Рішення № 90193144, 01.07.2020, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2020 р. м. Чернівці Справа № 824/3155/14-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Григораша В.О.,

суддів Анісімова О.В., Левицького В.К.,

за участю:

секретаря судового засідання Кучерявої А.В.,

представника позивача Підгорної Л.Є.;

представник відповідача-1 Балицької Р.С.;

представник відповідача-2 Балицької Р.С.

розглянувши в відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, прокуратури Чернівецької області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

14.11.2014 року до Чернівецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (позивач) до Генеральної прокуратури України, правонаступником якої є Офіс Генерального прокурора (відповідач-1), прокуратури Чернівецької області (відповідач-2) з такими позовними вимогами:

скасувати наказ Генерального прокурора України №1485к від 23.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 ;

поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Чернівецької області;

стягнути з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 року до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування заборони передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що з 20.03.2014 року він обіймав посаду прокурора Чернівецької області відповідно до наказу в.о. Генерального прокурора України №211к від 20.03.2014 року.

16.10.2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", у зв`язку з чим 21.10.2014 року позивачем була подана на ім`я Генерального прокурора України заява, в якій викладені обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 України "Про очищення влади".

Натомість, на підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України №1485к від 23.10.2014 року позивача звільнено із займаної посади прокурора Чернівецької області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України.

З огляду на посади, які позивач обіймав у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року, рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", прийнято у зв`язку із обійманням позивачем з 20.07.2007 року по 29.12.2010 року посади заступника прокурора Рівненської області - начальника управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство відповідно до наказу Генерального прокурора України №497к від 20.07.2007 року та з 18.12.2013 року по 20.03.2014 року посади заступника прокурора Чернівецької області відповідно до наказу Генерального прокурора України №640к від 18.12.2013 року, що відповідає критеріям, визначеним в п. 8 ч. 1 ст. 3 Закон України "Про очищення влади".

Позивач не погоджується з рішенням щодо свого звільнення та вважає наказ Генерального прокурора України №1485к від 23.10.2014 року незаконним і таким, що підлягає скасуванню.

Так, позивач вказував, що рішенням Генерального прокурора України, яке ґрунтується на Законі України "Про очищення влади", було обмежено його права і свободи, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач-1 мав керуватись ст. 8 Конституції України.

Враховуючи те, що оскаржуване рішення відповідача-1 прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, обмежує права позивача на працю та доступу до державної служби, позивач вважає рішення про його звільнення таким, що суперечить положенням Основного Закону України та протиправним.

Позивач вважає, що Міжнародно-правові норми передбачують безумовне визнання державою та міжнародною спільнотою прав людини, а також визначають, що такі права не можуть бути обмежені чи зменшені, тому рішення відповідача-1 прийняте на підставі норм Закону України «Про очищення влади», яке призвело до порушення прав позивача, закріплених в основоположних міжнародних документах про права людини є протиправним і таким що суперечить даним міжнародним договорам.

Задекларовані в ч. 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" мета та принципи очищення влади не були враховані при прийнятті оскаржуваного рішення, оскільки застосувавши заходи відповідальності у вигляді звільнення не було встановлено причетності позивача до дій, які спрямовані на узурпацію влади Президентом ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а також, фактично, в основу рішення відповідача-1 про звільнення покладено принцип винуватості позивача, який за формальними ознаками підпадає під критерії, визначені Законом, так як відповідні заходи були застосовані щодо позивача без доведення його вини у вчиненні дій, які за даним Законом мають бути викоренені.

З огляду на зазначене, з метою захисту прав позивача на повагу до його честі і гідності та враховуючи внесення відомостей до Реєстру на підставі протиправного рішення відповідача-1, позивач також вважає, що суд має всі належні та достатні підстави для зобов`язання відповідача-1 проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону.

Відповідач-1, не погоджуючись з позовними вимогами подав до суду відзив проти позову, в якому зазначив, що оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року обіймав посади, що визначені п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону "Про очищення влади", наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 року № 1485к його правомірно звільнено з посади прокурора Чернівецької області у зв`язку з припиненням трудового договору на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Звільнення позивача відбулося, зважаючи на те, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений Законом строк. При цьому законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

Відповідач-1 вказував, що висновок про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які за правилами п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону віднесено до категорій "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України".

Крім того, на думку відповідача-1 доводи позову про невідповідність Закону України "Про очищення влади" Конституції України не заслуговують на увагу, оскільки повноваженнями визнавати закон чи окремі його положення такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), наділений єдиний орган - Конституційний Суд України. Натомість, жодних рішень з приводу Закону України "Про очищення влади" зазначеним органом не приймалось.

Таким чином, наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 року №1485к видано Генеральним прокурором України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України "Про прокуратуру", "Про очищення влади".

Також відповідач-1 зазначав, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства вимоги позивача відносно зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону.

Відповідно до п. 5 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 року №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України "Про очищення влади" перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом. Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України (п. 4 Положення).

Таким чином, відповідач-1 вважає, що у разі ухвалення відповідного судового рішення вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", покладено безпосередньо на Міністерство юстиції України.

Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 17.11.2014 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду.

Ухвалою суду від 27.03.2015 року зупинено провадження у даній справі до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до Ухвали Чернівецького окружного адміністративного суду від 27.03.2015 у справі №824/3155/14-а, та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.

Відповідно до розпорядження Чернівецького окружного адміністративного суду "Щодо призначення повторного автоматичного розподілу справи" №10-Р від 01 березня 2016 року та у зв`язку із закінченням повноважень судді Чернівецького окружного адміністративного суду Маренича І.В. було проведено повторний автоматичний розподіл даної справи.

За результатами автоматичного розподілу справи між суддями справу було передано для розгляду головуючому судді Лелюку О.П.

Ухвалою судді Лелюка О.П. від 01.03.2016 року зазначену адміністративну справу прийнято до провадження.

Разом з тим, відповідно до розпорядження Чернівецького окружного адміністративного суду "Щодо призначення повторного автоматичного розподілу справи" №13-Р від 02.07.2018 року та у зв`язку із закінченням повноважень судді Чернівецького окружного адміністративного суду Лелюка О.П. було проведено повторний автоматичний розподіл даної справи.

За результатами автоматичного розподілу справи між суддями, 12.07.2018 року справу було передано на розгляд головуючому судді Григорашу В.О.

Ухвалою суду від 17.07.2018 року адміністративну справу №824/3155/14-а прийнято суддею Григорашом В.О. до свого провадження.

Ухвалою суду від 27.12.2019 року поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 28.01.2020 року.

В підготовчому судовому засіданні призначеному на 28.01.2020 року оголошено перерву до 14.02.2020 року для надання сторонами додаткових письмових доказів.

Ухвалою суду від 14.02.2020 року здійснено заміну первісного відповідача - Генеральну прокуратуру України, її правонаступником - Офіс Генерального прокурор та залучено до участі у справі в якості другого відповідача щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 року до моменту фактичного поновлення на публічній службі – прокуратуру Чернівецької області.

Підготовче судове засідання призначене на 14.02.2020 року відкладено на 10.03.2020 року.

Підготовче судове засідання призначене на 10.03.2020 року відкладено на 05.05.2020 року.

Усною ухвалою суду від 05.05.2020 року занесеною до протоколу судового засідання закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті на 26.05.2020 року.

Судове засідання призначене 26.05.2020 року відкладено на 09.06.2020 року, у зв`язку з перебування члена колегії суддів судді Левицького В.К. у відпустці.

Судове засідання призначене 09.06.2020 року відкладено на 30.06.2020 року, у зв`язку з неявкою представників сторін.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх повністю.

Представник відповідачів в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні повністю.

В судовому засіданні призначеному 30.06.2020 року оголошено перерву до 01.07.2020 року, для підготовки до судових дебатів.

Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 виданий 30.01.1996 року Ленінським РВ УМВС України в Чернівецькій області (а.с. 19 т. 1).

Відповідно до записів з Трудової книжки серії АС НОМЕР_3 008932 від 28.01.1998 року позивач з жовтня 1997 року працював на різних посадах в органах прокуратури України (а.с. 20-23 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури від 20.07.2007 року №497к позивач призначений на посаду заступника прокурора Рівненської області – начальника управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство (а.с. 24 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 29.12.2010 року №1915к позивач призначений на посаду прокурора Першотравневого району м. Чернівці Чернівецької області строком на п`ять років. (а.с. 25 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 19.06.2013 року №336к позивач призначений на посаду прокурора міста Чернівці Чернівецької області строком на п`ять років (а.с. 26 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 18.12.2013 року №640к позивач призначений на посаду заступника прокурора Чернівецької області (а.с. 27 т. 1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 20.03.2014 року №211к позивач призначений на посаду прокурора Чернівецької області строком на п`ять років (а.с. 28 т. 1).

Відповідно до Довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України "Про очищення влади" встановлено, що у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше одного року (1 рік) посаду, віднесену до категорії "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України" (а.с. 139 т. 1).

21.10.2014 року позивач направив на адресу Генерального прокурора України заяву в якій зазначав про відсутність підстав для застосування до нього заборон, передбачених Законом України "Про очищення влади". Одночасно, згідно із ст. 4 Закону України "Про очищення влади" надав згоду на проходження перевірки та згоду на оприлюднення відомостей щодо нього відповідно до вимог цього Закону (а.с. 30-37 т.1).

Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 року №1485к позивач звільнений з посади прокурора Чернівецької області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України та увільнений від обов`язків голови колегії прокуратури цієї області (а.с. 29 т. 1).

Відповідно до Довідки Прокуратури Чернівецької області від 28.04.2020 року №11-1713-20 в прокуратурі Чернівецької області відсутні будь-які дані з приводу прийняття рішень, вчинення дій, надання вказівок, доручень або здійснення інших заходів спрямованих на узурпацію влади колишнім Президентом ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини з боку ОСОБА_1 під час перебування його на посаді заступника прокурора Чернівецької області в період з 18.12.2013 року по 22.02.2014 року (а.с. 45 т.2).

Відповідно до Довідки Прокуратури Рівненської області від 04.05.2020 року №04/2/2-901вих-20 до Єдиного реєстру досудових розслідувань не вносились відомості про вчинення кримінальних правопорушень колишнім заступником прокурора Рівненської області Ванзуряком П.К ОСОБА_3 (а.с. 48-49 т.2).

Відповідно до Довідки прокуратури Чернівецької області від 14.02.2020 року №18-76вих-20 середньоденна заробітна плата без врахування податків та зборів ОСОБА_1 на посаді прокурора Чернівецької області, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню з займаної посади 23.10.2014 року, складає - 563,27 грн.

Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.10.2014 року по 01.07.2020 року становить - 1422 днів, в тому числі:

з 24.10.2014 року по 31.12.2014 року – 49;

з 01.01.2015 року по 31.12.2015 року – 251;

з 01.01.2016 року по 31.12.2016 року – 251;

з 01.01.2017 року по 31.12.2017 року – 248;

з 01.01.2018 року по 31.12.2018 року – 250;

з 01.01.2019 року по 31.12.2019 року – 250;

з 01.01.2020 року по 01.07.2020 року – 123.

Вважаючи протиправним наказ Генерального прокурора України №1485к від 23.10.2014 року позивач звернувся до суду з даним позовом.

До вказаних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.

Згідно частини першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (КЗпП України), Законом України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 року №1789-XII (Закон №1789-XII), Законом України "Про очищення влади" 16.09.2014 року №1682-VII (Закон №1682-VII) в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно статті 46-2 Закону №1789-XII, який був чинний станом на час виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.

Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - підстави передбачені Законом України "Про очищення влади".

За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Частина третя вказаної статті Закону визначає, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону

При цьому, ч. 9 ст. 1 Закону №1682-VII встановлює, що рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку.

Відповідно до частини п`ятої статті 1 Закону №1682-VII, заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.

Статтею 2 Закону №1682-VII (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:

1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;

2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;

3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;

4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;

6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;

7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;

8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;

9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;

10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

При цьому, підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині 3 статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною 1 статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

У відзиві проти позову відповідач-1 зазначив, що підставою для прийняття спірного наказу слугувало те, що позивач сукупно більше одного року обіймав посади, визначені пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII.

Таким чином, позивача звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття відповідної посади на підставі вищезгаданих норм Закону України "Про очищення влади".

З даного приводу, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до положень ст. 38, ч.ч. 1, 2 статті 43 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року №5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 року №1-рп/99 встановлено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 року за №7-рп/2001 встановлено, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.ст. 58, 61, п.п. 1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України).

Положеннями статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 2 Конвенції "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості", яка ратифікована Україною 04.08.1961 року, кожен член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Водночас, положеннями Закону України "Про очищення влади" фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення у зв`язку із самим фактом зайняття особою посади, передбаченої статтею 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України "Про очищення влади".

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України "Про очищення влади" створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в територіальному (регіональному) органі прокуратури України протягом не менше визначеного Законом України "Про очищення влади" строку.

Заборона перебування на певних посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України "Про очищення влади"), що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України "Про очищення влади" запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом України "Про очищення влади" період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України "Про очищення влади" встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України "Про очищення влади") не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 року у справі "Полях та інші проти України", в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак, ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі "Полях та інші проти України" є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович.

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які у певний період перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів правління Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України "Про очищення влади".

Колегія суддів зауважує, що відповідачами не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів здійснення/прийняття позивачем, його рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак, згідно статті 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише за фактом зайняття ним посади, що не визнавалося правопорушенням на той час.

Оскільки суб`єктом владних повноважень не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, враховуючи, що займана позивачем посада не є політичною посадою, відповідно не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що, у свою чергу, зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного наказу від 23.10.2014 року №1485к з підстав у ньому зазначених, наявними є підстави для його скасування.

Відповідно до ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно ч. 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Також, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 по справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.

Частиною 1 ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді прокурора Чернівецької області з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 24.10.2014 року.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з прокуратури Чернівецької області середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 справа №2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 у справі №2а-2243/11/1370.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі Порядок №100).

Згідно з пунктом 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Як встановлено судом, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.10.2014 року по 01.07.2020 року становить - 1422 дня.

Відповідно до Довідки прокуратури Чернівецької області від 14.02.2020 року №18-76вих-20 середньоденна заробітна плата без врахування податків ОСОБА_1 на посаді прокурора Чернівецької області, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню з займаної посади 23.10.2014 року, складає 563,27 грн.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по 01.07.2020 року, який підлягає стягненню на користь позивача з прокуратури Чернівецької області складає 800969,94 грн (563,27 грн х 1422 робочих днів).

Стосовно позовної вимоги зобов`язати Міністерство юстиції України видалити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", відомості про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 5 Закону № 1682-VII визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року №228 (далі - Положення № 228), Міністерство юстиції України (Мін`юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику. Мін`юст є органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади".

Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін`юст передбачено, що Мін`юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Частиною 1 ст. 7 Закону №1682-VII визначено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Пунктом 4 розділу І Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 року №1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 р. за № 1280/26057 (далі – Положення №1704/5, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 1, 9 розділу II Положення № 1704/5 внесенню до Реєстру підлягають відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з п. 2 розділу II Положення № 1704/5 підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади", інформації про звільнення особи з посади;

- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади", інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України "Про очищення влади";

- надходження до Держателя із Державної судової адміністрації України електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили;

- надходження до Держателя від органів, що здійснюють перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України, копії висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої статті 5 Закону України "Про очищення влади";

- надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену статтею 6 Закону України "Про очищення влади" перевірку, копії висновку про встановлення перевіркою факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Реєстратор вносить до Реєстру відомості не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру (п. 2 розділу II Положення № 1704/5).

Відповідно до п. 5 розділу II Положення №1704/5 (в редакції чинній на час розгляду справи), підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора, в т.ч. відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.

Беручи до уваги наведене, суд приходить до переконання, що Законом України "Про очищення влади" та Положенням №1704/5 не передбачено відкликання відомостей про застосування заборони та суб`єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", вилучаються з Реєстру.

Отже, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей щодо особи, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що в цій частині позовні вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними, а тому в їх задоволенні суд відмовляє.

Суд також звертає увагу, що відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження до нього, як Реєстратора, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, як то передбачено Положенням №1704/5.

Відповідно до п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Оцінюючи правомірність дій та рішень відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 2 ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб`єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.

Встановлені судом обставини свідчать, про те що відповідачем вказаних критеріїв при прийнятті спірного рішення не дотримано.

Відповідно до положень, закріплених ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В ході судового розгляду справи відповідачами не доведено правомірність прийнятого рішення.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Зважаючи на наведені вище норми законодавства та встановлені судом обставини справи, письмові докази, суд вважає, що адміністративний позов необхідно задовольнити частково.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати розподілу не підлягають у зв`язку із звільненням позивача від їх сплати.

Керуючись статтями 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, прокуратури Чернівецької області про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити частково.

2. Скасувати наказ Генерального прокурора України №1485к від 23.10.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Чернівецької області.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Чернівецької області з 24.10.2014 року.

4. Стягнути з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 року по 01.07.2020 року в сумі 799843 (сімсот дев`яносто дев`ять тисяч вісімсот сорок три) гривні 40 копійок.

5. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Чернівецької області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, підлягає негайному виконанню.

6. В іншій частині позовних вимог, - відмовити.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 );

Відповідач-1 - Офіс Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011);

Відповідач-2 - прокуратура Чернівецької області (вул. Кордуби, 21А, м. Чернівці, Чернівецька область, 58001).

Головуючий суддя: В.О. Григораш

Судді: О.В. Анісімов

В.К. Левицький

Повний текст рішення складено 03 липня 2020 року.