Рішення № 89892167, 16.06.2020, Слов'янський міськрайонний суд Донецької області

Номер провадження 2/243/16/2020

Номер справи 243/11763/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«16» червня 2020 року Слов`янський міськрайонний суд Донецької області в складі:

Головуючого - судді Хаустової Т.А.,

за участю :

- секретаря судового засідання – Кобець О.М.,

- представника відповідача – Держави України в особі Кабінету Міністрів України – Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків) - Богданова Р.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі №19 Слов`янського міськрайонного суду Донецької області, в режимі відеоконференції, цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Російська федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулася до Слов`янського міськрайонного суду Донецької області із позовною заявою до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції.

Ухвалою Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 31 січня 2018 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, було залучено Російську Федерацію в особі Уряду Російської Федерації.

ОСОБА_2 обґрунтувала свої позовні вимоги тим, що вона є власником жилого будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 24 грудня 2003 року.

Вона постійно проживала у даному будинку станом на дату обстрілу.

03 вересня 2014 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції належне їй житло було знищено, що підтверджується Актом обстеження жилого фонду №65 від 25 червня 2015 року. Причиною руйнування згідно зазначеного Акту є пряме влучення бойового снаряду під час бойових дій в м. Дебальцеве Донецької області.

Протягом проміжку часу з моменту скоєння терористичного акту до теперішнього часу вона, та її син ОСОБА_3 , постійно звертались до правоохоронних органів з метою проведення належного досудового розслідування вчиненого злочину.

Тільки листом від 14 листопада 2017 року ТУ СБУ в Донецькій та Луганській областях за №56/13-6196нт Позивачу був надісланий Витяг з ЄРДР по кримінальному провадженню № 12014050150001671, відповідно до якого досудове розслідування за фактом зруйнування її жилого будинку проводиться СВ УСБУ в Донецькій області, правова кваліфікація вчиненого злочину за ч.2 ст. 258 КК України.

08 червня 2017 року її син звернувся на Урядову телефонну «гарячу лінію» з питання щодо можливості отримання компенсації за зруйнований під час проведення антитерористичної операції жилий будинок.

Листом від 05 липня 2017 року № Г-21ГЛ Департамент житлово-комунального господарства Донецької Облдержадміністрації повідомив про те, що питання відшкодування збитків за зруйноване житло приватної власності на законодавчому рівні не врегульовано.

14 липня 2017 року вона письмово звернулася до Донецької обласної державної адміністрації з заявою на отримання компенсації за зруйноване житло і згодою передати своє зруйноване майно відповідно до законодавства. Однак їй було відмовлено у виплаті компенсації, що підтверджується листом Донецької обласної ВЦА від 31 липня 2017 року № Г-01563- 17/03-11.2.

Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини, відповідно до частини 8 ст. 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження квартири терористичним актом, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму ст. 86 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із статтею Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

29 січня 2018 року ОСОБА_2 збільшила розмір позовних вимог та зазначила, що Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 (надалі Наказ № 291) затверджено та рекомендовано до застосування показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України. Відповідно до зазначеного Наказу № 291 вартість 1 м2 загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), зокрема, складає 11 310 грн.

Враховуючи, що згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом та Технічного паспорту від 11 грудня 2006 року площа її будинку 63,20 кв.м., ціна позову повинна складати 714 792 грн. (ціна позову = 63,20 х 11310 = 714 792 грн.).

Тому, з урахуванням збільшення розміру позовних вимог просить суд відшкодувати їй - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді зруйнування жилого будинку, розташованого за АДРЕСА_1 , в сумі 714792 грн. шляхом стягнення з Державної казначейської служби України.

У судове засідання позивач ОСОБА_2 та її представник - адвокат Шкрамада С.А., який діє на підставі Ордеру на надання правової допомоги, серія ДН № 085288 від 27 лютого 2020 року (т.2 а.с. 2) не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. 19 травня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Шкрамада С.А. до суду надав Заяву про розгляд справи у його відсутності та у відсутності позивача ОСОБА_2 , позовні вимоги підтримав повністю, просив суд їх задовольнити (т.2 а.с. 40).

В судовому засіданні представник відповідача – Держави України в особі Кабінету Міністрів України – Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків) - Богданов Р.К., позовні вимоги ОСОБА_2 не визнав та просив суд відмовити у їх задоволенні.

У наданому до суду Відзиві на позовну заяву представник відповідача – Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України – Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків) - Богданов Р.К, зазначив, що не визнає вимоги ОСОБА_2 , та вважає, що Кабінет Міністрів України не є належним представником держави у даній справі.

Згідно статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

Згідно частини 4 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України державу представляють відповідні органи державної влади у межах їх компетенції через свого представника.

Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги до Кабінету Міністрів України, як представнику ОСОБА_4 , посилається на положення статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а саме: «Організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюється Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції»

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України». Відповідно до норм вказаного закону, відшкодування шкоди, завданої терористичним актом тощо, не відносяться до повноважень Кабінету Міністрів України.

Правовою підставою для позовних вимог Позивача є положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», згідно яких відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.

Відповідно до частини першої статті 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Кабінет Міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів.

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно до пункту 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України та затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Пунктом 1 частини 2 статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: за бюджетними призначеннями визначеними законом про Державний бюджет України, - установи уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний суд України, Верховний суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи безпосередньо визначені Конституцією України в особі їх керівників.

Згідно з положеннями п. п. 1.1, 1.3 п.1, п. п. 2.1 п. 2 Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 22.06.2012 року за № 758, цей Порядок застосовується для розпорядників бюджетних коштів відповідно до Бюджетного кодексу України, яким встановлені бюджетні призначення, Законом «Про Державний Бюджет України», а отже бюджетні рахунки в органах казначейства відкриваються тільки для розпорядників бюджетних коштів.

Відповідно до положень п. 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845, виконання рішень судів про стягнення збитків з держави (державного бюджету) реалізує відповідний орган державної влади, який згідно з положеннями Бюджетного кодексу України є розпорядником тих бюджетних коштів, стягнення яких передбачено судовим рішенням.

Отже, коли Позивач у своєму позові вимагає відшкодувати шкоду, заподіяну терористичним актом, за рахунок коштів Державного бюджету і спрямує свою вимогу саме до Кабінету Міністрів України, як представника держави, то така вимога суперечить вказаним вище положенням бюджетного законодавства.

Таким чином, відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Бюджетного кодексу України, інших нормативно-правових актів України Кабінет Міністрів України не є належним представником держави у цій справі, а отже позовні вимоги до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України не відповідають положенням ст. 170 Цивільного кодексу України, ч. 4 ст. 58 Цивільного процесуального кодексу України.

Також зазначає, що позивач не надав жодного належного доказу пошкодження житлового будинку АДРЕСА_1 саме від терористичного акту. Таким доказом не може бути Акт обстеження жилого фонду № 65 що складався 25 червня 2015 року в результаті прямого влучення снаряду, на який посилається ОСОБА_2 .

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 05 травня 2015 року № 428-р Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України № 1085-р, «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та переліку населених пунктів що розташовані на лінії зіткнення», місто Дебальцеве Донецької області відноситься до міст, на території яких органи державної влади не здійснюють свої повноваження. Таким чином, Акт обстеження жилого фонду № 65 складений 25.06.2015 року на непідконтрольній території особами, які не мають на то повноважень не може мати ніякої юридичної сили.

Здійснення терористичного акту є кримінальним правопорушенням, відповідальність за яке передбачена Кримінальним кодексом України, а злочинність діяння, кваліфікація кримінального правопорушення встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України.

Згідно вимог статті 214 Кримінального процесуального кодексу України кримінальні правопорушення підлягають розслідуванню, а відомості щодо кримінального правопорушення вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористичний акт визначено, як злочинне діяння у формі застосування зброї вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України.

Відповідно до положень статті 30 Кримінального процесуального кодексу України у кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами передбаченими цим Кодексом.

Позивач, не надав до суду доказів або посилання про наявність вироку в кримінальній справі, який набрав законної сили.

Таким чином, оскільки терористичний акт є злочинне та каране діяння на підставі ст. 258 Кримінального кодексу України, наявність якого визначається лише обвинувальним вироком суду у кримінальній справі, то обов`язковою умовою застосування положень ст. 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» є наявність обвинувального вироку суду, який набув чинності, бо без визначення наявності злочину, передбаченого ст. 258 Кримінального кодексу України, у встановлений Кримінальний процесуальним кодексом України порядок, підстав для проведення відшкодування шкоди, завданої терористичним актом Позивачу немає.

При цьому Позивач посилається на те, що стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає наступне стягнення суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, тобто після відшкодування шкоди потерпілому, у разі встановлення осіб, якими заподіяно шкоду, держава може стягнути суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом».

Нормативними приписами стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, натомість цей закон не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам в результаті проведення антитерористичної операції, яка спрямована на припинення терористичної діяльності, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто протидія терористичному акту.

Позивач посилається лише на той факт, що розслідування кримінального правопорушення щодо пошкодження будинку, який їй належить здійснює слідчій відділ УСБ України в Донецькій області, про що надає Витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань від 08 червня 2017 року за №22017050000000196.

Пункт 10 статті 3 Кримінального процесуального кодексу України визначає, що досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Отже, на стадії досудового слідства законодавство виключає визнання доведеними обставини кримінального правопорушення, а навіть допускає можливість закриття кримінального провадження.

Наголошує, що сам факт проведення досудового слідства щодо кримінального правопорушення за пошкодження будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , свідчить про необґрунтованість та недоведеність твердження, що руйнування вказаного будинку є наслідком здійснення терористичного акту, тому вважає, що обставини справи свідчать про відсутність підстав для стягнення з відповідача майнової шкоди на підставі положень ст. 1177 Цивільного кодексу України, оскільки обов`язковою умовою застосування цієї норми є наявність Вироку суду в кримінальній справі або Постанови суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили.

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилається на положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», яка передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, а також на положення Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої громадяни України мають право на соціальний захист та відшкодування відповідно до законодавства шкоди, заподіяної їхньому життю, здоров`ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій або проведення робіт із запобігання та ліквідації наслідків.

Таким чином ОСОБА_2 не може дати оцінку в наслідок яких саме обставин пошкоджено її майно (терористичного акту (злочину), антитерористичної операції чи надзвичайної ситуації).

Тобто позовна заява містить одночасно декілька підстав, якими обґрунтовуються позовні вимоги, зокрема, позивач вказує на завдання збитків внаслідок проведення антитерористичної операції, а також на те, що майнова шкода завдана терористичним актом та внаслідок злочину. Проте, вказані підстави відшкодування збитків є різними і самостійними підставами позову, вирішення яких регулюється різними нормами матеріального права та відповідно підлягають доказуванню на підставі різних фактичних даних.

Обґрунтовуючи свою правову позицію Позивач фактично ототожнює поняття «терористичний акт», «антитерористична операція» та «надзвичайна ситуація», які слід чітко розмежовувати.

Статтею 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначені наступні поняття:

-терористичний акт - злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України;

-антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

З наведеного вбачається, що ці поняття не є тотожними, є різними за змістом та значенням.

Зокрема, статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Отже, нормативними приписами стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, натомість цей закон не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам в результаті проведення антитерористичної операції, яка спрямована на припинення терористичної діяльності, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто протидія терористичному акту.

Таким чином, Позивачем обрано не належний спосіб захисту своїх майнових прав та інтересів.

Статтею 5 Кодексу цивільного захисту України визначено, що надзвичайні ситуації класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.

Статтею 17 Кодексу цивільного захисту України визначено, що центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту видає експертні висновки про рівень надзвичайної ситуації, веде їх облік; проводить експертизи надзвичайних ситуацій та визначає їх рівні.

Пунктом 1 Положення про Державну службу України з надзвичайних ситуацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 № 1052 вказано, що центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності є Державна служба України з надзвичайних ситуацій.

Відповідно до п. п. 11 п. 4 вказаного Положення Державна служба України з надзвичайних ситуацій видає експертні висновки про рівень надзвичайної ситуації, веде їх облік.

Тому тільки інформація від Державної служби України з надзвичайних ситуацій про наявність (або відсутність) виникнення надзвичайної ситуації 03 вересня 2014 року та 09 вересня 2014 року під час проведення антитерористичної операції у м. Дебальцеве Донецької області.

Положення статті 86 Кодексу цивільного захисту України визначають обов`язок по наданню соціальної та матеріальної допомоги особам, що постраждали внаслідок катастроф, аварій, пожеж, стихійного лиха, епідемії, епізоотії, епіфітотії тощо.

Якщо норми Цивільного кодексу України та Закону України «Про боротьбу з тероризмом» встановлюють зобов`язання по відшкодуванню шкоди державою, яка бере на себе обов`язок в цивільно-правових відносинах, то положеннями Кодексу цивільного захисту України встановлений обов`язок держави по наданню потерпілим соціальної допомоги.

Суб`єктом надання потерпілим соціальної допомоги, зокрема відновлення житла є місцеві державні адміністрації чи органи місцевого самоврядуванні, а не держава.

Вказане свідчить, що положення статті 86 Кодексу цивільного захисту України до правових відносин, які виникли за обставин даної справи не підлягають застосуванню.

До розміру матеріальної шкоди, заподіяної злочином відноситься пряма шкода - реальні збитки, які відповідно до пункту 1 частини 1 статті 22 Цивільного кодексу України становлять собою втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Згідно статті 1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Позивач заходів щодо визначення реальної вартості втраченого майна або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженого будинку не прийняв, рахуючи розмір завданої шкоди на свій власний розсуд.

Вважає, що показник опосередкованої вартості житла не є розміром збитку і не визначає розміру причиненої шкоди постраждалому від надзвичайної ситуації чи від терористичного акту.

Показник опосередкованої вартості спорудження житла, відповідно до наказу Держбуду України від 27.09.2005 № 174 - це вартість будівництва в розрахунку на один квадратний метр загальної площі квартир будинку, визначений на підставі вартості будівництва об`єкта-представника.

Показники застосовуються при визначенні у поточному періоді обсягів державних інвестицій, що спрямовуються на будівництво житла для громадян, які потребують поліпшення житлових умов та державної підтримки відповідно до законодавчих актів України, визначенні розміру пайової участі державних інвестицій у спорудженні житла для таких громадян, а також розміру пільгових кредитів, що надаються відповідно до законодавства окремим категоріям громадян із зазначеною метою.

Вартість втраченого майна може визначити тільки атестований судовий експерт який проаналізує стан конструкцій та елементи будівлі, можливість їх відновлення, визначить об`єми та вартість відновлюваних робіт з урахуванням матеріалів, з яких був побудований будинок, року побудови, його останньої оцінки з урахуванням державних будівельних норм, враховують заходи щодо забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя та пожежної безпеки мешканців усіх категорій житла. Проведення незалежної оцінки майна є обов`язковим.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 13.04.2014, введеного в дію Указом Президента України від 14.04.2014 №405/2014, суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення антитерористичної операції.

Проведення АТО спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки всього населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку у східних регіонах України.

У зв`язку з цим суб`єктами боротьби з тероризмом вживаються активні заходи з проведення АТО, яка здійснюється у чіткій відповідності до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та з дотриманням вимог законодавства України.

Просить суд відмовити у задоволенні вимог позивача ОСОБА_2 в повному обсязі (т.1 а.с. 92-103).

У судове засідання представник відповідача Державної казначейської служби України - Смирнов О.В., який діє на підставі Довіреності (т.1 а.с.249) не з`явився, 28 лютого 2020 року до суду надав Заяву про розгляд справи у його відсутності (т. 1 а.с. 248).

У наданому до суду Відзиві на позовну заяву представник відповідача Державної казначейської служби України - Смирнов О.В. вказав, що заперечує проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2 з тих підстав, що статтею 43 Бюджетного Кодексу України зазначено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України. Пунктом 13 частини 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України, визначено, що видатки бюджету - кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. Відповідно до положень частини 2 ст. 2 Цивільного кодексу України - учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права, стаття 167 - Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, стаття 174 - Держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення, частина 2 статті 176 - юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов`язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

Згідно з Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, відповідно до якого - Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів, Казначейство є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в Казначействі і банках. Таким чином, Казначейство не є розпорядником коштів державного бюджету, визначених бюджетною програмою на виконання судових рішень, які знаходяться на єдиному казначейському рахунку. Кошторисом Казначейства не передбачено бюджетні асигнування (які перераховуються на рахунки ДКСУ) на виконання судових рішень.

Отже відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом шляхом стягнення з Державної казначейської служби України є неможливим.

Крім того Позивачем не надано доказів, якими можливо підтвердити відсутність отримання такого відшкодування (повного або часткового) державними органами за період останнього звернення до Донецької обласної військово-цивільної адміністрації, іншими державними та не державними організаціями, благодійними фондами тощо.

Вважає, що наведені позивачем обставини та правові підстави суперечать положенням Бюджетного кодексу України, тому просить суд відмовити у задоволенні вимог позивача в повному обсязі (т.1 а.с.48-49).

У судове засідання представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Російська федерація в особі Уряду Російської Федерації, не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, з Заявами про розгляд справи у відсутності представника або про відкладення розгляду справи, до суду не звертався.

Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Російська федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції підлягають задоволенню з наступних підстав.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Руїз Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994, Заява № 18390/91 вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Згідно з вимогами ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод, інтересів.

У відповідності до п. п. 10,11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року « Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» «Конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процесу перед законом і судом ( ст. 129 Конституції) зобов`язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявлення клопотань та здійснення інших процесуальних прав. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з поданих сторонами доказів.

Гарантоване право кожного подати будь-який позов до суду, що стосується його цивільних прав і обов`язків, передбачений пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте, право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому, що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку Держави.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 10 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Суд на підставі ст.ст. 10, 11, 27, 60 ЦПК України розглядає справу у межах заявлених позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами. Особа, яка бере участь у справі, зобов`язана надати усі наявні у неї докази та довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких виник спір.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази надаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Зокрема, право на справедливий суд (стаття 6), право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла (стаття 8).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Проте, якщо мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, застосуванню підлягають саме спеціальні правові норми.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці данні встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів.

Стаття 58 ЦПК України передбачає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію.

Територія проведення антитерористичної операції охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. У перелік зазначених населених пунктів включено також м. Дебальцеве Донецької області.

В судовому засіданні встановлено та підтверджено Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 15100763 від 03 липня 2007 року, що позивачу ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право на спадщину належить будинок АДРЕСА_1 (а.с. 16,17,18).

З Технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , складеного 11 грудня 2006 року Комунальним підприємством «Єнакієвське міжміське Бюро технічної інвентаризації», вбачається, що відповідно до Експлікації, на земельній ділянці АДРЕСА_1 , розташовані: житловий будинок, загальною площею 63,2 кв.м, а також господарські будови та споруди: сарай, кухня, гараж, сарай, вбиральня, душ, водопровід, замощення, паркан (а.с. 19-21).

03 вересня 2014 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції належне ОСОБА_2 житло було знищено, що підтверджується Актом обстеження жилого фонду №65 від 25 червня 2015 року та фотознімками долученими до Акту, з яких вбачається, що будинок ОСОБА_2 повністю зруйновано. Причиною руйнування згідно зазначеного Акту є пряме влучення бойового снаряду під час бойових дій в м. Дебальцеве (а.с. 24, 25).

17 липня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Донецької державної адміністрації з Заявою про надання їй грошової компенсації за її зруйноване майно, внаслідок артилерійського обстрілу 03 вересня 2014 року за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі передбаченому ч.10 ст.86 Кодексу цивільного захисту України протягом 30 днів з моменту отримання цієї заяви. Також просила повідомити їй в якому порядку і кому саме вона може передати зруйноване житло (а.с.35).

За фактом руйнування будинку 08 червня 2017 року порушено кримінальне провадження № 12014050150001671 за ознаками вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 258 КК України. Результатів розслідування немає (а.с.31-33).

З Акту про пожежу від 19 вересня 2014 року, складеного комісією у складі: начальник караулу ГПСИ-66, ГПСО -23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області, старший лейтенант служби цивільного захисту Агафонов С.А., інспектор Відділу по запобіганню НС ГПСО-23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області лейтенант служби цивільного захисту ОСОБА_5 О.Б., вбачається, що даний Акт складено у присутності ОСОБА_3 , в тому, що 03 вересня 2014 року, о 20 годині 30 хвилин в будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 , виникла пожежа. Сповіщення про пожежу надійшло 03 вересня 2014 року. Пожежні підрозділи не приймали участь у ліквідуванні пожежі будинку. Джерело запалювання літньої кухні та будинку вибух в результаті падіння боєприпасу реактивної системи залпового вогню (а.с. 26 ).

З Акту про пожежу від 19 вересня 2014 року, складеного комісією у складі: начальник караулу ГПСИ-66, ГПСО -23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області, старший лейтенант служби цивільного захисту Агафонов С.А., інспектор Відділу по запобіганню НС ГПСО-23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області лейтенант служби цивільного захисту ОСОБА_5 О.Б., вбачається, що даний Акт складено у присутності ОСОБА_3 , в тому, що 09 вересня 2014 року о 23 годині 30 хвилин, в будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 , виникла пожежа в коридорі. Сповіщення про пожежу надійшло 09 вересня 2014 року о 23 годині 24 хвилин. Пожежні підрозділи приймали участь у ліквідуванні пожежі та о 06 годині 05 хвилин 10 вересня 2014 року пожежу ліквідовано. В результаті пожежі повністю знищено житловий будинок, особисті речі, побутова техніка, меблі. Джерело запалювання літньої кухні та будинку - підпал будинку (а.с. 27).

Суд не погоджується з твердженнями представника відповідача ОСОБА_6 в тій частині, що Акти про пожежу від 19 вересня 2014 року, складені комісією у складі: начальник караулу ГПСИ-66, ГПСО -23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області старший лейтенант служби цивільного захисту Агафонов С.А., інспектор Відділу по запобіганню НС ГПСО-23, ГУ ГСЧС України в Донецькій області лейтенант служби цивільного захисту Шабанов О.Б., а також Акт обстеження жилого фонду №65 від 25 червня 2015 року та фотознімки, долучені до Акту, з яких вбачається, що будинок ОСОБА_2 повністю зруйновано. Причиною руйнування згідно зазначеного Акту є пряме влучення бойового снаряду під час бойових дій в м. Дебальцеве, не можуть бути прийняті судом до уваги, є неналежними доказами, оскільки складені на непідконтрольній Україні території та неуповноваженими особами, з наступних підстав.

Згідно до вимог ч.1 ст. 76 ЦПК України «Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи».

Як передбачено ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За загальним принципом доказування та подання доказів, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази, які заявник повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається, як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановить наявність або відсутність підстав для задоволення заяви чи відмови у її задоволенні,- повинні бути виключно належними та допустимими.

Зокрема, належними відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Допустимими за змістом частини першої цієї статті є докази, одержані в порядку, встановленому законом.

Даючи оцінку допустимості таких доказів, як документи, що видані органами та установами на тимчасово окупованій території України, слід керуватись положенням частини другої статті 19 Конституції України, якою передбачено. що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», норми якого стосуються тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, передбачено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Разом із тим, під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах необхідно брати до уваги практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до українського законодавства має застосовуватись судами при розгляді справ як джерело права. Так, під час розгляду згаданої категорії справ необхідно враховувати і висновки Європейського суду з прав людини у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v Turkey». «Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. the Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), Європейський суд з прав людини наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.

Такий висновок Європейського суду з прав людини слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.

Враховуючи наведену практику Європейського суду з прав людини, а також ключове значення для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду у такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог статей 78, 81 ЦПК України щодо повного і всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.

Таким чином, документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв`язку під час розгляду справ.

Суд не приймає, як належний доказ, Акт обстеження житлового фонду № 65 від 25 червня 2015 року з фотознімками, а також Акти про пожежу від 19 вересня 2020 року, що видані в м. Дебальцеве Донецької області, оскільки адміністративних та правоохоронних органів, які б діяли на території м. Дебальцеве Донецької області, підконтрольних Україні на теперішній час немає. А згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207- VII будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами та/або особами є недійсним і не створює правових наслідків.

Відповідно до ст. 229 ЦПК України, суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Як передбачено ч.1 ст. 235 ЦПК України, письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні.

Крім того, в п. п. 23, 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільно-процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року №2, Пленум Верховного Суду України звернув увагу на наступне: «розглядаючи справи, судам слід неухильно виконувати вимоги статей 58,59 ЦПК України про належність і допустимість доказів…», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів ( статті 58,59 ЦПК) в порядку, передбаченому статтями 185,187,189 ЦПК України».

На підставі вищевикладеного, суд приймає до уваги ті фактичні обставини - письмову інформацію, яка викладена в Акті обстеження житлового фонду № 65 від 25 червня 2015 року з фотознімками, а також в Актах про пожежу від 19 вересня 2020 року, що видані в м. Дебальцеве Донецької області, а саме, що належне ОСОБА_2 житло, а саме житловий будинок АДРЕСА_1 було знищено повністю внаслідок падіння боєприпасу реактивної системи залпового вогню, підпал будинку.

Термін «антитерористична операція» визначено в статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (в редакції Закону № 1313-VII від 05.06.2014 року), згідно якої антитерористична операція - це комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності.

Район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція.

Згідно ст. 1 зазначеного Закону терористична діяльність - це діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування та інше сприяння тероризму (у редакції Закону України від 18.05.2010 р. № 2258-VI).

Терористичний акт - це злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки в тому числі осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення, період проведення антитерористичної операції - це час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Наказом Першого заступника Голови Служби безпеки України - керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 7 жовтня 2014 року № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» визначено такі райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення, зокрема, Донецька область - з 07 квітня 2014 року. На теперішній час рішення про завершення проведення антитерористичної операції на території Донецької області не прийнято.

Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 02 грудня 2015 року, яким затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, місто Дебальцеве Донецької області, в якому був розташований будинок позивача, належить до населених пунктів, в яких здійснювалася антитерористична операція.

Згідно ст. 4 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Суб`єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю; Міністерство внутрішніх справ України; Національна поліція; Міністерство оборони України; центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань; Управління державної охорони України.

Є загальновідомим фактом, що в період проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об`єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористичний акт - злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 КК України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258 - 260, 443, 444, а також іншими статтями КК України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до КК України.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особа, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

ОСОБА_2 звернулася до суду, обґрунтовуючи позов, зокрема й тим, що не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке позивачка, на її думку, має право згідно з законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

При цьому позивачка зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Протягом тривалого часу не проведено належного розслідування випадку завдання їй у порушеному за частиною першою статті 258 КК України кримінальному провадженні.

Суд виходить із того, що посилання позивачки, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного житла станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначала, що держава винна у пошкодженні їй майна 714792,00 грн. (а.с. 60).

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджене у період проведення антитерористичної операції житло.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачці на праві власності житла, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом з тим позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житла у розмірі реальної вартості житла.

Також позивачка, по суті, посилалася на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та не відновлення житла; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Зазначені доводи ОСОБА_2 суд вважає доведеними та обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19 та Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 04 березня 2020 року у справі 646/5063/17-ц, провадження № 61-36595 св 18.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому суд виходить з того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 714792,00 грн., виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та не відновлення житла; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 10, 11, 74, 77, 79, 88, 209, 212, 214-215, 218, 224-227 ЦПК України, ст. ст. 41, 55, 129 Конституції України, ст. ст. 22, 319, 321, 346, 347, 1177 ЦК України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, статті 1 Закону України від 20.03.2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом», суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Російська федерація в особі Уряду Російської Федерації, про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції - задовольнити.

Відшкодувати ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальну шкоду, заподіяну терористичним актом в сумі 714792,00 грн. (сімсот чотирнадцять тисяч сімсот дев`яносто дві грн. 00 коп.) шляхом стягнення з Єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Відповідно до п. 3 розділу XII "Прикінцеві положення» ЦПК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 49, 83, 84, 170, 178, 179, 180, 181, 185, 210, 222, 253, 275, 284, 325, 354, 357, 360, 371, 390, 393, 395, 398, 407, 424 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, подання заяви про перегляд заочного рішення, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, заяви про скасування судового наказу, розгляду справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Рішення прийнято, складено і підписано в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

Повне судове рішення складено 18 червня 2020 року.

Головуючий:

Суддя Слов`янського

міськрайонного суду Т.А. Хаустова