Рішення № 90124394, 30.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2020 року м. Київ № 640/12072/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Міністерства оборони України

про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити

певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (адреса: 03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6, ідентифікаційний код 00034022) (далі - відповідач, Міноборони), в якому просить суд зобов`язати Міністерство оборони України скасувати пункт протоколу № 46 засідання комісії Міністерства оборони України від 12.04.2019 та зобов`язати виплатити одноразову грошову допомогу.

В якості підстав позову позивач зазначив, що відповідачем протиправно відмовлено у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку з настанням інвалідності.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2019 відкрито провадження у адміністративній справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) учасників справи .

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що ОСОБА_1 під час первинного огляду органами МСЕК 13.04.1992 встановлено інвалідність ІІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, а 01.07.2006 під час повторного огляду органами МСЕК визнано позивача особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії. Відповідач вказав, що у позивача право на отримання страхової виплати виникло 13.04.1992 під час первинного огляду МСЕК, разом з тим, останній звернувся з заявою про призначення одноразової грошової допомоги 12.07.2016, тобто з пропущенням передбаченого Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» трирічного строку на 14 років. Зазначено, що суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції.

Позивачем подано заперечення на відзив у якому вказано, що норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», які доповнено ст. 16-3 щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги, набрали чинність 01.01.2014, тобто після настання права на отримання одноразової грошової допомоги в зв`язку з інвалідністю, отриманою під час війни, що встановлена в 1992 та 2006 роках згідно довідок МСЕК, що виключає можливість застосування норм зазначеного Закону до спірних правовідносин. Позивач наголосив, що обсяг наданих документів для комісії був повним, що підтвердження змістом прийнятого рішення.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Згідно з довідкою Фастівського об`єднаного військового комісаріату ОСОБА_1 з 20.04.1982 по 02.10.1986 проходив службу у складі діючої армії та в складі військ в Республіці Афганістан.

Довідкою МСЕК серії ВТЕ-25 від 13.04.1992 підтверджено, що під час первинного огляду органами МСЕК встановлено ОСОБА_1 інвалідність ІІІ групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

Довідкою МСЕК серії КИО-1 № 248392 від 01.07.2006 під час повторного огляду органами МСЕК визнано ОСОБА_1 особою з інвалідністю ІІ групи внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

12.07.2016 позивач звернувся до Військового комісаріату Фастівського ОМВК з заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності ІІ групи внаслідок поранення (контузії) та захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби.

Зазначена заява разом з іншими поданими позивачем документами були надіслані до Департаменту фінансів Міністерства оборони України для розгляду по суті.

Як вбачається з тексту заяви від 12.07.2016, разом із заявою про призначення одноразової грошової допомоги позивач подав до Фастівського ОМВК наступні документи: копію довідки МСЕК від 03.07.2016, копію виписки з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії), протокол № 521 від 07.07.1993, копію акту судово-медичного дослідження № 97 від 15.05.2002, копію акту судово-медичного дослідження № 192/в від 12.12.1993, пояснення з приводу відсутності довідки про причини та обставини поранення (контузії) з військової частини, довідка про періоди проходження служби, копію паспорту, копію посвідчення ветерана війни-інваліда війни серії НОМЕР_2 від 13.07.2006, реквізити рахунку. Копії вказаних документів позивачем надано не було.

Згідно з витягом з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 12.04.2019 № 46 пунктом 47 визначено, що у заявника відсутнє право на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки на час встановлення інвалідності в 1992 році не існувало правової норми щодо виплати одноразової грошової допомоги.

Не погоджуючись із відмовою Міноборони у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, статтею 41 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частини 9 статті 163 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, прийнятою відповідно до пункту 2 статті 162 та пункту 9 статті 163 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - Порядок № 975).

При цьому, пунктом 2 наведеної Постанови установлено, що особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги:

допомога, що була призначена, виплачується відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499 (Офіційний вісник України, 2008 р., № 39, ст. 1298), Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 року № 284 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 14, ст. 532), і Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності співробітників кадрового складу розвідувальних органів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 року № 1331 (Офіційний вісник України, 2007 р., № 89, ст. 3255);

допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є:

у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного та резервіста - дата смерті, що зазначена у свідоцтві про смерть;

у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Третю групу інвалідності позивачу вперше встановлено 1992 року, а отже до спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство, що діяло на той період.

Статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності вперше, передбачалося, що військовослужбовці, а також військовозобов`язані, призвані на збори, підлягають державному обов`язковому особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного мінімального прожиткового рівня населення України на час загибелі або смерті, а також в разі поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби (зборів), у розмірі, залежному від ступеня втрати працездатності, що визначається у відсотковому відношенні від загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті. Умови страхування і порядок виплат страхових сум військовослужбовцям і військовозобов`язаним, призваним на збори, та членам їх сімей встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом «б» пункту 6 Умов державного обов`язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов`язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488 (далі - Умови), встановлено, що НАСК «Оранта» виплачує страхові суми у разі втрати застрахованим працездатності, що сталася внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження служби (зборів), - у розмірі залежно від ступеня втрати працездатності, що визначається у процентному відношенні до загальної суми страхування на випадок загибелі або смерті.

Отже, позивач у зв`язку із встановленням йому ІІІ групи інвалідності набув право на отримання страхової суми за державним обов`язковим особистим страхуванням на умовах, визначених Постановою № 488.

Виплата страхових сум проводилася НАСК "Оранта" за рахунок коштів державного бюджету, що виділялися Міністерству оборони України, з дня настання страхової події, яка визначена законом (у разі втрати застрахованим працездатності, що сталася внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних в період проходження служби).

При цьому, страхова сума виплачувалась лише після визначення у встановленому законом порядку ступеня втрати працездатності незалежно від часу звільнення з військової служби, якщо захворювання одержані в період проходження військової служби.

В подальшому НАСК «Оранта» було позбавлено ліцензії на проведення державного обов`язкового особистого страхування військовослужбовців, а Міністерство оборони України припинило внесення страхових платежів НАСК «Оранта».

07 березня 1996 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про страхування", абзацом 6 пункту 10 Прикінцевих положень якого передбачено прийняття закону з урегулювання питань заміни обов`язкового державного страхування на безпосереднє здійснення компенсаційної виплати з державного бюджету головними розпорядниками бюджетних коштів за цільовими платежами.

На виконання зазначених вимог Законом України від 04 квітня 2006 року №3597-IV було внесено відповідні зміни і доповнення до Закону України «Про загальний військовий обов`язок і військову службу».

Зокрема, вказаний Закон доповнено статтею 41 "Державне страхування і виплати в разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми, каліцтва) або захворювання чи інвалідності військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань та призваних на збори військовозобов`язаних", яка набула чинності 10 травня 2006 року і діяла до 31 грудня 2006 року.

Зазначена норма Закону зберегла раніше встановлене статтею 16 Закону України № 2011-XII від 20 грудня 1991 року положення про обов`язкове державне особисте страхування життя і здоров`я військовослужбовців за рахунок коштів Державного бюджету України і лише змінила порядок і умови компенсаційних виплат за таким страхуванням.

В частині 3 статті 41 Закону України «Про загальний військовий обов`язок і військову службу» (в редакції Закону України від 04 квітня 2006 року №3597-IV) зазначено, що у разі каліцтва, заподіяного військовослужбовцю під час виконання службових обов`язків, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі від трирічного до п`ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України, і призначається пенсія по інвалідності.

21 лютого 2007 року постановою Кабінету Міністрів України №284, яка набрала чинності 05 березня 2007 року, затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, що сталися у 2006 році (надалі - Порядок № 284).

Відповідно до роз`яснення Міністерства юстиції України від 03 квітня 2007 року №22-26-1064 дія постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2007 року № 284 поширюється тільки на період, починаючи з 10 травня 2006 року, тобто з дня опублікування Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов`язок і військову службу» від 04 квітня 2006 року № 3597-IV.

Отже, право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов`язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент, та встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги. Наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09 листопада 2018 року у справі № 759/5707/16-а, від 22 березня 2019 року у справі № 2340/2993/18.

Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В той же час, на зміну обсягу прав особи у сфері соціального захисту військовослужбовців, зокрема на отримання одноразової грошової допомоги, може впливати настання обставин, з якими законодавство прямо пов`язує рівень соціального захисту, зокрема зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, що передбачено Порядками № 499 та № 975.

Такий підхід відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 22 березня 2018 року у справі № 278/307/17, відповідно до якої законодавством визначені однакові умови для виплати військовослужбовцям як страхових сум, так і одноразової грошової допомоги. «Обов`язкове особисте державне страхування» та «одноразова грошова допомога» є двома рівнозначними компенсаційними механізмами соціального захисту військовослужбовців, які спрямовані на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Відтак, у разі встановлення військовослужбовцю більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у нього виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується йому з урахуванням виплаченої раніше суми обов`язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 07 лютого 2019 року у справі № 127/12061/17 (адміністративне провадження № К/9901/30221/18).

Водночас, частина 8 статті 16-3 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», якою встановлено, що особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права, набрала чинності лише з 01 січня 2014 року відповідно до пункту 1 Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців» № 5040-VI від 04 липня 2012 року.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 лютого 1999 у справі №1-рп/99 зазначив, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, в силу приписів статті 58 Конституції України, частина 8 статті 16-3 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», внесена Законом України № 5040-VI від 04 липня 2012 року «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців», набрала чинності 01 січня 2014 року, а тому на спірні правовідносини не розповсюджується.

Так, предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу як інваліду ІІ групи, яку йому встановлено у 2006 році внаслідок повторного огляду, проте, у вказаний період також діяли вказана редакція статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Умови, визначені Постановою № 488, які не передбачали, що у разі зміни групи інвалідності після первинного встановлення інвалідності здійснюється одноразова грошова допомоги у зв`язку з такими змінами.

Одночасно, згідно з пунктом 7 Умов вимоги щодо виплати страхової суми застрахований або його спадкоємці можуть пред`явити НАСК «Оранта» протягом трьох років з дня настання страхової події.

Крім того, відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року № 499 «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб» завершено виплату страхових сум за страховими випадками, що сталися до 1 січня 2007 року, відповідно до Умов державного обов`язкового особистого страхування військовослужбовців і військовозобов`язаних, призваних на збори, і порядку виплат їм та членам їх сімей страхових сум, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488 (ЗП України, 1992 р., № 10, ст. 242; 1995 р., № 6, ст. 146; Офіційний вісник України, 2003 р., № 37, ст. 1981; 2006 р., № 22, ст. 1609, № 48, ст. 3200).

Враховуючи, що позивачу інвалідність вперше встановлена у 1992 році, а також визначено вищу групу інвалідності - ІІ у 2006 році, тобто в період, коли законодавством не передбачалась можливість отримання одноразової допомоги, суд зазначає, що позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги як особа з інвалідністю ІІ групи на підставі Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Умов.

Таким чином. враховуючи, що ІІ група інвалідності позивачу встановлена після повторного огляду 01.07.2006, суд приходить до висновку, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку з інвалідністю позивача не повинні бути розраховані та виплачені Міністерством оборони України відповідно до Порядку № 284 або Порядку № 975, оскільки на ОСОБА_1 не розповсюджується дія Порядку № 284, а у відповідності до положень Порядку № 975 допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Враховуючи викладене у сукупності, наведені правові висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм матеріального права, суд не вбачає достатніх правових підстав для визнання протиправним та скасування пункту 47 протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 16.04.2019 № 46 про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги позивачу.

При цьому суд звертає увагу, що позивачем не наведено достатнього правового обґрунтування обставин порушення відповідачем прав позивача, не зазначено та не підтверджено відповідними доказами протиправності дій відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог повністю.

Відповідно до абзацу 1 частини 5 статті 139 КАС України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а також враховуючи те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко