Рішення № 89856921, 15.06.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№201/270/19

провадження 2/201/371/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем - Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору лізингу недійсним, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів і витрат,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 11 січня 2019 року звернувся до суду з позовом до відповідача ТОВ «Автокредит Плюс» визнання договору лізингу недійсним, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів і витрат, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником посилаються на те, що 03 грудня 2015 року уклав з відповідачем договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб «Gelly Maple SL» за 156 000 грн. і відповідач запевнив, що такий автомобіль є в наявності, позивач підписала договір і сплатив аванс і решту всіх необхідних сум всього184 003 грн. 47 коп.. Але потім позивач ретельніше вивчив підписаний договір лізингу і зрозумів, що відповідач діяв не добросовісно і фактично обманув його, не роз`яснивши всіх умов договору, не вказавши про додаткові умови і додатки до договору, не ознайомивши з специфікацією і графіком платежів та інш.. При укладанні договору фінансового лізингу він мав намір укласти угоду, яка б надавала йому можливість покращити його життя, а виявилося навпаки, дії відповідача були не добросовісні і не справедливі, порушуючими його права як споживача. Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом повернення відповідачем йому безпідставно набутих його коштів, визнання договору лізингу недійсним. Крім того, з вказаним автомобілем сталася ДТП і відповідач відмовився приймати участь у відшкодуванні шкоди. Позивач вважає вказаний договір недійсним, обставини укладання вказаного договору є сумнівними. Отже відповідач при укладанні вказаного договору лізингу діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані договору. На його звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим, порушені його права як споживача послуг. На подальші неодноразові звернення позивача до відповідача з питанням повернення йому вказаних коштів та повернення автомобіля отримано відмову. Виник спір, який в добровільному порядку не вирішено. Просив визнати недійсним договір фінансового лізингу, стягнути набуті відповідачем від нього кошти 123 622 грн. 81 коп. і витрати та зобов`язати відповідача прийняти автомобіль, предмет лізингу, назад від позивача, задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.

Представник відповідача ТОВ «Автокредит Плюс» в судове засідання не з`явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив; вказаним і матеріалами справи, в письмовому зверненні до суду і в відзиві на позов проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності представника вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що, як стверджує позивач, 03 грудня 2015 року ОСОБА_1 підписав заяву про приєднання до публічного договору № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу надану Товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс», таким чином уклав договір про надання фінансового лізингу. У бланку, вказаної вище заяви було зазначено, що публічний договір № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу розміщений на офіційному веб-сайті Компанії www.planetavto.com.ua , тобто сам договір для ознайомлення з ним позивачем йому наданий не був, а лише зазначено, що в разі потреби він може з ним ознайомитися за вказаною вище адресою на офіційному веб-сайті відповідача. 24 січня 2016 року позивач підписав специфікацію та акт приймання-передачі автомобіля (Додаток № 1) та отримав зазначений автомобіль.

Відповідно до підпункту 14.1.1. пункту 14 заяви про приєднання, за цим договором 24 січня 2016 року відповідач передав позивачу в лізинг автомобіль згідно із специфікацією, викладеною в додатку № 1, а саме: автомобіль Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , вартістю 156 000 гривень. У пункті 14.1.2. заяви про приєднання строк лізингу встановлений у 60 місяців з моменту підписання додатку 2, яким передбачено графік лізингових платежів.

Пунктом 14.1.3. заяви про приєднання передбачено, що лізингові платежі сплачуються щомісяця та включають платіж з відшкодування частини вартості предмету лізингу у розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не зазначено в публічному договорі; відсотки за користування предметом лізингу в розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не зазначено в публічному договорі; комісія за проведення щомісячного моніторингу предмету лізингу в розмірі згідно з додатком 2, якщо інше не передбачено в публічному договорі.

Пунктом 14.1.7 заяви про приєднання встановлено, що після прийняття відповідачем рішення про надання фінансового лізингу позивач вносить аванс у розмірі 56 200 грн. на транзитний рахунок, вказаний в п.14.1.5 Договору (№ НОМЕР_3 ). Згідно з пунктом 14.3. заяви про приєднання позивач щомісяця в період оплати сплачує відповідачу платіж в розмірі 3 880 грн. та відшкодовує відповідачу всі його витрати, пов`язані із виконанням договором, які виникли протягом місяця, який передує поточному місяцю.

Укладений сторонами договір про надання фінансового лізингу нотаріально не посвідчувався. Згідно Додатку № 2 до договору зазначено детальний розпис згідно графіку обов`язкових щомісячних лізінгових платежів, які складаються з відшкодування частини вартості предмету лізінгу, відсотків за користування предметом лізінгу (що складає 24% на рік), комісії за проведення щомісячного моніторингу предмету лізінгу. Договір виконувався сторонами. Зокрема, предмет лізингу був фактично переданий відповідачем позивачу, що підтверджується специфікацією та актом приймання-передачі (додаток № 1 до договору).

В період з 24 січня 2016 року по 20 грудня 2018 року позивачем сплачено відповідачу всього 184 003.47 грн на погашення лізінгових платежів. При цьому за вказаний період позивачем сплачено в рахунок вартості предмета лізінгу 95 265.25 грн., 37.26 грн. сплаченої пені, 9 888.05 грн на погашення комісії за проведення щомісячного моніторингу та 60 380.66 грн - на погашення процентів по договору. Відповідно до виписки від 20 грудня 2018 року наданої ПАТ «Приватбанк» по договору лізингу № NКООАІ0000117 від 03 грудня 2015 року, позивачем сплачено всього 184 003.47 грн на погашення лізінгових платежів з них: сплачено в рахунок вартості предмета лізингу 95 265.25 грн., сплачено пені 37.26, на погашення комісії за проведення щомісячного моніторингу, 9 888.05 грн., погашення процентів по договору 60 380.66 грн., всього 165 571.22 грн. Якщо від суми сплачених всього на погашення лізінгових платежів відняти суму платежів розподілених щодо видів платежів то отриману різницю сум позивач вважає прихованою комісією, яка не відображена в жодному документі (184 003.47 грн.-165 571.22=18432.25 грн.).

Як стверджує сторона позивача, якщо стороною у цьому договорі виступає фізична особа, то згідно з частиною другою статті 799 ЦК України договір підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню. Згідно зі статтею 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Отже, у зв`язку з недотриманням сторонами вимог щодо нотаріального посвідчення укладеного ними договору про надання фінансового лізингу цей договір є нікчемним, що дає підстави для застосування статті 216 ЦК України. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, й визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов`язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов`язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об`єкт лізингу, яким він користувався.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України).

Крім того, як слідує з додатку № 2 до договору фінансового лізингу № NK00A100000117 від 03.12.2015 року на позивача, як лізингоодержувача, відповідачем як лізингодавцем покладено обов`язок відшкодування частини вартості страхування предмету лізингу, а як видно з договору добровільного страхування наземного транспорту NKHOCPS-160W10A від 24 січня 2018 року, укладеного між ПрАТ СК «Інгосстрах» (страховик) та ТОВ «Автокредит Плюс» (страхувальник), що вигодонабувачем за договором є ТОВ «Автокредит Плюс». Тобто, відшкодування частини вартості страхування предмету лізингу не відноситься до предмету договору лізингу(ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

24 жовтня 2018 року біля 06 години 50 хвилин невстановленим автомобілем, було вчинено ДТП та пошкоджено автомобіль Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , тобто автомобіль переданий відповідачем позивачу у лізинг. Всі спроби позивача отримати, після настання страхового випадку, що зафіксовано у відповідності до законодавства України, необхідні кошти для ремонту автомобіля отриманого в лізинг, а ні від страхової компанії, а ні від відповідача були марними, внаслідок чого з 24 жовтня 2018 року і до цього часу не може користуватися зазначеним автомобілем. До підписання заяви про приєднання до публічного договору № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу та після підписання, позивач робив неодноразові спроби ознайомитися з самим договором фінансового лізингу NK00AI00000117 та його умовами, але відповідач ввівши в оману позивача посиланням на те, що зазначений договір лізингу існує в одному екземплярі, який знаходиться в центральному офісі відповідача, а ознайомитися можна на його офіційному веб-сайті.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Тобто, умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті З, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів». Частиною першою статті 15 Цивільного Кодексу України кожній особі гарантується право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного Кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу і способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі й визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Отже, позивач вважає, що з відповідача, при застосуванні двосторонньої реституції судом, підлягають стягненню на користь позивача грошові кошти в сумі 123622.81 гривня, що складається з: коштів сплачених в рахунок вартості предмета лізингу 95 265.25 грн., коштів сплачених в якості пені 37.26, коштів сплачених на погашення комісії за проведення щомісячного моніторингу, 9 888.05 грн. та виявленої сплаченої прихованої комісії в сумі 18432.25 грн.

При укладанні договору фінансового лізингу він мав намір укласти угоду, яка б надавала йому можливість покращити йому життя, а виявилося навпаки, дії відповідача були не добросовісні і не справедливі, порушуючими його права як споживача. Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом повернення відповідачем йому безпідставно набутих його коштів, визнання договору лізингу недійсним. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивача вважає дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим, порушені його права як споживача послуг. На подальші неодноразові звернення позивача до відповідача з питанням розірвання договору і повернення йому вказаних коштів отримано відмову. Посилаючись на те, що у зв`язку з не укладенням договору у відповідача не виникло право на отримання сплаченого ним адміністративного платежу, просив суд стягнути з відповідача на його користь безпідставно здобуте майно - вказані грошові кошти. Отже, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Стаття 638 ЦК України передбачає, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Як вбачається з матеріалів справи спір між сторонами виник з приводу законності набуття майна - грошових коштів в розмірі 123 622 грн. 81 коп.. Матеріалами підтверджено та не заперечувалося позивачем та його представником, стороною відповідача, що 03 грудня 2015 року ОСОБА_1 підписав заяву про приєднання до публічного договору № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу надану Товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс», таким чином уклав договір про надання фінансового лізингу. У бланку, вказаної вище заяви було зазначено, що публічний договір № NK00AI00000117 про надання фінансового лізингу розміщений на офіційному веб-сайті Компанії www. planetavto.com. ua. 24 січня 2016 року позивач підписав специфікацію та акт приймання-передачі автомобіля (Додаток № 1) та отримав зазначений автомобіль. Відповідно до підпункту 14.1.1. пункту 14 заяви про приєднання, за цим договором 24 січня 2016 року відповідач передав позивачу в лізинг автомобіль згідно із специфікацією, викладеною в додатку № 1, а саме: автомобіль Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , вартістю 156 000 гривень.

За своєю правовою природою договір фінансового лізингу є змішаним договором та містить елементи різних договорів, зокрема лізингу, оренди (найму), купівлі-продажу, поставки, й відносини, що виникають з договору фінансового лізингу регулюються положеннями ЦК України про лізинг, оренду (найм), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються Законом України «Про фінансовий лізинг».

Згідно ч. 1 ст. 806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Загальні підстави укладення договору встановлені ч.1 ст. 638 ЦК України, відповідно до якої, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов. Згідно із ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, підписавши договір фінансового лізингу без будь-яких зауважень чи застережень, позивач у справі добровільно погодився із його змістом, в тому числі з його умовами, визначивши, зокрема предмет лізингу - транспортний засіб марки Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 на певний строк дії договору, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов`язань сторонами за даним договором; строк лізингу, який починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акту його приймання-передачі та закінчується через 60 календарних місяців; зазначено розмір лізингових платежів на момент укладення договору та порядок щомісячної їх сплати. Крім того, сторонами підписано Додатки до договору, які є невід`ємною частиною договору, і в цьому додатку вказано і узгоджено сторонами інший транспортний засіб - Gelly Maple SL 2011 року випуску, седан/ліфтбек, номер кузову НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , з урахуванням його вартості і транспортних характеристик.

У спірному договорів фінансового лізингу зазначено, що підписання цього договору та додатків до нього є свідченням факту ознайомлення, розуміння сторонами та згоди сторін зі всіма визначеннями, умовами та змістом договору та додатків до нього. Що стосується Додатку № 3, яким визначається графік сплати лізингових платежів, то у відповідності до договору обов`язок з його підписання виникає у разі зміни вартості предмета лізингу. Підписати цей Додаток сторони зобов`язані до купівлі транспортного засобу. Отже сторони в момент укладення договору фінансового лізингу досягли згоди з усіх істотних його умов, в тому числі розміру та порядку сплати лізингових платежів, підстав та порядку підписання Додатку № 3 до договору, зафіксувавши свою згоду письмово та затвердивши її своїми підписами. Сама ж по собі відсутність укладеного між сторонами Додатку № 3 до договору на момент його укладення, за умови погодження сторонами всіх істотних його умов не створює жодних правових наслідків й не може бути підставою для визнання договору недійсним, неукладеним.

Таким чином, між сторонами наявні договірні відносини. Так, за змістом ч.1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а також зобов`язання є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11, ст. 509 ЦК України).

Згідно із ч.1 ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Відповідно до ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Публічний договір постійно знаходиться на офіційному веб сайті ТОВ «Автокредит Плюс» https://planetavto.ua/ ( https://planetavto.com.ua ). Підписуючи заяву про приєднання до публічного договору позивач ознайомився та погодився з його умовами. Твердження позивача, що він начебто, не знайшов публічний договір на веб-сайті https://planetavto.com.ua . не заслуговують на увагу, оскільки перешкоди в доступі на сайт відсутні, а використовуючи зазначену позицію позивач штучно створює собі зайві доводи в обґрунтування позовної заяви, чим вводить в оману суд.

У позовній заяві (з урахуванням уточнень) позивач ставить вимогу визнати договір фінансового лізингу № NK00AІ00000117 від 03 грудня 2015 року укладеного між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ТОВ «Автокредит Плюс» та застосувати наслідки нікчемного правочину, а саме стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 123 622.81 грн та зобов`язати відповідача прийняти від позивача предмет лізингу, посилаючись на недодержання вимоги щодо його нотаріального оформлення. З такими доводами позивача погодитися не можливо.

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Приписами ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір був укладений відповідно до Цивільного законодавства та ЗУ «Про фінансовий лізинг». Статтею 806 ЦК України, а також ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 16 грудня 1997 року № 723/97 передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Форма договору лізингу предметом якого виступає транспортний засіб визначається виходячи з загальних положень про найм (оренду), а загальні положення про найм викладені виключно в параграфі 1 глави 58 ЦК України. Застосування до фінансового лізингу норм, що регулюють окремі види найму (оренди), чинним законодавством не передбачено. Отже, вважати за обов`язкову умову нотаріального посвідчення договору лізингу транспортного засобу неможна, оскільки стаття 799, яка вимагає щоб «Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи нотаріально посвідчується», не відноситься до загальних положень про найм викладених в параграфі 1 глави 58 ЦК України. Отже питання обов`язковості, саме обов`язковості нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу транспортного засобу є не чіткими. Оскільки цивільним законодавством не передбачений прямий обов`язок нотаріально посвідчувати договір фінансового лізингу транспортного засобу, стороною якого є фізична особа, враховуючи презумпцію правомірності правочину приходимо до висновку, що укладений договір не можна вважати нікчемним відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Відповідно до п. 7 постанови № 9 Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом ст. 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію, як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 13 ЦПК України. Виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Складовою лізингового платежу за договором є плата за користування предметом лізингу, яка за своєю правовою природою є платою за користування наймачем (позивачем) майном, переданого в лізинг. Додаток № 2 до договору лізингу № NK00А100000117 від 03 грудня 2015 року містить розділ «відсотки за користуванням предметом лізингу», тобто позивач та відповідач погодили плату за користуванням автомобіля. Як вбачається з довідки, щодо розрахунку собівартості послуг з користування автомобілем Win-code НОМЕР_1 за 41 місяць (з 01 лютого 2016 року по 01 червня 2019 року) за користування автомобілем ОСОБА_1 мав сплатити на користь ТОВ «Автокредит Плюс» 66 475.24 грн.. Загальна сума грошових коштів за користування автомобілем, вираховується шляхом складання щомісячних платежів за користування, які зазначені в розділі «Плата за користування предметом лізингу». Отже, враховуючи те, що лізинговий платіж включає в себе плату за користування предметом лізинг, тому у разі застосування реституції, необхідно стягнути з відповідача грошові кошти сплачені за недійсним договором, але за виключенням 66 475.24 грн., які є платою за користуванням наймачем майном.

Правова позиція, щодо неможливості стягнення з лізингодавця коштів сплачених лізингоодержувачем за користування предметом лізингу, викладена: в постанові Верховного суду від 03 жовтня 2018 року по справі № 288/383/15-ц, а саме:

«За змістом Глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювана шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов`язаннях. Натомість, для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно (ч. 1 ст. 1212 ЦК України). Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними. Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов 'язаний повернути ці кошти власнику на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду дійшла таких правових висновків про застосування ч. 1 ст. 1212 ПК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року (справа №14-77цс18) і підстави для відступу від таких висновків відсутні. Отже, при застосуванні наслідків нікчемності договору фінансового лізингу, суд повинен повернути сторони договору в попереднє становище з урахуванням, наведених вище роз`яснень».

Таким чином, Верховний Суд дійшов до висновку, що грошові кошти, які були сплачені лізингоодержувачем за користування предметом лізингу, не можуть бути стягнені з лізингодавця при застосуванні положень ст. 216 ЦК України (наслідки недійсності правочину). Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, зазначений правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду, має враховуватись судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Були відповідні рішеннях апеляційних судів при розгляді аналогічних справ про визнання недійсним договору фінансового лізингу, зокрема в: рішенні апеляційного суду міста Києва від 25 липня 2017 року по справі №754/6741/16- и. суд дійшов висновку, що: «Суд першої інстанції неправильно застосував положення ст.216 ЦК України, щодо наслідків недійсності правочину. Як видно з матеріалів справи, позивач за умовами Договору фінансового лізингу отримала у користування автомобіль, яким користувалась до 11 квітня 2016 року. За умовами вказаного договору вона мала, сплачувати щомісячний платіж, до складу якого входило: відшкодування вартості предмету лізингу, відсотки за користування предметом лізингу, комісію за проведення щомісячного моніторингу, відшкодування частини вартості страхування предмету лізингу. Відповідно до цього розрахунку за вказаний період користування автомобілем -7.5 місяців позивач мала сплатити відсотки за користування предметом лізингу в сумі 32 843.97грн.. Відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК України, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральна шкода, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. За ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками, зокрема є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, аби її право не було порушено (упущена вигода). Враховуючи викладене, вказана сума, як упущена вигода не може бути стягнута на користь позивача та підлягає виключенню із загальної суми стягнення» ; -рішенні апеляційного суду Херсонської області від 18 січня 2018 року по справі № 766/6530/16-ц, суд зазначив: «Однак суд першої інстанції неправильно застосував положення ст. 216 ЦК України відносно наслідків недійсності правочину. В суді апеляційної інстанції представник відповідача підтвердив, що з отриманих від позивача щомісячних платежів в сумі 2100 грн. за період з квітня 2015 року по квітень 2016 року, загальна сума становить 34 800 грн., розподіл цих коштів здійснювався відповідно до договору (додатку №2), куди входять відсотки за користування предметом лізингу (графа 3). Так, беручи до уваги вказаний період сплати позивачем коштів, з графи 3 додатку № 2 до договору фінансового лізингу вбачається, що сума відсотків за користування предметом лізингу становила ... загалом 13050.97грн. Таким чином, на користь позивача підлягала стягненню 21 748.21 грн. - (34 800 грн. - 13 050 грн.». Таким чином, суди апеляційної інстанції, при розгляді аналогічних справ, дійшли до висновку, що суми, які були сплачені лізингоодержувачем за користування предметом лізингу, не можуть бути стягнені з лізингодавця при застосуванні положень ст. 216 ЦК України (наслідки недійсності правочину). Вказані рішення апеляційних судів набрали законної сили та внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень (http://www.revestr.court.2QV.ua).

Про пошкодження предмету лізингу: позивач зазначає, що в результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка сталося 24 жовтня 2018 року, предмет лізингу - автомобіль Gelly Maple SL 2011 р.в. отримав механічні ушкодження, проте не зазначає, які саме ушкодження отримані, та яка вартість відновленого ремонту. Отже наразі неможливо встановити, на яку саме суму було пошкоджене майно, оскільки ч. 2 ст. 216 ЦК України передбачає , що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У разі застосування двосторонньої реституції, позивач повинен повернути автомобіль у тому стані, у кому він (автомобіль) був отриманий від відповідача у грудні 2015 року, а оскільки автомобіль має механічні пошкодження, то позивач має або відремонтувати автомобіль за власний кошт, перерахувати заборгованість у зв`язку з втратою товарного виду, або оцінити вартість такого відновленого ремонту.

Стосовно страхування предмету лізингу: розділ 5 публічного договору регулює умови та порядок страхування предмету лізингу. Відповідно до п. 5.1 публічного договору лізингоодержувач зобов`язаний за згодою лізингодавця укласти договір страхування предмета лізингу на період з моменту підписання цього договору та протягом строку лізингу щорічно за наступними страховими ризиками: пошкодження, втрата або знищення предмета лізингу (сукупність вказаних ризиків), спричинені дорожньо-транспортною пригодою, пожежею, вибухом, ударом блискавки, падінням предметів або їхніми уламками, стихійними лихами, протиправними діями третіх осіб, викраденням або іншим незаконним заволодінням предметом лізингу та/або його розукомплектуванням; при страхуванні транспортних засобів - на умовах повного «КАСКО». Тобто обов`язок страхування предмету лізингу покладається на лізингозбережувача. Позивач надає копію договору добровільного страхування наземного транспортного засобу № NKHCPS-160W10A від 24 січня 2016 року, строк дії якого становить 12 місяців з 25 січня 2016 року по 24 січня 2017 року включно.

Тобто, на момент скоєння ДТП (24 жовтня 2018 року) термін дії договору № NKHCPS-160W10A від 24 січня 2016 року скінчився, а від так не зрозуміла позиція позивача на неодержання страхового відшкодування за цим договором, і можливість отримати відповідачем страхового відшкодування за не існуючим договором.

Про пропуск строку позовної давності: відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки і у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Між ТОВ «Автокредит Плюс» та ОСОБА_1 був укладений договір фінансового лізингу 03 грудня 2015 року, в свою чергу позивач звернувся до суду з позовом 11 січня 2019 року, тобто більш ніж через три роки зі спливом пропуску позовної давності. Значення позовної давності полягає у тому, що саме цей інститут цивільного права є однією з гарантій захисту прав і обов`язків особи за національним законодавством України, а саме - визначає стабільність цивільно-правових відносин, виховує та дисциплінує учасників цивільно-правових відносин, є стимулом до активного використання ними власних прав, а з іншої сторони - зміцнює договірну дисципліну.

Зазначена позиція висвітлена у постанові Великої Палата Верховного Суду по справі від 28 березня 2018 року № 444/9519/12.

Отже цивільним законодавством не передбачений прямий обов`язок нотаріально посвідчувати договір фінансового лізингу транспортного засобу, стороною якого є фізична особа, враховуючи презумпцію правомірності правочину приходимо де висновку, що укладений договір не можна вважати нікчемним відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, з урахуванням пропуску строків позовної давності в задоволені позовних вимог повинно бути відмовлено.

Статтею 806 ЦК України врегульовано, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до статей 1, 2 Закону України від 16 грудня 1997 року № 723/97- ВР «Про фінансовий лізинг» , фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно- правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Відносини, що виникають у зв`язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Отже, чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей), а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування судом до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, оскільки набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України в ухвалених ним постановах від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13 та від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14, який у відповідності до положень ст. 360-7 ЦПК України, є обов`язковим до врахування судами загальної юрисдикції при виборі норми застосування матеріального права.

Матеріалами справи підтверджено, що грошові кошти, які становлять вартість предмету лізингу у відповідності до договору перераховані позивачем відповідачу на виконання укладеного між ними договору фінансового лізингу, який на момент сплати грошових коштів вже був укладений та підписаний сторонами. Вказане підтверджує, що відповідач набув майно за існування достатніх правових підстав, а саме підписаного сторонами договору фінансового лізингу.

Крім того, зазначені грошові кошти не передавались у власність чи користування відповідача, а було отримано ним як предмет договору з метою подальшого придбання у власність транспортного засобу з переданням його у користування позивачу на умовах й в строк, визначений договором.

Твердження позивача в позовній заяві про те, що положення укладеного договору фінансового лізингу є несправедливими згідно ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» спростовуються нормами чинного законодавства та матеріалами справи.

Так, Закон України «Про захист прав споживачів» не регулює правовідносини у сфері укладання, виконання, розірвання договорів фінансового лізінгу, вказані правовідносини регулюються нормами спеціального закону, яким в даному випадку є Закон України «Про фінансовий лізінг».

Згідно укладеного між сторонами договору, підписанням даного договору та додатків до нього лізингоодержувач заявляє, що отримав усі конкретно викладені пояснення від представника ТОВ «Автокредит Плюс», що стосуються змісту даного договору та додатків до нього, проінформований про всі можливі витрати і ризики у зв`язку із укладенням та виконанням даного договору. Клієнт своїм підписом засвідчує факт ознайомлення та згоду з умовами договору, підтверджує свої права та обов`язки за договором, підтверджує здатність набувати прав та обов`язків за договором, умови договору йому зрозумілі та він вважає їх справедливими по відношенню до себе.

Відповідно до ч. З ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідає його внутрішній волі. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на

підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Вимоги до письмових доказів встановлені ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи; суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. За загальним принципом доказування та подання доказів, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

В судовому засіданні встановлено, що позивачем не надано доказів неправомірності чи незаконності дій відповідача стосовно начебто незаконного заволодіння її коштами, використання вказаних коштів позивача без згоди останнього.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов`язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які позивач посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими.

Відповідно до вимог ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України на законодавчому рівні закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Позивач не надав до матеріалів справи жодного письмового доказу, який би підтверджував його правову позицію, а саме: позивачем не було доведено фактів порушення чи не порушення порядку вчинення договору, повернення майна та інш., а його посилання на порушення норм законодавства не відповідають дійсності.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача, пов`язаними з неналежним виконанням взятих на себе обов`язків позивачу було завдано ушкодження здоров`я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв`язку зі вказаними діями відповідача і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання договору лізингу недійсним, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів і витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про захист прав споживача, визнання договору лізингу недійсним, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів і витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 18, 22, 177, 203, 215, 216, 525, 526, 626-628, 806, 1166, 1212 ЦК України, ст. 1, 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору лізингу недійсним, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення грошових коштів і витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 15 червня 2020 року.

Суддя -