Рішення № 90234081, 30.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 червня 2020 року №640/13889/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Шрамко Ю.Т., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, що полягає у не виплаті пенсії ОСОБА_1 за період з квітня 2016 року по квітень 2018 року включно;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії за період з квітня 2016 року по квітень 2018 року включно.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є внутрішньо переміщеною особою та з вересня 2018 року перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві.

В березні 2019 року позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про виплату пенсії за період з квітня 2016 року по лютий 2019 року.

Проте, як вказує позивач, листом від 08 квітня 2019 року №74084/02/к7/1 її повідомлено про те, що кошти за минулий період, зокрема, з травня 2018 по лютий 2019 року в сумі 15415,70 грн. обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, після прийняття окремого Порядку буде вирішено питання виплати коштів за минулий період.

Позивач наголошує на тому, що у вказаному листі не було надано відповіді на питання щодо виплати пенсії за період з квітня 2016 року.

З вказаною бездіяльністю відповідача позивач не погоджується, вважає її протиправною та такою, що порушує його права та свободи, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві як внутрішньо переміщена особа та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з лютого 2019 року.

При поновленні виплати пенсії, як вказує представник відповідача, було нараховано суми пенсії за минулий період:

1) з 01 листопада 2016 року по 31 жовтня 2017 року - 17057,85 грн.;

2) з 01 листопада 2017 року по 30 квітня 2018 року - 9195,42 грн. (підлягає виплаті щомісяця рівними частинами);

3) з 01 травня 2018 року по 31 січня 2019 року - 13883,13 грн.

У відзиві на позовну заяву вказано, що заборгованість у розмірі 13883,13 грн. виплачена позивачу у червні 2019 року, а оскільки позивач має статус внутрішньо переміщеної особи, решта заборгованості по виплаті пенсії (з листопада 2016 року по 30 квітня 2018 року на загальну суму 26253,27 грн.) обліковується в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням викладеного, представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 липня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору, а також зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві надати додаткові докази у справі.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

З наданої суду копії пенсійної справи вбачається, що ОСОБА_1 є пенсіонером за віком, з 06 жовтня 2014 року перебувала на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в місті Костянтинівка та Костянтинівському районі Донецької області.

З 01 листопада 2016 року знята з обліку в управлінні Пенсійного фонду України в місті Костянтинівка та Костянтинівському районі Донецької області у зв`язку з переїздом, пенсія виплачена до 31 жовтня 2016 року.

Відповідно до копії паспорту серії НОМЕР_1 , виданого Калінінським РВ Горлівського МУ УМВС України у Донецькій області, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

У відповідності до наявної в матеріалах справи копії довідки від 03 травня 2018 року №0000528731 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, відповідно до якої фактичним місцем проживання позивача зазначено адресу: АДРЕСА_2 .

Відповідно до наданої суду копії витягу із рішення №38 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщених особам Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 04 жовтня 2018 року ОСОБА_1 призначено (відновлено) виплату пенсії.

Більш того, як вбачається з наявної в матеріалах пенсійної справи копії протоколу за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року, ОСОБА_1 за вказаний період нараховано пенсії на суму 30 940,98 грн.

25 березня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою, в якій просила надати їй інформацію щодо заборгованості по виплатам пенсійного забезпечення за період з 2016 року по теперішній час та здійснити виплату заборгованості у повному обсязі.

Листом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 08 квітня 2019 року №74084/02/К-7/1 позивача повідомлено про те, що вона перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та їй поновлено виплату пенсії за віком, розмір якої обчислено згідно Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» як внутрішньо переміщеній особі з 01 листопада 2016 року.

Також, у вказаному листі зазначено, що кошти за минулий період з травня 2018 року по лютий 2019 року в сумі 15415,70 грн. та кошти відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати. Після прийняття окремого порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, буде вирішено питання щодо виплати коштів за минулий період.

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії

Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Згідно абзацу 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Абзацом 1 частини 3 цієї ж статті передбачено, що для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року визначає, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Постановою Кабінету Міністрів України № 365 від 08 червня 2016 року «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (надалі - Порядок № 365), який визначає механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У відповідності до пунктів 4,5 Порядку № 365, в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення), територіальними органами Пенсійного фонду України, робочими органами Фонду соціального страхування, центрами зайнятості (далі - органи, що здійснюють соціальні виплати) за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування (пункт 4). Для призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщена особа, а у визначених законодавством випадках - її законний представник подає відповідну заяву до органу, що здійснює соціальні виплати на території, де зазначена особа перебуває на обліку за місцем її фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування. До заяви додається копія довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та пред`являється оригінал такої довідки (пункт 5).

Згідно з абзацом 2 пунктом 10 Порядку № 365 питання щодо призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам можуть також розглядатися комісіями, утвореними районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року № 848 «Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива», за умови включення до складу таких комісій представників органів, що здійснюють соціальні виплати.

Пунктом 11 Порядку № 365 передбачено, що Комісія розглядає подання про призначення (відновлення) або про відмову у призначенні (відновленні) відповідної соціальної виплати протягом п`яти робочих днів з дня отримання такого подання.

Пунктом 12 Порядку № 365 передбачено, що за результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім`ї або інших документів, визначених в абзацах другому і третьому пункту 7 цього Порядку, комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати.

Згідно з пунктом 15 Порядку № 365 орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Зміни до пункту 15 Порядку №365 були внесені на підставі пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №335 від 25 квітня 2018 року «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року №365».

При цьому, рішенням Окружного адміністративного суду від 11 червня 2019 року, яке набрало законної сили на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2019 року, визнані протиправними та нечинними підпункт 2 пункту 1, підпункт 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 335 від 25 квітня 2018 року "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 р. № 365" в частині, що стосується сум невиплачених пенсій.

Також, відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09 липня 2003 року (надалі - Закон України від 09.07.2003 № 1058-IV) нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Стаття 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV визначає, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Таким чином, у частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною 1 статті 49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Водночас, суд зауважує, що Законом України від 09.07.2003 № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як наявність чи відсутність окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Конституційний Суд України у Рішенні № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

За змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Преамбулою Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

При цьому згідно з преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина 1 статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року).

Отже, враховуючи наведені положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20 жовтня 2014 року, прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в частині 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій адміністративній справі № 805/402/18 від 04 вересня 2018 року.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2013 року № 1382-ІV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Тому, припиняючи соціальні виплати позивачеві, за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив його право на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об`єктом захисту за статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право особи на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене суд вважає, що заборгованість з пенсійних виплат суперечить Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах Верховний Суд сформулював раніше, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року в справі № 235/4162/17, від 20 березня 2018 року в справі № 234/2389/17, а також у рішенні від 03 травня 2018 року у зразковій справі № 805/402/18.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про порушення відповідачем вимог статті 19 Конституції України та частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року№ 1058-IV, оскільки невиплата позивачу пенсійних виплат відбулась за відсутності законодавчо встановлених підстав.

З приводу тверджень відповідача щодо невиплати пенсії позивачеві у зв`язку з відсутністю окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, згідно з яким повинні бути виплачені суми пенсійних виплат, суд зазначає, що підзаконні нормативно-правові акти, на які посилається відповідач, не є законами, а тому, не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

При цьому, суд також зауважує, що враховуючи те, що позивачу нарахування пенсії здійснювалось то, відповідно до частини 1 статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV, виплата пенсії має здійснюватись без обмеження будь-яким строком.

В той же час, суд критично ставиться до тверджень відповідача в тій частині, що позивачу була виплачена у червні 2019 року сума заборгованості за період з 01 травня 2018 року по 31 лютого 2019 року у розмірі 13 883,13 грн., оскільки наявною в матеріалах справи копією пенсійної справи позивача не підтверджуються вказані обставини, а додатково будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження цього факту відповідачем суду не надано.

Більш того, матеріалами справи не підтверджується й той факт, що сума заборгованості з 01 листопада 2017 року по 30 квітня 2018 у розмірі 9195,42 грн. виплачувалась позивачу щомісяця рівними частинами, як про це зазначено у відзиві на позовну заяву, у зв`язку з чим, суд також вважає й такі твердження відповідача безпідставними та такими, що не можуть бути покладені в основу рішення по суті у даній адміністративній справі.

Наведене в сукупності дозволяє суду дійти висновку про те, що позивачу нарахована, але протиправно не виплачена сума заборгованості по пенсійних виплатах за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року у розмірі 30 940,98 грн., яка зазначено у наданій відповідачем копії протоколу.

В той же час, суд зауважує, що матеріалами справи не підтверджується наявність заборгованості по виплаті пенсії за період з квітня 2016 року по 31 жовтня 2018 року, як про це стверджує позивач у своїй позовній заяві. Натомість підтверджується той факт, що управлінням Пенсійного фонду України у місті Костянтинівка та Костянтинівському району Донецької області при знятті з обліку була виплачена пенсія до 31 жовтня 2016 року.

Вказані обставини жодним чином не спростовані позивачем, як і не надано належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин.

Аналізуючи вищевикладене, а також з урахуванням встановлених судом обставин, суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо невиплати позивачу нарахованої за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року пенсії у розмірі 30 940, 98 грн.

В той же час, суд зауважує, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача в частині невиплати пенсії позивачу є необґрунтованими, оскільки судом встановлено та підтверджується матеріалами справи саме протиправність дій щодо невиплати нарахованої пенсії за вказаний період, а тому з метою повного та ефективного захисту порушеного права позивача, керуючись частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати пенсії позивачу, проте, за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року, а не з квітня 2016 року, як просить позивач, залишивши без задоволення позовні вимоги, заявлені останньою щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача.

З урахуванням вищевикладеного, суд також дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та належність обраного способу захисту своїх прав в частині позовних вимог про зобов`язання відповідача здійснити виплату заборгованості по пенсійним виплатам, але за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року, а не з квітня 2016 року, як просить позивач.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірності своїх дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та виходу за їх межі відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи, що позивач звільнена від сплати судового збору до ухвалення рішення суду, позовні вимоги задоволені частково, а матеріали справи не містять доказів понесення іншими учасниками справи судових витрат, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для розподілу судових витрат між сторонами.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) щодо невиплати ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ), нарахованої за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року пенсії у розмірі 30 940,98 гривень.

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно - Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) здійснити виплату пенсії ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) за період з 01 листопада 2016 року по 31 січня 2019 року у розмірі 30 940,98 гривень (тридцять тисяч дев`ятсот сорок гривень дев`яносто вісім копійок).

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко