Рішення № 89980534, 19.06.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/9985/19

провадження 2/201/739/2020

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного агенства водних ресурсів України, третя особа ОСОБА_2 про визнання незаконним та протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення зарплати за час вимушеного прогулу і витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 30 серпня 2019 року звернувся до суду з позовом до відповідача Державного агенства водних ресурсів України про визнання незаконним та протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення зарплати за час вимушеного прогулу і витрат, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником в ході судового засідання посилалися на те, що з ним на протязі багатьох років з 30 липня 2010 року відповідачем укладалися контракти на роботу начальником Дніпропетровського регіонального офісу водних ресурсів, контракти ці продовжувалися, переукладалися, укладалися додаткові угоди та інш.. Наказом від 26 липня 2019 року його було звільнено з роботи за закінченням термі ну дії контракту за п. 2 ст. 36 КЗпП України. Позивач вважає вказаний наказ незаконним, оскільки не було правових підстав для його винесення, так як він працював законно і сумлінно, без порушень трудового законодавства; укладений з ним контракт фактично був безстроковим трудовим договором, даний наказ про звільнення порушує його права та законні інтереси. Звільнення позивача з роботи, на його думку, підлягає визнанню судом незаконним і не може вважатися таким, що відбулося з дотриманням норм Кодексу законів про працю України. Позивач вважає своє звільнення з роботи незаконними, та такими, що грубо порушує його трудові права та вимоги діючого законодавства щодо порядку звільнення робітника, звернувся до відповідача і просив відповісти, чому його так звільнено, відповіді не було, що також не законно. Вважаючи незаконним не тільки саму видачу наказів, а і той порядок, який при цьому відповідачем був застосований, просив визнати незаконним таке звільнення, скасувати вказаний наказ і поновити його на роботі, стягнути зарплату за час вимушеного прогулу і витрати, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Представник відповідача Державного агенства водних ресурсів України і третя особа та/або її представник в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, наданим відзивом на позов, позовні вимоги не визнали, позовні вимоги безпідставні та не можливими до задоволення, не заперечували проти розгляду справи без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаного відповідача і третьої особи згідно ст. 223 ЦПУ України.

Вислухавши пояснення позивача і його представника, з`ясувавши думку сторін, третьої особи, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обгрунтованою і не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що 03 серпня 2010 року ОСОБА_1 наказом Державного комітету України по водному господарству № 156-ос (з 2010 року - Державне агентство водних ресурсів України був призначений на посаду начальника Дніпропетровського обласного виробничого управління водного господарства (з 16 серпня 2018 року перейменовано в Регіональний офіс водних ресурсів у Дніпропетровській області) на умовах, передбачених контрактом. 30 липня 2010 року між позивачем та відповідачем був укладений контракт № 3 із строком дії з 03 серпня 2010 року по 02 серпня 2011 року. 01 серпня 2011 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 1 до контракту № З, якою строк дії контракту продовжено з 03 серпня 2011 року по 01 серпня 2014 року включно, у зв`язку з чим відповідачем видано наказ № 172-ос від 01 серпня 2011 року про відповідне продовження строку дії контракту № 3.

15 липня 2014 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 2 до контракту № 3, якою строк дії контракту продовжено з 02 серпня 2014 року по 01 серпня 2017 року включно. 28 липня 2017 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 4 до контракту № 3, якою строк дії контракту продовжено з 02 серпня 2017 року по 01 серпня 2018 року включно.

18 червня 2018 року відповідачем видано наказ № 142-ос про переукладення контракту з позивачем строком на один рік з 02 серпня 2018 року по 01 серпня 2019 року. 02 серпня 2018 року між позивачем та відповідачем був укладений новий контракт № 3 із строком дії з 02 серпня 2018 року по 01 серпня 2019 року.

24 липня 2018 року позивачем поштою відправлено відповідачу заяву про продовження строку дії контракту № 3, укладеного 02 серпня 2018 року, як з начальником Регіонального офісу водних ресурсів у Дніпропетровській області з 02 серпня 2019 року.

26 липня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України було видано наказ № 193-ОС про звільнення позивача з посади начальника Регіонального офісу водних ресурсів у Дніпропетровській області з 01 серпня 2019 року у зв`язку із закінченням терміну дії контракту згідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України.

В даному випадку, на думку позивача, є підстави говорити про дискримінацію, яка виражається в упередженому відношенні з боку керівництва, прискіпливому ставленню та вчиненні перепон щодо реалізації його законного права на працю.

Відповідно до ст. 39-1 КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

Позивач вважає, що вказане звільнення було здійснене з порушенням ст. 5-1, ч. З ст. 21, ч. 2 ст. 23, ст. 39-1 КЗпП, у зв`язку з чим є підстави для поновлення його на роботі, оскільки зазначені контракти неодноразово продовжувалися, переукладалися, укладалися додаткові угоди та інш., що свідчить про безстроковість їх дії і фактично трудовий договір, а не контракт. Позивач вважає наказ про його звільнення незаконним, оскільки не було правових підстав для його винесення, так як він працював законно і сумлінно, без порушень трудового законодавства; укладений з ним контракт фактично був безстроковим трудовим договором, даний наказ про звільнення порушує його права та законні інтереси. Звільнення позивача з роботи, на його думку, підлягає визнанню судом незаконним і не може вважатися таким, що відбулося з дотриманням норм Кодексу законів про працю України. Вважаючи незаконним не тільки саму видачу наказів, а і той порядок, який при цьому відповідачем був застосований, просив визнати незаконним таке звільнення, скасувати вказаний наказ і поновити його на роботі, стягнути зарплату за час вимушеного прогулу і витрати. Виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За загальновідомими правилами, встановленими ст. 4 Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158, 04 лютого 1994 року ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16 травня 1995 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби.

Згідно ч. 2 ст. 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Як неодноразово зазначалось судами під час розгляду аналогічних спорів, у наказі про звільнення, накладення дисциплінарного стягнення обов`язково має бути зазначено, в чому полягає порушення закону, трудової дисципліни, тобто має бути вказівка на фактичні обставини, які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення. Наказ про звільнення з роботи повинен обов`язково містити нормативне посилання, тобто відповідач повинен зазначити назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акта чи акта локального нормотворення, на підставі якого позивач звільняється чи притягується до дисциплінарної відповідальності.

Дійсно 03 серпня 2010 року ОСОБА_1 наказом Державного комітету України по водному господарству № 156-ос (з 2010 року - Державне агентство водних ресурсів України був призначений на посаду начальника Дніпропетровського обласного виробничого управління водного господарства (з 16 серпня 2018 року перейменовано в Регіональний офіс водних ресурсів у Дніпропетровській області) на умовах, передбачених контрактом. 30 липня 2010 року між позивачем та відповідачем був укладений контракт № 3 із строком дії з 03 серпня 2010 року по 02 серпня 2011 року. 01 серпня 2011 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 1 до контракту № З, якою строк дії контракту продовжено з 03 серпня 2011 року по 01 серпня 2014 року включно, у зв`язку з чим відповідачем видано наказ № 172-ос від 01 серпня 2011 року про відповідне продовження строку дії контракту № 3.

15 липня 2014 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 2 до контракту № 3, якою строк дії контракту продовжено з 02 серпня 2014 року по 01 серпня 2017 року включно. 28 липня 2017 року позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 4 до контракту № 3, якою строк дії контракту продовжено з 02 серпня 2017 року по 01 серпня 2018 року включно.

18 червня 2018 року відповідачем видано наказ № 142-ос про переукладення контракту з позивачем строком на один рік з 02 серпня 2018 року по 01 серпня 2019 року. 02 серпня 2018 року між позивачем та відповідачем був укладений новий контракт № 3 із строком дії з 02 серпня 2018 року по 01 серпня 2019 року.

24 липня 2018 року позивачем поштою відправлено відповідачу заяву про продовження строку дії контракту № 3, укладеного 02 серпня 2018 року, як з начальником Регіонального офісу водних ресурсів у Дніпропетровській області з 02 серпня 2019 року.

26 липня 2019 року Державним агентством водних ресурсів України було видано наказ № 193-ОС про звільнення позивача з посади начальника Регіонального офісу водних ресурсів у Дніпропетровській області з 01 серпня 2019 року у зв`язку із закінченням терміну дії контракту згідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статей 257, 258 ЦК України позовна давність поділяється на загальну (3 роки) та спеціальну (1 рік), яка встановлюється в окремих випадках. Зокрема, статтею 233 Кодексу законів про працю визначені строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів. Отже, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Окрім того, відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. У статті 267 ЦК України визначено, що особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Враховуючи, що позовна заява підписана 29 серпня 2019 року, а Держводагентством видано наказ від 26 липня 2019 року № 193-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 », сторона відповідача ставить питання щодо прийняття рішення про відмову у позовних вимогах і у зв`язку із пропущенням строку позовної давності.

Стосовно вимог щодо визнання контракту від 30 липня 2010 року № 3 продовженим на невизначений строк: відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін. Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, ікон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника та додаткові підстави розірвання трудового договору.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну «законодавство»), контракт, як особлива форма трудового договору, повинен спрямовуватися на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, його правову і соціальну захищеність. Умови контракту, які погіршують становище працівника, порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними (стаття 9 КЗпП України) (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини). На момент прийняття Конституційним Судом України Рішення від № 12-рп/98 положення частини третьої статті 21 Кодексу передбачали, що сфера застосування контракту визначається законодавством. Надаючи офіційне тлумачення цій нормі Конституційний Суд України зазначив, що терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Законом України «Про управління об`єктами державної власності», зокрема статтею 6, визначено, що сферою застосування контрактної форми трудового договору є трудові відносини між уповноваженими органами управління (в даному випадку відповідачем) та керівниками підприємств, установ та організацій (позивачем).

Порядок укладення контрактів із керівниками підприємств, установ та організацій державної форми власності визначений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності».

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 передбачено, що з керівниками підприємств, раніше обраними чи призначеними на посаду, також укладаються або переукладаються контракти. У разі відмови міністерства або іншого підвідомчого Кабінету Міністрів України органу виконавчої влади укласти контракт з керівником підприємства, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України. У разі відмови керівника підприємства укласти контракт, трудовий договір з ним припиняється на підставі пункту 6 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Крім того, Порядком укладення контракту визначено, що закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна з сторін трудового договору - працівник чи власник то о уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2019 року № 401/2531/17.

Позивачем протягом строку дії контракту щорічно надавалися звіти про його виконання за відповідною формою. Процедурі укладення контракту та його пролонгації (продовження терміну дії) передували заяви позивача, у яких жодного разу позивачем не було висловлено будь-яких зауважень або пропозицій щодо контракту, а заяви про його пролонгацію свідчать про виявлення ініціативи позивачем щодо продовження саме строкового трудового договору (контракту).

Стосовно застосування Порядку укладення контрактів до керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держводагенства, зокрема Регіонального офісу водних ресурсів у Дніпропетровській області: РОВР у Дніпропетровській області є бюджетною неприбутковою організацією, що належить до сфери управління Державного агентства водних ресурсів України. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державний формі власності» прийнята на виконання декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності».

Згідно з п. 1 вказаного декрету функції щодо управління майном здійснюються міністерствами та іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами державної виконавчої влади щодо управління майном, крім управління майновими комплексами підприємств, установ та організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами.

У п. 2 цього декрету зазначено, що органи виконавчої влади приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на загальнодержавній власності (далі - підприємства).

Декрет втратив чинність 21 вересня 2006 року, проте під час його дії була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору», згідно з приміткою до якої вона не застосовується до керівників підприємств державної форми власності (за змістом декрету під підприємствами маються на увазі і установи, і організації також).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року, справа № 757/19256/15-ц, виходячи і з якої: «Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України».

Згідно з пунктами 10, 11 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170, у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов`язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави припинення та розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов`язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця. Підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом (пункт 8 статті 36 КЗпП України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду трудових спорів», вирішуючи позови про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 8 статті 36 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що на підставі цієї норми припиняється трудовий договір при наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання. Оскільки на працівників, з якими укладено контракт, поширюється законодавство про працю, що регулює відносини за трудовим договором, як виняток, встановлений для цієї форми трудового договору, їх трудовий договір може бути припинено й з інших підстав, передбачених законодавством (статті 36, 39-41 КЗпП України).

Отже, правовою підставою для укладення контракту з керівником юридичної особи незалежно від форм власності є стаття 65 ГК України. Контракт є обов`язковою формою трудового договору для керівників державних підприємств, що укладаються відповідно до Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 року № 597 (зі змінами), на підставі Положення про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203.

Для припинення трудових відносин між позивачем та відповідачем, у зв`язку із закінчення строку трудового договору (контракту), нормами чинного законодавства, зокрема КЗпП, Законом України «Про правлінням об`єктами державної власності» та Порядком укладення контракту, не визначено обов`язку уповноваженого органу управління щодо продовження або переукладення строкового трудового договору (контракту), це є його правом. Особливістю правової природи строкових трудових договорів (контрактів) є наявна згода обох сторін для продовження строку дії контракту, яка в даному випадку була відсутня.

Враховуючи вищенаведене та відповідно до ч. З ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Натомість позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували викладені у позові доводи та вимоги.

Згідно ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 232 КЗпП України безпосередньо в районних судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу.

Згідно з п. 2 ст. 26 Європейської соціальної хартії: «з метою забезпечення ефективного здійснення права всіх працівників на захист їхньої гідності на роботі Сторони зобов`язуються, консультуючись з організаціями роботодавців і працівників поглиблювати поінформованість, поширювати інформацію про систематичні непорядні або явно негативні та образливі дії щодо окремих працівників на робочому місці або у зв`язку з виконанням роботи, сприяти запобіганню таким діям і вживати всіх відповідних заходів для захисту працівників від такої поведінки».

Відповідно до пп. b п. 1 ст. 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять N 111 від 24 червня 1975 року, відповідно до мети цієї Конвенції термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевага, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.

Вказані обставини були враховані відповідачем при виданні оскаржуваного наказу.

У відповідності до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ст. 94 Кодексу законів про працю України закріплено поняття «Заробітна плата», а саме: Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з вимогами ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Як вказав Європейський суд у рішенні від 9 січня 2013 року «Олександр Волков ти України», № 21722/11, п. п. 165, 166, приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (див. рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (C. v. Belgium), п. 25, Reports 1996-ІІІ). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви №№ 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року). Стаття 8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (див. рішення у справах «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, п. 35, від 15 листопада 2007 року, та «А. проти Норвегії» (A. v. Norway), заява №28070/06, пп. 63 та 64, від 9 квітня 2009 року); впливає на широке коло стосунків заявника з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру, під впливом опиняється і професійна репутація заявника.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторона відповідача заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Тобто, позивач або інші особи повинні довести, що їх дiями не було порушено їх права або права відповідача. Однак, жодних доказiв зазначеними особами до суду не надано.

Не може суд прийняти до уваги позицію сторони позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується. Суд вважає не правомірними позовні вимоги про порядок, який відповідачем був застосований при видачі вказаних спірних наказів та інш., оскільки вони не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні: порушення законодавства з боку відповідача неправомірність дій по відношенню до позивача судом не встановлено.

Твердження представника позивача відносно протиправності дій самого позивача є лише його оціночним судженням, що не може бути витлумачене, як таке, що містить фактичні дані. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів, які використовує в своєму позові позивач.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до Державного агенства водних ресурсів України, третя особа ОСОБА_2 про визнання незаконним та протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення зарплати за час вимушеного прогулу і витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що обставини позовних вимог не знайшли своє об`єктивного підтвердження в ході судового засідання, позовні вимоги про визнання незаконним та протиправним наказу про звільнення і поновлення на роботі, стягнення зарплати за час вимушеного прогулу в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 21, 22, 36, 39-1, 40, 47, 48, 147, 149, 221, 232, 233, 235 КЗпП України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Державного агенства водних ресурсів України, третя особа ОСОБА_2 про визнання незаконним та протиправним наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення зарплати за час вимушеного прогулу і витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 19 червня 2020 року.

Суддя -