Рішення № 90124100, 30.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2020 року м. Київ № 640/9279/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомГромадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23.04.2019 №166-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 біженцем в Україні.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем лише формально досліджено інформацію щодо країни-походження позивача та не виконано положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН. При цьому, за твердженням представника позивача, влада Пакистану не здатна забезпечити позивачеві захист від переслідувань через її релігію - християнство, - а також від систематичного порушення прав людини.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), а також встановлено сторонам строк для подання відзиву, відповіді на відзив та заперечення.

Від представника відповідача через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши про те, що у ході розгляду особової справи виникають сумніви у правдивості тверджень позивача, адже під час двох співбесід позивач розповідала працівнику міграційної служби, що приходили родичі особи, яку було навернуто у християнство і погрожували. Також, позивач повідомила, що через цей випадок приходили додому люди-мусульмани і чоловік був змушений переховуватися у друзів. Дивним, за твердженням представника відповідача, є те, що позивач розповідає про випадок, проте не володіє подробицями. Крім того, у країні громадянської належності залишилися проживати двоє синів позивача, які працюють електриками, а на запитання «Що вони Вам розповідають про безпеку їх перебування у Пакистані?» позивач відповідала «Ім там безпечно, ніхто їм не погрожує»; на запитання «Чи відвідують вони християнську церкву в м. Карачі?» вона відповіла «Так». За повідомленнями, у Пакистані проживає від 2,05 до 2,09 млн. християн, при цьому, близько 90% християн проживають в провінції Пенджаб. Представником відповідача зазначено, що у матеріалах особової справи відсутня інформація про переслідування позивача з боку органів державної влади Ісламської Республіки Пакистан. Натомість, про толерантне ставлення державної влади Пакистану до християн свідчить той факт, що на сторінці 2 закордонного паспорту позивача у графі «релігія» вказується «християнство». Відтак, твердження позивача, які змусили її виїхати з країни постійного проживання, викликають сумнівів і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними.

Також, у прохальній частині відзиву представником відповідача заявлено клопотання про розгляд справи за участю представника Державної міграційної служби України, з приводу чого суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Таким чином, з огляду на викладені положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд за результатами розгляду клопотання однієї із сторін може ухвалити про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за наявності відповідних обставин.

У силу ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Відповідно до ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України).

Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та наведених законодавчих положень, судом при відкритті провадження зроблено висновок про можливість розгляду адміністративної справи №640/9279/19 за правилами спрощеного позовного провадження.

При цьому, у розглядуваному клопотанні представником відповідача не наведено жодної обставини, яка б перешкоджала розгляду даної справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку про необґрунтованість клопотання представника відповідача про розгляд справи за його участі.

18.07.2019 від представника позивача через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив, в якій останнім додатково наголошено на обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Розглянувши наявні у матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, відзив та відповідь на відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 звернулась до органу міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 30.10.2017 №50, в якій останньою вказано, що вона не може повернутись до Пакистану через релігійні причини, оскільки вона та вся її родина християни. Чоловік заявниці - ОСОБА_1 був християнським пастором, який у 2014 році навернув мусульманина у християнство, що відповідно до Кримінального кодексу Пакистану, є тяжким злочином (богохульством), яка карається смертною караю. З огляду на викладене, як зазначено у даній заяві-анкеті, родину заявниці почали переслідувати та погрожувати смертю. Чоловік заявниці приїхав до України у пошуках притулку у 2014 році, якого у подальшому було визнано біженцем в Україні, згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 31.12.2014 №808-14. Половина родини заявниці була вимушена тікати до Малайзії , оскільки у Пакистані їм загрожувала небезпека, проте, останні не змогли звернутись за наданням притулку у Малайзії , оскільки ця країна не приєдналась до Конвенції 1951 року про статус біженців і не надає притулку. Починаючи з грудня 2015 року чоловік заявниці намагався скористатись правом на возз`єднання родини, проте, останній помер у лікарні від серцевого нападу, не дочекавшись такого возз`єднання.

За результатами розгляду вказаної заяви та матеріалів особовою справи наказом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 20.11.2017 №113 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України від 02.04.2018 №49-18 скаргу громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 від 07.12.2017 задоволено та скасовано наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 20.11.2017 №113 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Пакистану ОСОБА_1.

На підставі викладеного, Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято наказ від 20.04.2018 №155/2, яким скасовано наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 20.11.2017 №113 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», а також прийнято в оформлення документи громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області від 20.06.2018 №222/1 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Пакистану ОСОБА_1 терміном до 20.07.2018.

На підставі викладеного та за результатами розгляду особової справи громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 23.04.2019 №166-19, яким позивачу відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на відсутність стосовно останньої умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вважаючи дане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі - Закон №3671-VI у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У силу п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

У силу абзацу 5 ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Приписами ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, визначають, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно із Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Так, Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 та, відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства.

Статтею 2 Протоколу №4, якою у відповідній частині передбачено наступне: « 1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. 3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб. 4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві».

Стаття 2 §2 Протоколу №4 гарантує кожному право залишати будь-яку країну, щоб переїхати до будь-якої іншої країни на власний вибір, куди його можуть пустити. (див. цитоване рішення, стор. 43, і цитовані рішення, §§ 62-63,§§ 69-73, § 61). Тож слід встановити, чи таке порушення було «передбачене законом», переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених статтею 2 § 3 Протоколу №4, і чи воно було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї або цих цілей. (див.п.30 рішення у справі «STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ» (Заява №29713/05) від 27 листопада 2012 року, яке набуло статусу остаточного 27 лютого 2013 року).

У рішенні ЄСПЛ від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України» зазначено, що втручання (арешт кореспонденції заявників) не може розглядатися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження. «Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

У рішенні ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії» вказується, що відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних гарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень…». «… у зв`язку з цим національне законодавство має передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які заторкують основні права, дане законодавство суперечило б верховенству права - одному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада. Тому межі наданих компетентним органам дискреційних повноважень мають бути абсолютно чітко визначені в законодавстві».

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, позивач має побоювання повернутися до Ісламської Республіки Пакистан через побоювання стати жертвою переслідувань, оскільки позивач та вся його родина християни; чоловік ОСОБА_1 був християнським пастором та у 2014 році навернув мусульманина в християнство, що, відповідно до Кримінального кодексу Пакистану, є тяжким злочином (богохульством), яке карається смертною карою; родину позивача почали переслідувати та погрожувати смертю; чоловік переїхав до України в пошуках притулку у 2014 році та його було визнано біженцем в Україні, згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 13.12.2014 №808-14; половина родини позивача вимушена була втікати до Малайзії , оскільки в Пакистані їм загрожувала небезпека, а звернутися за наданням притулку в Малайзії не могли, оскільки ця країна не приєдналася до Конвенції 1951 року про статус біженців і не надає притулку.

Про зазначені обставини повідомлялося відповідачу у заяві-анкеті та під час проведеної співбесіди, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією протоколу співбесіди від 23.10.2018.

У Керівництві з оцінки потреб міжнародного захисту членів релігійних меншин з Пакистану 01.01.2017 зазначається, що християн, за повідомленням, у Пакистані проживає близько від 2,05 до 2,09 мільйонів християн, при цьому, близько 90% християн проживають у провінції Пенджаб . Джерело: Управление Верховного комиссара ООН по делам беженцев, Руководство по оценке потребностей в международной защите членов религиозных меньшинств из Пакистана, 1 января 2017.

Згідно зі ст. 20 Конституції Ісламської Республіки Пакистан: а) кожен громадянин має право сповідувати свою релігію і передавати її від покоління до покоління; б) внаслідок цього, кожне віровчення і кожна секта має право засновувати релігійні інститути, підтримувати їх та управляти ними.

Проте, як зазначено у Доповіді про міжнародну релігійну свободу 2016 року - Пакистан, 15.08.2017, доступний англійською мовою за посиланням http://www.refworld.org/docid/59b7d864a.html «Конституція проголошує Іслам державною релігією та вимагає, щоб усі положення законодавства відповідали положенням Ісламу. Протягом року відбувалися постійні атаки і вбивства християн, а також інших релігійних меншин. Згідно доповідей цивільних організацій щонайменше 45 людей було ув`язнено за звинуваченнями у богохульстві, з яких 17 осіб отримали смертну кару. Поліція продовжує реєструвати все більшу кількість справ за звинуваченням у богохульстві, ніж це було попереднього року, а також більшу кількість осіб заарештованих за звинуваченням у богохульстві».

Отже, як видно з наявних у матеріалах справи доказів, ситуація, яка склалася в Пакистані щодо переслідувань християн, свідчить про грубе та систематичне порушення прав людини, а також про небезпеку для життя і здоров`я осіб, а ситуація у країні походження позивача є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 п. «A» ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Крім того, як вже зазначалося судом, чоловік позивача ОСОБА_1 переїхав до України у 2014 році та його було визнано біженцем в Україні, згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 13.12.2014 №808-14 у зв`язку переслідуваннями та погрозами смертю, оскільки він був християнським пастором та у 2014 році навернув мусульманина в християнство, що, відповідно до Кримінального кодексу Пакистану, є тяжким злочином (богохульством), яке карається смертною карою.

У зв`язку з вищевикладеним, суд дійшов до висновку, що існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань у разі повернення до Пакистану, та позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності - Пакистану - через суб`єктивні на об`єктивні причини.

Як уже зазначалося вище висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовано тим, що позивачем не доведено переслідувань його з боку влади Пакистану та відсутність підстав вважати щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Проте, суд звертає увагу, що відповідно до постанови Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

У справах щодо шукачів притулку Європейський суд неодноразово наголошував на тому, що для дотримання вимог ст. 13 у поєднанні зі ст. 3 Держави-учасниці Конвенції повинні гарантувати існування в теорії та на практиці на національному рівні ефективних методів правового захисту для розгляду скарг шукачів притулку про можливе порушення їх прав у разі повернення до країни походження. Суд зазначав, що такий засіб правового захисту повинен забезпечувати ретельний та глибокий аналіз національними органами скарг про обґрунтовані побоювання тортур, жорстокого чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання стосовно шукача притулку в разі його повернення (справа М.С.С. проти Бельгії та Греції, № 30696/09, рішення Великої Палати від 21 січня 2011 року; Шамаєв та інші проти Грузії та Росії, № 36378/02, рішення від 21 квітня 2005 року; Джабарі проти Туреччини, №40035/98, рішення від 11 липня 2000 року). Так зокрема, у справі Якубов проти Росії (№7265/10, рішення від 8 листопада 2011 року) Суд дійшов до висновку, що ігнорування міграційними органами та національними судами заяв заявника щодо ризику бути підданим поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції, у разі повернення до країни громадянства, підкріплених, зокрема, відповідними звітами міжнародних організацій, призвело до порушення вимог ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 3 Конвенції.

Відповідно до вимог ч. 8 ст. 9 Закону №3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, у силу ч. 6 ст. 6 Закону №3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, жодних доказів звернення відповідача стосовно перевірки вищезазначених суперечностей до Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян в матеріалах особової справи позивача не міститься.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.02.2015 у справі №К/9991/77969/12 визнана правова позиція, згідно з якою, ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Також, слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Крім того, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо.

Відтак, на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто, на користь того хто звернувся за наданням статусу біженця.

Суд зазначає, що відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про існування обставин, що передбачені ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI.

Крім того, відповідачем у порушення норм чинного законодавства України не враховано ту інформацію, що повідомлялась позивачем під час співбесіди щодо її побоювань повернутись до Пакистану та не було досліджено у повному обсязі та проаналізовано інформацію щодо країни походження позивача на момент винесення спірного рішення.

Таким чином, суд вказує, що оскаржуване рішення відповідача є безпідставним та необґрунтованим, прийнятим у порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача, без вчинення необхідних заходів щодо збирання та отримання відносно позивача більш достовірної інформації та не прийняття до уваги позиції міжнародних організацій з приводу біженців міжнародного суспільства, та, як наслідок, підлягає скасуванню, а позовні вимоги позивача задоволенню у цій частині.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця...» від 16.03.2012 №3, під час вирішення справи щодо оскарження рішення органу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд може визнати таке рішення протиправним, скасувати його та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом відповідного рішення, у зв`язку з чим слід зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем, з урахуванням обставин, встановлених судом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.06.2020 у справі №640/9277/19.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 77, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) від 23.04.2019 №166-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок