Рішення № 89997759, 11.06.2020, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

11 червня 2020 року м. Рівне №460/2657/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Дудар О.М., за участю секретаря судового засідання Юрчук А.М., сторін та інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: представник Феськов І.В.,

відповідача: представник не прибув,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доВійськової прокуратури Південного регіону України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій, В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся з позовом до Військової прокуратури Південного регіону України (далі – відповідач) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій.

Позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови внести зміни до п.1 наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к;

- зобов`язати відповідача внести зміни в п.1 наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к з викладенням його в наступній редакції: "керуючись ч.3 ст.119 Кодексу увільнити від роботи прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону ОСОБА_1 у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу зі збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку до дня звільнення з військової служби".

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що станом на 27.04.2015 були відсутні підстави для звільнення позивача з посади прокурора, оскільки ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) гарантує збереження за ним місця роботи і посади.

Позивач вказує, що необхідність додаткових гарантій захищеності військовослужбовців як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, зокрема, тим, що служба у Збройних Силах України пов`язана з ризиком для життя і здоров`я.

Зазначає, що в даному випадку не правом, а обов`язком військового прокурора Південного регіону України було безумовне дотримання під час видання наказів про прийом та звільнення осіб з- та на- посади прокурорів прокуратур гарнізонів вимог КЗпП України.

Зауважив, що жодного рапорту на звільнення з посади не подавав.

Ухвалою суду від 10.04.2020 позовна заява залишалася без руху. Позивачу встановлювався строк для усунення недоліків позовної заяви.

На виконання вимог вказаної ухвали позивачем подано клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду.

Ухвалою суду від 24.04.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та вирішено провести розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву. Судове засідання у справі призначено на 14.05.2020.

У судове засідання 14.05.2020 прибув позивач. Відповідач не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а.с.56).

Враховуючи зазначені обставини, судове засідання було відкладено до 11.06.2020 для повторного виклику відповідача.

09.06.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого позовні вимоги є безпідставними та до задоволення не підлягають.

Ухвалою суду від 11.06.2020 визнано, що позов ОСОБА_1 до Військової прокуратури Південного регіону України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій подано у строк, установлений законом.

Ухвалою суду від 11.06.2020 відмовлено ОСОБА_2 у залученні його у справу як представника Військової прокуратури Південного регіону України та наданні доступу до електронної справи №460/2657/20 в підсистемі "Електронний суд".

У судове засідання 11.06.2020 представник відповідача не прибув, жодних клопотань, інформації про причини неявки суду не подано. Відповідач про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином (а.с.61а).

Враховуючи викладені обставини та положення п.1 ч.3 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу за відсутності відповідача.

Оскільки відзив на позовну заяву підписано М.Бескровним, якому суд у зв`язку з непідтвердженням повноважень відмовив у залученні у справу як представника відповідача, зазначений відзив суд не взяв до уваги та розглянув справу за наявними матеріалами.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просив позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 29.10.2014 №284-к ОСОБА_1 був призначений на посаду прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону України, що підтверджується записом №2 у трудовій книжці позивача серії АФ №850050 (а.а.с.16-17).

Наказом Міністра оборони України від 24.04.2015 №273 (по особовому складу), відповідно до ст.ст.20 та 23 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", ст.46-1 Закону України "Про прокуратуру", наказано укласти контракт про проходження військової служби у Збройних силах України строком на п`ять років та прийняти на військову службу за контрактом, зокрема, молодшого лейтенанта ОСОБА_1 (а.с.34).

Цим же наказом ОСОБА_1 , як прийняту на військову службу за контрактом особу офіцерського складу, відряджено до Генеральної прокуратури України із залишенням на військовій службі для призначення на відповідну посаду. ОСОБА_1 було присвоєно чергове звання – лейтенант юстиції.

На підставі зазначеного наказу між Міністерством оборони України та ОСОБА_1 28.04.2015 було укладено контракт на проходження військової служби строком на п`ять років (а.а.с.20-23).

Пунктом 1 наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к ОСОБА_1 було звільнено з посади прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону України з 27 квітня 2015 року у зв`язку зі вступом на військову службу (п.3 ст.36 КЗпП України) (а.с.31).

Пунктом 2 зазначеного наказу лейтенанта юстиції Феськова Івана Володимировича призначено прокурором військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону України, зараховано до списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України, поставлено на всі види забезпечення, з оголошенням таким, що приступив до виконання службових обов`язків за посадою з 28 квітня 2015 року.

Підставою видання наказу від 27.04.2015 №289-к зазначено: рапорт Феськова І.В., наказ Міністра оборони України від 24.04.2015 №273.

29.01.2020 ОСОБА_1 звернувся до Військової прокуратури Південного регіону України із заявою, в якій просив змінити пункт 1 наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к, виклавши його в наступній редакції: "Керуючись ч.3 ст.119 Кодексу увільнити від роботи прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону ОСОБА_1 у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом зі збереженням місця роботи та посади до дня звільнення з військової служби"(а.а.с.26-27).

У вказаній заяві позивач також просив відповідача надати завірені належним чином копію його заяви, яка слугувала підставою для видачі наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к, копію наказу військового прокурора Південного регіону України від 27.04.2015 №289-к та докази ознайомлення з ним.

За результатом розгляду заяви Військовою прокуратурою Південного регіону Феськову І.В. надіслано лист від 02.03.2020 №684вих-20, за змістом якого підстав для внесення змін до наказу військового прокурора регіону не вбачається, оскільки фактично місце роботи (посади) позивача залишилося таким же, як і до звільнення (а.с.30).

Як додаток до зазначеного листа позивачу було надіслано копію наказу від 27.04.2015 №289-к.

Вважаючи відмову відповідача щодо внесення змін до спірного наказу протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно із ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч.ч.1, 2, 5 ст.17 Конституції України).

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ч.1 ст.119 КЗпП України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів (ч.2 ст.119 КЗпП України).

Указом Президента України від 17.03.2014 №303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 17.03.2014 №1126-VII, який набрав чинності 18.03.2014 оголошено проведення часткової мобілізації на території усіх областей України.

Статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII визначено, що мобілізація – це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Отже, з 18.03.2014 в Україні розпочався особливий період, пов`язаний зі збройною агресією Російської Федерації, який триває донині.

Указом Президента України від 14.01.2015 №15/2015 "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 15.01.2015 №113-VIII, який набрав чинності 20.01.2015, оголошено проведення часткової мобілізації на території усіх областей України.

Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі – Закон №2232-XII), за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01.03.2014, яке введено в дію Указом Президента України від 02.03.2014 №189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України

Статтею 2 Закону №2232-XII, норми якого кореспондуються з Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, визначено види військової служби, одним з яких є військова служба за контрактом осіб офіцерського складу.

За загальними вимогами вказаних вище норм права, гарантії, передбачені ч.3 ст.119 КЗпП України та ч.2 ст.39 Закону №2232-XII, поширюються на громадян України, які, зокрема, прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану.

Таким чином, на момент винесення військовим прокурором Південного регіону України наказу від 27.04.2015 №289-к, на ОСОБА_1 , як особу офіцерського складу, прийняту на військову службу за контрактом, поширювалися гарантії, передбачені ч.3 ст.119 КЗпП України та ч.2 ст.39 Закону №2232-XII.

Всупереч зазначеним нормам, позивача наказом від 27.04.2015 №289-к було звільнено з посади на підставі п.3 ст.36 КЗпП України. При цьому, однією із підстав звільнення зазначено рапорт ОСОБА_1 .

У позовній заяві та у судовому засіданні позивач стверджував, що жодного рапорта про звільнення не подавав.

Ця обставина відповідачем не спростована.

Так, листом від 17.03.2020 №11-142вих-20 військова прокуратура Західного регіону України повідомила Феськова І.В. про те, що рапорт, який став підставою для видачі наказу військовим прокурором Південного регіону України наказу від 27.04.2015 №289-к, в особовій справі позивача відсутній (а.с.33).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону України на підставі п.3 ст.36 КЗпП України відбулося з порушенням норм чинного законодавства, оскільки вступ позивача на військову службу за контрактом відбувся під час часткової мобілізації, оголошеної Указом Президента України від 14.01.2015 №15/2015, і на позивача поширювались гарантії та пільги, в тому числі щодо збереження місця роботи та посади, й середнього заробітку за посадою.

У листі від 02.03.2020 №684вих-20 відповідач стверджує про те, що підстави для внесення змін до спірного наказу відсутні, оскільки фактично місце роботи (посади) позивача залишилося таким же, як і до звільнення, а позивач в іншому статусі (військовослужбовця) продовжив виконувати обов`язки прокурора прокуратури.

Суд вважає такі посилання відповідача безпідставними з огляду на те, що зі вступом ОСОБА_1 28.04.2015 на військову службу за контрактом, він набув прав та обов`язків військовослужбовця. Порядок проходження ним військової служби було регламентовано Законом №2232-XII, відповідними нормативно-правовими актами, прийнятими в його розвиток.

Відповідно до ст.9 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548- XIV (далі – Статут №548- XIV), військовослужбовці Збройних Сил України мають права і свободи з урахуванням особливостей, що визначаються Конституцією України, законами України з військових питань, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами.

Законом №2232-XII, Законом України "Про Збройні Сили України" від 06.12.1991 N1934-XII, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII, Статутом №548- XIV на військовослужбовців покладено виконання особливих службових обов`язків, пов`язаних із обороною України, захистом її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, та, відповідно, звужено права, зокрема, в частині свободи пересування, вільному виборі місця проживання, участі у політичних партіях та профспілках тощо.

Отже, не зважаючи на незмінну назву посади, правовий статус ОСОБА_1 зазнав суттєвих змін – позивач став військовослужбовцем, обов`язкам якого кореспондують відповідні додаткові гарантії соціальної захищеності, пов`язані з тим, що служба в Збройних силах України пов`язана з ризиком для життя і здоров`я.

Дотримання таких соціальних гарантій є конституційним обов`язком держави.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За наслідками розгляду справи суд дійшов висновку, що відповідачем не доказано правомірності відмови внести зміни до спірного наказу, в той же час порушення прав позивача, про захист яких він просив в судовому порядку, знайшло підтвердження в ході судового розгляду.

Таким чином, позовні вимоги підлягають до задоволення.

Підстави для застосування ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України у суду відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 255, 287, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 ) до Військової прокуратури Південного регіону України (вул.Пироговська, буд.11, м.Одеса, 65012, код за ЄДРПОУ 38296363) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Військової прокуратури Південного регіону України щодо відмови внести зміни в п.1 наказу військового прокурора Південного регіону України від 27 квітня 2015 року №289к.

Зобов`язати Військову прокуратуру Південного регіону України внести зміни в частину першу пункту першого наказу військового прокурора Південного регіону України від 27квітня 2015 року №289к, виклавши її в наступній редакції: "Увільнити юриста 3 класу ОСОБА_1 від роботи на посаді прокурора військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону з 27 квітня 2015 року у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу зі збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку за посадою до дня звільнення з військової служби (ч.3 ст.119 КЗпП України)".

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням пункту 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Повне рішення складено 19 червня 2020 року.

Суддя Дудар О.М.