддя К.С. Пащенко

Суддя Т.І. Шейко