Рішення № 89799456, 15.06.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року Справа № 215/1634/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Лозицької І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Криворізької міської ради про визнання бездіяльності протиправною, -

ВСТАНОВИВ:

15.04.2020 року на підставі ухвали Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25.03.2020 року про передачу справи до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшли матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Криворізької міської ради, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у невжитті заходів для забезпечення фундаментального права на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, відповідно до ст. ст. 1, 3, 46, 48, 92 Конституції України;

- визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у незабезпеченні гарантій, визначених ст. ст. 22, 33, 46, 48, 49 Конституції України;

- визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у невжитті заходів для усунення причин, що породжують подання скарги від 08.11.2019 року та зазначити закон, вимоги якого порушено, згідно зі ст. ст. 249 КАС України;

- визнати протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у порушенні права бути присутнім при розгляді скарги (запиту) від 08.11.2019 року.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідач допустив бездіяльність, яка виявилась у невжитті заходів для забезпечення фундаментального права на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, відповідно до ст. ст. 1, 3, 46, 48, 92 Конституції України, у незабезпеченні гарантій, визначених ст. ст. 22, 33, 46, 48, 49 Конституції України, у невжитті заходів для усунення причин, що породжують подання скарги від 08.11.2019 року, а також у порушенні права бути присутнім при розгляді скарги (запиту) від 08.11.2019 року.

Також, за поясненнями позивача, бездіяльність відповідача не переслідує законної мети правового режиму розгляду заяв, бо він відмовився використовувати свої владні виконавчі функції та не прийняв рішення. Це не відповідає вимогам законодавства України. Також, позивач вважає, що відповідачем була допущена бездіяльність, з огляду на те, що недостатнім є надіслання на його адресу листа після подання звернення. При цьому, на думку позивача, лист не має юридичної сили і не відповідає конституційним принципам.

Ухвалою суду від 21.04.2020 року було задоволено заяву позивача та звільнено його від сплати судового збору за подання адміністративного позову.

Ухвалою суду від 21.04.2020 року було відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов (у разі заперечення проти позову) разом з витребуваними у нього документами, та заперечень на відповідь на відзив, а позивачу - відповіді на відзив.

Відповідно до положень ст. 257, ст. 262 КАС України, суд розглянув адміністративну справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Суд звертає увагу на те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2019 року № 540-IX (набрав чинності 02.04.2020 року), у розділ VI «Прикінцеві положення» був доповнений пунктом 3, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами законодавства України, дійшов наступних висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач звернувся до голови Виконавчого комітету Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради Вілкула І.О. зі скаргою від 08.11.2019 року, в якій просив:

- дисциплінарного стягнення начальнику Управління праці та соціального захисту населення виконкому міської ради у м. Кривому Розі і начальнику Управління праці та соціального захисту і населення виконавчого комітету Тернівської районної у м. Кривий Ріг ради за непідкорення ст. ст. 19, 21, 22, 33, 46, 48, 68 Конституції України, ст. 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», ч. 1 ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, ст. 3, ч. ч. 1, 2, 8 ст. 11 Закону України «Про державну службу»;

- дисциплінарного стягнення в.о. головному лікарю Криворізького медико-діагностичного центру «Криворізька міська поліклініка № 5» ДОР ОСОБА_2 і начальнику Управління охорони здоров`я м. Кривого Рогу ОСОБА_3 за непідкорення ст. ст. 3, 19, 21, 22, 28, 49, 68 Конституції України, Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», ч. ч. 1, 2, 8 ст. 11 Закону України «Про державну службу» та використовує бюджетні кошти за непризначенням;

- дисциплінарного стягнення голові виконавчого комітету Покровської районної у м. Кривий Ріг ради ОСОБА_4 за непідкорення ст. ст. 3, 19, 21, 22, 33, 46, 48, 68 Конституції України, Закону України «Основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ч. ч. 1, 2, 8 Закону України «Про державну службу»;

- дисциплінарного стягнення директору Комунальної установи «Будинок нічного перебування» Криворізької міської ради ОСОБА_5 за непідкорення ст. ст. 3, 19, 21, 22, 33, 46 Конституції України, Закону України «Основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», ч. ч. 1, 2, 8 ст. 11 Закону України «Про державну службу»;

- звернутися до відповідних державних установ відповідно до ст. ст. 3, 6, 34, 40, 46, 48, 55, 68 Конституції України та до суду, до Конституційного Суду України для вжиття системи заходів, спрямованих на усунення правових, соціальних та інших причин незабезпечення ОСОБА_1 належним загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням і повідомити вихідний номер звернень;

- звернутися до Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади з проханням надати роз`яснення відповідно до забезпечення основних організаційних та правових засад оформлення трудових відносин фізичних осіб, які надають соціальні послуги та відповідно гарантування ОСОБА_1 загальнообов`язкового державного соціального страхування та надати копії роз`яснення і звернень;

- повідомити вхідний номер звернення та надати рішення;

- частково загладити моральні страждання ОСОБА_1 сумою у 600 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а саме: 1924 грн х 600 = 1154400 грн.

За поясненнями відповідача, що підтверджуються відомостями зі супровідного листа виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради від 12.11.2019 року № С-1015, скарга ОСОБА_1 була перенаправлена за належністю для її розгляду та вирішення до виконавчого комітету Криворізької міської ради.

При цьому, Управлінням охорони здоров`я виконавчого комітету Криворізької міської ради супровідним листом від 29.11.2019 року за вих. № 17/18/2631 було повідомлено ОСОБА_1 про те, що йому раніше надавались відповіді на його звернення, а саме: відповіді від 07.11.2019 року, від 23.09.2019 року № С-2206 ГЛ, від 01.11.2019 року № С-2529-ГЛ, від 04.10.2019 року № 17/18/2169.

Також, за поясненнями відповідача, відповідно до ст. 8 Закону України «Про звернення громадян», не розглядаються повторні звернення одним і тим самим же органом від одного і того самого громадянина з одного і того самого питання, якщо воно було вирішено раніше по суті. Тому, звернення позивача було розглянуто компетентним органом у межах повноважень, у відповідності та у спосіб, визначені законом, з наданням конкретної відповіді.

На підтвердження факту направлення позивачу відповіді на скаргу від 08.11.2019 року, відповідач надав суду копію реєстру вихідної кореспонденції за грудень 2019 року.

Проте, вважаючи, що відповідач допустив бездіяльність щодо розгляду його скарги від 08.11.2019 року, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом.

Отже, спір між сторонами виник з підстав протиправності бездіяльності відповідача щодо розгляду скарги позивача від 08.11.2019 року.

Суд, вирішуючи спір по суті позовних вимог, зазначає наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Суд зазначає, що Закон України «Про звернення громадян» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про звернення громадян», під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

Згідно з ч. 1, ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.

Порядок розгляду звернень у формі заяв та скарг, встановлений статтями 15, 16 вищевказаного Закону.

За приписами ст. 15 Закону України «Про звернення громадян», органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про звернення громадян», громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право:

- особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

- знайомитися з матеріалами перевірки;

- подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

- бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

- користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

- одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

- висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;

- вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Статтею 19 Закону України «Про звернення громадян» передбачено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані:

- об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

- у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;

- на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу;

- скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

- забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень;

- письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

- вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина;

- у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

- не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

- особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не скасовує вимоги абзацу дев`ятого частини першої цієї статті.

Згідно з ст. 20 Закону України «Про звернення громадян», звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.

При цьому, загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Аналіз зазначених вище норм права, дає підстави зробити висновок, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків, при цьому, таке право кореспондується із обов`язками органів влади здійснити розгляд таких звернень, з урахуванням їх функціональних обов`язків.

Крім того, з урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне роз`яснити позивачу, що письмова відповідь, надана суб`єктом владних повноважень за результатами розгляду звернення громадян на підставі Закону України «Про звернення громадян», містить його рішення щодо порушених у зверненні питань. Адже, ним вирішуються по суті заявлені суб`єктом звернення питання. При цьому, законом визначається, що за результатами розгляду, зокрема скарги суб`єкта звернення, суб`єктом владних повноважень надається письмова відповідь. Така відповідь має містити аргументовану, несуперечливу, переконливу інформацію, що відповідає дійсності та стосується суті звернення. При цьому, суд зазначає, що письмова відповідь, надана на звернення громадян, не може мати юридичної сили, бо відповідно до теоретичних основ права, юридична сила є основною властивістю правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміни, припинення правовідносин. Проте, письмова відповідь на звернення громадян має інформаційний характер та не є правовим актом, а орган місцевого самоврядування не є суб`єктом правотворчої діяльності під час надання відповіді на звернення громадян.

З огляду на викладене, суд зазначає, що реалізувавши своє право на звернення до суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради зі скаргою від 08.11.2019 року, яка була перенаправлена за належністю для розгляду та вирішення до виконавчого комітету Криворізької міської ради та на яку відповідачем у встановлений законом строк супровідним листом була надана письмова відповідь від 29.11.2019 року за вих. № 17/18/2631.

При цьому, суд, дослідивши зміст листа, встановив, що відповідач раніше надавав відповіді по суті питань, що стали підставою для звернення позивача зі скаргою від 08.11.2019 року.

На підтвердження своїх тверджень відповідач надав суду такі письмові докази, що містяться в матеріалах справи, а саме копії: листа виконавчого комітету Тернівської районної у місті ради від 12.11.2019 року № С-1015 (вх. № 10054/7); скарги ОСОБА_1 від 08.11.2019 року; відповіді Управління охорони здоров`я від 29.11.2019 року № 17/18/2631 на звернення ОСОБА_1 від 08.11.2019 року; відповіді Управління охорони здоров`я від 23.09.2019 року № С-2206 ГЛ; відповіді Управління охорони здоров`я від 01.11.2019 року № С-25296 ГЛ; відповіді Управління охорони здоров`я від 04.10.2019 року № 17/18/2169; поштового реєстру вихідної кореспонденції Управління охорони здоров`я за грудень 2019 року.

Крім того, з приводу посилань позивача на те, що відповідачем не вжиті заходи щодо забезпечення фундаментального права ОСОБА_1 на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, відповідно до ст. ст. 1, 3, 46, 48, 92 Конституції України, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», визначені види загальнообов`язкового державного соціального страхування

Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов`язкового державного соціального страхування:

пенсійне страхування;

страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності;

медичне страхування;

страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

страхування на випадок безробіття;

інші види страхування, передбачені законами України.

Відносини, що виникають за зазначеними у частині першій цієї статті видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:

а) власні (самоврядні) повноваження:

1) встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення;

2) вирішення відповідно до законодавства питань про подання допомоги особам з інвалідністю, ветеранам війни та праці, сім`ям загиблих (померлих або визнаних такими, що пропали безвісти) військовослужбовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас (крім військовослужбовців строкової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу) або відставку, особам з інвалідністю з дитинства, багатодітним сім`ям у будівництві індивідуальних жилих будинків, проведенні капітального ремонту житла, у придбанні будівельних матеріалів; відведення зазначеним особам у першочерговому порядку земельних ділянок для індивідуального будівництва, садівництва та городництва;

3) організація для малозабезпечених громадян похилого віку, осіб з інвалідністю будинків-інтернатів, побутового обслуговування, продажу товарів у спеціальних магазинах і відділах за соціально доступними цінами, а також безоплатного харчування;

4) вирішення питань про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуальних послуг у зв`язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, а також інших категорій малозабезпечених громадян; подання допомоги на поховання громадян в інших випадках, передбачених законодавством.

При цьому, як пояснив відповідач, позивач не є суб`єктом, що належить до перелічених вказаною вище нормою, а його вимоги є відмінними від означених цією ж нормою. Тим більше, суд враховує те, що позивач не зазначив у позові щодо надання якого виду загальнообов`язкового державного соціального страхування відповідачем була допущена бездіяльність.

Згідно з п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 року № 558 «Про затвердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги», непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги (крім осіб, що обслуговуються соціальними службами), призначається щомісячна компенсаційна виплата. Розміри компенсації визначаються пунктом 2 цього ж Порядку.

Фізична особа, яка надає соціальні послуги, має право одержувати тільки одну компенсацію незалежно від кількості обслуговуваних осіб, видів та обсягу послуг (п. 3 цього ж Порядку).

Так, позивач отримує щомісячну компенсаційну виплату непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за особою з інвалідністю І гр. - ОСОБА_6 , що підтверджується довідкою від 03.02.2020 року № 1170.

Також, згідно з Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 250, призначення і виплата соціальної допомоги здійснюються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за зареєстрованим місцем проживання або місцем фактичного проживання уповноваженого представника малозабезпеченої сім`ї (пункт 3 Порядку).

Соціальна допомога за місцем фактичного проживання призначається за умови неотримання зазначеної допомоги за зареєстрованим місцем проживання заявника (пункт 4 цього ж Порядку).

У відповідності до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

Проте, як зазначив відповідач, у нього відсутня інформація щодо наявної у ОСОБА_1 реєстрації місця проживання, а доказів існування такої реєстрації позивачем не надано. Тому, зазначений факт ускладнює розгляд питань у сфері соціального захисту з причин, не залежних від відповідача. Водночас, у місті Кривому Розі формування та ведення реєстру територіальної громади, реєстрацію місця проживання фізичних осіб та розгляд інших питань (проживання, реєстрації тощо) здійснюють виконавчі органи відповідної районної у місті ради, на підставі рішення Криворізької міської ради від 31.03.2016 року № 381 «Про обсяг і межі повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів». Так само, до повноважень районних у місті рад належить забезпечення відповідно до законодавства, призначення та перерахування громадянам державних соціальних допомог, здійснення виплат допомог і компенсацій малозабезпеченим громадянам та сім`ям, інших видів допомог.

Отже, суд бере до уваги пояснення відповідача та зазначені вище норми законодавства України, з огляду на що доходить висновку, що розгляд зазначених питань віднесено до повноважень районних у місті рад. Тому, виконавчий комітет Криворізької міської ради не наділений законом повноваженнями щодо призначення позивачу, зокрема, державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям.

Також, суд зазначає, що надані відповідачем відповіді по суті порушених у зверненнях до державного органу питань є дискрецією органу державної влади.

За змістом Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

При цьому, відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 8 Закону України «Про звернення громадян», не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення.

З огляду на викладене, суд зазначає, що у своїй письмовій відповіді від 29.11.2019 року за вих. № 17/18/2631 відповідач повідомив ОСОБА_1 про розгляд його звернення та про те, що на порушені ним у скарзі питання раніше вже надавались письмові відповіді.

Крім того, суд зазначає, що як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Вказана вище правова позиція була викладена Верховним Судом в постанові від 17.04.2019 року, справа № 342/158/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Тому, суд, перевіривши правомірність дій (бездіяльності) відповідача при розгляді заяви позивача щодо їх відповідності вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України, доходить висновку, що відповідачем не було допущено протиправної бездіяльності при наданні позивачу відповіді на його заяву. Адже, відповідач надав суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази правомірності своїх дій щодо надання ним письмової відповіді на скаргу позивача від 08.11.2019 року у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Тим більше, що така відповідь була надана позивачу в порядку, визначеному ст. 7, ст. 8, ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» і на підставі принципів ст. 34 Конституції України.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у невжитті заходів для забезпечення фундаментального права на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, відповідно до ст. ст. 1, 3, 46, 48, 92 Конституції України; визнання протиправною бездіяльності виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у незабезпеченні гарантій, визначених ст. ст. 22, 33, 46, 48, 49 Конституції України; визнання протиправною бездіяльності виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у невжитті заходів для усунення причин, що породжують подання скарги від 08.11.2019 року та зазначити закон, вимоги якого порушено, згідно зі ст. ст. 249 КАС України, є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

З приводу позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у порушенні права ОСОБА_1 бути присутнім при розгляді скарги (запиту) від 08.11.2019 року, суд зазначає наступне.

На підставі вимог ст. 7 Закону України «Про звернення громадян», заява (запит) позивача була направлена виконавчим комітетом Тернівської районної у місті ради на адресу виконкому Криворізької міської ради щодо розгляду тих питань, які відносяться до компетенції Управління охорони здоров`я. Як вже зазначалося вище, звернення позивача було розглянуто та надано відповідь щодо попереднього розгляду його звернень раніше.

Тим більше, у своїй скарзі від 08.11.2019 року позивач на противагу вимогам ст. 19 Закону України «Про звернення громадян», не зазначив своє прохання бути повідомленим про час, дату та місце розгляду його скарги та бути присутнім при її розгляді.

Суд, на підставі викладеного та того, відповідач розглянув скаргу позивача від 08.11.2019 року, з урахуванням особливостей, визначений у ст. 7, ст. 8 Закону України «Про звернення громадян», надав суду письмові докази надання та направлення на адресу позивача письмової відповіді, дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправною бездіяльність виконавчого комітету Криворізької міської ради, яка виявилася у порушенні права бути присутнім при розгляді скарги (запиту) від 08.11.2019 року є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Крім того, з приводу посилань позивача на положення ч. 1, ч. 2, ч. 8 ст. 11 Закону України «Про державну службу», яких мав би, на його переконання, дотримуватись відповідач при розгляду його заяви (запиту), зазначає, що не бере їх до уваги, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про державну службу» (в редакції станом на момент звернення позивача із заявою (запитом) від 13.12.2019 року), у разі порушення наданих цим Законом прав або виникнення перешкод у реалізації таких прав державний службовець у місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про це, може подати керівнику державної служби скаргу із зазначенням фактів порушення його прав або перешкод у їх реалізації.

У скарзі державний службовець може вимагати від керівника державної служби утворення комісії для перевірки викладених у скарзі фактів.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Дія цього Закону поширюється на державних службовців:

1) Секретаріату Кабінету Міністрів України;

2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

3) місцевих державних адміністрацій;

4) органів прокуратури;

5) органів військового управління;

6) органів дипломатичної служби;

7) державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені статтею 91 цього Закону;

8) інших державних органів.

Дія цього Закону не поширюється на:

1) Президента України;

2) керівника постійно діючого допоміжного органу, утвореного Президентом України, та його заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим та його заступників;

3) членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів;

4) Голову та членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову та членів Антимонопольного комітету України, Голову та членів Рахункової палати, Голову та членів Центральної виборчої комісії, голів та членів інших державних колегіальних органів;

5) Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників;

6) Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України та його заступників, Голову Фонду державного майна України та його заступників, Голову Національного агентства з питань запобігання корупції та його заступників;

7) народних депутатів України;

8) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників;

9) службовців Національного банку України;

9-1) голів місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників;

10) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голову Ради міністрів Автономної Республіки Крим та його заступників, міністрів Автономної Республіки Крим;

11) депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування;

11-1) суддів Конституційного Суду України;

11-2) постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України;

12) суддів;

13) прокурорів;

14) працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування;

15) працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб`єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами;

16) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону;

17) осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом;

18) працівників патронатних служб.

Критерії визначення переліку посад працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

При цьому, ч. 2 та ч. 8 ст. 11 Закону України «Про державну службу» станом на момент звернення позивача із заявою (запитом) від 13.12.2019 року, є виключеними.

Так, відповідач є органом місцевого самоврядування, діяльність якого регулюється Законом України «Про місцеве самоврядування», а Закон України «Про державну службу» на нього не поширюється, що визначається і п. 11 ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну службу», яким передбачено, що закон не поширюється на депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування.

Тому, посилання позивача на положення ст. 11 Закону України «Про державну службу» є хибними та безпідставними, не беруться судом до уваги.

Також, суд зазначає, що посилання позивача на положення ч. 4 ст. 249 КАС України є безпідставними.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 249 КАС України, в окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

Водночас, в ході судового розгляду справи було встановлено, що відповідачем не допущено бездіяльності при розгляді скарги позивача від 08.11.2019 року та ним були вчинені дії в межах наданих відповідачу законом повноважень та у встановлений законом спосіб.

Відповідно до ч. ч. 1 - 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями ст. 9 Конституції України та ст. 17, ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Також, суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

У пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федорченко та Лозенко проти України» висловлено позицію, відповідно до якої суд, при оцінці доказів, керується критерієм доведення поза розумним сумнівом. Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно з п. 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Аналіз викладеного, дає підстави зробити висновок, що засіб юридичного захисту порушеного права повинен бути ефективним та ґрунтуватися на конкретних підставах, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само, встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування.

Таким чином, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ст. 9 КАС України, суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Згідно із ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів) що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 73 КАС України, належними доказами є докази, які місять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ст. 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, і ч. 1 ст. 77 КАС України покладено обов`язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно- правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

З огляду на викладене вище, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

З приводу розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до ст. 139 КАС України, з урахуванням того, що ухвалою суду від 21.04.2020 року було задоволено заяву позивача та звільнено його від сплати судового збору на підставі ст. 133 КАС України, ст. 8 Закону України «Про судовий збір», у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем. Тому, питання щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору судом, не вирішується.

Керуючись ст. 2, ст. 9, ст. ст. 77, 90, 139, 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до виконавчого комітету Криворізької міської ради про визнання бездіяльності протиправною - відмовити.

Судові витрати у справі не розподіляються.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 15.06.2020 року.

Суддя І.О. Лозицька