Рішення № 90258568, 24.06.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/876/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючий-суддя Кедик М.В.,

секретар судового засідання Курпіта П.І.,

за участю:

представник позивача Ісканін М.С.,

представник відповідача Школьна А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, -

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)", у якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" щодо непроведення ОСОБА_1 виплати в день його звільнення грошової компенсації компенсації за неотримане речове майно;

- стягнути з державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно за період з 30.12.2017 по 26.12.2019 в сумі 126837,12 грн.

Ухвалою від 13.02.2020 суддя прийняла позовну заяву та відкрила спрощене позовне провадження в адміністративній справі, без повідомлення сторін.

Ухвалою від 16.03.2020 суд ухвалив перейти із спрощеного позовного провадження до розгляду справи № 380/876/20 за правилами загального позовного провадження.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, 29.12.2007 ОСОБА_1 звільнений зі служби у Державній установі «Львівська виправна колонія (№ 48)» на підставі наказу № 93 о/с/ ВГІ - 17 від 20.12.2017. Звертає увагу, що всупереч Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби у день звільнення позивачу не було виплачено грошову компенсацію за речове майно особистого користування. Лише 27.12.2019 відповідач провів повний розрахунок та виплатив грошову компенсацію за не отримане речове майно у сумі 13 763,44 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку АТ «ОЩАДБАНК».

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, посилаючись на обставини, викладені в позові, просила суд позов задовольнити.

Представник відповідача подав відзив на позовну заяву від 28.03.2020 (вх. № 14965), у якому зазначає, що компенсація за неотримане речове майно не є формою забезпечення соціальних гарантій при звільненні для персоналу кримінально-виконавчої служби України, а отже не відповідає фабулі ст. 117 КЗпП та не передбачає настання відповідальності за цією статтею.

Крім того, оскільки, державна установа «Львівська виправна колонія (№ 48)» не є розпорядником коштів (розпорядником коштів є Міністерство юстиції України) та фінансується з державного бюджету, то відповідно, адміністрація установи не може передбачити наперед компенсаційні витрати. Згідно з кошторисних призначень на 2018 та 2019 роки по КПКВ 3601020 та КЕКВ 2210 кошти на виплату грошової компенсації за речове майно Міністерством юстиції України не виділялись. У зв`язку з чим вказана вище сума як компенсація за неотримане речове майно не була виплачене позивачу в день звільнення, про що його було повідомлено.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечила із підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

30.04.2020 представник позивача подав відповідь на відзив (вх. № 22196).

24.06.2020 представник відповідача подав заперечення на відповідь на відзив (вх. № 5853ел).

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та пояснення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 29.12.2007 звільнений зі служби у Державній установі «Львівська виправна колонія (№ 48)» на підставі наказу № 93 о/с/ ВГІ - 17 від 20.12.2017.

У день звільнення ОСОБА_1 не виплачено грошової компенсації за неотримане речове майно.

Виплата коштів в сумі 13763,44 грн за неотримане речове майно позивачу проведена на картковий рахунок лише 27.12.2019, що підтверджується випискою по картковому рахунку.

09.01.2020 ОСОБА_1 звернувся з заявою до державної установи «Львівська виправна колонія (№ 48)», в якій просив виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за речове майно особистого користування з моменту звільнення по день фактичного розрахунку.

Вважаючи протиправною бездіяльність державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" щодо непроведення повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України № 2713-IV від 23.06.2005 «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Відповідно до ч. 5 ст. 23 вказаного Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 затверджено Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, який визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.

Відповідно до п.п. 1, 2 цього Порядку речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно- господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.

Згідно з п. 27 вказаного Порядку під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

Відповідно до п. 60 цього Порядку для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.

З системного аналізу наведених норм слідує, що Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578, визначає два альтернативні способи забезпечення працівника кримінально-виконавчої служби, належним йому речовим майном у разі звільнення:

особа має право отримати речове майно особистого користування, яке не видано йому на день звільнення, або

особа вправі отримати грошову компенсацію за таке майно.

Суд встановив, що у день звільнення ОСОБА_1 не виплачено грошової компенсації за неотримане речове майно. Виплата коштів в сумі 13763,44 грн за неотримане речове майно позивачу проведена на картковий рахунок лише 27.12.2019, що підтверджується випискою по картковому рахунку та не заперечується відповідачем.

Щодо тверджень відповідача про відсутність бюджетного фінансування на здійснення виплат компенсації за неотримане речове майно особам, звільненим з військової служби, суд зазначає таке.

Частинами 1 і 2 ст. 51 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прямо визначено, що керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Витрати на безоплатне або пільгове матеріальне і побутове забезпечення, на яке згідно із законодавством України мають право окремі категорії працівників бюджетних установ, військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу, поліцейські, а також у частині медичної допомоги і санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення - члени сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, пенсіонери з числа військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських та члени їхніх сімей, здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань на функціонування цих бюджетних установ.

До таких витрат належать: забезпечення форменим одягом, речовим майном, службовим обмундируванням; забезпечення безоплатною медичною допомогою; надання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення; надання жилого приміщення або виплата грошової компенсації за піднайом (найом) жилого приміщення; зниження плати за користування житлом (квартирної плати), паливом, телефоном та плати за комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична та теплова енергія); безоплатний проїзд і перевезення багажу; безоплатне встановлення квартирної охоронної сигналізації і користування нею; безоплатне відправлення та одержання листів військовослужбовцями строкової служби.

Оскільки будучи бюджетною установою та отримуючи відповідне бюджетне фінансування по КПКВ 3601020 та КЕКВ 2210 на виплату компенсації за неодержане речове майно із запізненням, відповідач об`єктивно був позбавлений можливості своєчасно здійснювати спірні виплати у встановленому порядку.

Вказані обставини стверджуються включенням відповідача згідно з наказом Міністерства юстиції України № 2865/5 від 23.09.2017 в процес оптимізації діяльності установ виконання покарання шляхом консервації; наявністю значної заборгованості по виплаті спірної компенсації.

Водночас, як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Суд звертає увагу, що самі по собі строки поза зв`язком із конкретною правовою ситуацією, набором фактів, умов та обставин, за яких розгорталися події, не мають жодного значення. Сплив чи настання строку набувають (можуть набувати) правового сенсу в сукупності з подіями або діями, для здійснення чи утримання від яких встановлюється цей строк.

Суд наголошує, що відповідач не надав будь-яких доказів того, що він вживав заходи для своєчасного розрахунку з позивачем (в тому числі звернення щодо збільшення бюджетних асигнувань тощо).

При цьому, фактично розрахунок з позивачем проведено за спливом значного проміжку часу.

Таким чином, станом на день звільнення з ДУ "Львівська виправна колонія (№ 48)" у запас Збройних Сил України з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі та не виплачено суму грошової компенсації за неотримане речове майно.

За таких обставин відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у непроведенні своєчасного та повного розрахунку при звільненні, а саме невиплаті ОСОБА_1 в день звільнення компенсації за неотримане речове майно.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки з 30.12.2017 до 26.12.2019 виплат грошової компенсації за неотримане речове майно суд зазначає таке.

З системного аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч. 6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Оскільки нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання строків при розрахунку, відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, суд згідно з положеннями ч. 6 ст. 7 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст. 117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з п. 8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

При цьому, із змісту роз`яснень, наведених у п. 20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Таким чином, оскільки відповідач не провів з позивачем під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, зокрема, не виплатив компенсацію за неотримане речове майно, тому позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Відповідно до довідки про суми грошового забезпечення ОСОБА_1 за два місяці перед звільненням сума виплат становила 11277,71 грн, а саме у жовтні 2017 року - 5148,80 грн, у грудні 2017 року 6128,91 грн.

Розмір одноденного заробітку склав 262,27 грн (11277,71 грн / 43 дні).

Кількість днів, впродовж яких затримано виплату грошової компенсації - 496, відтак сума середнього грошового забезпечення становить 130 085,92 грн. (262,27 х 496 днів).

Суд зазначає, що в порівнянні із визначеною сумою виплаченої грошової компенсації за неотримане речове майно (13 763,44 грн) вищевказані розрахункові суми (130 085,92 грн) не можна вважати співмірними, оскільки такі в декілька десятків разів перевищують суму такої компенсації.

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Так, Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Зокрема, істотність частки складових компенсації за неотримане речове майно в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 13 763,44 грн (сума компенсації за неотримане речове майно) / 130 085,92 (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) *100 = 10,85 %.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 10,85 %, становить: 262,27 грн (середня заробітна плата позивача за один день) х 10,85 % = 27,75 грн; 27,75 грн х 496 (днів затримки розрахунку) = 13764,00 грн.

Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 13764,00 грн, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Матеріали справи свідчать, що відповідні критерії відповідачем не дотримані, що зумовило звернення позивача за захистом порушених прав та інтересів до суду.

З огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими частково, а тому позов підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Представник позивача 24.06.2020 до закінчення судових дебатів у відповідності до ст.ст. 139, 143 КАС України подала заяву про вирішення питання про стягнення судових витрат на підставі поданих доказів протягом 5 днів після ухвалення судом рішення. У зв`язку з цим питання про стягнення судових витрат, понесених позивачем при розгляді справи, буде вирішуватись після подання відповідних доказів.

Керуючись статтями 6, 14, 242, 243, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" щодо непроведення повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 в день звільнення грошової компенсації за неотримане речове майно.

Стягнути з державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 30.12.2017 по 26.12.2019 в сумі 13764,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з державної установи "Львівська виправна колонія (№ 48)" (вул. Хуторівка, 2, м. Львів, 79031, ЄДРПОУ 08681175) за рахунок бюджетних асигнувань в користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 137,64 грн судових витрат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Згідно з пунктом 3 Розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені для апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст судового рішення складений 06.07.2020.

Суддя Кедик М.В.