Рішення № 89771332, 03.06.2020, Селидівський міський суд Донецької області

242/6553/19

2/242/41/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

03 червня 2020 року Селидівський міський суд Донецької області в складі: головуючого - судді Черкова В.Г., при секретарі Кідрон О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Селидово цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна,-

ВСТАНОВИВ:

15.11.2020 р. ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час перебування у шлюбі ними було придбане майно, що є спільною сумісною власністю. Під час розірвання шлюбу у 2013 р. не було заявлено вимогу щодо поділу майна, оскільки вони досягли усної домовленості з цього приводу. Після цього тривалий час не спілкувалися, будь-яких стосунків не підтримували. На початку 2019 р. з відкритих джерел (газета Інформатор» та від спільних знайомих стало відомо, що відповідач порушує домовленість та має намір продати гараж, однокімнатну квартиру та автомобіль, які є спільною сумісною власністю.

Просила визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на двокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу власник ОСОБА_1 , від 08.12.2013 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу – Петровою О.М., зареєстровано у реєстрі за № 470. Вартість майна на час купівлі 113500 грн., де вона мешкає разом з дитиною; визнати за нею, ОСОБА_1 , право власності на однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 14.05.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу – Леоновою В.П., зареєстровано у реєстрі за № 879. Вартість майна на час купівлі 10000 грн.; визнати за відповідачем ОСОБА_2 право власності на гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Свідоцтво на право власності на нерухоме майно видане Виконавчим комітетом Селидівської міської ради 23.03.2009 р. на підставі рішення виконавчого комітету Селидівської міської ради від 11.03.2009 р. № 45. Гараж було придбано за 40000 грн. Визнати за відповідачем, ОСОБА_2 , право власності на автомобіль Mitsubishi Lancer 2.0, легковий сєдан, колір сірий, номерний знак НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 . У відповідності до даних порталу з продажу авто ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 .com машина тієї марки та з такими самими технічними характеристиками коштує 200000 грн.

Заперечення відповідача.

Відповідач надав відзив, в якому зазначив, що однокімнатна квартира придбана ним за власні кошти. Двокімнатну квартиру придбав для подальшого проживання в ній позивачки та їх спільної доньки, зробив в ній ремонт та купив меблі, що значно підвищило ціну на квартиру. Оскільки на даний час не має майна, просив суд визнати за ним право власності на Ѕ частину двокімнатної квартири. Просив застосувати строк давності до позовних вимог. Оскільки постановою державного виконавця накладено арешт на майно, не міг порушити права власності позивачки.

Просив у задоволені позовних вимог щодо двокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу, власник ОСОБА_1 , від 08.12.2013 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу – Птеровою О.М., зареєстровано у реєстрі за № 470 – відмовити. Визнати за ОСОБА_1 – Ѕ частини квартири, за ОСОБА_2 – Ѕ частини квартири. У задоволені позовних вимог щодо однокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 14.05.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Леоновою В.П., зареєстровано у реєстрі за № 879 – визнати право власності за відповідачем.

В решті позовних вимог заперечень не має.

Позивач надала відповідь на відзив, в якому зазначила, що квартира однокімнатна, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , була придбана під час шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю відповідно до ст..60 СК України. На час купівлі квартира знаходилась в стані, придатному для житла. Стосовно двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 , то вона належить їй на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу. Відповідач голослівно стверджує, що завдяки його грошовим внескам квартира виросла в ціні та не надає жодних доказів, які могли б підтвердити його участь в ремонті та меблюванні квартири. На час розлучення з відповідачем в його власності залишалася чотирьохкімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_6 , із меблями та технікою. Таким чином, виділення частки відповідача в квартирі, за адресою: АДРЕСА_5 , суперечить інтересам їх спільної дитини і може нашкодити її фізичному та моральному здоров`ю, оскільки відповідач схильний до насильства. Щодо застосування строку позовної давності, то вважає його не порушеним, оскільки про порушення свого права дізналася на початку 2019 р. від спільних знайомих.

Позивач в судове засідання не з`явилася, про день слухання справи повідомлялася належним чином. Надала заяву, в якій просила розглянути справу за її відсутності.

Відповідач у судове засідання не з`явився. Про день слухання справи повідомлявся належним чином.

З урахуванням ст. 280 ЦПК України суд вважає можливим ухвалити заочне рішення у справі на підставі наявних доказів.

Процесуальні дії у справі.

05.02.2020 р. було відкрито провадження по справі за позовною заявою, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 04.03.2020 р. підготовче провадження закрито, розпочато розгляд справи по суті.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 26.06.2013 р. було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Рішення набрало чинності 09.07.2013 р.

Сторони мають малолітню дитину.

Згідно довідки ОСОБА_1 була зареєстрована як безробітня з 31.08.2018 р. по 04.09.2019 р.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та Витягу з Державного реєстру правочинів ОСОБА_1 на підставі договору купівлі продажу від 08.12.2012 р. належить двокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_5 .

Як вбачається із заяви, гроші за дану квартиру були сплачені ОСОБА_1 .

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, ОСОБА_2 належить:

- гараж, розташований за адресою: АДРЕСА_7 (Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23.03.2009 р.);

-квартира однокімнатна, розташована за адресою: АДРЕСА_4 (свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_3 від 14.04.2008 р.).

Згідно договору купівлі-продажу від 14.05.2008 р. ОСОБА_2 продав квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_6 .

Також, згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 19.12.2008 р., ОСОБА_2 належить автомобіль Mitsubishi Lacer 2.0, легковий сєдан, колір сірий, номерний знак НОМЕР_1 .

Згідно довідки від 27.02.2020 р. ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_8 з 10.12.2013 р. по теперішній час.

Згідно довідки від 12.03.2018 р. ОСОБА_2 взято на облік як внутрішньо переміщену особу за адресою: АДРЕСА_9 .

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Згідно з ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 76-81 ЦПК України засобами доказування у цивільній справі є письмові, речові і електронні докази, висновки експерта, показання свідків. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями статті 65 СК України.

Так, статтею 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено устатті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Норми СК України у статтях 57,60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв нормастатті 60СК України вважається правильно застосованою.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 23,24постанови від 21 грудня 2007 року №11 " Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб , розірвання шлюбу , визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства , з`ясувати джерело і час його придбання . До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя, та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї ( ч.4 ст. 65 СК України).

Оскільки позивач зазначає, що про порушення своїх прав дізналася лише у 2019 р., а відповідач просить застосувати строк позовної давності, суд враховує практику Верховного Суду України по справі № 728/699/17, провадження № 61-39155св18. Так, відповідно до ч.2 ст.72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Вирішуючи питання дотримання строку звернення до суду з первісним позовом, суд врахував, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30.05.2018 р. у справі № 441/1224/15-ц (провадження № 61-7994св18), від 19.09.2018 р. у справі № 607/7557/14-ц (провадження № 61-13680св18).

За таких обставин, суд приходить до висновку, що сторони з 08.12.2006 р. перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду від 26.06.2013 р. У період шлюбу було придбане майно: двокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; однокімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; автомобіль Mitsubishi Lacer 2.0, легковий сєдан, колір сірий, номерний знак НОМЕР_1 .

Про порушення свого права позивач дізналася на початку 2019 р., а тому строк позовної давності у даному випадку порушено не було.

Відповідач у відзиві на позов зазначає, що однокімнатна квартира була придбана ним за власні кошти, а двокімнатна квартира придбана ним, відремонтована та меблірована для проживання позивачки разом з їх дитиною, проте, доказів на підтвердження зазначеного не надає.

Також, жодним чином не коментує власніть у вигляді гаражу та автомобілю та вартості цього майна, а лише зазначає, що не заперечує проти позовних вимог щодо поділу та залишення зазначеного майна за ним.

Протокол огляду веб-сторінки позивача в соціальній мережі, на думку суду, не має значення для вирішення по суті позовних вимог щодо розділу майна.

ВС зазначив, що тлумачення статті 60 СК України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

ВС зауважив, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2565цс16 зазначено, що в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Враховуючи встановлені у справі обставини і зазначені норми права, суд вважає за необхідне, враховуючи практику Верховного суду, залишити майно у спільній частковій власності сторін по справі.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивач при зверненні до суду просила відстрочити сплату судового збору та покласти судові витрати на відповідача.

Згідно із ЗУ «Про судовий збір» від 08.07.2011 р. № 3674-VІ зі змінами, за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою, справляється судовий збір у розмірі 1 % ціни позову, але не менше 0,4 % розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу.

Як вбачається з матеріалів справи, ціна позову складає 363500,00 грн. Таким чином, сума судового збору складає 1817,50 грн., яку слід стягнути з позивача відповідача в доход держави та 1817,50 грн., яку слід стягнути з позивача в доход держави.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76 82, 141, ст. ст. 258, 259, 263 265, 268, 280 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , до ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , мешкає за адресою: АДРЕСА_9 , про поділ спільного майна - задовольнити частково.

Майно, а саме: двокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу власник ОСОБА_1 , від 08.12.2013 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу – Петровою О.М., зареєстровано у реєстрі за № 470; однокімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 14.05.2008 р., посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу – Леоновою В.П., зареєстровано у реєстрі за № 879; гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . Свідоцтво на право власності на нерухоме майно видане Виконавчим комітетом Селидівської міської ради 23.03.2009 р. на підставі рішення виконавчого комітету Селидівської міської ради від 11.03.2009 р. № 45; автомобіль Mitsubishi Lacer 2.0, легковий сєдан, колір сірий, номерний знак НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 , - залишити у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по Ѕ частки кожному.

Стягнути з ОСОБА_1 судовий збір в доход держави у розмірі 1817 (одна тисяча вісімсот сімнадцять) грн. 50 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 судовий збір в доход держави у розмірі 1817 (одна тисяча вісімсот сімнадцять) грн. 50 коп.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається позивачем протягом тридцяти днів безпосередньо до Донецького апеляційного суду (з урахуванням п. 3 розділу ХІІ «Прикінцевих положень» ЦПК України).

Суддя