Рішення № 89727001, 09.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2020 року м. Київ № 640/14469/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу, за заявою про скасування заходів реагування вжитих

за позовомДержавна міграційна служба України до Начальник відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України провизнання протиправною та скасування постанови

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась Державна міграційна служба України з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в якому просила: визнати протиправною та скасувати постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про накладення штрафу від 09.07.2019р. № ВП 5848329.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що постанова про накладення штрафу на боржника від 09.07.2019р. є протиправною, оскільки рішення суду виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідачем відзив на адміністративний позов не подано, одночасно надано на вимогу суду копію матеріалів виконавчого провадження № 5848329.

Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, зазначає наступне.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2016р. у справі № 826/26493/15 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.07.2016 року - задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.07.2016 року - скасовано та постановлено нову. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про визнання протиправними та скасування рішень - задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві та зобов`язано скасувати висновок від 29.05.2015 про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні особі без громадянства ОСОБА_1 , яким визнано рішення від 19.04.2002 та 05.08.2003 УГП та ІС ГУ МВС України в місті Києві про видачу посвідки на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 прийнятим з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію». Зобов`язано Державну міграційну службу України скасувати наказ «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 17.06.2015 НОМЕР_1 в частині скасування рішення відділу ГП та ІС ГУ МВС України в місті Києві від 19.04.2002 та 05.08.2003 про видачу посвідки на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_1 посвідок на постійне проживання на території України.

На виконання вищезазначеного рішення Окружним адміністративним судом міста Києва 07.12.2016р. видано виконавчий лист № 826/26493/15, який пред`явлено до виконання.

26.02.2019р. відповідачем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №58483297 за виконавчим листом від 07.12.2016р. № 826/26493/15 виданого Окружним адміністративним судом міста Києва.

26.02.2019р. відповідачем винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 16 692, 00 грн.

26.03.2019р. до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від Державної міграційної служби України надійшла заява про закінчення виконавчого провадження в якій зазначено, що у позивача відсутній наказ «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 17.06.2015 НОМЕР_1 в частині скасування рішення відділу ГП та ІС ГУ МВС України в місті Києві від 19.04.2002 та 05.08.2003 про видачу посвідки на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_1 посвідок на постійне проживання на території України, а відтак скасувати вищезазначений наказ не вбачається за можливе. Одночасно, повідомив, що п. 24 наказу «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 17.06.2015 № 85 на підставі висновку ГУ ДМС у місті Києві від 29.05.2015р. щодо ОСОБА_1 скасовано повністю рішення відділу ГП та ІС ГУ МВС України в місті Києві від 19.04.2002 та 05.08.2003 про видачу посвідки на постійне проживання громадянину Іраку. Видані на підставі цих рішень посвідки на постійне проживання визнано недійсними та такими, що підлягають скасуванню. Отже, в наказі прийнятому ДМС та зобов`язанні ДМС за виконавчим документом № 826/26493/15 містяться установчі данні різних осіб, що підтверджується витягом з наказу. Водночас наголошено, що з огляду на мотивувальну частину постанови суду, вказаний наказ є протиправним, через що був скасований , отже втратив чинність з дня його прийняття, а саме з 17.06.2015р. Вищевикладене на думку позивача підтверджує факт добровільного виконання рішення суду до моменту звернення стягувача до виконавчої служби і є підставою для закриття виконавчого провадження на підставі п.9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».

25.06.2019р. до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від представника ОСОБА_1 надійшов лист-роз`яснення щодо ідентифікації фізичної особи в якому наголошує на тому, що на підставі наданих до ДМС документів позивачем прийнято відповідні рішення від 19.04.2002р. ат 05.08.2003р. про видачу посвідок на постійне проживання, у тому числі і ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 . У цих рішення зазначено його прізвище - ОСОБА_1; ім`я – ОСОБА_1 ; по-батькові ОСОБА_1 та повна дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 Не зазначено лише ім`я його діда ОСОБА_2 . Таким чином, у вказаних рішеннях вказано достатньо даних для ідентифікації особи.

Проаналізувавши заяву Державної міграційної служби України від 26.03.2019р. про закінчення виконавчого провадження та лист-роз`яснення представника ОСОБА_1 щодо ідентифікації фізичної особи 09.07.2019р. відповідачем винесено постанову про накладення штрафу, якою на позивача накладено штраф у розмірі 5100,0 грн. за невиконання рішення суду без поважних причин.

Позивач вважаючи постанову про накладення штрафу від 09.07.2019р. винесену в межах виконавчого провадження № 826/26493/15 протиправною, звернувся до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016р. № 1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 1404-VІІІ, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 3 Закону № 1404-VIII до виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону віднесено виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Статтею 18 Закону № 1404-VІІІ передбачено обов`язки і права виконавців.

Частиною 2 вказаної статті передбачено, що виконавець зобов`язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; 4) заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; 5) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Відповідно до ч. 5, 6 Закону № 1404-VІІ, виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

За рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною).

Згідно з ч. 4 ст. 19 Закону № 1404-VІІ, сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.

Відповідно до ч. 5, 6 Закону № 1404-VІІ, за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Частиною 1 статті 75 Закону № 1404-VІІ визначено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

З аналізу вказаних норм вбачається, що Законом № 1404-VІІІ встановлено відповідальність боржника за невиконання судового рішення. Тобто, на час прийняття державним виконавцем рішення про накладення штрафу має бути встановленим факт невиконання боржником рішення суду, з приводу якого здійснюються заходи на його виконання, без поважних причин.

Поважними, в розумінні наведених норм Закону України «Про виконавче провадження», можуть вважатися об`єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач посилається на те, що у позивача відсутній наказ «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 17.06.2015 № 85 в частині скасування рішення відділу ГП та ІС ГУ МВС України в місті Києві від 19.04.2002 та 05.08.2003 про видачу посвідки на постійне проживання осіб без громадянства ОСОБА_1 посвідок на постійне проживання на території України, а відтак скасувати вищезазначений наказ не вбачається за можливе, оскільки в наказі прийнятому ДМС та зобов`язанні ДМС за виконавчим документом № 826/26493/15 містяться установчі данні різних осіб ( ОСОБА_1 ).

Водночас, такі доводи відповідача в обґрунтування неможливості скасування наказу суд вважає помилковими, оскільки, як вбачається з постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2016р. у справі № 826/26493/15 позивачем у справі є саме ОСОБА_1 та встановлено, що наказ «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» від 17.06.2015 № 85 прийнятий саме відносно такої особи.

Таким чином, посилання на те, що в наказі прийнятому ДМС та зобов`язанні ДМС за виконавчим документом № 826/26493/15 містяться установчі данні різних осіб ( ОСОБА_1 ) на думку суду фактично є ухиленням від виконання судового рішення, яке гнабрало законної сили.

Доводи позивача про те, що з огляду на мотивувальну частину постанови суду, вказаний наказ є протиправним, через що був скасований, отже втратив чинність з дня його прийняття, а саме з 17.06.2015р. суд також вважає помилковими та необґрунтованими, оскільки резолютивною частиною постанови суду вищезазначений наказ не скасовано, а зобов`язано скасувати такий наказ саме Державну міграційну службу України.

Таким чином, проаналізувавши доводи позивача з приводу поважності невиконання рішення суду, суд приходить до висновку про їх необґрунтованість, з огляду на таке.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 2 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ст. 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Крім того, згідно з практикою Європейського Суду з прав людини (п. 40 Рішення від 19.03.1997 року у справі «Горнсбі проти Греції») право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у Рішенні від 15.03.2001 року у справі «Піалопулос та інші проти Греції», якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс.

Згідно з п. 66 Рішення Європейського Суду у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

Також в Рішенні від 29.06.2004 року у справі «Войтенко проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися.

Отже, суд приходить до висновку, що невиконання боржником судового рішення, що набрало законної сили, може свідчити про порушення права особи, гарантованих пунктом 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.

Суд вважає, що наведені позивачем обставинами не можуть вважатися такими, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Одночасно, як вбачається з наданої до суду копії матеріалів виконавчого провадження жодної інформації, листів, повідомлень тощо до виконавчої служби від боржника з доказами на підтвердження виконання рішення суду не надходило, тобто фактично рішення суду не виконано.

Таким чином, оскільки станом на момент винесення рішення у справі позивачем до суду не надано доказів виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.10.2016р. у справі № 826/26493/15 оскаржувана постанова про накладення штрафу за невиконання рішення суду, є законною та обґрунтованою, а відтак не підлягає скасуванню.

Оцінивши докази, наявні в матеріалах справи, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає, що адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа № 802/2236/17-а).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 159, 243-245, 263, 382 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову Державної міграційної служби України - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 287, 293, 295, 296 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська