Рішення № 89945990, 22.06.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2020 р. № 520/7064/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Єгупенка В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Чайкіної Н.Е.,

за участю:

представника позивача - Іванова Д.А.,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул.Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19; зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обгрунтування заявленого позову позивачем зазначено, що він громадянин Республіки Таджикистан, 08.01.2019 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. На що отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області №73 від 11.07.2019 р., в якому зазначалось про те, що відповідно до абзацу 5 частини1 статті 6 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом1 чи 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19. Позивач вважає таке рішення ДМС України необґрунтованим та таким, що не відповідає Конвенції про статус біженців та чинному законодавству України.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2019, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.12.2019 у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12.03.2020 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.10.2019 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 26.12.2019 скасовано і направлено справу на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду.

Ухвалою судді від 30.03.2020 було відкрито провадження в адміністративній справі.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив задовольнити позов.

Представник відповідача та третьої ооби проти позову заперечував, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи адміністративного позову, суд дійшов наступного.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 народився в радгоспі-технікумі Куйбишев Комуністичного району Курган-Тюбинської області Республіки Таджикистан (нині - с.Навобод (селищної ради Бохтарійон) району Кушонійон Хатлонської області), де у 2002 році здобув середню освіту, після чого, у тому ж році, переїхав на постійне проживання до своїх батьків у м.Душанбе.

У 2006 році виїхав на навчання до державного університету імені Короля Сауда в м.Ер-Ріяд Саудівської Аравії .

У 2007 році одружився у м.Бохтар (Республіка Таджикистан) на ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заявник повідомив, що після першого курсу навчання, він проживав разом з дружиною у Саудівській Аравії у найманому житлі. також вказує, що має шестеро дітей (одного сина та п`ять дочок), які на даний час проживають з дружиною у м.Бохтар.

ОСОБА_1 стверджує, що закінчив університет у 2016 році, що підтверджується копією диплома та його нотаріально засвідченим перекладом, згідно з яким він закінчив педагогічний факультет університету 07 січня 2016 року, отримавши ступінь бакалавра педагогіки за спеціальністю "Ісламознавство, тлумачення Корану та хазисів".

Зі слів позивача встановлено, що під час навчання в університеті та після його закінчення він працював водієм на власному автомобілі, а саме нелегально возив дітей арабів до школи та забирав зі школи.

Після закінчення державного університету ім.Короля Сауда він подав документи в аспірантуру і на даний час її не закінчив.

ОСОБА_1 стверджує, що під час його проживання в Саудівській Аравії в 2017-2018 роках він отримував пропозиції від представників служби безпеки Таджикистану та посла Таджикистану у Саудівській Аравії щодо співпраці, яка полягала в тому, щоб ОСОБА_1 , доповідав їм про дії, розмови та настрої таджикських студентів у м.Ер-Ріяд, їх контакти з представниками опозиції, негативно висвітлював діяльність держави Іран та опозиціонерів за кордоном.

За словами заявника, він відмовився від співпраці зі співробітниками контррозвідки РТ та посла Таджикистану в Саудівській Аравії, через що наприкінці літа - початку осені 2018 року його братів викликали до поліції та органів безпеки республіки Таджикистан, а також приходили до його матері додому в м.Бохтарі.

Постановою слідчого УДКНБ РТ по Хатлонській області від 09.03.2018 відносно заявника порушено кримінальну справу за частиною 2 статті 307-1 КК РТ.

Постановами слідчого УДКНБ РТ по Хатлонській області від 07.05.2018 заявника притягнуто в якості обвинуваченого за вуказаною кримінальною справою та оголошено у розшук.

Постановою суду м.Бохтар Хатлонської області від 08.05.2018 заявнику обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

30.10.2018 заявника оголошено у міжнародний розшук каналами Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол.

17.12.2018 заявника було затримано в м.Харкові співробітниками Управління СБУ в Харківській області як особу, яка розшукується компетентними органами РТ для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною1 статті 307 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (публічні заклики до насильницького захоплення державної влади або її насильницького утримання або насильницької зміни конституційного ладу, або насильницького порушення територіальної цілісності РТ).

Відповідно до ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м.Харкова від 19.12.2018 року по справі №639/7309/18 (провадження №1-кс/639/3301/18), відносно заявника застосовано тимчасовий арешт строком на 40 днів, до надходження запиту про його видачу (екстрадицію) від компетентних органів Республіки Таджикистан та поміщено на утримання до Державної установи "Харківський слідчий ізолятор (№ 27)".

Генеральною прокуратурою України отримано запит Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан від 07.01.2019 року №18/27-7 про видачу заявника для притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений частиною 2 статті 307-1 КК РТ (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, публічне виправлення екстремізму, вчинене з використанням засобів масової інформації або мережі Інтернет).

Ухвалою слідчого судді Жовтневого району м.Харкова від 25.01.2019 року по справі №639/347/19 (провадження №1-кс/639/269/19) до заявника застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (екстрадиційний арешт) строком до 12 місяців, до вирішення Генеральною прокуратурою України питання про його видачу компетентним органам Республіки Таджикистан.

Ухвалою слідчого судді Жовтневого району м. Харкова від 22.03.2019 року по справі №639/1469/19 (провадження №1-кс/639/875/19) задоволено скаргу захисника, адвоката Скорбача О.І., подану в інтересах заявника в порядку частини 12 статті 584 КПК України, та змінено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення його видачі (екстрадиційний арешт) на особисте зобов`язання, з покладенням обов`язків, передбачених частиною 5 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України, а заявника звільнено з-під варти у залі суду.

Начальник відділу міжнародного співробітництва прокуратури Харківської області звернувся зі скаргою на вищевказану ухвалу до Харківського апеляційного адміністративного суду, який ухвалою від 29.03.2019 року у справі №639/1469/19, відмовити у відкритті провадження за його апеляційною скаргою.

Відповідно до листів відділу міжнародного співробітництва Головного управління Національної поліції в Харківської області від 09.01.2019 року №58/119-23/01-2019 та від 11.04.2019 №751/119-23/01-2019 заявник з 30.10.2018 перебуває на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка перебуває в міжнародному розшуку з метою екстрадиції до республіки Таджикістан для притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч.1 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до насильницького захоплення державної влади або її насильницького утримання або насильницької зміни конституційного ладу, або насильницького порушення територіальної цілісності республіки Таджикістан, а також надання сприяння в здійсненні цих діянь). У вказаному листі зокрема зазначено, що заявник з метою навчання прибув до ОАЕ, де ознайомився з ідеями та цілями терористичної організації "Ісламська держава", та в подальшому через соціальні мережі в Інтернеті почав закликати таджицьку молодь приєднатися до "Ісламської держави" та брати участь у "джихаді" для створення "халіфатської" ісламської держави. Заявник прийняв клятву приєднатися до "джихаду", ставши одним з найактивніших членів терористичної спільноти для лінії вербування та набирав молодих бійців для участі в операціях у Сирії та Іраку.

Відповідно до листа начальника відділу міжнародного співробітництва прокуратури Харківської області від 030.4.2019 №14-128-18 та наданих ним ектрадиційних матеріалів, заявник є прихильником забороненої на території РТ екстремістської релігійної течії "Салафія" , про що свідчить висновок експертів Центру ісламознавства при Президенті РТ від 09.02.2018 №4/7, зроблений після перегляду особистої сторінки заявника у соціальній мережі "Однокласники", на якій він виступає під іменем ОСОБА_1 , і на якій він розміщував відое-ролики власних лекцій, що за своїм характером повністю відповідають ідеології зазначеної релігійної течії.

ОСОБА_1 відмовляється від усіх обвинувачень, заявляючи, що в Об`єднаних Арабських еміратах був лише транзитом, що він не знайомий з представниками опозиційній таджицькій владі сил, за своїми релігійними переконаннями не салафіт, а ханафіт.

ОСОБА_1 стверджує, що окрім Саудівської Аравії був лише у Республіці Казахстан, Російській Федерації та Україні, але за даними Інтерполу (стор.38-39 особової справи) він перебував у Російській Федерації, Турецькій Республіці, Сирійській Арабській Республіці, Ісламській Республіці Афганістан, Ісламській Республіці Пакистан, Об`єднаних Арабських Еміратах, Республіці Ірак, Арабській Республіці Єгипет, Україні.

Відповідно до запита Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан від 07.01.2019 року №18/27-7 про видачу заявника, остання гарантує, що відповідно до норм міжнародного права заявнику будуть надані всі можливості для захисту, в тому числі допомога адвокатів, він не буде підданий тортурам, жорстоким, нелюдським, принижуючим гідність видам поводження або покарання, а запит не має мети переслідування його за політичними мотивами, у зв`язку з расовою приналежністю, віросповіданням, національністю або політичними поглядами.

ОСОБА_1 , громадянин Республіки Таджикистан, 08.01.2019 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11 липня 2019 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №73 від 11.07.2019, в якому вказано, що відповідно до абзацу п`ятого частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону відсутні на підставі рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року №247-19 (том 1 а.с.16).

Не погоджуючись із наказом, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Приймаючи постанову від 12.03.2020 у справі №520/7064/19, Верховний Суд зазначив, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Статтею 6 Закону № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону № 3671-VI протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до п. п. 6.1, 6.2 «Правил розгляду заяв та оформлення документів необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649, зареєстрованим в Міністерств юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право: а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою; в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів; г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.

Відповідно до ч. ч. 11, 12 ст. 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Частиною 5 ст. 10 Закону № 3671-VI встановлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону № 3671-VI рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе чртири основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

При цьому, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Також суд правильно зазначив, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Водночас, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 195-197 Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Обов`язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання.

Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі подання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європи «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Також відповідно до положень ст. 13 Закону № 3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як описано вище, листом Головного управління Державної міграційної служби у Харківській області №73 від 11.07.2019 р. позивача повідомлено про те, що відповідно до абзацу 5 частини1 статті 6 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19.

З матеріалів адміністративної справи встановлено, що рішенням Державної міграційної служби України №247-19 від 21.06.2019 року відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні (том 1 а.с.296).

Відповідно до листа начальника відділу міжнародного співробітництва прокуратури Харківської області від 030.4.2019 №14-128-18 та наданих ним ектрадиційних матеріалів, заявник є прихильником забороненої на території РТ екстремістської релігійної течії "Салафія" , про що свідчить висновок експертів Центру ісламознавства при Президенті РТ від 09.02.2018 №4/7, зроблений після перегляду особистої сторінки заявника у соціальній мережі "Однокласники", на якій він виступає під іменем ОСОБА_1 , і на якій він розміщував відое-ролики власних лекцій, що за своїм характером повністю відповідають ідеології зазначеної релігійної течії.

Заявник відмовляється від усіх обвинувачень, заявляючи , що в Об`єднаних Арабських еміратах був лише транзитом, що він не знайомий з представниками опозиційній таджицькій владі сил, за чвоїми релігійними переконаннями не салафіт, а ханафіт.

Заявник стверджує, що окрім Саудівської Аравії був лише у Республіці Казахстан, Російській Федерації та Україні, але за даними Інтерполу (стор.38-39 особової справи) він перебував у Російській Федерації, Турецькій Республіці, Сирійській Арабській Республіці, Ісламській Республіці Афганістан, Ісламській Республіці Пакистан, Об`єднаних Арабських Еміратах, Республіці Ірак, Арабській Республіці Єгипет, Україні.

Під час співбесіди заявник стверджує, що в разі його ув`язнення у Республіці Таджикистан, до нього буде застосовано тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

У висновку Головного управління ДМС України в Харківській області від 28.05.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 містяться обставини, які стали підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (том 1, а.с. 216-294). З цього висновку вбачається, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки в заяві, анкеті та протоколах співбесід відсутні елементи переслідувань особи за конвенційними ознаками визначення статусу біженця в країні громадянської належності, а саме: за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Під час опитування позивача не було встановлено можливості застосування щодо нього тортур у разі повернення до країни громадянської належності. Відповідач послався на недоведеність тверджень заявника та зробив висновок, що єдиною причиною його приїзду до України є побоювання бути підданим владою Саудівської Аравії компетентним органам РТ для притягнення до відповідальності за порушення проти нього кримінальної справи. Заявник не повідомив і не надав жодних фактів чи документів, які б свідчили про його переслідування або загрозу переслідування в РТ за ознаками, викладеним у п.п.1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Зокрема, позивач зазначає, що суб`єктивна сторона його побоювань полягає в тому, що його переслідують через те, що він відмовився від співпраці з владою Таджикистану, через це, в якості помсти, його звинуватили у тому, що він притримується релігійних поглядів, які є забороненими у Таджикистані. Також, його побоювання полягають в тому, що у Таджикистані переслідують осіб, які проходять релігійне навчання за кордоном та здійснюють ісламську релігійну практику в тих місцях, спосіб або в той час, які не були затверджені державою чи незалежно висловлюють свою точку зору щодо релігії, культури.

До України ОСОБА_1 приїхав 10.10.2018. Його побоювання стати жертвою переслідування сформувалися, коли його було затримано в Україні, він дізнався, що його обвинувачують в Таджикистані у приналежності до салафітського напрямку ісламу. До того часу він не вважав, що його дійсно почнуть переслідували за бажання співпрацювати з правоохоронними органами Таджикистану та навчання у Саудівській Аравії.

Також згідно з дослідженою судом інформацією по країні походження, неможливо залишити поза увагою ту обставину, що хоча в Таджикистані на даний час відсутні внутрішні збройні конфлікти, однак державний устрій, який за усіма ознаками є близьким до тоталітарного грубо порушує права громадян, переслідує політичну і релігійну позицію, що супроводжується фабрикуванням кримінальних справ, у тому числі відносно цивільного населення.

Так, дані, що підтверджують і доповнюють вищенаведену інформацію, містяться у джерелах мережі Інтернет, зокрема: ІНФОРМАЦІЯ_2 - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4: Таджикистан, ІНФОРМАЦІЯ_3; ІНФОРМАЦІЯ_5 - ІНФОРМАЦІЯ_6, Таджикистан: безнаказанность за пытки подрывает правосудие и принцип верховенства закона, 31 октября 2017.

З огляду на покладені в основу оскаржуваного рішення висновки, суд вважає, що відповідачі не взяли до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивача, натомість надали перевагу розбіжностям та протиріччям у тверджені заявника щодо пропозиції охоронних органів РТ співпраці з ними, що зі слів заявника, стало причиною виникнення безпеки для нього та спричинило його виїзд до України, що ставлять зазначені твердження під сумнів. Відповідач зазначив, що твердження заявника про загрозу застосування проти нього тортур, жорстокого, нелюдського, принижуючого гідність видів поводження або покарання, яка нібито надійшла від правоохоронних органів РТ, враховуючи інформацію по країні походження, дозволяють зробити висновок про безпідставність такого твердження.

Суд зазначає, що Державна міграційна служба України при прийнятті оскарженого рішення не перевірила описаних обставин і документів.

Разом з тим, гідно з відомостями Міністерства закордонних справ України Верховний суд Таджикистану рішенням від 29.09.2015 року заборонив ПІВТ та визнав її екстремістською та терористичною організацією. З того часу десятки активістів і членів ПІВТ були засуджені на десятки років ув`язнення. При цьому, що у Таджикистані переслідуються не лише члени ПІВТ, але й родичі членів партії. Крім того, у 2015 році Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловило стурбованість зростаючою загрозою порушення прав людини у Таджикистані та масовими арештами керівників ПІВТ.

При цьому, позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, усі важливі факти, що були в його розпорядженні, надані відповідачу, твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою. При цьому, позивач подав свою заяву про міжнародний захист, як тільки дізнався про можливість подання такої заяви в Україні.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем не проаналізовано інформацію щодо ситуації у Таджикистані та не прийнято до уваги вищезазначені позиції з приводу біженців міжнародної спільноти, отже, проведений аналіз фактів щодо ОСОБА_1 , можливості його переслідування, інформації щодо країни походження та можливості повернення позивача до Таджикистану є неповним та необ`єктивним.

Крім того, суд зазначає, що приймаючи оскаржуване рішення відповідач Державна міграційна служба України дійшов передчасного висновку про відсутність встановлених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29) .

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Враховуючи наведені вище обставини та норми законодавства, суд вважає, що приймаючи оскаржене рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.06.2019 року №247-19, Державна міграційна служба України не надала належної оцінки зазначеним позивачем обставинам та наданим доказам, не проаналізувала належним чином повідомлену заявником інформацію, а також не здійснила дій у межах своїх повноважень щодо перевірки фактів, викладених позивачем, а тому оскаржене рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Також суд враховує, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Приписами ч. 1 ст. 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Враховуючи вищезазначене суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 5-10, 72, 73, 74, 77, 139, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул.Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.06.2019 року №247-19.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 22.06.2020.

Суддя В.В. Єгупенко