Рішення № 89681047, 27.05.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/740/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючий суддя Кравців О.Р.,

секретар судового засідання Шийович Р.Я.,

позивач ОСОБА_1 ,

представник позивача Шамборський А.В.

представник відповідача Герасимюк О.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Суть справи.

До Львівського окружного адміністративного суду 20.02.2017 звернувся ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції у Львівській області №102 о/с від 30.01.2017 «По особовому складу» в частині звільнення зі служби в поліції за власним бажанням за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VІІІ майора поліції ОСОБА_1 , дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУ НП у Львівській області;

- поновити майора поліції ОСОБА_1 на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУ НП у Львівській області з 31.01.2017, зарахувавши час вимушеного прогулу до вислуги років;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за час вимушеного прогулу з дня звільнення всі види грошового забезпечення (в тому числі премію), які були йому визначені на день звільнення;

- звернути до негайного виконання постанову суду в частині поновлення майора поліції ОСОБА_1 на службі в Національній поліції України на посаді дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУ НП у Львівській області з 31.01.2017, та в частині зобов`язання Головного управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за час вимушеного прогулу всіх видів грошового забезпечення (в тому числі премії), які були йому призначені на день звільнення у межах суми стягнення за один місяць;

- в порядку передбаченому ч. 1 ст. 267 КАС України зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 17.11.2017, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.02.2018 у справі №876/11865/17, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 22.11.2019 у справі №813/740/17 (касаційне провадження №К/9901/20953/18) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; постанову Львівського окружного адміністративного суду від 17.11.2017 та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 01.02.2018 скасовано; справу №813/740/17 направлено на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду /Т.2, арк.спр.42-52/.

Верховний Суд зазначив, що неповнота з`ясування судами фактичних обставин справи позбавила Верховний Суд можливості перевірити правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні питання щодо правомірності прийняття ГУНП у Львівській області спірного наказу.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно установити, коли та за яких обставин ОСОБА_1 був написаний рапорт про звільнення, при цьому, урахувавши показання допитаних у суді свідків про обставини написання позивачем вказаного рапорту, із зазначенням аргументів про їх прийняття або відхилення, а також те, що рапорт ОСОБА_1 був написаний у перший день його тимчасової непрацездатності як стаціонарного хворого. Надати оцінку тій обставині, що в матеріалах справи містяться дві розписки ОСОБА_1 про отримання ним трудової книжки. Крім того суду необхідно з`ясувати обставини, що зумовили внесення відповідачем через досить тривалий час змін до наказу від 30.01.2017 № 102о/с «По особовому складу» у частині дати звільнення позивача.

Суд під час нового розгляду повинен ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму ч. 2 ст. 2 КАС України.

Ухвалою суду від 18.12.2019 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 18.03.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в період з 27.01.2017 по 01.02.2017 перебував на стаціонарному лікуванні у Львівському обласному державному клінічному лікувально-діагностичному кардіологічному центрі за адресою вул. Кульпарківська, 35, у м. Львові. 27.01.2017 працівниками управління кадрового забезпечення ГУ НП у Львівські області фактично безпричинно отримано від позивача рапорт на звільнення за власним бажанням, у той час як він перебував у тяжкому кризовому стані, який ставив під загрозу його життя. Надалі на підставі рапорту, під час перебування позивача на стаціонарному лікуванні, видано наказ від 30.01.2017 про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. Тому вважає наказ протиправним та таким, що слід скасувати, а позивача поновити на посаді та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.

У поясненнях отриманих судом 26.12.2019 позивач вказав, що насправді 27.01.2017 жодного рапорту про звільнення за власним бажанням не писав, оскільки перебував на стаціонарному лікуванні у Львівському обласному державному клінічному лікувально-діагностичному кардіологічному центрі, звідки виписаний лише 01.02.2017 /Т.2, арк.спр.63/. Зазначив, що 03.02.2017 приблизно о 22:25 год. ввечері з ним трапився інцидент в приміщенні торгового залу магазину №101 ТОВ «Сільпо Фуд» за адресою м. Львів, пр. Червоної Калини, 62, за фактом чого Сихівським ВП ГУНП у Львівській області розпочато кримінальне провадження №12017140070000361 від 04.02.2017 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України, у якому ОСОБА_1 повідомлено про підозру, а пізніше про обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення за фактом нібито вчинення ОСОБА_1 закінченого замаху на крадіжку продуктів харчування на загальну суму 1126,47 грн. На даний час остаточного вироку немає.

Наступного дня в суботу 04.02.2017 о 08:00 год. зранку до нього додому за місцем проживання прибуло керівництво та інші працівники ГУНП у Львівській області та почали незаконно вимагати від позивача написати рапорт на звільнення зі служби в поліції «заднім числом», до 03.02.2017, мотивуючи це затриманням позивача напередодні ввечері під час спроби вчинити крадіжку та зареєстрованим кримінальним провадженням. Службові особи пояснили ОСОБА_1 , що у разі відмови написати рапорт «заднім числом» кримінальне провадження стосовно нього як поліцейського розслідуватиме не орган Національної поліції, а прокуратура, і тоді у нього не буде жодних шансів та загрожує реальне покарання у виді позбавлення волі, до чого вони прикладуть всіх зусиль. Також керівництво ГУНП у Львівській області призначить службове розслідування, покарає безпосередніх керівників ОСОБА_1 і вони будуть йому мстити.

Вислухавши погрози ОСОБА_1 пройшов з начальником сектору кадрового забезпечення Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_2 та дільничним офіцером поліції Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_3 в приміщення кафе-бару, де під тиском погроз ОСОБА_1 написав рапорт про своє звільнення, датований 27.01.2017. При цьому були випадкові свідки, яких позивач просив допитати. Одночасно з рапортом на вимогу вказаних службових осіб ОСОБА_1 написав розписку датовану «заднім числом» про отримання трудової книжки та наказу про звільнення. Проте реально трудову книжку і витяг з наказу про звільнення отримав пізніше про що у справі є друга розписка.

Вважає, що реєстрація в журналі обліку рапортів працівників ГУНП двох рапортів під однаковим номером №Рп-347, один з яких є рапорт про звільнення ОСОБА_1 свідчить про дописування рапорту у реєстр «заднім числом» та підтверджує повідомлені ним обставини написання цього рапорту. Аналогічна ситуація і з Журналом реєстрації наказів по особовому складу ГУНП у Львівській області, у який прізвище ОСОБА_1 дописали останнім.

Все вищевказане свідчить про фальсифікацію з боку службових осіб ГУНП у Львівській області звільнення ОСОБА_1 «заднім числом» з метою протиправного та незаконного порушення підслідності при судовому розслідуванні кримінального провадження стосовно позивача.

Крім того нагадав суду, що звільняючи позивача «заднім числом» та змінюючи дати звільнення відповідач не врахував перебування позивача на лікуванні з важким діагнозом.

Також позивач вказав, що з 02.02.2017 по 03.02.2017 перебував на стаціонарному обстеженні в медичній установі ДУ «ТМО МВС України у Львівській області», що підтверджується Актом дослідження стану здоров`я ОСОБА_1 .

Позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю з підстав викладених у позовній заяві та письмових поясненнях. Просили позов задовольнити.

Відповідач подав заперечення на позов /Т .І , арк.спр.148-150/ у якому зазначив, що позивач не надав жодних фактичних даних про наявність протиправних дій посадових осіб або органу державної влади. Пояснення позивача вважає голослівними, не підтвердженими належними та допустимими доказами. Підставою для видачі наказу ГУНП у Львівській області №102о/с був письмовий рапорт позивача від 27.01.2017, у якому викладено прохання звільнити його за власним бажанням з 31.01.2017 з причин переходу на іншу роботу. Факт написання рапорту позивач не заперечує. Рапорт зареєстрований належним чином у книзі реєстрації рапортів УКЗ ГУНП та начальником УКЗ ГУНП розписаний до виконання.

Звернув увагу суду, що 16.02.2017 завершено службове розслідування, за результатами якого встановлено, що ОСОБА_1 допустив грубе порушення службової дисципліни (керування власним автомобілем з ознаками алкогольного сп`яніння) та підлягав притягненню до дисциплінарної відповідальності, однак був звільнений за власним бажанням відповідно до наказу ГУНП №102о/с від 30.01.2017.

Про перебування на лікуванні 31.01.2017 у іншому медичному закладі, а саме у кардіологічному відділенні ЛОДК ЛКДЦ, а не у ДУ «ТМО МВС України у Львівській області» позивач відповідача не повідомляв.

Тому вважає всі дії посадових осіб ГУНП у Львівській області під час звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням, вчинені в межах повноважень та у спосіб визначений законодавством.

У письмових поясненнях /Т.ІІ, арк.спр.204-208/ зазначив, що звільнення відбулося на основі чітко визначеної процедури: власноручно написаного рапорту, подання про звільнення, видання наказу про звільнення. Звернув увагу суду, що позивач сам зазначив дату бажаного звільнення 31.01.2017 у зв`язку з переходом на іншу роботу. За таких обставин роботодавець повинен звільнити працівника, інакше матиме місце примушування до праці. Вважає, що законодавством за таких обставин не заборонено звільнення працівника за власним бажанням. Працівник свою заяву про звільнення не відкликав. Жодних повідомлень від ОСОБА_1 про перебування на лікуванні не надходило. Підстав для відмови у звільненні ОСОБА_1 у відповідача не було.

Пояснив, що з причин надходження великого обсягу кореспонденції працівниками сектору організаційно-аналітичного та документального забезпечення після реєстрації рапорту ОСОБА_1 на наступній сторінці допущено технічну помилку та присвоєно той самий номер наступному рапорту.

З приводу написання ОСОБА_1 двох розписок зазначив, що 31.01.2017 позивачу видано трудову книжку та витяг з наказу, про що свідчить розписка. 08.02.2017 ОСОБА_1 отримав військовий квиток та повторно наказ про звільнення зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», а тому ще раз надав розписку.

З приводу внесення змін до наказу про звільнення пояснив, що про перебування позивача на лікуванні на день звільнення відповідачу стало відомо лише під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції. Тому за результатами розгляду лікарняного листка було внесено зміни до наказу про звільнення в частині дати та зазначено звільнити позивача з 02.02.2017.

У судовому засіданні представник відповідача заперечив проти позову з підстав викладених у письмових запереченнях та письмових поясненнях. Просив у задоволенні позову відмовити.

Суд заслухав вступне слово позивача, представників сторін, допитав свідків, встановив фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, дослідив письмові докази, долучені до матеріалів справи та,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 прийнято на службу в органи внутрішніх справ 18.03.2005, де він працював на різних посадах /Т.І, арк.спр.12-13, 37-43/.

07.11.2015 року ОСОБА_1 прийнятий на службу в органи Національної поліції на підставі наказу ГУ НП у Львівській області №61 о/с від 07.11.2015 /Т.І, арк.спр.12/.

Згідно з рапортом від 27.01.2017 на ім`я начальника ГУНП у Львівській області генерала поліції 3-го рангу ОСОБА_5 , ОСОБА_1 просив звільнити його з поліції з 31.01.2017, у зв`язку з переходом на іншу роботу /Т.ІІ арк.спр.209/.

На підставі рапорту про звільнення начальником Галицького ВП ГУНП у Львівській області на ім`я начальника ГУНП у Львівській області підготовлено подання від 27.01.2017 про звільнення з Національної поліції дільничного офіцера поліції сектору превенції Галицького відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області майора поліції ОСОБА_1 /Т.ІІ, арк.спр.210/.

Наказом ГУ НП у Львівській області від 30.01.2017 року № 102о/с «По особовому складу», відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. 1 ст. 77 /за власним бажанням/ майора поліції ОСОБА_1 , дільничного офіцера поліції сектору превенції патрульної поліції Галицького відділу поліції ГУНП з 31 січня 2017 року. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 30.01.2017 /Т.ІІ. арк.спр.211/.

Згідно з розпискою від 31.01.2017 позивач отримав трудову книжку та витяг з наказу про звільнення; претензій до кадрового апарату не мав /Т.ІІ, арк.спр.215/.

Згідно з розпискою від 08.02.2017 позивач отримав трудову книжку та військовий квиток /Т.ІІ, арк.спр.216/.

З матеріалів справи встановлено, що в період з 27.01.2017 по 01.02.2017 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Львівському обласному державному клінічному лікувально-діагностичному кардіологічному центрі /Т.І, арк.спр.10/.

Наказом ГУ НП у Львівській області від 25.10.2017 №803о/с внесено зміни до наказу ГУ НП від 30.01.2017 №102о/с в частині звільнення зі служби в поліції майора поліції ОСОБА_1 , «надруковано з 31.01.2017 слід читати: з 02.02.2017». Підставою став лист сектору правового забезпечення ГУ НП у Львівській області №1131/32/04-2017 від 09.10.2017 та копія довідки від 01.02.2017 №134, виданої ЛОДК ЛДКЦ /Т.ІІ, арк.спр.217/.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним та таким, що порушує його права позивач звернувся з цим позовом до суду.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Одними із основних засад (принципів) адміністративного судочинства відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює мови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (далі - Закон №580-VIII).

Відповідно до вимог ст. 1 цього Закону Національна поліція України (далі поліція) це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно зі ст. 3 Закону №580-VIII у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Положеннями ч. 1 ст. 18 Закону №580-VIII визначено, що поліцейський зобов`язаний: неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського.

Рівень довіри населення до поліції є основним критерієм оцінки ефективності діяльності органів і підрозділів поліції (ч. 3 ст. 11 Закону №580-VIII).

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону №580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 подав рапорт на звільнення датований 27.01.2017, у якому просив звільнити його за власним бажанням з 31.01.2017 у зв`язку з переходом на іншу роботу. На підставі рапорту про звільнення начальником Галицького ВП ГУ НП у Львівській області підготовлено подання від 27.01.2017 на ім`я начальника ГУ НП у Львівській області. Наказом ГУ НП у Львівській області ОСОБА_1 звільнено зі служби з 31.01.2017 /Т.ІІ, арк.спр.209, 210, 211/.

З приводу доводів позивача про те, що його звільнення за власним бажанням відбулося дуже швидко, що фактично позбавило його можливості змінити своє рішення, а отже порушує його трудові права передбачені Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України) суд керується наступним.

Законом №580-VIII передбачено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень (ч. 1 ст. 59).

Відповідно до ст. 60 Закону №580-VIII проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Оскільки строки подачі рапортів поліцейських про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням та їх розгляду керівниками органів, підрозділів, закладів та установ поліції, яким дозволено видавати накази по особовому складу, Законом чи нормативно-правовими актами з питань проходження державної служби не врегульовані, суд погоджується з тим, що на підставі ст. 60 Закону можна застосувати положення ст. 38 КЗпП України.

Згідно з положеннями ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник (ч. 1).

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (ч. 2).

Таким чином суд погоджується з поясненнями відповідача, який не знайшов підстав для відмови у задоволенні рапорту про звільнення позивача з 31.01.2017, оскільки перехід ОСОБА_1 на іншу роботу вважав поважною причиною звільнення зі служби з ініціативи працівника в такі короткі строки. Тим паче, що така можливість передбачена ч. 1 ст. 38 КЗпП України. З позиції відповідача відмова у задоволенні рапорту означала б примусову працю, що заборонено законодавством. Також пояснив, що на момент видання наказу про звільнення та після того позивач не виявив бажання залишитись на службі в поліції та не відкликав рапорт про звільнення.

Щодо покликань позивача про звільнення його під час перебування на стаціонарному лікуванні у Львівському обласному державному клінічному лікувально-діагностичному кардіологічному центрі /Т.І, арк.спр.10/ суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази повідомлення позивачем відповідача про перебування його на лікуванні у будь-якому закладі охорони здоров`я, а тому відповідач не міг на це зважити видаючи наказ про звільнення з 31.01.2017, і реалізовуючи таким чином волю самого позивача.

Слід зауважити, що ГУ НП у Львівській області уже вносилися зміни до наказу про звільнення в частині дати звільнення позивача. Такі зміни були зумовлені тим, що відповідачу на момент винесення наказу про звільнення не було відомо про стаціонарне лікування позивача. Тому суд погоджується з такими діями відповідача. Адже відповідач не міг знати, що позивач подавши рапорт про звільнення з 31.01.2017 перебуватиме в той день на стаціонарному лікуванні, а потім використовуватиме цю обставину як підставу для поновлення на службі.

Крім того згідно з інформацією Львівського обласного державного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру наданою на інформаційний запит позивача такий в період з 30.01.2017 на 30.01.2017 та з 31.01.2017 на 01.02.2017 був відсутній - не ночував у відділенні, про що зроблено відповідні записи в історії хвороби /Т.І, арк.спр.71/.

У цьому зв`язку суд також не бере до уваги покликання позивача про те, що згідно з направленням відповідача на проходження військово-лікарської комісії він з 02.02.2017 по 03.02.2017 перебував на стаціонарному обстеженні у ДУ «ТМО МВС по Львівській області» /Т.І, арк.спр.77/, оскільки це ніяк не унеможливлювало звільнення позивача за його рапортом з 31.01.2017.

Суд нагадує, що позивач сам у своєму рапорті зазначив дату бажаного звільнення, що відповідач виконав, звільнивши його з 31.01.2017. Законодавством не заборонено звільнення позивача за власним бажанням датою, про яку він просить.

У цьому контексті суд не бере до уваги покликання позивача на позицію Верховного Суду, оскільки справа на яку він покликається не містить аналогічних обставин.

Стосовно доводів позивача про неправильну реєстрацію рапорту про звільнення, фактичну видачу трудової книжки 08.02.2017 суд зазначає таке.

Судом досліджено журнали реєстрації звернень, рапортів, що надані відповідачем /Т.І, арк.спр.112-116; Т.ІІ, арк.спр.161-164/ та встановлено подвійну нумерацію рапортів за №347.

З цього приводу суд зважає на позицію представника відповідача, який пояснив, та надав письмові пояснення посадової особи підполковника поліції В. Жданова / Т.ІІ, арк.спр.218-219/, що 31.01.2017 у день звільнення ОСОБА_1 видано трудову книжку і витяг з наказу, а 08.02.2017 ОСОБА_1 повторно отримав витяг з наказу та військовий квиток, про що надав повторну розписку. Також зазначив, що з причин надходження великого обсягу кореспонденції працівниками сектору організаційно-аналітичного та документального забезпечення після реєстрації рапорту ОСОБА_1 на наступній сторінці допущено технічну помилку та присвоєно той самий номер наступному рапорту.

Стосовно доводів позивача про написання ним 04.02.2017 рапорту про звільнення датованого 27.01.2017, оскільки на нього вчинявся психологічний тиск керівниками поліції суд враховує таке.

У судовому засіданні допитано свідків викликаних з ініціативи сторони позивача.

Свідок ОСОБА_7 пояснив, що працював разом з позивачем. 04.02.2017 ОСОБА_1 йому, розповів про тиск з приводу написання рапорту «заднім числом» та спитав як діяти. ОСОБА_7 пояснив позивачу, що справу з приводу інциденту, що стався з ОСОБА_1 в п`ятницю 03.02.2017 буде розслідувати прокуратура, якщо на момент інциденту той був у статусі поліцейського. Станом на 04.02.2017 свідок підтвердив, що позивач перебував на службі в поліції.

Свідок ОСОБА_8 пояснив, що 04.02.2017 перебував у кафе-барі по АДРЕСА_1 ; побачив ОСОБА_1 і двох чоловіків, які вчиняли на ОСОБА_1 психологічний тиск, щоб він писав заяву на звільнення. У випадку відмови сказали що ним будуть займатися інші органи. ОСОБА_1 віддав цим особам якийсь документ на вулиці.

Як свідок допитаний позивач ОСОБА_1 , який пояснив, що 04.02.2017 зранку до нього прибули посадові особи ГУ НП у Львівській області та поставили вимогу звільнити його «заднім числом». Погрожували йому «неприємностями». Під їх психологічним тиском позивач написав рапорт на звільнення з 27.01.2017, здав посвідчення і жетон. Наміру звільнятися не мав. Він з`явився під примусом. До поліції чи прокуратури у той день не звертався.

За приписами ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1).

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2).

Згідно з ч. 2 ст. 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

За правилами ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1).

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч. 2).

Суд зважає на покази свідків, однак зауважує, що документи у справі, стосовно звільнення, спростовують їхні покази, а обставини звільнення на переконання суду повинні підтверджуватися саме письмовими доказами, або на підставі сукупності інших доказів у справі. У даному випадку суд не вважає покази свідків достатніми та беззаперечними для встановлення факту написання позивачем рапорту «заднім числом», з врахуванням позиції відповідача та письмових доказів наявних у матеріалах справи, які заперечують та спростовують покази свідків.

За таких обставин суд не може надати оцінку обставинам написання позивачем рапорту про звільнення «заднім числом», оскільки події про які повідомив позивач, у разі їх доведення, містять ознаки кримінального правопорушення, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність, що регламентовано Кримінальним кодексом України та доводиться у кримінальному процесі. Крім того позивач повідомив, що звертався з приводу цих обставин до поліції тричі; кримінальне провадження двічі закривали; на даний час справа не розслідувана.

Таким чином у суду відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача.

Оскільки інші позовні вимоги стосуються поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є похідними від первинної позовної вимоги, у задоволенні цих позовних вимог теж слід відмовити.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, дотримання суб`єктом владних повноважень критеріїв правомірності рішень та дій, передбачених ч. 2 ст. 2 КАС України. Отже у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Оскільки відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, судові витрати зі сторін стягувати не слід.

Керуючись ст.ст. 2, 72-76, 77, 90, 242-246, 268-272, 294, пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

В судовому засіданні проголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 09.06.2020.

Суддя Кравців О.Р.