Рішення № 89738485, 11.06.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2020 року ЛуцькСправа № 140/5976/20

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Каленюк Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Волинського обласного військового комісаріату про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (позивач) звернувся з позовом до Волинського обласного військового комісаріату (далі - Волинський ОВК) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки; зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за вказаний період, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 29 квітня 2019 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив військову службу на посаді начальника відділення офіцерів запасу і кадрів Маневицького районного військового комісаріату Волинської області; є учасником бойових дій; наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 22 березня 2019 року №90 звільнений з військової служби; наказом військового комісара Волинського обласного військового комісаріату виключений зі списків особового складу з 29 квітня 2019 року. Позивач вказав, що при звільненні з військової служби йому не було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки. Право на вказану компенсацію визначене Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"; норми чинного законодавства не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Позивач, посилаючись на висновки Верховного Суду у справі №620/4218/18, просив позов задовольнити повністю.

Ухвалою від 24 квітня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідач у відзиві на позов його вимоги не визнав (а.с.19-21). В обґрунтування цієї позиції зазначив, що позивач у 2015-2019 роках проходив військову службу та перебував у статусі "військовослужбовець", тому відповідно до вимог пункту 19 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" під час дії особливого періоду йому не надавалась додаткова відпустка як учаснику бойових дій. При звільненні з військової служби ОСОБА_1 не звертався із клопотанням про надання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Наразі відсутня правова можливість для виплати позивачу компенсації за невикористані календарні дні такої додаткової відпустки, оскільки останній не є військовослужбовцем Волинського ОВК чи підпорядкованих йому районних (міських) військових комісаріатів.

З наведених підстав відповідач просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.

Перевіривши письмовими доказами доводи сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Позивач ОСОБА_1 , підполковник запасу, з 17 березня 2015 року по 02 травня 2019 року проходив військову службу на посаді начальника відділення офіцерів запасу і кадрів Маневицького районного військового комісаріату Волинської області, що підтверджується довідкою Волинського ОВК від 28 травня 2020 року №93 (а.с.24). Відповідно до витягу з наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 22 березня 2019 року №90 (по особовому складу) підполковника ОСОБА_1 , начальника відділення офіцерів запасу і кадрів Маневицького районного військового комісаріату Волинської області Оперативного командування "Захід" звільнено з військової служби відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (а.с.5). Згідно з витягом з наказу військового комісара Волинського ОВК від 02 травня 2019 року №103 (по стройовій частині) підполковника ОСОБА_1 , звільненого наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 22 березня 2019 року №90 у запас за підпунктом "б" (за станом здоров`я) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", виключено зі списків особового складу Маневицького районного військового комісаріату та усіх видів забезпечення з 29 квітня 2019 року (а.с.11).

Також судом установлено, що 06 лютого 2017 року позивач отримав посвідчення серії НОМЕР_1 , згідно з яким він має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.6).

16 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки (а.с.22). У відповідь на вказане звернення Волинський ОВК листом від 17 березня 2020 року №ВФЗ/194 повідомив ОСОБА_1 , що відповідно до рекомендацій, викладених в листі юридичного департаменту Міністерства оборони України від 03 жовтня 2019 року №298/5/2867, особам звільненим з військової служби та в установленому порядку виключеним зі списків особового складу, виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій слід здійснювати на підставі відповідних рішень судів після набрання ними законної сили. Тут же зазначено, що оскільки позивач був звільнений з військової служби 29 квітня 2019 року, то провести виплату вказаної компенсації немає підстав (а.с.7).

Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій протиправною, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує такі нормативно-правові акти.

Правовий статус ветеранів війни визначає Закон України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551-XII), відповідно до статті 4 якого ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать, зокрема, учасники бойових дій.

Відповідно до пункту 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543-XII) та від 06 грудня 1991 року №1932-XII "Про оборону України" (далі - Закон №1932-XII).

За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону №504/96-ВР.

Окрім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Порядок №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Таким чином, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Вказані висновки щодо застосування норм права викладені також у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 травня 2019 року та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18 та враховуються судом при вирішенні цієї справи. Крім того, у вказаних судових рішеннях зазначено, що право на отримання такої компенсації не обмежується жодним строком.

Як вже зазначалося судом, 06 лютого 2017 року ОСОБА_1 отримав посвідчення серії НОМЕР_1 , згідно з яким має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій. Тому позивач під час проходження військової служби саме з 06 лютого 2017 року набув право на додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

З урахуванням наведеного суд вважає, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідачем протиправно не було проведено нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Таким чином, враховуючи ту обставину, що у 2015-2016 роках позивач статусу учасника бойових дій не мав, то вимоги про визнання протиправною бездіяльності Волинського ОВК щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки та зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за вказаний період, виходячи з грошового забезпечення станом на звільнення з військової служби, слід задовольнити у межах заявлених позовних вимог частково шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки; зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 зазначену компенсацію за вказаний період, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, та про відмову в задоволенні решти позовних вимог.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Як визначено частинами першою, третьою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Згідно з частинами першою, третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Позивач витрати зі сплати судового збору не поніс. У позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача судові витрати на правничу допомогу в сумі 1500,00 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року, заява №19336/04, пункт 268). Аналогічний підхід застосовано у пункті 95 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Баришевський проти України" (заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі "Двойних проти України" (заява №72277/01), пункті 88 рішення у справі "Меріт проти України" (заява № 66561/01). Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника сторони за договором. При цьому надані послуги повинні бути обґрунтованими, а доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи та не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним чи необґрунтованим щодо іншої сторони спору.

У письмовому клопотанні від 01 червня 2020 року відповідач просив відмовити у стягненні з відповідача судових витрат на правничу допомогу. Зауважив, що дана справа є типовою, а розмір витрат - неспівмірним із підготовкою такого типу позовної заяви (а.с.26).

На підтвердження витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката, суду надано угоду про правову допомогу від 17 березня 2020 року (далі - угода), свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю від 17 жовтня 2010 року №93, акт прийому-передачі наданої правової допомоги від 02 квітня 2020 року, квитанцію до прибуткового касового ордера від 02 квітня 2020 року №27 (а.с.9-10, 12).

Умовами угоди, укладеної між ОСОБА_1 (довіритель) та адвокатом Лялюгою Л.В., визначено, що довіритель доручає, а адвокат приймає на себе обов`язок надати правову допомогу в обсязі та на умовах, що визначені даною угодою; обсяг правової допомоги включає: складання позовної заяви до Волинського окружного адміністративного суду про визнання протиправною бездіяльності обласного військового комісаріату щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки та зобов`язання нарахувати та виплатити зазначену грошову компенсацію (пункти 1, 2 угоди). Пунктом 5 угоди встановлено оплату довірителем гонорару у сумі 1500,00 грн готівковими коштами (а.с.12).

Як вбачається з акта прийому-передачі наданої правової допомоги від 02 квітня 2020 року (а.с.10), вартість послуг, наданих адвокатом Лялюгою Л.В. , становить 1500,00 грн (з розрахунку 1 година витраченого часу - 500,00 грн), зокрема: прийом, ознайомлення з проблемою, з`ясування обставин справи - 1 година; складання позовної заяви - 2 години (разом 3 години х 500,00 грн).

Виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п`ятою статті 134, частиною дев`ятою статті 139 КАС України, враховуючи предмет спору, конкретні обставини справи, наявність правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у зразковій справі №620/4218/18, суд вважає, що заявлений до відшкодування розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката є неспівмірним із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг та затраченим ним часом на надання таких послуг, та з огляду на часткове задоволення позову відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати у сумі 500,00 грн.

Керуючись статтями 72-77, 139, 244-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Волинського обласного військового комісаріату (43008, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Теремнівська, 85а, ідентифікаційний код юридичної особи 08013516) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Волинського обласного військового комісаріату щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки.

Зобов`язати Волинський обласний військовий комісаріат нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Волинського обласного військового комісаріату судові витрати у сумі 500,00 грн (п`ятсот грн 00 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд.

Відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" КАС України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк на апеляційне оскарження, визначений статтею 295 цього Кодексу, продовжується на строк дії такого карантину.

Суддя Ж.В. Каленюк