Рішення № 90069924, 26.06.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2020 року Справа № 160/6087/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Турової О.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) осіб, які беруть участь у справі (в порядку письмового провадження), у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними та скасування рішень і зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

02 липня 2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач), подана як представником позивача ОСОБА_2 , до Головного управління Пенсійного фонду України (далі - ГУ ПФУ у Дніпропетровській області, відповідач) в Дніпропетровській області з наступними позовними вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення пенсії позивача;

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене в листах відповідача від 14.02.2019р., 14.03.2019р.;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009р. відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовної заяви зазначається, що до грудня 1995 року ОСОБА_1 проживав в Україні в АДРЕСА_1 та отримував пенсію за віком. 05.12.1995р. позивач виїхав з України на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв`язку із чим виплату пенсії йому було припинено з 1996 року і до теперішнього часу. 20.12.2018р. позивачеві стало відомо, що пенсійний орган протиправно припинив у 1996 році виплату його пенсії, тому цього ж дня він особисто склав відповідну заяву до пенсійного органу про поновлення виплати призначеної йому пенсії та підписав відповідну довіреність на представництво його інтересів, які були нотаріально посвідчені та легалізовані печаткою апостиль. 05.02.2019р. представник позивача, діючи на підставі вищевказаної нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності, подав до ГУ ПФУ у Дніпропетровській області заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсій за віком з 07.10.2009р. та відповідний пакет документів, які цього ж дня були прийняті відповідачем. Однак, за наслідками розгляду вказаної заяви ГУ ПФУ у Дніпропетровській області рішення про поновлення виплати пенсії позивачеві прийнято не було. Натомість, листами від 14.02.2019р. та 14.03.2019р. відповідач повідомив представника позивача про те, що чинним законодавством України не передбачено поновлення виплати пенсії за довіреністю, а між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення не укладено, тому пенсійний орган не має підстав для поновлення ОСОБА_1 пенсії на підставі податних документів. Бездіяльність відповідача щодо непоновлення виплати пенсії позивачеві останній вважає протиправною та такою, що порушує право ОСОБА_1 на соціальний захист, встановлене Конституцією України та підтверджене рішенням Конституційного Суду України №25рп/2009 від 07.10.2009 року, яким, зокрема, встановлено, що конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а право громадянина на одержання пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами. Також позивач зазначав, що безпідставними та такими, що не відповідають дійсності є твердження відповідача про недотримання позивачем вимоги щодо особистого звернення із заявою до пенсійного органу, оскільки заява про поновлення виплати пенсії складена і підписана Нейманом Д.О. особисто.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 липня 2019 року позовна заява ОСОБА_1 , подана як представником позивача ОСОБА_2 , до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не поновлення виплати пенсії, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в поновленні виплати пенсії та зобов`язання вчинити певні дії, повернута особі, яка її подала.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.07.2019р. у справі №160/6087/19 скасовано та справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

12.11.2019р. до Дніпропетровського окружного адміністративного суду на виконання вимог ст.326 КАС України повернуто після апеляційного розгляду справу №160/6087/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не поновлення виплати пенсії, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в поновленні виплати пенсії та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2019 року позовна заява ОСОБА_1 , подана як представником позивача ОСОБА_2 , до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не поновлення виплати пенсії, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в поновленні виплати пенсії та зобов`язання вчинити певні дії, повернута особі, яка її подала.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.12.2019р. у справі №160/6087/19 скасовано та справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

10.03.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду на виконання вимог ст.326 КАС України повернуто після апеляційного розгляду справу №160/6087/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності щодо не поновлення виплати пенсії, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в поновленні виплати пенсії та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/6087/19, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) з 01.04.2020 року, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.

Крім того, вказаною ухвалою суду від 16.03.2020р. витребувано у ГУ ПФУ у Дніпропетровській області завірену належним чином копію пенсійної справи ОСОБА_1 .

14 квітня 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив ГУ ПФУ у Дніпропетровській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог та просить відмовити у їх задоволенні у повному обсязі, посилаючись на те, що відповідно до п.п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846, заява про поновлення виплати пенсії, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії (тобто за місцем проживання (реєстрації) пенсіонера). При цьому серед наданих представником позивача разом із заявою про поновлення виплати пенсії документів відсутні документи, які б засвідчували місце проживання (реєстрації) ОСОБА_1 в Україні. Крім того, копія довіреності, надана представником позивача Меламедом В. на підтвердження своїх повноважень з представництва інтересів заявника не завірена нотаріально. Враховуючи викладене, пенсійний орган не має підстав для поновлення ОСОБА_1 пенсії за віком на підставі податних документів.

Також 14.04.2020р. ГУ ПФУ у Дніпропетровській області на виконання вимог ухвали суду від 16.03.2020р. надано витребувану судом завірену належним чином копію пенсійної справи ОСОБА_1 .

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15.04.2020р. провадження в адміністративній справі №160/6087/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними та скасування рішень і зобов`язання вчинити певні дії зупинена до набрання законної сили судовим рішенням Великої Палати Верховного Суду у справі № 815/1226/18 (К/9901/2338/19).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020р. провадження в адміністративній справі №160/6087/19 поновлено та продовжено розгляд цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Згідно з п.2 ч.1 ст.263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Відповідно до ч.2 ст.263 КАС України справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

При цьому слід зазначити, що відповідно до ч.10 ст.120 КАС України зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі. Перебіг процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження.

Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 257, 263 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ), є громадянином України, що підтверджується його паспортом громадянина України для виїзду за кордон 40№8164182, виданим УВД 443 30.07.1992р.

До 05.12.1995р. ОСОБА_1 проживав за адресою: АДРЕСА_1 та працював на території України, що підтверджується відомостями трудової книжки позивача.

По досягненню 60-річного віку відповідно до ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення» позивач почав отримувати пенсію за віком.

В подальшому 05.12.1995р. позивач виїхав на постійне місце проживання до ОСОБА_3 Ізраїль, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль, що підтверджується відміткою у закордонному паспорті.

На даний час позивач також мешкає за адресою: АДРЕСА_2 .

Призначену пенсію за віком позивачеві виплачували до моменту виїзду за кордон.

05.02.2019 року представник позивача Жартовська А.Ю., діючи на підставі нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності, особисто подала до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії за віком з 07.10.2009 року та відповідний пакет документів до цієї заяви, зокрема, копії трудової книжки, військового квитка, довідки учасника війни та посвідчення ветерана праці позивача, які прийняті та зареєстровані відповідачем цього ж дня (05.02.2019р.), що посвідчується відповідним штампом реєстрації вхідних документів пенсійного органу.

При цьому представником позивача надано нотаріально посвідчені та легалізовані печаткою апостиль: особисту заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати призначеної йому пенсії; копію та переклад посвідчення особи ОСОБА_1 , виданого відділенням МВС в м. Хайфа 18.04.2010р.; довіреність на підтвердження своїх повноважень на представництво інтересів позивача.

Всі вищевказані документи містяться в матеріалах пенсійної справи ОСОБА_1 , копії якої долучено до справи.

Листом від 14.02.2019р. за вих.№2299/20 ГУ ПФУ у Дніпропетровській області повідомило представника позивача Жартовську А.Ю. про те, що чинним законодавством України не передбачено поновлення виплати пенсії за довіреністю, а між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення не укладено, тому пенсійний орган не має підстав для поновлення ОСОБА_1 пенсії на підставі податних документів. Також відповідач зауважував, що серед наданих представником позивача разом із заявою про поновлення виплати пенсії документів відсутні документи, які б засвідчували місце проживання (реєстрації) ОСОБА_1 в Шевченківському районі м. Дніпра.

04.03.2019р. інший представник позивача – Меламед В. на підставі нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності звернувся до ГУ ПФУ у Дніпропетровській області з заявою, в якій повторно просив поновити виплату пенсії ОСОБА_1 на підставі раніше поданих ним документів.

Листом від 14.03.2019р. за вих.№559/03.05-12 ГУ ПФУ у Дніпропетровській області на вищевказане звернення представника позивача надало аналогічну відповідь, що і листом від 14.02.2019р. за вих.№2299/20.

Не погодившись з такою позицією відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на пенсію в Україні є конституційним правом громадянина України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі – Закон №1058-IV) загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону №1058-IV передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим законом та досягли встановленого цим законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Статтею 51 цього Закону встановлено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Так, рішенням Конституційного Суду України №25рп/2009 від 07.10.2009 року визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року №1058-IV.

Таким чином, означеним рішенням встановлено, що конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Право громадянина на одержання пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» та рішення Конституційного Суду України №15-рп/2000 від 14.12.2000 року закони, правові акти або окремі положення визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню, як такі, що відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави, у тому числі, для поновлення і виплати пенсії позивачу у розмірі, передбаченому Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

При цьому, відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання за межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлене Конституцією України.

Згідно з частиною 1 статті 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до частини 5 статті 45 означеного Закону документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Згідно з пунктом 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005р. та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі – Порядок № 22-1), заява про поновлення виплати пенсії, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

При цьому, суд враховує, що право особи звернутися до органу УПФУ із заявою про призначення (перерахунок, поновлення) пенсії через свого представника прямо передбачено як статтею 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», так і п.1.5 Порядку №22-1.

За змістом приписів пункту 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.

Відповідно до п.4.1 Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3).

Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів.

Заяви осіб про призначення, перерахунок, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший реєструються в журналі реєстрації рішень органу, що призначає пенсію. Особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі.

Згідно з п.4.3 Порядку №22-1 не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що у разі звернення особи із заявою про перерахунок та поновлення виплати пенсії та поданні при цьому усіх необхідних документів, орган, що призначає пенсію повинен перевірити відповідну заяву, подані документи та прийняти відповідне рішення про перерахунок та поновлення виплати пенсії, чи про відмову у її перерахунку та поновленні.

Як свідчать матеріали справи, за результатами розгляду заяви позивача про поновлення виплати пенсії за віком, отриманої відповідачем 05.02.2019р., ГУ ПФУ в Дніпропетровській області фактично відмовило у її задоволенні своїми листами від 14.02.2019р. за вих.№2299/20 та від 14.03.2019р. за вих.№559/03.05-12, з посиланням на те, що чинним законодавством України не передбачено поновлення виплати пенсії за довіреністю, а між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення не укладено, крім того, серед наданих представником позивача разом із заявою про поновлення виплати пенсії документів відсутні документи, які б засвідчували місце проживання (реєстрації) ОСОБА_1 в Шевченківському районі м. Дніпра, тому пенсійний орган не має підстав для поновлення ОСОБА_1 пенсії на підставі податних документів.

Відносно доводів пенсійного органу про те, що чинним законодавством України не передбачено поновлення виплати пенсії за довіреністю, суд зазначає, що такі доводи є помилковими, оскільки, як було вказано вище, право особи звернутися до органу ПФУ із заявою про призначення (перерахунок, поновлення) пенсії через свого представника прямо передбачено як статтею 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», так і п.1.5 Порядку №22-1.

Щодо посилань пенсійного органу на те, що між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення не укладено, суд зазначає наступне.

В рішенні Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 чітко зазначено, що конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Щодо доводів відповідача про те, що ОСОБА_1 не може звертатися до будь-якого органу Пенсійного фонду України, а лише до відповідного територіального органу ПФУ за місцем його реєстрації, суд зазначає наступне.

Положеннями Порядку №22-1 та Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» не передбачено до якого саме територіального Пенсійного фонду України має звертатися заявник для подання заяви про поновлення виплати пенсії, якщо раніше виплату було припинено виплату пенсії у зв`язку з виїздом за кордон та він не проживає на території України, та не перебуває на обліку у територіальних відділеннях Пенсійного фонду України.

На думку суду, вказана обставина не може бути перешкодою для реалізації позивачем свого права на отримання пенсії за умови дотримання інших вимог, передбачених Порядком №22-1 та Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у зв`язку з наступним.

Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України норми Конституції є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо, незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на пенсійне забезпечення. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв`язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов`язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

В силу приписів частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставами для їх обмеження.

Статтею 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Отже, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014р., зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення). У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.1950р., згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі ст.1 Першого протоколу до конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні у справі «Будченко проти України» від 24.07.2014р. №38677/06 ЄСПЛ зазначив, що є втручанням у право заявника за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушенням цієї статті у зв`язку з відмовою заявнику через не існування механізму реалізації відповідного законодавчого положення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Крім того, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2016р. №672-р схвалено стратегію модернізації та розвитку Пенсійного Фонду України на період 2020 року, зокрема, впроваджено заходи обслуговування громадян незалежно від місця їх реєстрації.

Таким чином, враховуючи відсутність у позивача постійного місця проживання на території України, суд вважає можливим звернення представника позивача із заявою про призначення пенсії саме до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області.

За наведених обставин, суд доходить висновку про протиправність рішень ГУ ПФУ в Дніпропетровській області про відмову в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 , викладених у листах від 14.02.2019р. за вих.№2299/20 та від 14.03.2019р. за вих.№559/03.05-12, та про скасування цих рішень, а, отже, про задоволення позовних вимог в цій частині.

Щодо іншої частини позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення пенсії позивача та зобов`язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009р. відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Статтею 1 Закону №1058-ІV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70 цього рішення).

Відповідно до частин першої та другої статті 46 Закону №1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Згідно із частиною другою статті 49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 цього Закону.

Як зазначалося вище, згідно з пунктом 2.8. Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2) (пункт 4.1 Порядку №22-1).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Так, приписами ч.1, абз.1 ч.2 ст.122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.3 ст.123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Аналогічні положення щодо строків звернення до суду та наслідків їх пропуску містили статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

За висновком Верховного Суду України, висловленим в постанові Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року у справі №645/2730/15-а щодо застосування статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у подібних правовідносинах (спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначеної пенсії на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009), до спорів, виниклих у зв`язку поновленням виплати раніше призначеної пенсії на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, необхідно застосовувати положення статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

Водночас, судом встановлено, що ухвалою колегії суддів Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 08.11.2019р. у справі №815/1226/18 передано вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з посиланням на необхідність відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року у справі №645/2730/15-а стосовно необхідності застосування до спорів, виниклих у зв`язку поновленням виплати раніше призначеної пенсії на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, положень статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), з метою ефективного судового захисту права особи на поновлення пенсії відповідно до статей 46, 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-IV, а також вирішення аналогічних спорів стосовно інших осіб у майбутньому, оскільки, на думку колегії Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, цей правовий висновок Верховного Суду України зроблено без урахування того, що процесуальний закон у частині визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних (щомісячних тощо) виплат, які держава в особі її уповноважених суб`єктів владних повноважень з власної вини протягом тривалого часу не виплачувала такій фізичній особі пенсію або виплачувала у неповному розмірі.

Водночас право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.

Протиправна невиплата пенсії або протиправне невідновлення виплати пенсії, яке сталося з вини держави в особі її компетентних органів (зокрема, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України) може бути віднесене до триваючих правопорушень, оскільки суб`єкт владних повноважень - відповідний орган Пенсійного фонду України - протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов`язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) стосовно пенсіонера, чим порушує його/її право на соціальних захист - пенсійне забезпечення.

Ініціюючи питання відступу від правового висновку Верховного Суду України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з посиланням на відповідну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що підставою для відступу є, зокрема, зміни, що відбулися протягом останнього часу у праворозумінні, зумовлені розширенням сфери застосування в Україні таких принципів, як «належне урядування», «мирне володіння майном», «захист законних очікувань», «правова визначеність», також у зв`язку із цим зміни доктринальних підходів до питання конституційних гарантій реалізації права людини на соціальний захист.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 08 грудня 2015 року у справі №21-5653а15, від 12 квітня 2016 року у справі №462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі №505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі №404/4541/15-а, про те, що виниклі спори щодо поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права - статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2015 року).

Так, відповідно до застосованих судом правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. Необхідно відрізняти пенсію за віком, яка призначається довічно, та пенсії, які можуть мати термін дії (наприклад, пенсія по інвалідності - на період встановлення інвалідності; пенсія у зв`язку з втратою годувальника дітям померлого годувальника призначається до досягнення 18 річного віку, а тим, що навчаються у вищому навчальному закладі - до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23 років).

З 07 жовтня 2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.

При цьому, пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас, пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону №1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Суд наголошує, що при первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону №1058-IV.

При цьому законодавцем було чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Водночас, відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Суд повторно наголошує, що у рішенні ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06) було встановлено порушення Україною статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Проте сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.

Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.

Водночас, відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

У справі, яка розглядається, відповідач не наводить жодних доказів того, що:

- відповідачем або іншими суб`єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після винесення рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009;

- наявна вина позивача у припиненні виплати пенсії;

- підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною);

- існують положення закону, який зобов`язує позивача вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була йому припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.

На противагу цьому суд наголошує, що позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду (вжив активні дії) з проханням поновити виплату пенсії, проте йому було відмовлено в такому поновленні.

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

Невиконання державою покладених на неї обов`язків щодо соціального забезпечення та захисту громадян породжує масові звернення до суду з позовами про визнання неправомірними дій органів пенсійного фонду, що, серед іншого, підриває довіру громадян до належного виконання всіма суб`єктами владних повноважень своїх функції та до можливості отримати в старості з боку держави в обмін на свою трудову діяльність справедливий соціальний захист.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу після 07 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності.

Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.

Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.

Верховний Суд України в постанові від 08 грудня 2015 року у справі № 21-5653а15, у якій спір є аналогічний тому, який розглядається в цій справі (№815/1226/18), тобто щодо поновлення раніше призначеної пенсії (але припиненої відповідно до пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування») починаючи з 07 жовтня 2009 року - дати прийняття Конституційним Судом України Рішення №25-рп/2009, а не дати звернення із заявою про поновлення пенсії до органу Пенсійного фонду України, висловив правову позицію про те, що виниклі в зв`язку із цим спори мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права, - статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2015 року).

У подальшому така правова позиція була неодноразово застосована Верховним Судом України (зокрема, у постановах від 12 квітня 2016 року у справі №462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі №505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі №404/4541/15-а).

Як зазначалося вище, у постанові від 20.05.2020р. у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 08 грудня 2015 року у справі №21-5653а15, від 12 квітня 2016 року у справі №462/9427/13-а, від 08 червня 2016 року у справі №505/2135/14-а та від 11 жовтня 2016 року у справі №404/4541/15-а, про те, що виниклі спори щодо поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права - статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2015 року) та зазначила, що Велика Палата Верховного Суду вважає, що статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв`язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009; зважаючи на те, що непроведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Також у постанові від 20.05.2020р. у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду є застосовним при розгляді подібних справ і щодо статей 122, та 123 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), які за змістом є аналогічними статтям 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення пенсії позивача та зобов`язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009р. відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Разом з тим, суд не знаходить підстав щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині щодо зобов`язання відповідача при проведенні вищевказаного поновлення виплати пенсії позивачеві здійснити це з проведенням її індексації, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачці, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому в разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду. Отже, вимоги позивача щодо проведення індексації пенсії є передчасними та задоволенню не підлягають.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20.05.2020р. у справі №815/1226/18 (провадження №11-1206апп19), та підлягає врахуванню адміністративним судом, відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо позовних вимог про виплату компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадян втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Так, питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III (далі – Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 (далі - Порядок №159).

Статтею 1 Закону №2050-III передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.

З вищевикладеного слідує, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Згідно зі ст.3 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

За змістом статті 4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

З аналізу норм Закону №2050-III та Порядку №159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:

1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;

2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);

3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);

4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;

5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у даному випадку органом Пенсійного фонду України) добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений цей платіж і коли, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Таким чином, оскільки відповідачем порушено строки виплати пенсії позивача за період з 07.10.2009р. по теперішній час, позивач має право на компенсацію втрати частини доходів.

Враховуючи викладені обставини справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що на підставі ч.1 ст.139 КАС України, судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768,40грн., понесені позивачем, підлягають відшкодуванню на користь останнього шляхом стягнення цієї суми коштів з Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області за рахунок його бюджетних асигнувань.

Керуючись ст.ст.242-246,250,257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними та скасування рішень і зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) з 07.10.2009р.

Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відмову в поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладені в листах від 14.02.2019р. за вих.№2299/20 та від 14.03.2019р. за вих.№559/03.05-12.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) провести поновлення та виплату пенсії ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) з 07.10.2009р. відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, місцезнаходження: вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768,40грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складено 26.06.2020 року.

Суддя О.М. Турова