Рішення № 89885151, 17.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

17 червня 2020 року справа №826/16422/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомГромадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )доДержавної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України)третя особаУправління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі по тексту - третя особа, Управління ДМС у Волинській області)про1) визнання протиправним рішення відповідача від 15 червня 2018 року №205-18 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребую додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавстваВ С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, оскільки він є громадянином Ірану та перебуває в Україні, у зв`язку із тим, що змушений шукати захист через зміну релігії та страх за своє життя і своєї сім`ї; позивач дійсно має об`єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров`я через його релігійні переконання, а саме зміну релігії з ісламу на християнство, а також систематичне порушення прав людини в Ірані.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 жовтня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/16422/18 та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 лютого 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив про правомірність оскаржуваного рішення та про відсутність підстав для надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки позивач не шукав притулку, а використав Україну, як транзитну державу, для виїзду до країн Європейського Союзу, чим порушив статтю 7 Закону України "Про основи національної безпеки України".

Третя особа письмових пояснень з приводу заявлених позовних вимог до суду не надала.

У судове засідання 22 квітня 2019 року позивач або його представник не прибули, представник відповідачів проти позову заперечив, представник третьої особи до суду не прибув; суд ухвалив перейти до розгляду справи у спрощеному провадженні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 червня 2020 року позивачу поновлено строк звернення до суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Відповідно до повідомлення Управління ДМС у Волинській області від 26 червня 2018 року №16 позивача або особою, яка потребує додаткового захисту, повідомлено, що на підставі рішення ДМС України від 15 червня 2018 року №205-18 відмовлено у визнанні біженцем.

Суд встановив, що рішенням ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15 червня 2018 року №205-18 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем, у зв`язку із відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", на підставі письмово висновку Управління ДМС у Волинській області.

Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За визначенням пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Таким чином, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Наявні у справі докази свідчать, що оскаржуване рішення прийнято на підставі висновку Управління ДМС у Волинській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 травня 2018 року справа№2018LT0004.

Згідно із вказаним висновком встановлені наступні обставини: ОСОБА_1 в Ірані, за національністю іранець, сповідує християнство (католицизм), освіта вища, одружений, має двох дітей, володіє фарсі та арабською мовами; у заявника наявний паспорт громадянина Ісламської Республіки Іран, виданий 07 листопада 2012 року; згідно рішення Личаківського районного суду міста Львова від 10 січня 2018 року №463/171/18 ОСОБА_1 вчинив незаконне перетинання державного кордону із України в Республіку Польща на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби "Грушів", на напрямку 579-580 прикордонних знаків, внаслідок чого, 06 січня 2018 року був затриманий представниками Прикордонної варти Республіки Польща. 08 січня 2018 року громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 переданий на територію України на підставі статей 3, 5 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством "Про реадмісію осіб"; 10 січня 2018 року Яворівським районним судом Львівської області громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2041 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу; очевидно, що заявник не намагався у встановленому порядку іммігрувати до обраної країни на постійне місце проживання або тимчасово виїхати на визначений термін, не завдавши шкоди національним інтересам України; до Управління ДМС у Волинській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник звернувся лише після поміщення до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України з метою примусового видворення за межі території України; відповідно, зроблено висновок, що позивач не шукав притулку в Україні, а використав Україну, як транзитну державу, для виїзду до країн Європейського Союзу, чим порушив статтю 7 Закону України "Про основи національної безпеки України"; заявник не надав документів, що могли б підтвердити інформацію про обґрунтовані побоювання повернутися до Ірану внаслідок загрози його життю та здоров`ю з боку державних органів країни походження.

Наявні у справі докази підтверджують, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданій до Управління ДМС у Волинській області, ОСОБА_1 зазначив, що причиною у наданні статусу біженця є зміна релігії з іслам на християнство; і що він виїхав до України, щоб потім поїхати до Німеччини; його дуже непокоїв страх втратити своїх дітей, зважаючи на жорстокість влади Ірану до них.

При цьому у протоколі співбесіди 22 лютого 2018 року позивач повідомив, що не зазнавав особисто погроз та побиття, та вказав, що хоче залишитись в Україні.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Разом із тим, суд звертає увагу на відсутність у справі доказів, які б свідчили про обґрунтовані та реальні побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження, у зв`язку зі зміною ним віросповідання.

Позивач також не надав будь-яких доказів, які б підтверджували здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало його безпечне проживання.

Крім того, суд звертає увагу, що рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 10 січня 2018 року №463/171/18 за позовом Львівського прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про примусове видворення іноземця за межі території України та його затримання, з метою забезпечення примусового видворення, яке набрало законної сили, вирішено примусово видворити громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 за межі території України та затримати його з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, на строк достатній для виконання судового рішення, але який не може перевищувати шість місяців, починаючи з часу фактичної передачі на територію України, а саме з 14 год. 00 хв. 08 січня 2018 року.

При цьому у вказаному рішенні Личаківській районний суд міста Львова встановив наступне:

"Представлені позивачем документи та пояснення відповідача свідчать про те, що реалізуючи свої права та свободи, відповідач міг встановленим порядком іммігрувати в Європейські країни, не завдавши шкоди національним інтересам України. Проте вибрав найбільш легкий та незаконний спосіб перетину кордону без належних на це документів.

Встановлені судом обставини, а саме відсутність у відповідача близьких родичів на території України, власного житла, постійного джерела існування, незаконний перетин ним державного кордону України в напрямку до країн Європейського Союзу свідчать про те, що останній порушив вимоги ст. ст. 4, 9, 16 згаданого вище Закону і відповідно до вимог ч. 1 ст. 30 цього ж Закону підлягає видворенню, оскільки є достатні та обґрунтовані підстави вважати, що останній ухилиться від самостійного та добровільного залишення території України, так як кошти на проїзд у нього відсутні, також і відсутні родинні зв`язки в Україні, і в подальшому, враховуючи його наміри потрапити до країн Європейського Союзу, може повторити спробу незаконного перетину державного кордону.".

Дослідивши наявні у справі докази та проаналізувавши викладені обставини, суд приходить до висновку, що у межах спірних правовідносин відсутні обставини, які можуть бути підставою для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на доклад по правам людини, однак, на переконання суду, загальна ситуація щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності ОСОБА_1 буде загрожувати небезпека, наприклад, у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Доводи позивача про те, що влада Ірану жорстоко ставиться до іранців, які змінюють релігію з ісламу на християнство, не приймаються судом до уваги, оскільки не підтверджуються належними доказами; у свою чергу будь-яких доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, які відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", до суду не надано.

У зв`язку з вищевикладеним Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15 червня 2018 року №205-18, є правомірним, а позовні вимоги - необґрунтованими.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, розподіл судових витрат не здійснюється.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 відмовити повністю.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код невідомий);

Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9; ідентифікаційний код 37508470);

Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (43000, м. Луцьк, вул. Винниченка, 11; ідентифікаційний код 37821586).

Суддя В.А. Кузьменко