Рішення № 90145815, 24.06.2020, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

24 червня 2020 року м. Ужгород№ 260/1519/20 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого – судді Гаврилка С.Є.,

з участю секретаря судового засідання – Кустрьо В.М.

учасники справи:

позивач – Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів – представник – не з`явився;

відповідач – Товариство з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" – представник – не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -

ВСТАНОВИВ:

29 квітня 2020 року до Закарпатського окружного адміністративного суду звернулося з позовом Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Ш. Петефі,14, код ЄДРПОУ 13592841) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" (90300, Закарпатська область, Виноградівський район, м. Виноградів, вул. Вакарова, 13, код ЄДРПОУ 33285430), яким просить суд: "1. Стягнути з ТОВ "Джентерм Україна" 925836,85 грн. адміністративно-господарських санкції та 2222,00 грн. пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю".

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року закрито підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що підприємства, установи, організації які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", і забезпечують працевлаштування інвалідів. Відповідачем подано до відділення Фонду звіт за формою № 10-ПІ річна "Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів" за 2019 рік, з якого випливає, що відповідач вимогу Закону не виконав. Згідно рядка 03 звіту, кількість осіб з інвалідністю які повинні працювати на підприємстві відповідно до вимог статті 19 Закону становить 72 особи, в той же час, згідно рядка 02 звіту, на підприємстві протягом 2019 року середньооблікова кількість осіб з інвалідністю становила 67 осіб. Позивач зазначив, що у відповідності до вимог статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" підприємства, у яких середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують адміністративно-господарські санкції сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Отже, відповідач повинен був самостійно в строк до 15 квітня року наступного за роком в якому відбулося порушення, розрахувати та сплатити адміністративно-господарські санкції.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого заперечує проти заявлених позовних вимог, оскільки протягом 2019 року підприємство неодноразово надавало звітність до Закарпатського обласного центру зайнятості щодо наявності вакансій для людей з інвалідністю. Крім того, товариство зверталося до населення за посередництвом відповідних оголошень про прийом на роботу людей з інвалідністю, що були розміщені у районній газеті "Новини Виноградівщини". Отже, відповідач зазначає, що товариство в повній мірі виконує вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Учасники справи в судове засідання не з`явилися та не повідомили суд про причини неявки, хоча судом вживалися заходи щодо виклику учасників справи, що передбачені Главою 7 Розділу І КАС України.

23 червня 2020 року на адресу Закарпатського окружного адміністративного суду надійшла заява представника позивача про розгляд справи за його відсутності. Предстанк зазначив, що вимоги підтримує в повному обсязі та просив їх задовольнити (а.с.а.с. 220, 221).

У відповідності до статті 205 частини 1, 3 пункту 1 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

А відтак, оскільки учасники справи повідомлені про дату, час та місце розгляду даної справи, з врахуванням клопотань учасників справи про розгляд справи за їх відсутності, у відповідності до статті 205 КАС України неявка учасників справи не перешкоджає розгляду даної справи по суті.

Відповідно до статті 229 частини 4 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши подані сторонами докази, (заслухавши сторони та їх представників) всебічно і повно оцінивши всі фактичні обставини (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 29 січня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" подало до Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за місцем реєстрації звіт за формою № 10-ПІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік (а.с. 7).

Відповідно до рядка 01 звіту середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві становить 1805 осіб. Згідно рядка 02 звіту на підприємстві протягом 2019 року середньооблікова кількість осіб з інвалідністю становила 67 осіб. Згідно рядка 03 звіту, кількість осіб з інвалідністю, які повинні працювати на підприємстві відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" становить – 72 осіб.

Закарпатським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів за результатами звіту зроблено висновок, що відповідачем не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, як це передбачено статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

На підставі викладеного позивач розрахував суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та звернувся до суду із позовом про їх стягнення разом з пенею.

За розрахунком позивача розмір адміністративно-господарських санкцій, що підлягає стягненню з відповідача становить 925836,85 грн та пеня 2222 грн (а.с.а.с. 5, 6).

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (далі по тексту – Закон України № 875-ХІІ) визначені основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантовано їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до статті 18 частини 1 Закон України № 875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно із статтею 18 частиною 3 Закону України № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 181 частини 1 Закону України № 875-ХІІ особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань (стаття 181 частина 3 Закону України № 875-ХІІ).

Відповідно до статті 19 частини 1 Закону України № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Згідно зі статтею 19 частиною 2Закону України № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до статті 19 частини 5 Закону України № 875-ХІІ виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч. 1 цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Відповідно до статті 50 частини 3 пункту 4 Закону України "Про зайнятість населення", № 5067-VI від 05 липня 2012 року, роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Порядок подання інформації про наявність вакансій врегульований наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 "Про затвердження форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання" (далі по тексту – Порядок № 316).

Вказаним Порядком встановлена єдина форма призначена для інформування центру зайнятості та населення про наявність вільних робочих місць, в тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, та порядок її подання.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 316 Форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця.

Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником (пункт 5 Порядку № 316).

Суд зазначає, що чинним законодавством не встановлено періодичність подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".

Проаналізувавши поданий відповідачем позивачеві звіт за формою № 10-ПІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік (а.с. 7) судом констатується, що відповідачем не було працевлаштовано за звітний період 5 осіб з інвалідністю.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що у 2019 році у зв`язку з наявністю вакантних місць для осіб з інвалідністю, відповідач протягом 2019 року, подавав до Закарпатського обласного центру зайнятості звіти форми № 3 – ПН (Інформація про попит на робочу силу (вакансії) з вакантними посадами для осіб з інвалідністю (а.с.а.с. 47-182).

Разом з тим, судом встановлено, що відповідачем самостійно здійснювався пошук осіб-інвалідів для працевлаштування шляхом направлення листів до Виноградівського районного центру зайнятості населення щодо наявності вакантних місць для працевлаштування Інвалідів, проведення ярмарок вакансій та до Управління праці та соціального захисту населення, а також Виноградівської районної благодійно-реабілітаційної спортивної організації інвалідів "Відродження" щодо наявності на підприємстві вакантних місць для працевлаштування інвалідів (а.с.а.с. 34-45).

Крім того, судом встановлено, що відповідачем було вжито заходів для пошуку осіб з інвалідністю для працевлаштування в Товаристві з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" шляхом публікування оголошень у районній газеті "Новини Виноградівщини" (а.с.а.с. 183-198).

Враховуючи вищенаведене, суд приходить висновку, що робочі місця у Товаристві з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" визначені для інвалідів залишилися вакантними у зв`язку з тим, що центром зайнятості інваліди до відповідача не направлялися та такі особи безпосередньо до роботодавця з питань працевлаштування не зверталися, тобто вакантні посади наявні не з вини підприємства.

Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні інвалідів за 2019 рік не встановлено.

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що відповідач вжив достатніх передбачених чинним законодавством заходів, направлених на забезпечення працевлаштування інвалідів, а саме: у відповідності до норм чинного законодавства створив робочі місця для інвалідів та надав інформацію до місцевого центру зайнятості, публікував оголошення у районній газеті про наявність вакантних місць для осіб з інвалідністю.

Відповідно до статті 20 частини 1 Закону України № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Аналіз вищезазначених норм Закону України № 875-ХІІ дає підстави для висновку про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані: - виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; - створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; - забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; - надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів; - звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; - в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Таким чином, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 07 лютого 2018 року справа №п/811/693/17, від 13 червня у справі № 819/639/17, від 28 травня 2019 року у справі № 820/2287/17.

Крім того, відповідно до статті 20 частини 2 Закону України № 875-ХІІ порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Отже, законом передбачена відповідальність підприємств, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом.

Згідно зі статтею 217 частиною 1 Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

Відповідно до статті 218 частини 1 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає, що проголошене статтею 17 частиною 1Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" забезпечення права інвалідів працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування інвалідів як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

При цьому, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів статті 17 частини 3, статті 18 частини 1, статті 19 частин 2, 3, 5 "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (бо в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів статті 18 частини 3 названого закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як випливає з приписів статті 18 частини 3 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена статтею 20 частиною 1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 825/695/17 (№К/9901/15376/18).

В той же час, судом встановлено, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо вжиття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для інвалідів, відмовляло інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано.

У зв`язку з цим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до відповідача адміністративного-господарських санкцій та пені, у зв`язку з чим у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити.

За правилами встановленими статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до статті 77 частини 2 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи досліджені докази та встановлені судом обставини, суд приходить висновку, що відповідачем створено, відповідно до встановленого законодавством нормативу, кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2019 році, вжито належним чином необхідні заходи спрямовані на забезпечення прав інвалідів на працевлаштування згідно Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а не зайнятість необхідної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів виникла не з їх вини. Відтак, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та пені.

Враховуючи викладене суд доходить висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають до задоволення.

Керуючись 242-246 КАС України, суд, –

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Ш. Петефі,14, код ЄДРПОУ 13592841) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джентерм Україна" (90300, Закарпатська область, Виноградівський район, м. Виноградів, вул. Вакарова, 13, код ЄДРПОУ 33285430) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України (пункт 15.5)).

Відповідно до статті 243 частини 3 КАС України 24 червня 2020 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду. Рішення суду у повному обсязі було складено 02 липня 2019 року.

СуддяС.Є. Гаврилко