Постанова № 89844444, 04.02.2020, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження №3-в/760/1/20

у справі №760/789/14-п

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 лютого 2020 року суддя Солом`янського районного суду міста Києва Зелінська М.Б., розглянувши заяву громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 (надалі - «Заявник»), який має помешкання за адресою: АДРЕСА_1 ,- про перегляд за нововиявленими обставинами постанови судді Солом`янського районного суду міста Києва від 10 лютого 2014 року в адміністративній справі №760/789/14-п (провадження 3-551/14) про притягнення його до адміністративної відповідальності за адміністративне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 130 КУпАП України,

В С Т А Н О В И В :

10 лютого 2014 року Солом`янським районним судом міста Києва розглянуто адміністративну справу №760/789/14-п (провадження 3-551/14) про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст. 130 КУпАП, за адміністративним матеріалом, який надійшов від ВДАІ Солом`янського РУ ГУ МВС України в місті Києві про притягнення громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та поза його присутності, чи присутності його адвоката винесено постанову, якою його визнано винним у скоєнні зазначеного правопорушення з накладенням адміністративного стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами строком на 1 ( один) рік.

10 грудня 2019 року ОСОБА_1 через пошту направлено до суду зазначену заяву про перегляд, яка ґрунтується на:

- нововиявлених обставинах, що не були відомі суду на час судового розгляду та при ухваленні постанови у справі;

- наявності підстав застосування у справі положень КПК України за аналогією Закону щодо перегляду за нововиявленими обставинами судових вироків;

- численних рішеннях ЄСПЛ та практиці судів України, що доводять помилковість встановлених фактів, висновків суду та призначення покарання постановою від 10.02.2014 Солом`янського районного суду м. Києва у справі №760/789/14п (провадження №3-551/14) під головуванням судді Зелінської М.Б. , якою керуючись ч.1 ст.130 КпАП України, ОСОБА_1 , піддано адміністративному стягненню у вигляді позбавлення права керування всіма видами транспортних засобів строком на 1 (один) рік.

Так, ОСОБА_1 в заяві зазначив, що він не отримував постанову раніше, а в наданій йому в 2019 році постанові його ім`я і по-батькові, як правопорушника, було зазначено не вірно.

На підставі заяви-запиту від 06 серпня 2019 року Солом`янським районним судом міста Києва у справі №760/789/14п 23 серпня 2019 року було ухвалено постанову, в якій вирішено «виправити описки, допущені у тексті постанови Солом`янського районного суду міста Києва від 10.02.2014 року у справі №3-551/14 (провадження №760/789/14-п) у вступній та резолютивній частинах вважати вірним « ОСОБА_1 » замість « ОСОБА_1 ».

Копію цієї постанови від 23.08.2019 року разом із матеріалами адміністративної справи, відповіддю суду від 23.08.2019 року на звернення було направлено 03.09.2019 із супровідним листом від 02.09.2019, і отримано заявником 10.09.2019.

В постанові від 10.02.2014 року Солом`янського районного суду міста Києва зазначено:

«розглянувши адміністративну справу, яка надійшла з ВДАІ Солом`янського РУ ГУ МВС України в місті Києві про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не працюючого, проживає: АДРЕСА_2 , за ч.1 ст.130 КпАП України суддя, - встановив:

ОСОБА_1 29.12.2013 року о 07:00 год. в м.Києві по вул. Л.Кумача, 27, керував автомобілем марки «БМВ» д.н. НОМЕР_1 з явними ознаками алкогольного сп`яніння, а саме: різкий запах алкоголю з порожнини рота, зміна забарвлення шкіряного покрову обличчя, поведінка яка не відповідає дійсності.

Від огляду на стан сп`яніння ОСОБА_1 відмовився у встановленому законом порядку в присутності двох свідків.

Своїми діями ОСОБА_1 порушив п. 2.5. ПДР України.

ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, хоча був повідомлений належним чином, причину неявки суду не повідомив.

Вина ОСОБА_1 підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями свідків.

Таким чином, ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КпАП України».

Враховуючи особу правопорушника, характер вчиненого адміністративного правопорушення, останнього було притягнуто до адміністративної відповідальності, виходячи з вимог ч.1 ст.130 КпАП України, та накладено адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування всіма видами транспортних засобів строком на 1 рік.

Попри зазначення в постанові про те, що ОСОБА_1 «в судове засідання не з`явився, хоча був повідомлений належним чином, причину неявки суду не повідомив», - в справі відсутня повістка чи інший документ, яким можна було б підтвердити зазначену обставину. Отже, ОСОБА_1 не було відомо ані місце розгляду адміністративної справи (Солом`янський районний суд міста Києва), ані склад суду (суддя Зелінська М.Б.), ані час і місце судового розгляду справи (10.02.2014).

В матеріалах адміністративної справи є копія не підписаного супровідного листа від імені помічника судді Зелінської М.Б. - Музички Н.П., без дати і вихідного номеру, з яким суд мав направити на ім`я « ОСОБА_1 » (припустившись помилки в написанні прізвища і по-батькові) постанову №3-551/14 до відома за адресою: АДРЕСА_3 ).

Одначе, гуртожиток, фото якого додано до заяви про перегляд, куди мало бути направлене це повідомлення, має 16 поверхів і декілька корпусів. Тому знайти адресата без зазначення корпусу, поверху, конкретної кімнати, навіть якби повідомлення чи повістку було йому направлено, і прізвище було б зазначено правильно, було неможливо. Постанова не могла бути отримана Заявником також у зв`язку з помилкою у написанні його прізвища і по-батькові як отримувача. Відомостей про реєстрацію цього відправлення канцелярією суду; реєстру, квитанції, опису зазначеної відправки рекомендованою кореспонденцією справа не містить. Отже, в справі відсутні належні докази відправки цієї постанови на згадану адресу.

ОСОБА_1 не тільки не був обізнаний до судового засідання про нього і не мав можливості скористатися своїми правами особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, а також не був сповіщений щодо прийнятої відносно нього судом постанови.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що на час притягнення до адміністративної відповідальності йому було лише 20 років, в нього був відсутній життєвий досвід та знання в галузі права, і жодних понять про те, як діяти в такій ситуації. Станом на 29.12.2013 він не володів українською мовою, якою не володіє досі; був громадянином Республіки Азербайджан, в якій навчався, зростав і отримав середню освіту.

Він не вивчав ані російської, ані української мови, його рідною мовою є азербайджанська, і він досі є громадянином Республіки Азербайджан (азерб.: Az ?rbaycan Respublikasэ). Зазначені місце народження і громадянство відображені в протоколі про адміністративне правопорушення.

За твердженням ОСОБА_1 , інспектор ДПС прапорщик поліції Ланцевський Є.В. не роз`яснив йому права, в тому числі право мати перекладача і захисника. З причин відсутності перекладача і захисника в нього була відсутня можливість прочитати протокол та усвідомити пред`явлене обвинувачення у вчиненні адміністративного правопорушення, яке за своєю санкцією подібне до кримінального.

Тому його підписи в протоколі свідчать лише про те, що він виконував вимоги працівника поліції, не розуміючи тексту самого протоколу.

Заявник стверджує, що вживання алкоголю суперечить його релігії і він не вживає алкоголю взагалі.

В судове засідання 04.02.2020 ОСОБА_1 не з`явився, надіславши заяву про розгляд заяви за його відсутності у зв`язку із зайнятістю.

Вивчивши заяву, перевіривши матеріали адміністративної справи, заяву про перегляд за нововиявленими обставинами постанови судді Солом`янського районного суду м. Києва від 10.02.2014 року, суд приходить до наступного.

Так, відповідно до ст.8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Відповідно до частини першої ст.55 Конституції України,- «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Частина друга цієї ж статті передбачає право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Наведені положення статті 55 Конституції України зобов`язують суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, гарантованого статтею 64 Конституції України.

Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов`язанням України, які виникли, зокрема, у зв`язку з ратифікацією Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.1973 Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН) та ратифікацією Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (учиненої в Римі 04.11.1950), які згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Про це йдеться також у Рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп, згідно з яким відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідні рішення Конституційного Суду України визначають можливість перегляду та оскарження судових рішень у всіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму і конкретну заборону на такий перегляд та оскарження, зокрема:

рішення від 27 січня 2010 року №3-рп/2010 (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини);

рішення від 28 квітня 2010 року №12-рп/2010 (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини);

рішення від 8 липня 2010 року №18-рп/2010 (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини);

рішення від 2 листопада 2011 року №13-рп/2011 (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини);

рішення від 25 квітня 2012 року №11-рп/2012 (абзац третій, четвертий пп.3.2 п.3 мотивувальної частини);

рішення від 29 серпня 2012 року №16-рп/2012 (абзац четвертий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини);

рішення від 22 квітня 2014 року №4-рп/2014 (абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини),

а також зобов`язують суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист:

рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп (пункт 2 мотивувальної частини);

рішення від 16 листопада 2000 року 13-рп/2000 (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини).

В Постанові Пленуму Верховного Суду України від № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод.

Відповідно до ч.1 ст.2 КУпАП законодавство України про адміністративні правопорушення складається з цього Кодексу та інших законів України. Закони України про адміністративні правопорушення до включення їх у встановленому порядку до цього Кодексу застосовуються безпосередньо. Положення цього Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена законами, ще не включеними до Кодексу.

В той же час, згідно із ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України»,- чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997, Україна визнала на своїй території дію ст.25 Конвенції про визнання компетенції Європейської комісії з прав людини та ст.46 Конвенції про визнання обов`язковою без укладення спеціальної угоди юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Порядок реалізації Конвенції та рішень ЄСПЛ визначено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Відповідно до ч.1 ст.17 цього Закону суди при розгляді справ застосовують Конвенцію 1950 р. і практику ЄСПЛ як джерело права.

У зв`язку з тим, що провадження у справах про адміністративне правопорушення вважається кримінальним у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до нього застосовуються норми Кримінального процесуального кодексу України, які передбачають перегляд рішення за нововиявленими обставинами та містять перелік цих обставин.

Статтею 460 КПК України визначено, що учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили.

За ч.1 ст.461 КПК України заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини.

Частиною четвертою ст.461 КПК України передбачено, що за наявності обставин, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами строками не обмежено.

Отже, при розгляді даної заяви про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Солом`янського районного суду міста Києва від 10.02.2014 у справі №760/789/14-п підлягають застосуванню норми Кодексу України про адміністративні правопорушення з урахуванням норм Кримінального процесуального кодексу України, які передбачають підстави, порядок та строки перегляду рішень за нововиявленими обставинами.

Згідно зі статтею 459 КПК України, судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами (ч.1); нововиявленими обставинами визнаються:

4) …обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути (ч.2).

Згідно з п.1 частини 1 статті 247 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно зі статтею 129 Конституції України, суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права; до основних засад судочинства відноситься, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Стаття 129-1 Конституції України, визначає, що суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання.

Правова природа адміністративної відповідальності має спільні риси з кримінальною, оскільки є публічною, реалізується шляхом застосування державного примусу, ініціюється органами, що наділені владними повноваженнями, а застосовані санкції є вельми значимі для особи, що притягається до відповідальності, як то: адміністративний арешт, конфіскація, позбавлення спеціального права, чутливі для бюджету людини за їх розмірами штрафи і т.і.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010 дійшов висновку, що в Україні адміністративна відповідальність і процедура притягнення до неї базуються на конституційних принципах та правових презумпціях, до яких перед усе відноситься закріплена у статті 62 Конституції України презумпція невинуватості, за якою особа вважається невинною доти, поки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку. Тобто, в адміністративному, як і в кримінальному провадженні, особа є невинною, якщо щодо неї не доведено зворотнє.

У Рекомендації №R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи державам - членам стосовно адміністративних санкцій (Ухвалена Комітетом Міністрів РЄ 13 лютого 1991 року під час 452-го засідання уповноважених представників Міністрів) наведені принципи застосування відповідальності, серед яких слід виділити 6-й,7-й і 8-й Принципи.

Зокрема, 6-й Принцип формулює основи адміністративного провадження, за якими застосовуються адміністративні санкції так:

«1. При застосуванні адміністративних санкцій, окрім сформульованих у Резолюції (77) 31 принципів справедливої адміністративної процедури, що звичайно застосовуються до адміністративних актів, слід керуватися такими особливими принципами:

Особа, стосовно якої розглядається можливість застосування адміністративної санкції, попередньо інформується щодо фактів, які їй ставляться в вину.

Вона має достатньо часу для підготовки свого захисту залежно від складності справи та суворості санкцій, що можуть бути застосовані.

Вона або її представник інформується стосовно характеру доказів у справі, зібраних проти неї.

Вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення про санкцію.

Адміністративний акт про застосування санкцій містить мотиви, на яких вона ґрунтується.

2. Від вищезазначених принципів можна відмовитися в незначних справах, де накладається обмежене грошове стягнення, за умов попередньої згоди заінтересованої особи та в межах закону.

Однак якщо особа виступає проти запропонованої щодо неї санкції, слід застосовувати гарантії параграфу 1».

Принцип 7-й покладає обов`язок забезпечення доказів на адміністративний орган влади.

8-й Принцип передбачає по суті право оскарження і перегляду прийнятого рішення щодо застосування адміністративних санкцій і містить наступні вимоги:

«Адміністративний акт про застосування санкції підлягає щонайменше перевірці на законність перед незалежним і неупередженим юрисдикційним органом, створеним на підставі закону».

Є очевидним, що права ОСОБА_1 на захист були порушені.

Сьомий принцип Рекомендації №R(91)1 Комітету Міністрів Ради Європи є складовою презумпції невинуватості, оскільки звільняє ОСОБА_1 , від обов`язку доводити свою невинуватість, і, навпаки, покладає такий обов`язок на орган, що наділений владними повноваженнями, в компетенції якого знаходиться питання притягнення до адміністративної відповідальності.

Частина 2 статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод так само містить положення щодо презумпції невинуватості особи, вживаючи при цьому термін «кримінальне правопорушення»: «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».

Відповідно до частини 3 цієї ж статті Конвенції, «кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача».

Європейський суд з прав людини (далі - «ЄСПЛ») у своїй практиці неодноразово аналізував санкції, які за національним законодавством Договірних держав не входять до кола кримінальних покарань, але є такими за суттю в світлі положень Конвенції.

При цьому ЄСПЛ спочатку визначав, чи належить правопорушення до кримінальних, а далі - його суть та передбачену ним санкцію, або ступінь тяжкості імовірного покарання (рішення у справах «Энгель та інші проти Нідерландів» від 08 червня 1976 року, «Озтюрк проти Німеччини» від 21 лютого 1984 року, «Деміколі проти Мальти» від 17 серпня 1991 року, "Маліге проти Франції" від 23 вересня 1998 року, «Зіліберберг проти Молдови» від 01 лютого 2005 року, «Менєшева проти Росії» від 09 березня 2006 року, «Надточій проти України» від 15 травня 2008 року, «Малофеєва проти Росії» від 30 травня 2013 року).

За цими критеріями ЄСПЛ в наведених та інших справах визнав у санкціях ознаки кримінальних правопорушень при застосуванні адміністративних арештів, позбавленні права керування транспортним засобом, накладенні адміністративних штрафів, конфіскації майна.

В пункті 21 Рішення у справі «Надточій проти України» ЄСПЛ зазначив, що Уряд України визнав кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення.

При визначенні характеру правопорушення як «кримінального», ЄСПЛ у справі «Энгель та інші проти Нідерландів» дійшов висновку, що суд може приймати при розмежуванні критеріїв не тільки фактично призначене покарання, а і межі санкції за нього.

Своїми остаточними рішеннями ЄСПЛ визначив адміністративні правопорушення правил дорожнього руху, щодо яких передбачено накладення штрафів або обмежень на керування автомобілем, застосування штрафних балів або дискваліфікації,- такими, що підпадають під дію кримінального аспекту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Прикладами таких рішень є справи: Lutz v. Germany (Лутц проти Німеччини, заява № 9912/82, рішення від 25 серпня 1987 року); Schmautzer v.Austria (Шмауцер проти Австрії, заява №15523/89, рішення 23 жовтня 1995 року); Malige v. France (Маліге проти Франції, заява 68/1997/852/1059, рішення від 23 вересня 1998 року); Scordino and others v Italy (Скордіно та інші проти Італії, заява №36813/97, рішення від 29 березня 2006 року).

Так, у справі «Шмауцер проти Австрії» ЄСПЛ дійшов висновку, що автотранспортні правопорушення, за які може бути накладено стягнення у вигляді штрафу чи застосовано обмеження у користуванні водійськими правами,- підпадають під визначення «кримінального обвинувачення». А в справі «Маліге проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що «право керувати автомобілем є дуже корисним у повсякденному житті і для здійснення діяльності», тому позбавлення цього права розглядається ним як кримінально-правова санкція.

Відповідно до частини 1 статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції з прав людини і основоположних свобод,- «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно…».

В справі «Візгірда проти Словенії» (заява №59868/08) Європейський суд з прав людини 28 серпня 2018 року постановив Рішення щодо порушення слідчими і судовими органами Республіки Словенії прав громадянина Литви пана ОСОБА_4 , пов`язаних із мовою слідства і суду, права на захист та інших прав у кримінальному провадженні.

ЄСПЛ визнав у цій справі порушення вимог Хартії основних прав Європейського союзу (надалі - «Хартія») щодо права на справедливий судовий розгляд (стаття 47) та права на захист (частина 2 статті 48) (п.51 Рішення).

В пункті 52 Рішення ЄСПЛ зазначено, що «30 листопада 2009 року Рада Європейського Союзу прийняла Дорожню карту щодо посилення процесуальних прав підозрюваних і обвинувачених в кримінальному процесі (надалі - «Дорожня карта»).

Після Дорожньої карти була прийнята Директива 2010/64/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 20 жовтня 2010 року про право на усний та письмовий переклад у кримінальному процесі (надалі - «Директива про переклад»).

Директива про переклад встановлює мінімальні правила до застосування в Європейському Союзі в галузі усного та письмового перекладу у кримінальному процесі та у провадженнях з реалізації Європейського ордеру на арешт. Вона набрала чинності 15 листопада 2010 року».

ЄСПЛ в пункті 53 Рішення наведено «відповідну преамбулу до Директиви про переклад:

«... (7) Для зміцнення взаємної довіри необхідно забезпечити якомога однорідніший порядок реалізації прав та гарантій, передбачених статтею 6 ЄКПЛ (примітка - Європейської «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»). Крім того, за допомогою цієї Директиви та інших засобів, слід запровадити в межах Союзу мінімальні стандарти, встановлені ЄКПЛ та Хартією.

... (9) Спільні мінімальні правила призведуть до зміцнення довіри до систем кримінальної юстиції Держав-учасниць що, в свою чергу, призведе до ефективнішої співпраці між судами та покращить клімат взаємної довіри. Такі загальні мінімальні правила повинні бути встановлені в галузі усного та письмового перекладу в кримінальному процесі.

... (14) Право на усний та письмовий переклад для осіб, які не говорять або не розуміють мову процесу, закріплене статтею 6 ЄКПЛ та тлумачиться прецедентами Європейського суду з прав людини. Ця Директива сприяє реалізації такого права на практиці. Для цього метою Директиви є забезпечення права підозрюваного або обвинуваченого на усний та письмовий переклад у кримінальному процесі з метою забезпечення його права на справедливий судовий розгляд.

... (17) Ця Директива повинна забезпечувати наявність безкоштовної та належної лінгвістичної допомоги, яка б дозволяла підозрюваним та обвинуваченим, які не говорять і не розуміють мову кримінального провадження, повністю реалізувати свої права на захист та забезпечити справедливість процесу.

... (19) Комунікація між підозрюваним або обвинуваченим та захисником повинна перекладатися відповідно до положень цієї Директиви. Підозрювані або обвинувачені повинні мати можливість, серед іншого, пояснити свою версію подій своїм захисникам, вказати на заяви, з якими вони не згодні та повідомити свого захисника про факти, які можуть використати під час захисту.

...(21) Держави-учасниці повинні забезпечити наявність процедури або механізму, які надають можливість перевірити факт володіння та розуміння підозрюваними або обвинуваченими мовою кримінального процесу та встановити необхідність перекладача.

Така процедура або механізм передбачають, що компетентні органи належним чином перевіряють, зокрема шляхом консультації з підозрюваним або обвинуваченим, факт володіння та розуміння мови кримінального процесу та необхідність перекладача.

(22)Усний та письмовий переклад відповідно до цієї Директиви повинен бути забезпечений рідною мовою підозрюваного або обвинуваченого або іншою мовою, якою вони володіють або яку розуміють достатньо, щоб повністю реалізувати своє право на захист та забезпечити справедливість провадження.

... (24)Держави-учасниці повинні забезпечити контроль належності усного та письмового перекладу, який надається після повідомлення компетентних органів про такий випадок.

... (30)Для забезпечення справедливого процесу важливі документи або хоча б відповідні їх частини повинні бути перекладені для підозрюваних або обвинувачених відповідно до цієї Директиви. Певні документи вважаються важливими і тому повинні бути перекладені, а саме - рішення, що позбавляють особу свободи, будь-які звинувачення або вироки та судове рішення.

Важливість документів, які забезпечують справедливість процесу, а значить і необхідність їх перекладу, визначається компетентними органами Держав-учасниць за власною ініціативою або на вимогу підозрюваних або обвинувачених чи їхніх захисників.

...(32)Цією Директивою встановлюються мінімальні правила.

Держави-учасниці мають право збільшити обсяг прав, передбачених цією Директивою, з метою забезпечення вищого рівня захисту в ситуаціях, що окремо не розглядаються у цій Директиві. Однак рівень захисту не повинен бути нижчим за стандарти, передбачені ЄКПЛ або Хартією з тлумаченням відповідно до прецедентів Європейського суду з прав людини або Суду Європейського Союзу.

(33)Положення цієї Директиви, що відповідають правам, які гарантуються ЄКПЛ або Хартією, тлумачаться та запроваджуються відповідно до таких прав, тлумачення яких надається за прецедентами Європейського суду з прав людини та Суду Європейського Союзу».

В пункті 54 наведеного Рішення ЄСПЛ йдеться про зміст Статті 2 «Директиви про переклад, яка передбачає, зокрема, наступне:

Право на усний переклад

«1. Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб підозрювані або обвинувачені, які не володіють мовою кримінального процесу та не розуміють її, були негайно забезпечені перекладачем під час кримінального провадження у слідчих та судових органах, зокрема під час допиту поліцією, на всіх судових слуханнях та будь-яких необхідних проміжних слуханнях.

... 4.Держави-учасниці повинні забезпечити процедури або механізми, які надають можливість перевірити факт володіння та розуміння підозрюваними або обвинуваченими мови кримінального процесу та встановити необхідність перекладача.

5.Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб відповідно до порядку, встановленого національним законодавством, підозрювані або обвинувачені мали право оскаржити рішення про відсутність необхідності перекладу та, якщо переклад надавався - можливість поскаржитися на його якість та недостатність для забезпечення справедливості розгляду. ...

…8.Усний переклад відповідно до цієї статті повинен бути достатньої якості для забезпечення справедливого процесу, зокрема забезпечення того, щоб підозрювані та обвинувачені знали про справу проти них та могли реалізувати право на захист».

В пункті 55 Рішення від 28 серпня 2018 року у справі «Візгірда проти Словенії» ЄСПЛ наводить зміст Статті 3 Директиви про переклад, яка «передбачає, у відповідних частинах, зокрема, наступне:

Право на переклад основних документів

«1. Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб обвинувачені, які не розуміють мову кримінального процесу, мали достатньо часу для забезпечення письмового перекладу всіх документів, важливих для забезпечення реалізації права на захист та справедливості розгляду.

2. До основних документів належать рішення, що позбавляють особу свободи, будь-які звинувачення або вироки та судове рішення.

... 5. Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб відповідно до порядку, встановленого національним законодавством, підозрювані або обвинувачені мали право оскаржити рішення про відсутність необхідності перекладу документів або їх окремих частин та, якщо переклад надавався - можливість поскаржитися на його якість та недостатність для забезпечення справедливості розгляду.

... 7. Як виключення із загальних правил, встановлених пунктами 1, 2, 3 та 6, усний переклад та усний стислий виклад основних документів може бути наданий замість письмового перекладу, за умови, що такий усний переклад або усний стислий виклад не порушить право на справедливий розгляд.

9.Переклад відповідно до цієї статті повинен бути достатньої якості для забезпечення справедливого процесу, зокрема забезпечення того, щоб підозрювані та обвинувачені знали про справу проти них та могли реалізувати право на захист».

В пункті 57 згаданого Рішення ЄСПЛ наведено, що «стаття 7 Директиви про переклад передбачає наступне:

Ведення записів та документації

«Держави-учасниці повинні забезпечити допит або слухання за участю підозрюваних або обвинувачених слідчим або судовим органом за допомогою перекладача відповідно до умов статті 2, із забезпеченням усного перекладу або усного стислого викладу основних документів у присутності такого органу відповідно до частини 7 статті 3 або коли особа відмовилася від права на переклад відповідно до частини 8 статті 3, таку відмову слід оформити за встановленим порядком згідно з вимогами законодавства певної Держави-учасниці ЄС».

В пункті 58 наведеного Рішення ЄСПЛ йдеться про те, що «22 травня 2012 року Європейський Парламент та Рада Європейського Союзу затвердили нову директиву щодо заходів, передбачених згаданою вище Дорожньою картою, а саме Директиву 2012/13/ ЄC про Право на інформацію у кримінальному процесі (надалі - «Директива про право на інформацію»). Вона набрала чинності 21 червня 2012 року».

Про зміст Директиви про право на інформацію йдеться в пункті 59 наведеного рішення. Зокрема, за преамбулою до цієї Директиви:

(25) Держави-учасниці повинні забезпечити, у разі необхідності, під час надання інформації підозрюваним або обвинуваченим відповідно до цієї Директиви, письмовий або усний переклад на мову, яку вони розуміють, за стандартами, встановленими Директивою 2010/64/ЄС.

... (35) Якщо інформація надається відповідно до цієї Директиви, компетентні органи повинні це відмітити за встановленим порядком оформлення, передбаченим національним законодавством та не мати жодних додаткових зобов`язань щодо запровадження нових механізмів або додаткового адміністративного навантаження.

(36) Підозрювані або обвинувачені або їхні юристи повинні мати право на оскарження, відповідно до національного законодавства, можливого ненадання або відмови надання компетентними органами інформації або розголошення певних матеріалів справи відповідно до цієї Директиви. Це право не тягне за собою зобов`язання Держав-учасниць щодо запровадження спеціальної процедури апеляції, окремого механізму або процедури оскарження, під час якої можна оскаржити таке ненадання або відмову.

... (38) Держави-учасниці повинні вжити всіх необхідних заходів для виконання цієї Директиви.

Практична та ефективна реалізація деяких положень цього зобов`язання щодо надання підозрюваним або обвинуваченим інформації про їхні права простою та доступною мовою може бути забезпечена різними засобами, зокрема незаконодавчими методами, наприклад, відповідне навчання працівників компетентних органів або вручення Листа про права, складеного простою мовою без спеціальних термінів, яку може легко зрозуміти будь-хто без особливих знань кримінального процесу».

Для перегляду постанови від 10.02.2014 важливо, що ЄСПЛ в пункті 60 зазначеного Рішення вважав за потрібне виокремити певні права на інформацію, наведені серед інших в статтях 3 та 8 Директиви про право на інформацію, які передбачають, зокрема, наступне:

Стаття 3. Право на інформацію про права

«1. Держави-учасниці повинні забезпечити негайне надання підозрюваним та обвинуваченим інформацію щонайменше про наступні процесуальні права, які застосовуються відповідно до національного законодавства, для забезпечення їх ефективної реалізації:

(a) право на доступ до юриста;

(b) право на безкоштовну юридичну консультацію та умови для отримання такої консультації;

(c) право знати суть обвинувачення відповідно до статті 6;

(d) право на усний та письмовий переклад;

(e) право зберігати мовчання.

2. Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб інформація, яка надається відповідно до параграфа 1, була в усній та письмовій формі, простою та доступною мовою, з урахуванням окремих потреб незахищених верств підозрюваних або обвинувачених».

Стаття 8. Перевірка та засоби захисту

«1. Держави-учасниці повинні забезпечити фіксацію факту надання підозрюваним або обвинуваченим інформації …у порядку, передбаченому законодавством відповідної Держави-учасниці.

2. Держави-учасниці повинні забезпечити, щоб підозрювані або обвинувачені або їхні юристи мали право на оскарження, відповідно до національного законодавства, можливе ненадання або відмову надання компетентними органами інформації відповідно до цієї Директиви».

Досліджуючи питання права, ЄСПЛ в пункті 62 наведеного Рішення звернув увагу на те, що «заявник, зокрема, скаржився, що його права на справедливий судовий розгляд були порушені, оскільки він не розумів мови провадження або наданого йому перекладу. Він посилався на параграфи 1 та 3 статті 6 Конвенції (мається на увазі - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод), які передбачають, зокрема, наступне:

Стаття 6

«1. Під час встановлення ....звинувачень у скоєнні кримінального правопорушення, кожен має право на справедливе ...слухання ...судом...

.. 3. Кожна особа, що звинувачується у скоєнні кримінального правопорушення має наступні мінімальні права:

(a) на негайне та детальне повідомлення мовою, яку вона розуміє, про характер та причини висунених проти неї звинувачень;

... (e) безкоштовна допомога перекладача у разі неспроможності розуміти або говорити мовою, яка використовується в суді».

Схожість правової ситуації з, ОСОБА_1 , і суттю справи «Візгірда проти Словенії» полягає в тому, що згідно з п.67 Розділу «В» Рішення Візгірді «повинна була бути надана можливість користуватися його власною мовою, литовською, оскільки це був єдиний спосіб ефективного самозахисту у кримінальному процесі. Він зазначав, що знає російську мову погано та що не зрозумів переклад документів, оскільки не вміє читати російською мовою. Під час процесу рівень його володіння російською мовою не перевірявся, що порушує позитивне зобов`язання Держави за Конвенцією. Він також стверджував, що тягар надання пояснень щодо недостатності усного та письмового перекладу на його власну мову повинен покладатися на Уряд. Зокрема Уряд повинен обґрунтувати своє припущення щодо володіння російською мовою заявником, оскільки мова достатньо відрізняється усно та повністю відрізняється на письмі від литовської. Він також заявив, що ніколи не вчив російську мову».

Відповідаючи «на доводи Уряду щодо участі в судовому розгляді, заявник» стверджував, «що це була лише видимість» і «посилався з цього приводу на справу Saman v. Turkey (№ 35292/05, 5 квітня 2011) та Baytar v. Turkey (№ 45440/04, 14 жовтня 2014). Щодо факту підписання ним протоколу слухання, він заявив, що не знає, що підписує (п.68 Рішення).

«…Заявник заявив, що той факт, що він не скаржився, …повинен розглядатися як наслідок порушення параграфа 2 статті 5 та параграфа 1 статті 6, підпунктів (a) та (e) параграфа 1 статті 6 Конвенції.

Він відзначив, що національний суд повинен виступати гарантом справедливого процесу, особливо у випадку, коли захисник був призначений судом» (п.69 Рішення).

Аналогічно, станом на 29.12.2013 року рідною мовою ОСОБА_1 була і залишається на сьогодні азербайджанська, що дуже відрізняється від української, яку він не вивчав і якою не володіє досі. Натомість він частково розумів російську мову.

Але протокол про адміністративне правопорушення було складено українською мовою, до того ж, нерозбірливим почерком, який під час складання заяви про перегляд його правник розбирав з допомогою збільшувального скла.

Інспектор ДАЇ при складанні протоколу не придав значення, що ОСОБА_1 народився в Азербайджанській Республіці, має громадянство Азербайджану і є студентом, який мешкає в Україні недовго. Тому ОСОБА_1 мали бути роз`яснені наведені права, суть правопорушення, вимоги інспектора ДАЇ, та сформульоване ним обвинувачення єдиною доступною йому азербайджанською мовою; надано перекладача і захисника при складанні протоколу. Але цього зроблено не було.

ОСОБА_1 не відмовлявся від перекладача і захисника, про це відсутня відмітка в протоколі, тому його право на захист було порушено.

В зазначеному вище Рішенні ЄСПЛ надав наступну оцінку твердженням і посиланням заявника, Уряду та правозахисної організації Fair Trials, яка в якості третьої особи прийняла участь під час провадження в Європейському Суді:

«Відповідно до підпункту 3(а) статті 6 Конвенції, будь-яка особа, що звинувачується у скоєнні кримінального правопорушення, має право «бути негайно повідомленою мовою, яку вона розуміє, про риси, характер та причини звинувачень». Оскільки це положення не передбачає, що відповідна інформація повинна бути надана письмово або письмово перекладена для іноземного обвинуваченого, вона також і не передбачає особливої уваги до повідомлення «звинувачення» обвинуваченому.

Обвинувачення відіграє надзвичайно важливу роль у кримінальному процесі з моменту його винесення, тобто коли обвинуваченого офіційно повідомляють про фактичні та юридичні причини звинувачень, висунених проти нього. Обвинувачений, якому невідома мова, що використовується судом, опиниться в очевидно невигідній позиції, якщо вирок не буде перекладений на мову, яку він розуміє (див. справу Hermi v. Italy [GC], № 18114/02, § 68, ECHR 2006-XII)»(п.75).

«Крім того, в пункті 3(е) статті 6 говориться про те, що кожен обвинувачений має право на безкоштовного перекладача. Право поширюється не лише на усні заяви, зроблені під час слухання в суді, а й на документальні матеріали та досудове провадження (див. справу Hermi, яка цитувалася вище § 69).

Стосовно останнього, Суд зазначає, що допомога перекладача, як і юриста, повинна надаватися, починаючи з етапу розслідування, окрім випадків наявності певних обставин, що обмежують таке право (див. справу Baytar, яка цитувалася вище, § 50, а також справу Diallo v. Sweden (dec.), №. 13205/07, § 25, 5 січня 2010 р.) (п.76).

«Таким чином, обвинувачений, який не розуміє і не говорить мовою, яка використовується в суді, має право на безкоштовну допомогу перекладача для усного та письмового перекладу всіх таких документів або заяв, зроблених під час провадження, порушеного проти нього, оскільки це необхідно для розуміння мови суду та забезпечення реалізації права на справедливий судовий розгляд (див. справу Hermi, яка цитувалася вище, § 69)» (п.77).

«Однак пункт 3(е) не заходить аж так далеко, щоб вимагати письмового перекладу всіх елементів письмових доказів або офіційних документів процесу. У зв`язку з цим слід зазначити, що текст відповідного положення стосується «усного», а не «письмового» перекладача. З цього можна зробити висновок, що допомога усного перекладача може задовольнити вимоги Конвенції (див.Usain v.Italy (грудень), № 18913/03, 24 лютого 2005 року)» (п/78).

«При цьому факт залишається фактом - надана допомога усного перекладу повинна бути такою, щоб обвинувачений міг дізнатися про справу проти нього та захищатися, а головне - мати можливість донести до суду власну версію подій (див., там само, справу Hermi, яка цитувалася вище, § 70; та справу Gungor v. Germany (dec.), № 31540/96, 17 травня 2001). У зв`язку з цим Суд зазначає, що обов`язок компетентних органів не обмежується призначенням перекладача, а також (якщо їх повідомили про окремі обставини) може поширюватися й на рівень належного контролю за достатністю усного перекладу (див. справу Kamasinski v. Austria, № 9783/82, § 74, 19 грудня 1989, та справу Diallo, яка цитувалася вище, § 23). (п.79).

Оцінюючи необхідність перекладача, ЄСПЛ в наведеному рішенні зазначив таке:

«Що стосується прецедентів на сьогодні, Суд зазначає, що вже у справі Brozicek v. Italy (19 грудня 1989, § 41, Серія A №167) є посилання на необхідність перевірки потреби обвинуваченого в усному перекладі. Зокрема зазначалося, що італійські органи, які повідомили про очевидне неволодіння італійською мовою заявником «повинні вжити заходів для задоволення [його вимоги про переклад] ...., окрім випадків, коли вони могли встановити, що насправді заявник достатньо володіє італійською, щоб зрозуміти повідомлення в листі з висуненими проти нього звинуваченнями».

Посилаючись на відсутність доказів того, що заявник мав достатні знання італійської мови, Суд встановив порушення статті 6.

Так само, у справі Cuscani v. the United Kingdom (№ 32771/96, § 38, 24 вересня 2002), Суд постановив, що після того, як державні органи повідомили про неможливість заявника розуміти хід провадження, завданням судді стало оцінювати необхідність в усному перекладі. Суд встановив, що на суддю покладався обов`язок встановити чи перешкоджатиме відсутність усного перекладача на слуханні повноцінній участі заявника у процесі, в якому його оголосили винним.

Також у справі Amer v. Turkey (№ 25720/02, § 83, 13 січня 2009), Суд не знайшов у матеріалах справи жодних посилань на присутність перекладача під час допиту поліцією заявника, володіння турецькою мовою (мовою провадження) яке могло бути дуже обмеженим. Відмічаючи, що під час допиту були зібрані основні докази та зважаючи на подальше провадження у національному суді, Суд встановив, що «перевірка потреби заявника у допомозі перекладача під час допиту поліцією є відповідальністю національних судів, які повинні належно перевірити та переконатися, що відсутність перекладача під час перебування під арештом у поліції заявника не порушуватиме його право на справедливий судовий розгляд»(п.80).

«Зважаючи на наведені вище приклади прецедентного права Суду, очевидно, що на органи, які беруть участь у процесі, зокрема на національні суди, покладається обов`язок встановити необхідність призначення усного перекладача для допомоги обвинуваченому та забезпечення справедливості судового розгляду.

На думку Суду, цей обов`язок не обмежується лише випадками, коли іноземний обвинувачений прямо вимагає надати усний переклад. Зважаючи на те, яке особливе місце відводиться в демократичному суспільстві праву на справедливий судовий розгляд (див. справу Hermi, яка цитувалася вище, параграф 76 та справу Artico v. Italy, 13 травня 1980 року, параграф 33, серія А, № 37), виникає питання наявності підстав підозрювати, що обвинувачений недостатньо володіє мовою провадження, наприклад, якщо він не є ні громадянином, ні резидентом країни провадження.

Це питання також виникає у разі застосування третьої мови для усного перекладу.

За таких обставин, володіння обвинуваченим третьою мовою повинне перевірятися до прийняття рішення про її використання в усному перекладі» (п.81).

«Крім того, Суд наголошує на важливості перевірки необхідності перекладача для обвинуваченого з метою забезпечення визнання права на справедливий судовий розгляд також прийняттям Директиви Європейського Союзу 2010/64/ЄС. Директива вимагає від Держав-учасниць забезпечення процедури або механізму, які надають можливість перевірити факт володіння та розуміння підозрюваними або обвинуваченими мови кримінального процесу та встановити необхідність перекладача (див. параграфи 52-54 вище)» (п.82).

«Суд декілька разів наголошував на тому, що під час встановлення потреби обвинуваченого у перекладі, питання його лінгвістичних навичок є основним (див. серед інших джерел справу Hermi, яка цитувалася вище, § 71). У зв`язку з цим слід додати, що сам факт базового володіння обвинуваченим мовою провадження або, як у його випадку, третьою мовою, на яку здійснювався переклад, не означає, що особа може отримати користь від перекладу на мову, яку вона розуміє досить добре, але не достатньо для того, щоб у повному обсязі реалізувати своє право на захист.

Це випливає з вимоги про повідомлення обвинуваченого про те, у чому його звинувачують, мовою «яку він розуміє» та з вимоги про надання допомоги з перекладом в обсязі, який би дозволив обвинуваченому слідкувати за ходом справи проти нього та захищатися (див. параграф 79 вище).

Пункт 22 декларативної частини Директиви Європейського Союзу 2010/64/ЄС детальніше встановлює, що усний та письмовий переклад повинні надаватися або рідною мовою обвинувачених, або будь-якою іншою мовою, якою вони говорять або яку розуміють, що б дозволило їм у повному обсязі реалізувати право на захист та забезпечити справедливий процес (див. параграф 53 вище)»(п.83).

«Конвенція залишає для Держав-сторін широке поле вибору засобів забезпечення відповідності їхніх правових систем вимогам статті 6 (див. справу Sejdovic v. Italy [GC], no. 56581/00, § 83, ECHR 2006-II).

Таким чином, це не Суд повинен визначати точні заходи, яких слід вживати національним органам для перевірки лінгвістичних навичок обвинуваченого, який недостатньо володіє мовою провадження. В залежності від різних факторів, зокрема характер правопорушення та повідомлення, які адресуються обвинуваченому від національних органів (справа Hermi, яка цитується вище, параграф 71), для встановлення мовних потреб обвинуваченого достатньо задати декілька відкритих запитань. У зв`язку з цим Суд наголошує, що пункт 21 декларативної частини Директиви 2010/64/ЄС так само залишає на розсуд державних органів вибір найоптимальнішого способу перевірки, серед яких може бути співбесіда з обвинуваченими (див. параграф 53 вище)» (п.85).

«І нарешті, Суд звертає увагу на важливість фіксації в документації будь-якої застосованої процедури та прийнятого рішення щодо потреб у перекладачі, повідомленні про права на перекладача (див. параграфи 86 та 87 нижче) та наданої допомоги перекладача, зокрема усного перекладу та усного стислого викладу документів, для уникнення сумнівів з цього приводу у подальших провадженнях (див., з відповідними змінами, справу Martin v. Estonia, № 35985/09, § 90, 30 травня 2013 та параграфи 57 та 60 вище) (п.85).

Аналізуючи необхідність повідомлення про право на надання усного перекладу, ЄСПЛ у рішенні зазначив наступне:

«Суд вже мав змогу підкреслити, в контексті права на юриста та права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, що такі права повинні ефективно застосовуватися на практиці, а для цього підозрювані повинні їх знати (див. справу Ibrahim and Others v. The United Kingdom [GC], № 50541/08 та 3 інші, § 272, ECHR 2016). Суд вважає, що з тієї самої причини важливо, щоб підозрюваний знав про право на надання усного перекладу, тобто був повідомлений про таке право під час «звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення» (див., з необхідними поправками, там само; див. також статтю 3 Директиви 2012/13/ЄС, яка цитується у параграфі 60 вище)» (п.86).

«Для того, щоб мати сенс, повідомлення про право на переклад та основоположні права на захист, згадані вище, повинні надаватися мовою, яку розуміє заявник (там само). Це також випливає із заяви Суду про стандарту «знання та свідому відмову», коли відмова від прав здійснюється свідомо (див.,з відповідними змінами, справу Vorski v.Croatia [GC], № 25703/11, § 101, ECHR 2015, та справу Ibrahim and Others, яка цитувалася вище, § 272) (п.87).

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV згідно з Преамбулою «регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) і протоколів ( 994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180, 994_527 ) до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України».

За статтею 1 «Визначення термінів» цього Закону, у ньому терміни вживаються в такому значенні:

Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 ) 1950 року і протоколи (994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180, 994_527 ) до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України;

Суд - Європейський суд з прав людини;

Комісія - Європейська комісія з прав людини;

практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини;

Рішення -

а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 );

б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України;

в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України;

г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України;…

оригінальний текст - офіційний текст, виконаний офіційною мовою Ради Європи:

а) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 )1950 року та протоколів (994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537,994_180, 994_527) до неї;

б) рішення та ухвали Європейського суду з прав людини;

в) ухвали Європейської комісії з прав людини.

Частиною 1 статті 17 «Застосування судами Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду» Закону від 23.02.2006 №3477-IV визначено, що «суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ( 995_004 ) та практику Суду як джерело права».

Порядок посилання на Конвенцію ( 995_004 ) та практику Суду визначено статтею 18 Закону №3477-IV. Зокрема, «для цілей посилання на текст Конвенції (995_004) суди використовують офіційний переклад Конвенції ( 995_004 ) українською мовою (далі - переклад)» (ч.1).

«Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії (далі - переклад), надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону» (ч.2).

«У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом» (ч.3). «У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом» (ч.4).

«У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду» (ч.5).

Європейський суд з прав людини у Рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив, що згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

У справі «Коробов проти України» ЄСПЛ зазначив, що «суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту ».

У справі «Кобець проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що «суд застосовує принцип доведення "за відсутності розумних підстав для сумніву", що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумпцій ».

З письмових пояснень ОСОБА_1 вбачається, що докази перебування його, о 07:15 29.12.2013 року у стані алкогольного сп`яніння відсутні.

Встановлено, що запис в протоколі: «выпыл пива» йому запропонував зробити інспектор ДАЇ.

З цього запису видно, що кожна літера написана в ньому, як окрема. Тобто, підтверджується, що він не володів ані російською, ані українською мовою.

Натомість зазначено, що в нього ніби-то були ознаки алкогольного сп`яніння: «різкий запах алкоголю з порожнини рота, зміна забарвлення шкіряного покрову обличчя, поведінка, яка не відповідає дійсності».

При цьому стверджується, що він ніби-то відмовився від огляду на стан сп`яніння в присутності двох свідків ( ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ). До протоколу додані пояснення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , в яких зазначено:

«був присутнім коли громадянин ОСОБА_1 відмовився дути в прибор «Драгер» та їхати до лікаря» ( ОСОБА_6 , а.с.3);

«був присутнім коли громадянин ОСОБА_1 відмовився їхати до лікаря та продувати прибор «Драгер» НОМЕР_2» ( ОСОБА_7 , а.с.4).

Характерно, що свідки по-різному пояснюють пропозицію інспектора ДПС.

Свідок ОСОБА_6 пояснює, що спочатку ОСОБА_1 було запропоновано продути прибор «Драгер», а потім - «їхати до лікаря» (при цьому, ні прибор, чи його точне найменування, модифікація, серія, номер виробника, дата повірки, ні лікарський заклад, від освідування в якому ОСОБА_1 ніби-то відмовився, свідком не зазначені.

Свідок ОСОБА_7 зазначив, що ОСОБА_1 , ніби-то спочатку «відмовився їхати до лікаря», а вже потім - «продути прибор «Драгер» (при цьому також, ні лікар чи лікарський заклад, від освідування в якому ОСОБА_1 ніби-то відмовився, ні прибор, чи його точне найменування, модифікація, серія, номер виробника, дата повірки, свідком також не зазначені).

Характерно, що свідки зовсім нічого не пояснюють щодо стану ОСОБА_1 , в якому інспектор ДПС побачив «ознаки сп`яніння», що підтверджує відсутність таких ознак.

За статтею 251 КУпАП «доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу».

Національним законодавством не було передбачено максимального рівня вмісту алкоголю у крові та у повітрі, що видихається, тому суд застосовує положення пункту 6, яким згідно з Європейською угодою від 01.05.1971 доповнено статтю 8 «Водії» Віденської конвенції «Про дорожній рух» 1968 року та визнає ОСОБА_1 невинним по-суті, оскільки «в національному законодавстві мають бути передбачені спеціальні положення, що стосуються керування під впливом алкоголю, а також допустимий законом рівень вмісту алкоголю в крові, а у відповідних випадках - у повітрі, що видихається, перевищення якого є несумісним з управлінням транспортним засобом.

Відповідно до статті 252 КУпАП суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Переглядаючи постанову за заявою ОСОБА_1 , суд дає оцінку як окремим неналежним доказам, так і всім доказам в їх сукупності, так як на час час винесення постанови певіні відомості не були відомі суду.

Згідно зі статтею 266 КУпАП «особи, які керують транспортними засобами, …і щодо яких є підстави вважати, що вони перебувають у стані алкогольного …сп`яніння, підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами…» (ч.1)

«Огляд водія …на стан алкогольного …сп`яніння …проводиться з використанням спеціальних технічних засобів працівником міліції у присутності двох свідків» (ч.2).

«У разі незгоди водія …на проведення огляду на стан алкогольного… сп`яніння …працівником міліції з використанням спеціальних технічних засобів або в разі незгоди з його результатами огляд проводиться в закладах охорони здоров`я»(ч.3).

«Перелік закладів охорони здоров`я, яким надається право проведення огляду особи на стан алкогольного …сп`яніння…, затверджується управліннями охорони здоров`я місцевих державних адміністрацій. Проведення огляду осіб на стан алкогольного …сп`яніння …в інших закладах забороняється» (ч.4).

«Огляд осіб на стан алкогольного …сп`яніння …здійснюється в закладах охорони здоров`я не пізніше двох годин з моменту встановлення підстав для його здійснення. Огляд у закладі охорони здоров`я та складення висновку за результатами огляду проводиться в присутності працівника міліції. Кожний випадок огляду осіб на стан алкогольного …сп`яніння, у закладі охорони здоров`я реєструється в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров`я» (ч.4).

«Огляд особи на стан алкогольного, …проведений з порушенням вимог цієї статті, вважається недійсним» (ч.5).

«Направлення особи для огляду на стан алкогольного… сп`яніння…і проведення такого огляду здійснюються в порядку(1103-2008-п), визначеному Кабінетом Міністрів України»(ч.6).

Відповідно до п.1.6. чинної на час складання адміністративного протоколу Інструкції Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства охорони здоров`я України «Про виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції», затвердженої наказом 09.09.2009 №400/666 { Наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства внутрішніх справ N 1452/735 ( z1413-15 ) від 09.11.2015 }, та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 6 жовтня 2009 р. за №931/16947 «огляд проводиться: уповноваженою особою Державтоінспекції МВС, патрульної служби МВС на місці зупинки транспортного засобу з використанням спеціальних технічних засобів, дозволених до застосування МОЗ та Держспожив- стандартом (далі - спеціальні технічні засоби); лікарем закладу охорони здоров`я (у сільській місцевості за відсутності лікаря - фельдшером фельдшерсько-акушерського пункту, який пройшов спеціальну підготовку)».

В протоколі про адміністративне правопорушення не зазначено спеціальних технічних засобів, якими б користувався його автор під час пропозиції ОСОБА_1 пройти огляд на стан сп`яніння. Отже, інспектор ДПС прапорщик поліції Ланцевський Є.В, не мав спеціальних технічних засобів для огляду на стан сп`яніння, дозволених до застосування МОЗ та Держспоживстандартом.

Направлення на освідування ОСОБА_1 до медичного закладу також не додано до протоколу, сам медичний заклад в протоколі не згадується. Тому суд приходить до висновку, що таке направлення не складалось взагалі. Це спростовує той факт, що ОСОБА_1 ніби - то відмовився від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного сп`яніння в медичному закладі.

Частина 1 статті 130 КУпАП передбачає відповідальність за «керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп`яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмову особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції».

За п.1.7. наведеної Інструкції від 09.09.2009, - «у разі відмови водія транспортного засобу від проходження огляду на стан сп`яніння на місці зупинки транспортного засобу або його незгоди з результатами огляду, проведеного уповноваженою особою Державтоінспекції МВС, патрульної служби МВС, огляд на стан сп`яніння проводиться в найближчому закладі охорони здоров`я, якому надано право на проведення такого огляду відповідно до статті 266 Кодексу України про адміністративні правопорушення ( 80732-10 ) (далі - заклад охорони здоров`я)».

Однак, ані в протоколі від 29.12.2013, ані в постанові від 10.02.2014 не наведено, від якого огляду ОСОБА_1 відмовився: якщо від огляду на місці зупинки транспортного засобу, то слід було зазначити, хто мав провести такий огляд і за допомогою яких дозволених до застосування спеціальних технічних засобів; якщо від огляду в закладі охорони здоров`я, то такої пропозиції ОСОБА_1 не викладено і закладу, в якому йому ніби-то було запропоновано пройти огляд, - не зазначено.

Відповідно до ч.1 ст.129 Конституції України, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Серед основних засад судочинства, визначених частиною 2 цієї статті є: 2) забезпечення доведеності вини; 3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) забезпечення обвинуваченому права на захист.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено право особи на ефективний засіб юридичного захисту, відповідно до якого кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами належно не врегульовано Кодексом України про адміністративні правопорушення, як і не передбачено положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення прямої заборони перегляду постанов за нововиявленими обставинами. Тому, за наведеними Рішеннями Конституційного Суду України, такий перегляд є можливим.

Оскільки відповідно до практики Європейського суду з прав людини, провадження у справах про адміністративне правопорушення, вважається кримінальним у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рішення Європейського суду з прав людини від 30.10.2014 року у справі «Швидка проти України»), приймаючи до уваги норми прямої дії Конституції України, положення національного законодавства, а також міжнародно-правові договори та рішення Європейського суду з прав людини, які є частиною національного законодавства і джерелом права, - реалізація права на судовий захист, шляхом подання заяви про перегляд рішення у даній справі за аналогією закону з наведеними положеннями КПК України є належним способом захисту обвинуваченого у скоєнні адміністративного правопорушення.

Тому до провадження у справах про адміністративне правопорушення застосовуються норми Кримінального процесуального кодексу України, які передбачають перегляд рішення за нововиявленими обставинами та містять перелік даних обставин.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відомості про вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП, викладені у протоколі ВДАІ Солом`янського РУГУ МВС України в м. Києві, не відповідають дійсності.

Вищезазначені обставини є суттєвими та істотними, такими, що не були відомі суду на час винесення оскарженої постанови, а тому є підставою для перегляду судом раніше постановленого рішення, оскільки вони виключають вину особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, а відтак слугують підставою для прийняття рішення про закриття адміністративного провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП відносно ОСОБА_1 за відсутності в його діях події і складу адміністративного правопорушення.

Щодо інших вимог, викладених в прохальній частині заяви про перегляд суд зазначає таке.

В даному судовому процесі суд з`ясовує, чи була подія адміністративного правопорушення, чи є склад адміністративного правопорушення в діях ОСОБА_1 , чи є нововиявлені обставини для перегляду раніше прийнятої постанови. Повернення водійського посвідчення органом ВДАІ Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві та вилучення з бази даних МВС інформації щодо вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення є не предметом розгляду, а наслідком виконання даної постанови та відновлення порушених прав ОСОБА_1 .

Враховуючи вище викладене, суддею при перегляді постанови за нововиявленими обставинами не може бути вирішена і задоволена вимога про повернення ОСОБА_1 його посвідчення водія, безпідставно вилученого інспектором ДПС 29.12.2013 та постановлено про зобов`язання Головного сервісного центру МВС України, код ЄДРПОУ 40109173 (вул. Лук`янiвська, будинок 62, місто Київ, п/і 04071) вилучити із наявних електронних баз даних відомостей щодо скоєння ОСОБА_1 29.12.2013 адміністративного правопорушення, яке кваліфікується за ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення і щодо притягнення його до адміністративної відповідальності, оскільки повернення посвідчення водія та внесення змін до бази даних щодо ОСОБА_1 як особи, щодо якої скасовано постанову про притягнення до адміністративної відповідальності, має здійснюватись за його зверненням на підставі прийнятої наявної постанови, відповідно до чинного законодавства України.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Бездіяльність відповідних посадових осіб чи органів щодо поновлення прав ОСОБА_1 може бути оскаржена до суду.

З огляду на викладене вище, заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись наведеними нормами Конституції України, міжнародного права, рішеннями ЄСПЛ, Конституційного Суду України, статтями 7, 130, 245, 247, 283, 285, 287, 288, 294, 296 КУпАП, статтями 459-467 КПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами постанови судді Солом`янського районного суду м. Києва від 10.02.2014 року - задовільнити частково.

Постанову судді Солом`янського районного суду від 10.02.2014 року про визнання ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП , скасувати.

Закрити провадження відносно ОСОБА_1 у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.130 КУпАП , за відсутності 29 грудня 2013 року події адміністративного правопорушення за участі ОСОБА_1 та складу адміністративного правопорушення в його діях чи бездіяльності.

В іншій частині вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного через Солом`янський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня її проголошення.

Суддя М.Б. Зелінська