Рішення № 90233003, 30.06.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/3124/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2020 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого - судді Мричко Н.І.,

за участю секретаря судового засідання Кулик С.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Зданевича С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Мостиського прикордонного загону (військова частина 1494) Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Мостиського прикордонного загону (військова частина 1494) Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (далі - Відповідач), в якому, із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 30.04.2020, просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1494) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 в день виключення зі списків частини (28.12.2017) індексації грошового забезпечення;

- стягнути з Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч 1494) на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період із 29.12.2017 по 16.03.2020.

Ухвалою від 24.04.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

13.05.2020 до суду від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву (арк. справи 23-31). Одночасно від Відповідача надійшли додаткові письмові пояснення (арк. справи 56-57).

22.05.2020 на адресу суду від Позивача надійшла відповідь на відзив та на додаткові пояснення (арк. справи 75-76).

24.06.2020 на адресу суду від Позивача надійшли додаткові письмові пояснення (арк. справи 83-84).

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що наказом начальника Мостиського прикордонного загону (військова частина 1494) від 27.12.2017 № 255-ос його звільнено з військової служби в запас у зв`язку із закінченням строку контракту. Згідно з наказом начальника Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1494) від 28.12.2017 № 256-ОС Позивача виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення Мостиського прикордонного загону. Вказує на те, що згідно з рішенням Львівського окружного адміністративного суду в адміністративній справі № 1.380.2019.006378 визнано протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення Позивачу за період з 01.07.2015 по 28.12.2017. Одночасно зобов`язано Мостиський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017. Стверджує, що лише 16.03.2020 Відповідачем на картрахунок Позивача перераховано заборгованість із виплати заборгованості індексації грошового компенсації, за період з 01.07.2015 по 28.12.2017, в сумі 20531,61 грн. На думку Позивача, оскільки Відповідач з дня видання наказу про його звільнення і виключення зі списків частини, не провів з ним повного розрахунку при звільненні з військової служби, тому такий набув право на стягнення в судовому порядку середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні до повного розрахунку, тобто з 29.12.2017 по 16.03.2020.

Відповідач подав суду відзив на позовну заяву (арк. справи 23-31), в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Зазначає, що несвоєчасний розрахунок при звільненні не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Вказує на те, що за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу, несвоєчасний розрахунок при звільненні, за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також, не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону У країни «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу, несвоєчасний розрахунок при звільненні, не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16.

Додатково вказує, що Позивач звернувся до суду щодо стягнення індексації грошового забезпечення через 2 роки після звільнення. На виконання рішення суду, Позивачу виплачена індексація грошового забезпечення в розмірі 17003,47 грн. за період з січня 2015 року по грудень 2017 року, 3000 грн. витрат на правову допомогу та 840,80 грн. судового збору, на загальну суму 20844,27 грн., що за винятком військового збору 1,5% складає 20531,61 грн. На думку Відповідача, стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 29.12.2017 по 16.03.2020 значно перевищує суму недоплаченої індексації, а тому із урахуванням правового висновку викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, не підлягає задоволенню.

13.05.2020 від Відповідача надійшли додаткові письмові пояснення (арк. справи 56-57), в яких зазначає, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, а тому за наявністю спірних правовідносин, які стосуються, розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.

24.06.2020 на адресу суду від Позивача надійшли додаткові письмові пояснення (арк. справи 83-84), в яких вказує на те, що Відповідач зобов`язаний виплати середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку з 28.12.2017 по день фактичної виплати 16.03.2020 терміном 808 днів, що становить 279818,48 грн. (346,31 грн. х 808 днів).

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Просив такі задовольнити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

Згідно з витягом з наказу начальника 93 прикордонного загону (І категорії) Західного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України від 28.12.2017 № 256-ос (По особовому складу) старшого прапорщика ОСОБА_1 , техніка - начальника групи інженерного облаштування державного кордону (для відділу прикордонної служби «Лопушанка» з місцем дислокації н.п. Лопушана) відділення інженерного обладнання державного кордону інженерно-технічного відділу, звільненого за підпунктом «б» (за станом здоров`я на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу) пункту 1 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Підстава: наказ начальника 93 прикордонного загону (І категорії) від 27.12.2017 № 255-ос (арк. справи 8).

Вважаючи протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017, Позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із відповідним позовом.

Як видно з відомостей комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду», рішенням Львівського окружного адміністративного суду в адміністративній справі № 1.380.2019.006378 від 04.02.2020 позов задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017; зобов`язано Мостиський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 16.04.2020 № Т5CEMN1D7FN581QL 16.03.2020 Відповідачем перераховано на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 зарплату в сумі 20531,61 грн. (арк. справи 9).

Позивач вважає, що непроведення повного розрахунку при звільненні свідчить про протиправну бездіяльність Відповідача та набуття ним права на стягнення в судовому порядку середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні до повного розрахунку.

При вирішенні спору суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 4 статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII зі змінами та доповненнями (далі - Закон № 2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Спеціальним законом, який відповідно до Конституції України, визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 зі змінами та доповненнями (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XIІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 1-2 Закону № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Відповідно до частини 2 статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина 3 статті 9 Закону № 2011-XII).

При цьому правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначені Законом України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII).

У статті 1 Закону №1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до статті 2 Закону № 1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 1282-XII індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Частинами 1 та 2 статті 5 Закону №1282-XII встановлено, що підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів. Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.

Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік (частина 6 статті 5 Закону № 1282-XII).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).

Відповідно до пункту 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».

У разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства (абзац 8 пункту 4 Порядку № 1078).

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.

Індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті.

До такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20.11.2019 по справі №620/1892/19 де розглядалися подібні правовідносини.

Суд встановив, що наказом начальника 93 прикордонного загону (І категорії) Західного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України від 28.12.2017 № 256-ос (По особовому складу) старшого прапорщика ОСОБА_1 , техніка - начальника групи інженерного облаштування державного кордону (для відділу прикордонної служби «Лопушанка» з місцем дислокації н.п. Лопушанка) відділення інженерного обладнання державного кордону інженерно-технічного відділу, звільненого за підпунктом «б» (за станом здоров`я на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у воєнний час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу) пункту 1 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Підстава: наказ начальника 93 прикордонного загону (І категорії) від 27.12.2017 № 255-ос.

Вважаючи протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017, Позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із відповідним позовом.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду в адміністративній справі № 1.380.2019.006378 від 04.02.2020 позов задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017; зобов`язано Мостиський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017; стягнуто з Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України за рахунок його бюджетних асигнувань 840,80 грн. сплаченого судового збору на користь ОСОБА_1 ; стягнуто з Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України за рахунок його бюджетних асигнувань 3000 грн. витрат на правничу допомогу на користь ОСОБА_1

16.03.2020 Відповідач, на виконання вказаного рішення суду, перерахував на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 зарплату в сумі 20531,61 грн., що підтверджується, зокрема, довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 16.04.2020 № Т5CEMN1D7FN581QL.

Отже, повний розрахунок з Позивачем проведено лише 16.03.2020, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами і сторонами не оспорюється.

Таким чином, станом на день виключення Позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Мостиський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України не провів з Позивачем розрахунок у повному обсязі та не виплатив суму індексації грошового забезпечення.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову в частині визнання протиправною бездіяльність Відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату Позивачу в день виключення зі списків частини індексації грошового забезпечення.

Щодо посилання Відповідача у відзиві на позовну заяву на те, що виплачена Позивачу індексація грошового забезпечення складає 17003,47 грн., суд такі відхиляє з огляду на таке. Як зазначалося вище, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.02.2020 прийнятого в адміністративній справі № 1.380.2019.006378, суд, зокрема, зобов`язав Мостиський прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.07.2015 по 28.12.2017. Позивач надав суду докази того, що Відповідачем виплачена сума індексації грошового забезпечення, складає 20531,61 грн. Доказів на спростування доводів в цій частині Відповідачем не надано.

В частині вимог Позивача щодо стягнення з Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч 1494) на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період із 29.12.2017 по 16.03.2020, суд зазначає таке.

З системного аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Оскільки нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання строків при розрахунку, відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, суд згідно з положеннями частини 6 статті 7 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, із змісту роз`яснень, наведених у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Таким чином, оскільки Відповідачем не було проведено з Позивачем під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, тому Позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Зокрема, за даними Позивача, Відповідач зобов`язаний виплати середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку з 28.12.2017 по день фактичної виплати 16.03.2020, що складає 808 календарних днів та становить 279818,48 грн. (346,31 грн. х 808 днів).

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п. 8 зазначеного Порядку).

Згідно з довідкою про доходи ОСОБА_1 від 07.05.2020, середньоденне грошове забезпечення становить 346,31 грн. (арк. справи 54).

Кількість днів, впродовж яких затримано виплату індексації грошового забезпечення - 808, відтак сума середнього грошового забезпечення становить 279818,48 грн. (346,31 грн. х 808 днів).

Між тим, в порівнянні із визначеною сумою виплаченої індексації грошового забезпечення (20531,61 грн.) вищевказані розрахункові суми (279818,48 грн.) не можна вважати співмірними, оскільки такі в декілька десятків разів перевищують суму такої індексації.

Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії Відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.

Суд зауважує, що істотність частки складових індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 20531,61 грн. (сума індексації грошового забезпечення) / 279818,48 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 7,33%.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 7,33%, становить: 346,31 грн. (середня заробітна плата позивача за один день) х 7,33% = 25,38 грн.

Отже, за 808 календарних днів затримки розрахунку, середній заробіток за цей період затримки розрахунку складає 20507,04 грн. (25,38 грн. х 808).

Окрім цього, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 164.1.1 пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України (далі - ПК України) загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як передбачено підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), суд вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на Відповідача.

Оцінюючи в сукупності вищевикладене, суд дійшов переконливого висновку про стягнення з Відповідача на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період із 28.12.2017 по 16.03.2020 в сумі 20507,04 гривень.

Щодо доводів Відповідача, викладених у додаткових письмових пояснення про те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати, суд звертає увагу Відповідача на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 по справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19) зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України). За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11.11.1996, заява № 17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі Меньшакова проти України, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні Меньшакова проти України вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 13.05.2020 по справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19), суд вважає необґрунтованими викладені у додаткових письмових поясненнях доводи Відповідача, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з положеннями частини 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відтак перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що Відповідач не довів правомірності своїх дій, а його заперечення не ґрунтуються на вимогах чинного національного законодавства та засадах верховенства права.

Враховуючи вищевикладене та зважаючи на встановлені обставини, суд вважає позовні вимоги Позивача обґрунтованими, підставними та такими, що підлягають задоволенню частково.

Щодо судових витрат, то відповідно до вимог частини 5 статті 139 КАС України такі стягненню не підлягають, оскільки Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 12 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1494) (місцезнаходження: 81300, Львівська обл., м. Мостиська, вул. Ярослава Мудрого, 113, код ЄДРПОУ 14321699) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) в день виключення зі списків частини індексації грошового забезпечення.

Стягнути з Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1494) (місцезнаходження: 81300, Львівська обл., м. Мостиська, вул. Ярослава Мудрого, 113, код ЄДРПОУ 14321699) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за несвоєчасний розрахунок при звільненні, за період із 28.12.2017 по 16.03.2020 в сумі 20507 (двадцять тисяч п`ятсот сім) гривень 04 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складено 06.07.2020.

Суддя Мричко Н.І.