Рішення № 90106139, 25.02.2020, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/20132/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" лютого 2020 р. м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

Головуючого судді САВЛУК Т.В.,

За участю секретаря Бурячек О.В.

учасники справи:

представник позивача- адвокат Васильєва Т.С.,

відповідачі - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просило: «зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з квартири, загальною площею 106,90 кв.м., житловою площею 58,10 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1

Визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .»

20 грудня 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомлення (викликом) сторін.

У відповідності до ч.8 ст.279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Положеннями ст.174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

У відповідності до ст.ст.174, 178 ЦПК України відповідач не скористалась своїм процесуальним правом та не направили суду відзив на позовну заяву, із викладенням заперечень проти позову.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити та ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів, пояснила, в забезпечення виконання зобов`язань між Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов договору предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_2 . ТОВ «Кредитні ініціативи» відповідно до чинного законодавства України, було укладено Договір про відступлення права вимоги за кредитним договором №44/л-Р від 29 березня 2005 року. Таким чином, внаслідок укладання договору відступлення права вимоги від первісного кредитора АКБ «ТАС-Комерцбанк» до нового кредитора Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» перейшли всі права щодо грошової вимоги до боржника за кредитним договором, укладеним з первісним кредитором. 20 листопада 2019 року позивач набув у порядку передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», право власності на предмет іпотеки. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 листопада 2019 року № 1895111257 було зареєстровано право власності на ТОВ «Кредитні ініціативи». Позивач, як законний власник, здійснив спробу через уповноважених представників потрапити у власне житло, однак було виявлено, що у ньому незаконно проживають відповідачі, оскільки позивач не має можливості в повні мірі реалізувати свої права власника вимушений звернутись за захистом своїх прав до суду в обраний спосіб шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою та зняти з реєстраційного обліку.

Відповідачі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, правом подати відзив на позов не скористались.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Таким чином, розглянувши подані позивачем документи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов висновку, що надані позивачем докази та повідомлені ним обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, є достатніми для прийняття рішення у справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом у судове засідання сторін, як це передбачено ст. 279 ЦПК України.

Суд у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Відповідно до частини 1 статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банківський кредит - будь-яке зобов`язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов`язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов`язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов`язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. ( ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність")

Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №44-л-р, від 29 березня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_1 було укладено Договір іпотеки від 03 червня 2005 року.

За умовами п. 2 Договору іпотеки, на забезпечення виконання основного зобов`язання, іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю належне йому на праві власності майно: квартиру від номером АДРЕСА_2 . Предмет іпотеки належить іпотекодавцеві на підставі Договору купівлі-продажу квартири посвідченого 01 квітня 2005 року Морозовою С.В. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за номером 3060 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна11 квітня 2005 року в реєстровій книзі №д.393-52 за реєстровим №43999.

Виходячи з характеру спірних правовідносин, які виникли між сторонами спору на підставі іпотечного договору, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки був погоджений сторонами в Іпотечному договорі від 03 червня 2005 року.

Звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. (п.п. 10.3 Договору іпотеки).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 07 березня 2014 року міститься інформація щодо об`єкту нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , власник - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», форма власності - приватна, підстави виникнення права власності - договір іпотеки, серія та номер -2187, виданий 28 листопада 2012, видавник: приватний нотаріус КМНО Мироник О.В.; підстави внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 11944282 від 26 березня 2014 16-54-25.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», воно повинно мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.

Отже, передбачений вищевказаною нормою договір про задоволення вимог іпотекодеожателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, повинні відповідати загальним положенням про договір, установленим розділом II книги п`ятої Цивільного кодексу України.

При дотриманні цих умов іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки з дотриманням умов звернення стягнення та порядку реалізації, передбачених Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень».

Водночас, можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 30.03.2016 року у справі №6-1851цс15 та від 14.09.2016 року у справі № 6-1219 цс16.

Виходячи з предмету позову, Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» пред`явило позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як до колишніх власників майна, що перебувало в іпотеці, з визнати ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 , посилаючись на положення ст. ст. 316, 317, 319, 321, 391 Цивільного кодексу України, якими регулюється захист прав власника.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статями 16, 386, 391 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Процесуальний закон також містить норми, відповідно до яких судовому захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, свобода чи інтерес (статті 1-4 ЦПК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.

Статтею 40 вказаного Закону передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Як зазначено у постановах Верховного Суду від 18.09.2019 року по справі №201/7237/17 (провадження №61-8227св19), від 11.09.2019 року по справі №752/19356/16-ц (провадження №61-32521св18), від 10.04.2019 року по справі №405/3/17-ц (провадження №61-34728св18) усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.

Верховний Суд України у постанові від 22.06.2016 року у справі №6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» №898-IV (далі - Закон №898-IV) та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Законом України від 22.09.2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як з`ясовано судом, спірне житлове приміщення набуте позивачем (новим власником) шляхом звернення у позасудовому порядку стягнення на предмет іпотеки у зв`язку із невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором № 44/л-р від 29 березня 2005 року.

На підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рябоконь О.І. 07 березня 2014 року внесено запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 , за ТОВ «Кредитні ініціативи».

При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя останній мав можливість бути обізнаним про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцям, зокрема про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто мав можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою.

Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя діяла у зміненій редакції, що містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.

Тобто, іпотекодержатель мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18) та від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року по справі №405/3/17-ц (провадження №61-34728св18) у даній категорії справ захисту підлягають не лише права неволодіючого власника, а й права колишнього власника. Отже, судами обґрунтовано застосовано положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Крім того не є підставою для позбавлення права користування членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого користування, яке по факту є втручанням у право на користування житлом у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, що узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19).

Виходячи із загального обсягу доказів, які долучено до позову, позивачем не надано суду належних доказів того, що відповідачі, після набуття позивачем права власності на квартиру, попереджалися про добровільне звільнення з квартири, як і відсутні інші докази, які мали підтвердити факт проживання відповідачів в квартирі, відсутні відповідні акти, складені балансоутримувачем будинку, щодо встановлення періоду та причин не проживання відповідачів у вказаній квартирі на підтвердження вимог фінансової установи саме щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Таким чином, враховуючи вимоги наведених норм права, обставини справи та позицію, висловлену Верховним Судом, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Відносно заявлених вимог про зняття ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , суд приходить до наступного.

Порядок зняття з реєстраційного обліку визначений Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється (серед іншого) на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстраційного обліку проводиться компетентними органами на підставі рішення суду про виселення.

Таким чином, відповідно до зазначеної норми зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: позбавлення права власності на житлове приміщення; позбавлення права користування житловим приміщенням; визнання особи безвісно відсутньою; оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статей 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; статті 405 ЦК України).

При визнанні судом осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.

Правову позицію з цього питання з аналогічними висновками висловлено Верховним Судом у Постанові від 06.02.2019 року у справі № 465/2559/14-ц, яка в силу Закону є обов`язковою до застосування цій справі, оскільки мають місце аналогічні по своїй суті фактичні обставини справи та відповідно правовідносини.

Таким чином підстав для задоволення позовних вимог в частині зняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання у квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , судом не вбачається, оскільки порядок зняття з реєстрації визначений законом, а за наявності відповідного спору з органами, які уповноважені здійснювати дії пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, як відповідними суб`єктами владних повноважень, останній має вирішуватись за правилами адміністративного судочинства.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. (ст.5 Цивільного процесуального кодексу України)

Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст.13 Цивільного процесуального кодексу України)

Відповідно до частини другої ст.89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі.

Враховуючи наведене та керуючись ст.41, 47, 55 Конституції України, ст. 2, 3, 11, 13, 16, 316, 317, 319, 321, 325, 328, 335, 376, 386, 391, 392, 405 Цивільного кодексу України, ст. 9, 109 Житлового кодексу України, ст.ст.1, 33, 37 Закону України «Про іпотеку»,, ст. 2, 4, 6-13, 19, 82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273, 274-279, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в:

Відмовити у задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та визнання особи, такою, що втратила право користування житловим приміщенням

Відповідно до ст. 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте Дніпровським районним судом м. Києва за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017,апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Уразі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

С у д д я