Рішення № 89969372, 23.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 червня 2020 року м. Київ № 640/16612/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Держгеокадастру у Київській області

про визнання протиправною та скасування відмовити та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - відповідач), в якому просить суд:

-визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Держгеокадастру у Київській області, викладену в листі від 19 березня 2019 року №2317/0-2081/0/17-19, щодо ненадання дозволу ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва, орієнтованою площею 0,1200 га, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області;

-зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва, орієнтованою площею 0,1200 га, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області;

-зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення в частині зобов`язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що положеннями частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України визначено виключні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Пояснив, що відповідач за результатами розгляду клопотання прийняв рішення у формі листа, у якому не зазначено невідповідність місця розташування об`єкта чи інших підстав, визначених частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України, чим порушив положення наведеної норми, відтак спірне рішення підлягає скасуванню в судовому порядку. Звернув увагу, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України. Зазначає, що за відсутності підстав для відмови щодо надання дозволу, визначених статтею 118 Земельного кодексу України, у відповідача є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант прийняття рішення - видача дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов представник відповідача зазначив, що Головне управління Держгеокадастру у Київській області розглянуло клопотання позивача та додані графічні матеріали, на яких відображено місце розташування бажаної для відведення земельної ділянки, та листом від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19 відмовив у задоволенні клопотання, зазначивши, що можливість надати дану земельну ділянку відсутня через те, що спірна ділянка перебуває у власності (користуванні) третіх осіб. Вважає, що відповідач діяв у відповідності до статті 118 та частини п`ятої статті 116 Земельного кодексу України. За наведених обставин вважає, що підстави для задоволення позову - відсутні.

У відповіді на відзив позивач, з посиланням на практику Верховного Суду в аналогічних спорах, акцентував увагу на помилковості доводів відповідача, викладених у відзиві.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

У лютому 2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального садівництва, орієнтовною площею 0,1200 га, яка розташована на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Листом від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19 Головне управління Держгеокадастру у Київській області повідомило ОСОБА_1 про відсутність підстав для надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, орієнтовною площею 0,1200 га, яка розташована за межами с. Хотянівка Вишгородського району Київської області, оскільки бажана земельна ділянка перебуває у власності (користуванні) третіх осіб.

Не погодившись із вказаними діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з пунктом «б» частини 1 статті 81 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - ЗК України) громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту «а» частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно з абз. 1 частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 ЗК України).

Згідно з пунктом «в» частини 3 статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульовано статтею 118 ЗК України.

Так, частиною 6 вказаної статті ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з абз. 1 частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини 4 статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що з метою реалізації права громадян на отримання у власність земельної ділянки особа звертається з відповідною заявою чи клопотанням до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування разом із графічними матеріали, на яких зазначено її бажане місце розташування. Метою надання цих матеріалів є необхідність її ідентифікації уповноваженим органом для перевірки відповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Від перевірки указаних підстав залежить рішення такого органу про надання чи відмову в надані дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

При цьому, підставою для відмови у наданні відповідного дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Суд звертає увагу, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Наведений висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17 та від 07 лютого 2019 року у справі № 814/702/17.

Суд звертає увагу, що лист відповідача від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не містить жодної з підстав, встановлених статтею 118 ЗК України, для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення бажаної земельної ділянки.

Також суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази невідповідності земельної ділянки вказаної позивачем у викопіюванні з кадастрової карти (плану), доданій до заяви, вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Суд звертає увагу, що відповідно до положень статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 ЗК України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17, від 18 жовтня 2018 у справі № 805/2296/17-а та від 23 листопада 2018 року у справі № 811/601/18.

Щодо твердження відповідача про те, що бажана до відведення позивачем земельна ділянка перебуває у власності (користуванні) третіх осіб, суд звертає увагу, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів реєстрації права власності (користування) на спірну земельну ділянку, а тому суд критично ставиться до вказаних тверджень відповідача та не приймає їх до уваги як такі, що належним чином не доведені.

За встановлених обставин та враховуючи положення вищевказаних норм законодавства, суд вважає, що відповідачем не наведено жодної з підстав, передбачених частиною 7 статті 118 ЗК України, за яких позивачеві могло бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність для ведення садівництва, а тому відмова Головного управління Держгеокадастру у Київській області у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою, оформлена листом від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19, є протиправною та підлягає скасуванню.

Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип належного урядування, зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Статтею 13 «Право на ефективний засіб юридичного захисту» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahalv. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

У випадку, коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи утриматись від вчинення певних дій суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Вказане узгоджується з позицією Верховного Суду України викладеною в рішення від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15.

Суд зазначає, що ні позивачем, ні відповідачем до матеріалів справи не надано копій документів, які були подані разом із заявою від 18 лютого 2019 року, що унеможливлює з`ясування судом відповідності останніх вимогам частини 6 статті 118 ЗК України та, як наслідок, позбавляє суд можливості встановити наявність підстав у суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням позиції суду про те, що відмова відповідача у розробленні проекту землеустрою, викладена у листі від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19, не узгоджується з вимогами національного законодавства.

Враховуючи викладене, належним способом захисту порушеного права позивача у даному випадку є зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва, яка розташована за межами с. Хотянівка Вишгородського району Київської області.

Правова позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 травня 2020 року у справі № 813/1949/16.

Щодо встановлення строку відповідачу для подання звіту, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу зазначеної норми вбачається, що встановлення судового контролю є виключною компетенцією суду, який ухвалив відповідне рішення.

З наданих до суду документів не вбачається необхідності встановлення додаткових механізмів виконання рішення. Крім цього, позивачем не наведено доводів щодо необхідності встановлення судового контролю.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами 1-2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач покладений на нього обов`язок доказування правомірності своїх дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконав, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться у матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2.Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Держгеокадастру у Київській області, оформлене листом від 19 березня 2019 року № 2317/0-2081/0/17-19, про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтованою площею 0,1200 га для ведення садівництва, яка розташована за межами с. Хотянівка Вишгородського району Київської області.

3.Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтованою площею 0,12 га для ведення садівництва, яка розташована за межами с. Хотянівка Вишгородського району Київської області з урахуванням висновків суду у даній справі.

4.У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

5.Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, 3/14, ідентифікаційний код 39817550) понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в сумі 384,20 грн (триста вісімдесят чотири грн 20 коп.).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко