Рішення № 90071956, 24.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2020 року м. Київ № 640/1117/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Київської міської ради

про визнання протиправним та скасування рішення від 06 грудня 2018 року №391/6442, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Київської міської ради та просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо розгляду клопотання про безоплатну передачу у власність земельної ділянки площею 0,0725 га, розташованої на АДРЕСА_1 для ведення садівництва та надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки, зобов`язати відповідача у місячний строк надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва, стягнути моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн. та судові витрати.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що у 1997 році придбав у члена садівничого товариства АДРЕСА_1 площею 700 кв.м. з садовим будинком та господарськими спорудами, що підтверджується розпискою від 08 липня 1997 року. Надалі загальними зборами членів СТ «Залізничник» прийнято рішення про включення ОСОБА_1 до членів товариства у зв`язку з придбанням земельної ділянки.

З 1999 року почався процес приватизації членами СТ «Залізничник» земельних ділянок, що перебували у їх користуванні, у зв`язку з чим Київською міською радою прийнято рішення №128-4/229 «Про приватизацію земельних ділянок садівницького товариства «Залізничник» Дніпровського району» та відповідно до якого земельні ділянки передано у приватну власність громадянам-членам садівницького товариства.

Відповідно до зазначеного рішення відповідача від 04 лютого 1999 року №128-4/229 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,021 га., проте про існування цього рішення позивач не знав, тому жодних заяв про приватизацію упродовж 1997-1999 років до відповідача не подавав та державного акту про право власності на земельну ділянку не отримував.

У жовтні 2012 року позивач подав до ГУ земельних ресурсів КМДА клопотання про відміну пункту 33 рішення від 04 лютого 1999 року №128-4/229 в частині надання йому у власність земельної ділянки площею 0,021 га, а також звертався із скаргами на зазначене рішення у 2016-2018 роках, проте ситуація не змінилася.

У черговий раз позивач звернувся до Київської міської ради із клопотанням про приватизацію земельної ділянки, проте рішенням Київської міської ради від 06 липня 2017 року №817/2979 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Причиною зазначено, що заявлена у клопотанні ініціатива не відповідає містобудівній документації, а саме: територія за функціональним призначенням належить до території залізничного транспорту згідно висновку Департаменту містобудування та архітектури КМДА від 07 липня 2016 року №7345/0/12-4/27-16.

З огляду на це, позивач звернувся до ПАТ «Укрзалізниця» із запитом, чи належить земельна ділянка по АДРЕСА_1 до земель залізничного транспорту та чи має намір Укрзалізниця оформити речові права на цю земельну ділянку та використовувати для потреб залізничного транспорту. У відповідь позивача повідомлено, що зазначена земельна ділянка належить до території СТ «Залізничник» та не обліковується ПАТ «Укрзалізниця», оскільки знаходиться за межами смуги відведення залізниці.

Вважаючи, що перепони відсутні, позивач 15 січня 2018 року подав до відповідача чергове клопотання про передачу земельної ділянки у власність та надання дозволу на розробку проекту землеустрою для її відведення, але отримав відповідь, що Департаментом земельних ресурсів КМДА підготовлено проект рішення про відмову у наданні такого дозволу. Однак, протягом 4 місяців позивач зазначеного рішення не отримав, у зв`язку з чим було направлено адвокатський запит та отримано відповідь, що відповідне рішення ще не приймалося.

Отже, позивач вбачав обставини протиправної бездіяльності відповідача щодо розгляду його клопотання від 15 січня 2018 року та зазначає, що відсутність рішення впливає на його права щодо початку розробки проекту землеустрою щодо відведення належної йому земельної ділянки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2019 року, після усунення позивачем недоліків позову відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2019 року, відкрито провадження у справі, визначено здійснювати розгляд суддею одноособово, за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, запропоновано відповідачу надати відзив на позов з наданням доказів.

Позивачем 08 квітня 2019 року подано до суду заяву про зміну позовних вимог (предмета позову), відповідно до якої остаточно просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 06 грудня 2018 року №391/6442 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 для ведення садівництва»;

- зобов`язати відповідача у місячний строк з дня набуття судовим рішенням чинності прийняти рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у приватну власність земельної ділянки площею 0,725 га, розташованої на АДРЕСА_1 для ведення садівництва;

- стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн. та судові витрати.

Відповідачем через канцелярію суду 08 квітня 2019 року поданий відзив на позовну заяву, з якого вбачаються заперечення проти позовних вимог з тих підстав, що статтею 122 Земельного кодексу України передбачено, що у разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання відповідний орган місцевого самоврядування , який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу про що письмово повідомляє відповідний орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відповідач стверджує, що позивач не був позбавлений можливості та права самостійно замовити розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу.

В судовому засіданні 11 квітня 2019 року задоволено клопотання представника позивача про виклик свідків та викликано їх у судове засідання.

В судовому засіданні 25 квітня 2019 року заслухано пояснення свідків ОСОБА_3., ОСОБА_4., ОСОБА_5., ОСОБА_6., ухвалено продовжити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши пояснення позивача, представників сторін, свідків, оцінивши наявні у справі документи і матеріали, належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, судом встановлено наступне.

Рішенням Київської міської ради від 06 грудня 2018 року №391/6442 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,07 га (земельна ділянка комунальної власності територіальної громади міста Києва) у власність для ведення садівництва (К-33264).

У зазначеному рішенні відмову обґрунтовано тим, що, розглянувши клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 та додані документи, Київська міська рада врахувала, що заявлена у клопотанні ініціатива не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням, а саме: земельна ділянка належить до території зелених насаджень загального користування, що підтверджується витягом з містобудівного кадастру Києва від 05 березня 2018 року №1770/0/12-53/12-03-18.

Із зазначеним рішенням відповідача від 06 грудня 2018 року незгоден позивач та зазначає, що у 1997 році набув на законних підставах право користування земельною ділянкою для ведення садівництва площею 700 кв.м., з тих пір його право не припинялося, земельна ділянка перебуває у постійному користуванні, інші особи прав на вказану ділянку не мають та не претендують, відсутні будь-які обмеження, які б перешкоджали приватизації та використанню за цільовим призначенням - для ведення садівництва. При цьому ОСОБА_1 раніше свого права на безоплатну приватизацію земельної ділянки за видом цільового призначення - для ведення садівництва не використовував, державного акту на землю не отримував, починаючи з 18 травня 1997 року користується садовою ділянкою площею 725 кв.м., та має законне право отримати її безоплатно у власність на підставі статей 118,119 Земельного кодексу України. Розмір земельної ділянки відповідає нормам безоплатної приватизації, встановленим в пункті в) частини першої статті 121 Земельного кодексу України.

Судом встановлено також, що винесенню оскаржуваного рішення від 06 грудня 2018 року передували обставини неодноразового звернення позивача до Київської міської ради з аналогічного питання, на які він отримував відмови.

Водночас, існує чинне рішення Київської міської ради від 04 лютого 1999 року №128-4/229 «Про приватизацію земельних ділянок садівницького товариства «Залізничник» Дніпровського району», відповідно до пункту 1 якого громадянам-членам садівницького товариства передано у приватну власність земельні ділянки для ведення садівництва, відведені згідно з рішенням виконавчого комітету Київської міської ради від 03 липня 1981 року №1130.

Окрім того, пунктами 4 та 5 рішення відповідача від 04 лютого 1999 року визначено, що остаточні площі земельних ділянок будуть уточнені в межах, визначених цим рішенням, після перенесення їх меж в натурі (на місцевість), при цьому власники земельних ділянок повинні були звернутися до Київського міського управління земельних ресурсів для складання державних актів на право приватної власності на землю.

Згідно з додатком до рішення від 04 лютого 1999 року позивачу ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,021 га.

Позивач стверджує, що про існування рішення від 04 лютого 1999 року не знав, тому жодних заяв до Київської міської ради упродовж 1997-1999 років не подавав.

Лише 29 жовтня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації з клопотанням про відміну пункту 33 рішення Київської міської ради від 04 лютого 1999 року в частині надання йому земельної ділянки площею 0,021 га та просив про надання йому земельної ділянки іншої площі - 0,072га, якою фактично користувався багато років.

Проте, Проект землевпорядної документації, яка передбачала земельну ділянку позивача площею 0,072, не було затверджено відповідачем та повернуто розробнику - ДП «Укррибпроект», у зв`язку з чим позивач вирішив самостійно ініціювати процес оформлення права приватної власності на земельну ділянку площею 0,072 га, з чим звертався до відповідача, проте отримував відмови, зокрема, рішенням Київської міської ради від 06 липня 2017 року №817/2979, у якому причиною відмови зазначено, що заявлена у клопотанні позивача ініціатива не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням, а саме: територія за функціональним призначенням належить до території залізничного транспорту згідно висновку Департаменту містобудування та архітектури КМДА від 07 липня 2016 року №7345/0/12-4/27-16.

Отже, з викладеного вбачається, що чинним залишається рішення Київської міської ради від 04 лютого 1999 року №128-4/229 «Про приватизацію земельних ділянок садівницького товариства «Залізничник» Дніпровського району», відповідно до якого громадянам-членам садівницького товариства передано у приватну власність земельні ділянки, зокрема й позивачу у розмірі 0,021 га, а окрім того не були затверджені та повернуті подані до затвердження матеріали Проекту відведення земельних ділянок громадянам-членам СТ «Залізничник» у приватну власність для ведення колективного садівництва на вул. 1,2,3,4 Залізничній, та у власність земель загального користування СТ «Залізничник» на вул. Привокзальній у Дніпровському районі м. Києва, виготовлені у 2012 році ДП «Укррибпроект», та якими передбачалася інші площа земельної ділянки позивача - 724 кв.м., у тому числі 322 кв.м. - за рахунок земель, наданих згідно рішення КМР від 03 липня 1981 року №1130 та 402 кв.м. - за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування.

Також судом встановлено, що у 1997 році позивач згідно наявної у справі копії позивач розписки від 08 липня 1997 року придбав у громадянки ОСОБА_2 садову ділянку в СТ «Залізничник» з будинком та господарськими будівлями, площа якої згідно технічного паспорту від 19 травня 1997 року складає 700 кв.м.

Зазначені обставини, а також факт того, що позивач користується земельною ділянкою у тих межах та у тій площі, які ним заявляються у клопотаннях до відповідача, підтвердили в судовому засіданні свідки: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Частиною сьомою статті 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Предметом розгляду даної справи є законність або протиправність рішення Київської міської ради від 06 грудня 2018 року №391/6442, яким відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,07 га (земельна ділянка комунальної власності територіальної громади міста Києва) у власність для ведення садівництва (К-33264), яке обґрунтовано тим, що, заявлена у клопотанні ініціатива не відповідає містобудівній документації за функціональним призначенням, а саме: земельна ділянка належить до території зелених насаджень загального користування, що підтверджується витягом з містобудівного кадастру Києва від 05 березня 2018 року №1770/0/12-53/12-03-18.

Отже, в оскаржуваному рішення відповідача зазначена вже інша причина відмови, ніж у рішенні про відмову від 06 липня 2017 року № 817/2979.

Суд зазначає, що викладені вище законодавчі положення свідчать, що обов`язковою умовою надання відповідного дозволу є відповідність місця розташування об`єкта вимогам пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Повноваженнями щодо перевірки відповідності обраного позивачем місця розташування земельної ділянки зазначеним критеріям наділений виключно орган, зазначений у частині шостій статті 118 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, жодних пояснень та доказів того, яким чином відповідачем перевірялася відповідність місця розташування визначеної позивачем земельної ділянки вимогам пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, а також документальних доказів, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, упродовж розгляду справи Київською міською радою не надано.

Також суду не доведено тих обставин, чи брав відповідач до уваги та чи оцінював при прийнятті оскаржуваного рішення наявні у позивача документи щодо права володіння земельною ділянкою та її розмірів, зазначених не тільки у чинних рішеннях Київської міської ради, а й в інших наданих документах, зокрема, у технічних паспортах від 19 травня 1997 року та від 15 червня 2012 року, а також фактичні обставини користування земельною ділянкою у тих межах, які зазначає позивач.

Враховуючи такі обставини суд вважає, що належним способом захисту прав позивача за даних обставин є зобов`язання відповідача повторно розглянути його клопотання від 15 січня 2018 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовним розміром 725 кв.м., розташованої на території СТ «Залізничник» Дніпровського району м. Києва за адресою: вул. 4-та Залізнична, ділянка №4 у Дніпровському районі м. Києва з урахуванням викладених судом у рішенні обставин, підтверджених свідками та документальними доказами.

Водночас, суд зазначає, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з огляду на зміст підстав для відмови у наданні дозволу, які різняться у рішеннях відповідача від 06 липня 2017 року та від 06 грудня 2018 року, не дивлячись на те, що позивач вважає, що будь-який інший спосіб захисту не буде ефективним, оскільки відповідач матиме можливість повторно уникнути прийняття рішення, визначеного частиною другою статті 118 Земельного кодексу України, на думку суду буде суперечити вимогам частин шостої-сьомої статті 118 Земельного кодексу України.

Окрім того, суд зазначає, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Згідно з частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

З наведеного вбачається, що Київська міська рада має виключні повноваження на вирішення питання щодо надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність.

Наведеними положеннями чинного законодавства чітко визначені, як підстави, порядок, строки, процедура надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, так і чітко визначені для відповідача порядок, строки, відповідна процедура та підстави для відмови у наданні такого дозволу, а так само і форма прийнятих відповідних рішень.

На цій підставі адміністративні суди, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Безпосереднє втручання суду в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень допускається, як виняток, у випадку, коли обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, положення законодавства, що регулюють спірні правовідносини у публічно-правовій сфері, а також зібрані у справі докази дають підстави для висновку про безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке повинно бути прийнято з урахуванням висновків, зроблених судом у цій справі.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04 від 10 лютого 2010 року): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) від 09 грудня 1994 року, серія A,303-A, п. 29).

В частині заявлених позивачем позовних вимог щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 25 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України: особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша). Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (пункти 1-4 частини другої); моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя).

В обґрунтування заявленої вимоги про стягнення 25 000,00 грн. моральної шкоди позивачем зазначено, що він є особою похилого віку (91 рік), учасником Великої Вітчизняної війни, інвалідом, має численні нагороди за внесок у розвиток України, законодавством йому гарантовано право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки, якою він відкрито та добросовісно користується вже майже 20 років. Проте вже 6 років він н може реалізувати своє право на приватизацію землі, отримує різні відписки на свої клопотання та заяви з цього приводу, прикладає значні фізичні та моральні зусилля для захисту своїх прав на землю.

Водночас, на думку суду, вимога про стягнення моральної шкоди є необґрунтованою, позаяк лише констатація завдання душевних страждань не є достатнім для стягнення моральної шкоди. Позивачем не наведено в чому полягали моральні страждання та переживання, а також чим підтверджуються такі переживання, страждання, не наведено розрахунку розміру моральної шкоди.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року №4 зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

З огляду на необґрунтованість та недоведеність обставин моральної шкоди, така вимога задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Підсумовуючи викладене, суд знаходить підстави для часткового задоволення позову.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується приписами статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховує обставини звільнення позивача від сплати судового збору як інваліда війни І групи, що підтверджується посвідченням від 28 травня 2013 року (а.с.16).

Згідно частини п`ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної або відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Оскільки позивач не поніс судових витрат, суд вважає доцільним стягнути на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 06 грудня 2018 року №391/6442 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 для ведення садівництва».

3. Зобов`язати Київську міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 15 січня 2018 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 для ведення садівництва.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради на користь Державного бюджету України судові витрати (судовий збір) у розмірі 768,40 (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) за наступними банківськими реквізитами:

Отримувач коштів - УК у Печерському р-ні м. Києва

Код отримувача (код ЄДРПОУ) - 38004897

Рахунок отримувача -

Банк отримувача - Казначейство України (ЕАП)

Код банку отримувача - 899998

Код класифікації доходів бюджету - 22030101

В решті позовних вимог відмовити.

За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_5 , рнокпп НОМЕР_1 , тел. НОМЕР_2 .

Відповідач: Київська міська рада, адреса: 01044, м. Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36, код ЄДРПОУ 22883141 тел. +380442027064.

Суддя В.І. Келеберда