Рішення № 90260123, 06.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2020 року м. Київ № 640/8546/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом 1. Громадянки Російської Федерації ОСОБА_1

2. Громадянки Республіки Індії ОСОБА_2

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби

України у м. Києві та Київській області

про визнання протиправним та скасування рішень

ВСТАНОВИВ:

Позивачі - Громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - Позивач-1) та її донька Громадянка Республіки Індії ОСОБА_2 (далі - Позивач-2) звернулись до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (далі - Відповідач), в якому просять:

- скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області №381 від 26.11.2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданий 22.06.2006 року громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженці Ростовської області;

- скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області №380 від 26.11.2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданий 22.06.2006 року громадянці Республіки Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженці Київ, Україна;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області видати громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.04.2020 відкрито спрощене позовне провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржувані рішення є безпідставними, неправомірними та такими, що порушують права кожного з позивачів.

Так, у зв`язку із досягненням позивачем-1 45-ти річного віку, вона, відповідно до вимог чинного законодавства, у березні 2019 року, звернулась до відповідача для обміну своєї посвідки, яка не містить безконтактного електронного носія. Проте, 05.06.2019 відповідачем стосовно позивача-1 було прийнято рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання №219038000.

20.01.2020 для врегулювання даного питання представником позивачів було подано до відповідача та до Державної міграційної служби України пояснення позиції позивачів з проханням не приймати рішення щодо скасування рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, провести повторну перевірку надання дозволу на імміграцію в Україну щодо обох позивачів; прийняти рішення щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв`язку з досягненням 45-річного віку щодо Позивача-1, яким видати останній нову посвідку на постійне проживання в Україні.

Проте відповідач, отримавши такі пояснення, взагалі не надав на них жодної відповіді, та направив на адресу позивачів наступні рішення:

- рішення №381 від « 26» листопада 2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 22.06.2006 року та скасовано видану Позивачу-1 посвідку на постійне проживання в Україні, на підставі вимог пп.1 п.64 Порядку

- рішення №380 від « 26» листопада 2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яким скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 22.06.2006 року та скасовано видану Позивачу-2 посвідку на постійне проживання в Україні, на підставі вимог пп.1 п.64 Порядку.

Відповідач у відзиві проти позову заперечив, зазначивши, що оскаржувані рішення прийняті у повній відповідності до вимог діючого законодавства.

Зокрема, як вказав відповідач, перевіркою матеріалів справи відносно гр. РФ ОСОБА_1 встановлено, що 30.05.2006 вона, перебуваючи в Україні на законних підставах, звернулася до ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві з клопотанням щодо надання дозволу на імміграцію в Україну згідно з п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону, так як її неповнолітня донька, позивач-2, - уродженка м. Києва (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , 06.08.2002, видане відділом реєстрації актів громадського стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві). 22.06.2006 керівництвом УГІРФО ГУ МВС у м. Києві було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачу-1 згідно з п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону. 30.06.2006 позивача-1 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 терміном дії - безстроково. 10.10.2013 позивача-1 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , відповідно до якої вона проживає на території України по теперішній час. 22.06.2006 керівництвом УГІРФО ГУ МВС у м. Києві було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачу-2 згідно з п. З ч. З ст. 4 Закону. 04.08.2006 позивача-2 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії - безстроково. 10.10.2013 позивача-2 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 , відповідно до якої вона проживає на території України по теперішній час.

Однак, як зазначив відповідач, відповідно до вказаної законодавчої норми дозвіл на імміграцію в Україну надається в межах квоти імміграції батькам, чоловікові (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям. Згідно з п. 6 ч. 7 ст. 9 Закону для надання дозволу на імміграцію додаються такі документи: для осіб, зазначених в п. 6 ч. 2 ст. 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчого від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Оскільки позивач-2, як неповнолітня донька позивача-1, є неповнолітньою, заява в установленому законом порядку не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

До відзиву відповідачем також було додано матеріали особових справ позивача-1 та позивача-2.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.06.2006 керівництвом УГІРФО ГУ МВС у м. Києві було прийнято рішення про надання громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 (позивач-1) дозволу на імміграцію в Україну згідно з п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».

30.06.2006 ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 - терміном дії - безстроково.

10.10.2013 громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 (позивач-1) ІНФОРМАЦІЯ_1 була видана посвідка на постійне проживання типу РА, № НОМЕР_3 від 10.10.2013 року, орган, що видав 8001, підстава видачі 02/06 (батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти), відповідно до якої вона проживає на території України по теперішній час. Дана посвідка була наступною після посвідки на постійне проживання, яку вона отримала ще в 2006 році.

Також судом встановлено, що 22.06.2006 керівництвом УГІРФО ГУ МВС у м. Києві було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 (позивач-2) згідно з п. 3 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».

04.08.2006 позивача-2 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 , терміном дії - безстроково.

10.10.2013 позивача-2 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 , відповідно до якої вона проживає на території України по теперішній час.

Судом встановлено, що у березні 2019 року у зв`язку із досягненням 45-ти річного віку ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області (відповідач) для обміну своєї посвідки, яка не містить безконтактного електронного носія.

05.06.2019 відповідачем прийнято рішення № 219038000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі пп. 3 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджений постановою Кабінетом Міністрів України від 25.04.2018 р. № 321 (далі - Порядок № 321).

26.11.2019 відповідачем прийнято рішення № 381 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яким скасовано ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну від 22.06.2006 року на підставі п.1 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Також вказаним рішенням скасовано видану ОСОБА_1 посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 10.10.2013, на підставі вимог пп.1 п.64 Порядку № 321.

Також 26.11.2019 відповідачем прийнято рішення № 380 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, яким скасовано ОСОБА_2 дозвіл на імміграцію в Україну від 22.06.2006 року на підставі п.1 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Також вказаним рішенням скасовано видану ОСОБА_2 посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 від 10.10.2013, на підставі вимог пп.1 п.64 Порядку № 321.

Не погоджуючись з такими рішенням відповідача позивачі і звернулись з даним позовом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Згідно ч. 1 - 4 ст. 13 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про імміграцію» особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Згідно ст. 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983).

Пунктом 11 Порядку № 1983 передбачено, що для отримання дозволу на імміграцію разом із заявою встановленого ДМС за погодженням з МЗС зразка подаються, зокрема, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред`явлення повертається), та копія його сторінок; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними.

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Відповідно до п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію, зокрема, формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Згідно з п. 21 Порядку № 1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п. 22 Порядку № 1983).

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти (п. 23 Порядку № 1983).

Відповідно до п. 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі: 1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію»; 2) отримання від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів; 3) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з п. 65 Порядку № 321 рішення про скасування посвідки приймається керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її скасування.

Судом встановлено, що оскаржувані рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 26.11.2019 р. № 380 та № 381 про скасування позивачам дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання прийняті на підставі Висновку від 26.11.2019 стосовно ОСОБА_1 та ОСОБА_2

У вказаному Висновку, в якості підстави прийняття оскаржуваних рішень зазначено, що рішення УГІРФО ГУМВС України в м. Києві від 22.06.2006 року про надання Дозволу на імміграцію в Україну позивачу-1 та позивачу-2, повинен бути скасований, з огляду на підставі п.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», згідно якої дозвіл на імміграцію може бути скасовано якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів що втратили чинність.

Статтею 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2)іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Проте судом встановлено, що вказаний Висновок не містить чітких посилань на встановлений відповідачем факт надання Дозволу на імміграцію на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів що втратили чинність, із чіткою вказівкою на них.

Зміст Висновку не містить посилань на встановлений міграційним органом інший випадок, передбачений Законом України «Про імміграцію». Доказів надання позивачем-1 при отриманні дозволу на імміграцію не повного пакету документів, передбачених законом, приховування даних щодо сімейного стану, відповідачем також не надано.

Також судом встановлено, що у Висновку відповідача зазначено, що «неповнолітній, для того, щоб набути статус іммігранта в Україні, повинен був отримати дозвіл на імміграцію за клопотанням батьків або законних представників, відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 4 Закону, як особа, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походженням. Вказана вимога не виконана та її виконання суперечить вимогам законодавства України.»

З цього приводу суд зазначає, що відповідно до п. 14 вказаного вище Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Судом встановлено, що в матеріалах справ позивачів, що були подані Відповідачем разом із відзивом, міститься Рішення видане ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України у місті Києві та погоджене УГІРФО ГУ МВС України в міста Києві про розгляд матеріалів громадян: РФ ОСОБА_1 , Індії ОСОБА_7 , Індії ОСОБА_2 від 21.06.2006 р., яким вирішено надати дозвіл вказаним громадянам на імміграцію та посвідки на постійне місце проживання в Україні. При цьому, у вказаному рішенні зазначено, що органом «встановлено, що до ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України у місті Києві звернулась гр. РФ ОСОБА_1 та гр. Індії ОСОБА_7 із клопотанням про надання дозволу на імміграцію їм та їхній дитині - дочці ОСОБА_2 гр. ОСОБА_1 та ОСОБА_7 вперше прибули в Україну, м. Київ, в 1991 році для навчання в Київському інституті цивільно авіації. На даний час гр. ОСОБА_7 являється генеральним директором TOB «Альтер Его» та має власне житло в АДРЕСА_1 . Клопотання гр. РФ ОСОБА_1 та гр. Індії ОСОБА_7 , було розглянуто Національним центральним бюро Інтерполу. Відомості кримінального характеру щодо вказаних громадян відсутні СБУ по Києву та Київській області заперечень з приводу даного клопотання не має. Документи, які дають підтстави для відмови у задоволені прохання громадян ОСОБА_1 та ОСОБА_7 під час розгляду справи до ВГІРФО Шевченківського РУГУМВС України у місті Києві не надходили.»

Таким чином, ВГІРФО Шевченківського РУ ГУ МВС України в м.Києві та УГІРФО ГУ МВС України в м.Києві були проведені перевірки і досліджені правові підстави залишення на постійне проживання на території України позивачів та наявні документи, керуючись пунктом п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».

Також як вбачається з матеріалів справи, для отримання дозволу на імміграцію позивачами були надані усі необхідні документи, згідно ст. 9 Закону України «Про імміграцію». Будь-яких зауважень до наданих документів на момент отримання дозволу УГІРФО ГУ МВС України в м.Києві не виникло. Підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, на момент отримання дозволу, визначених ст. 10 Закону України «Про імміграцію», у УГІРФО ГУ МВС України в м.Києві не було, у зв`язку з чим і було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачів згідно п.6 ч.2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».

В свою чергу, порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов`язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України «Про імміграцію».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» (в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних відносин) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні; законні представники - батьки, усиновителі, батьки-вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов`язки опікунів і піклувальників.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про імміграцію» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти. Пунктом 3 частини 3 статті 4 зазначеного закону передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Відповідно до ч. 6 ст. 7 Закон України «Про громадянство» особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство» дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

Судом встановлено, що позивачі мають прямі родинні зв`язки. Зокрема, згідно свідоцтва про народження ОСОБА_2 НОМЕР_1 від 06.08.2002 року ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 .

Відповідно до пп.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Отже позивачу-2 було надано дозвіл на імміграцію в Україну в 2006 році на підставі пп.3 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію».

Згідно пп.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію» квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Отже позивачу-1 було надано дозвіл на імміграцію в Україну в 2006 році на підставі пп.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію».

Таким чином, в розумінні положень ст. 74 КАС України відповідачем не подано суду доказів того, що документи позивачів, на підставі яких у 2006 році УГІРФО ГУ МВС України в м.Києві надано дозвіл на імміграцію в Україну є незаконно виданими.

Відповідно до ч 2. ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, УГІРФО ГУМВС України в м. Києві, при прийнятті рішення про надання Позивачу-1 та Позивачу-2 дозволів на імміграцію в Україні та видачі посвідок на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України, та керуючись п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, визначених у ст. 10 Закону України «Про імміграцію», не виявив, у зв`язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Таким чином, рішення Відповідача про скасування дозволу на імміграцію в Україну, прийняті ним відносно кожного з позивачів, є безпідставними та такими, що порушують права кожного з позивачів.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі № 820/5953/16.

Також пунктом 23 Порядку № 1983 передбачено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Водночас відповідачем не подано суду доказів щодо запрошення та повідомлення позивачів для надання пояснень під час розгляду питання та прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну, що є порушенням п. 23 Порядку № 1983.

Крім того, згідно з п. 43 Порядку № 321 рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.

Відповідно до п. 63 Порядку № 321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.

Однак, надані відповідачем матеріали особових справ позивачів не містять доказів належного та вчасного їх повідомлення про існування рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання №219038000.

В свою чергу, як вказують позивачі в позовній заяві, про існування рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання №219038000 позивачі дізнались лише через вісім календарних місяців - 01.11.2019 в результаті отримання відповіді від відповідача на адвокатський запит представника позивачів - адвоката Костири Андрія Миколайовича.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що оскаржувані рішення винесені відповідачем з порушенням Закону України «Про охорону дитинства».

Так статтями 11, 12, 14 Закону України «Про охорону дитинства» визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних (здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Отже нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батька/матері з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.

Відповідно до положень ч. 2, 3 ст. 13 Закону України «Про імміграцію» особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

Отже відповідачем не враховано, що позивач-1 є законними представником своєї неповнолітньої дитини.

Відповідно, до ч. 8 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягай 18-річиого віку та до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Така норма закріплена в п. 8 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150.

Крім того, відповідно до ст. 9, 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою BP №789-ХІІ від 27.02.91 (ст.9).

Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS №192) (укр/рос) №ETSN192,15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом № 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

За таких обставин суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 250, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області №381 від 26.11.2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого 22.06.2006 року громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженці Ростовської області.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області №380 від 26.11.2019 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого 22.06.2006 року громадянці Республіки Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженці

м. Київ, Україна. 4 . Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області видати громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_8 , виданий МЗС Росії 38001, 31.05.2019р.; місце реєстрації АДРЕСА_1 ; адреса для листування АДРЕСА_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а; код ЄДРПОУ 42552598) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 1 681,60 (одна тисяча шістсот вісімдесят одна) гривня 60 коп.

6. Стягнути на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (паспорт громадянина Республіки Індії № НОМЕР_9 , виданий 02.05.2017; місце реєстрації АДРЕСА_1 ; адреса для листування АДРЕСА_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а; код ЄДРПОУ 42552598) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 840,80 (вісімсот сорок) гривень 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій