Рішення № 89750327, 10.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2020 року м. Київ № 640/4162/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавної фіскальної служби України (відповідач-1) Головного управління ДПС у Чернівецькій області (відповідач-2) провизнання протиправними та скасування рішення в частині, вимоги про сплату боргу недоїмки,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДПС у Чернівецькій області, в якому просить:

- визнати протиправним рішення Державної фіскальної служби України від 20.02.2019 №8313/6/99-99-11-05-02-25 в частині зазначення, що «порушення не скасовує суму недоїмки по суті», а також про зобов`язання ГУ ДФС України у Чернівецькій області сформувати та направити нову вимогу;

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 26.02.2019 №75-54 Головного управління ДФС України у Чернівецькій області.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 не відноситься до жодної з категорій осіб - платників єдиного соціального внеску, що визначені приписами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», з урахуванням того, що в Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості про останнього як фізичної особи-підприємця.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.03.2019 відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановлено сторонам строк для надання відзиву, відповіді на відзив та заперечення.

11.04.2019 від представників відповідачів через канцелярію суду надійшли відзиви, в яких останні заперечували проти задоволення позовних вимог, вказавши про те, що згідно з реєстраційними даними податкового органу, ОСОБА_1 перебуває на обліку як фізична особа-підприємець з 26.09.1995, а інформація про зняття з обліку у податкову органі відсутня.

19.04.2019 від позивача через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив, в якій останнім вказано, що останній у період 1995-1996 років був зареєстрований в якості приватного підприємця та наприкінці 1996 року чи на початку 1997 року припинив у встановленому порядку підприємницьку діяльність і подав відповідну заяву до органу податкової інспекції, з того часу ОСОБА_1 не здійснював жодної підприємницької діяльності. При цьому, позивачем наголошено, що за давністю років останній не зберіг будь-яких документів на підтвердження вказаного.

06.05.2019 від представника відповідача-2 через канцелярію суду надійшли заперечення, в яких вказано, що відомості про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до контролюючого органу не надавались та за інформацією контролюючого органу позивач є фізичною особою-підприємцем.

З огляду на викладене, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.05.2020 від Сокирянської районної державної адміністрації Чернівецької області витребувано інформацію щодо факту наявності або відсутності у ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) статусу фізичної особи-підприємця станом на момент винесення оскаржуваної вимоги (26.02.2019).

09.06.2020 від Сокирянської районної державної адміністрації Чернівецької області надійшов лист від 02.06.2020 №02-35.10/1035, в якому повідомлено, що державна реєстрація ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) здійснена 26.09.1995, відомості про яку містяться на паперових носіях. З моменту реєстрації ОСОБА_1 до органу державної реєстрації не звертався та заяву про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не подавав, з огляду на що, інформація щодо статусу ОСОБА_1 у діючому Єдиному державному реєстрі відсутня.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви, відповідь на відзив та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, Головним управлінням ДФС у Чернівецькій області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 10.01.2019 №Ф-78-54, якою повідомлено, що станом на 31.10.2018 заборгованість зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені ОСОБА_1 становить 15 819,54 грн.

Скориставшись правом на оскарження вказаної вимоги, позивачем подано відповідну скаргу до Державної фіскальної служби України, рішенням якої про результати розгляду скарги від 20.02.2019 №8313/6/99-99-11-05-02-25 вимогу Головного управління ДФС у Чернівецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 10.01.2019 №Ф-78-54 скасовано та визнано відкликаною, з огляду на формування останньої з порушенням п.п. 3 та 4 розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, а саме: з порушенням термінів формування та направлення.

З урахуванням викладеного, Головним управлінням ДФС у Чернівецькій області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 26.02.2019 №Ф-78-54, якою повідомлено, що станом на 31.01.2019 заборгованість зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені ОСОБА_1 становить 18 276,72 грн.

На підставі викладеного, вважаючи порушеними власні права та охоронювані законом інтереси, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, є Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

У силу п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», платниками єдиного внеску, зокрема, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

У той же час, відповідно до ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України, фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Згідно з ч. 9 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Слід зазначити, що функціонування та формування Єдиного державного реєстру розпочалося з набранням чинності Закону України від 15.05.2003 №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон №755-IV), тобто з 01.07.2004.

Прикінцевими положеннями Закону №755-IV було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки відповідно до вимог ст. 19 Закону №755-IV, зобов`язаний був провести заміну раніше виданого їм свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка. Під час зміни свідоцтва відомості про таку особу включалися до Єдиного державного реєстру.

Крім того, Законом України від 19.05.2011 №3384-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб-підприємців за їх рішенням» внесені зміни до Прикінцевих положень Закону №755-IV, відповідно до яких державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний був відповідно до вимог ст. 19 цього Закону №755-IV провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.

На сьогодні відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону №755-IV, для державної реєстрації включення відомостей про фізичну особу - підприємця, зареєстрованої до 1 липня 2004 року, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, подається заява про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, з 01.07.2004 проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця можливе лише стосовно фізичної особи-підприємця, відомості про яку містяться в Єдиному державному реєстрі.

З огляду на зазначене, фізичні особи-підприємці, стосовно яких не проводилася державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (у тому числі до створення Єдиного державного реєстру), не втратили статусу фізичної особи-підприємця.

Так, листом від 02.06.2020 №02-35.10/1035 Сокирянська районна державна адміністрація Чернівецької області на виконання вимог ухвали суду від 27.05.2020 повідомила, що державна реєстрація ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) здійснена 26.09.1995, відомості про яку містяться на паперових носіях. З моменту реєстрації ОСОБА_1 до органу державної реєстрації не звертався та заяву про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не подавав, з огляду на що, інформація щодо статусу ОСОБА_1 у діючому Єдиному державному реєстрі відсутня.

Таким чином, враховуючи неприпинення власної підприємницької діяльності станом на момент винесення оскаржуваної вимоги, з 26.09.1995 ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та одночасно є платником єдиного соціального внеску, у силу п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», що передбачає наявність в останнього обов`язку сплачувати єдиний соціальний внесок.

При цьому, відповідно до абз. 1 п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №440/2149/19.

Таким чином, незважаючи на фактичне не ведення позивачем господарської діяльності та неотримання останнім доходів від господарської діяльності, останній не позбавлений обов`язку від сплати єдиного соціального внеску у мінімальному розмірі.

Іншого позивачем не доведено, а з матеріалів справи не вбачається.

З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку, що Головним управлінням ДФС у Чернівецькій області правомірно та у межах наданих останній повноважень сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 26.02.2019 №Ф-78-54.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним рішення Державної фіскальної служби України від 20.02.2019 №8313/6/99-99-11-05-02-25 в частині зазначення, що «порушення не скасовує суму недоїмки по суті», а також про зобов`язання ГУ ДФС України у Чернівецькій області сформувати та направити нову вимогу, суд зазначає про наступне.

Відповідно до п. 56.10 ст. 56 Податкового кодексу України (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин), рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.

У свою чергу, приписами п. 55.1 ст. 55 Податкового кодексу України передбачено, що податкове повідомлення-рішення про визначення суми грошового зобов`язання платника податків або будь-яке інше рішення контролюючого органу може бути скасоване контролюючим органом вищого рівня під час проведення процедури його адміністративного оскарження та в інших випадках у разі встановлення невідповідності таких рішень актам законодавства.

Згідно з п.п. 56.2-56.3 ст. 56 Податкового кодексу України, у разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов`язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.

Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (за потреби - з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати з урахуванням вимог пункту 44.6 статті 44 цього Кодексу) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.

Скарги на рішення державних податкових інспекцій подаються до контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональних територіальних органів.

Скарги на рішення контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональних територіальних органів та митниць подаються до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Також, п. 56.6 ст. 56 Податкового кодексу України визначено, що у разі коли контролюючий орган приймає рішення про повне або часткове незадоволення скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі скаргою до контролюючого органу вищого рівня.

Згідно з п.п. 56.8-56.9 ст. 56 Податкового кодексу України, контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов`язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Керівник (його заступник або інша уповноважена посадова особа) відповідного контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, визначений у пункті 56.8 цієї статті, але не більше 60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку, визначеного у пункті 56.8 цієї статті.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Приписами п. 8 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Разом з тим, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб`єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак, обов`язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

З огляду на викладене вище, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Зі змісту рішення Державної фіскальної служби України про результати розгляду скарги від 20.02.2019 №8313/6/99-99-11-05-02-25 вбачається, що останнім розглянуто скаргу позивача на вимогу Головного управління ДФС у Чернівецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 10.01.2019 №Ф-78-54, за результатами чого скасовано та визнано останню відкликаною.

Отже, вказане рішення саме по собі не є юридично значеним для позивача, оскільки не мають безпосереднього впливу на суб`єктивні права та обов`язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, а, відтак, рішення Державної фіскальної служби України про результати розгляду скарги від 20.02.2019 №8313/6/99-99-11-05-02-25 безпосередньо не порушує права та інтереси позивача, з огляду на що, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову у задоволенні останніх

Керуючись ст.ст. 12, 77, 139, 246, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197, адреса: 39292197, адреса: 04053, м. Київ, Львівська площа, 8), Головного управління ДПС у Чернівецькій області (код ЄДРПОУ 39392513, адреса: 58013, Чернівецька обл., м. Чернівці, вул. Героїв Майдану, 200-А) відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок