Ухвала суду № 89677579, 05.06.2020, Монастирищенський районний суд Черкаської області

Справа №702/296/20

Провадження №2-з/702/1/20

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

про відмову в забезпеченні позову

05 червня 2020 року м. Монастирище

Монастирищенський районний суд Черкаської області

під головуванням судді: Мазай Н. В.

за участю секретаря судового засідання: Шевчук О.А.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Монастирище заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову,

в с т а н о в и в:

В провадженні Монастирищенського районного суду Черкаської області знаходяться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Монастирищенський машинобудівний завод» про визнання права власності на нежитлове приміщення.

Ухвалою суду від 05.06.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання на 30.06.2020.

Одночасно із пред`явленням позову 04.06.2020 ОСОБА_1 подала заяву про забезпечення позову за змістом якої, 28.01.2020 між нею та ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» укладено Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень.

За умовами договору відповідач взяв на себе зобов`язання до 28.02.2020 нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме нежитлових приміщень, санаторно-оздоровлювального пункту загальною площею 194, кв.м. розташованих по АДРЕСА_1 м. АДРЕСА_2 .

В свою чергу, позивач зобов`язався сплатити вартість майна у розмірі 31 455, 00 гривень на рахунок відповідача у строк до 28.02.2020 включно та прийняти майно за актом прийому-передачі.

20.02.2020 відбувся розрахунок та передача майна між позивачем та відповідачем.

28.02.2020 договір купівлі-продажу нотаріально посвідчений не був, хоча позивач виконав усі зобов`язання та умови договору, сплатив за майно відповідачеві належну за договором грошову суму, отримав майно, підтвердив відповідачу намір нотаріального посвідчення укладення договору купівлі продажу 28.02.2020.

Оскільки, невжиття заходів щодо забезпечення позову, може істотно ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду, з метою забезпечення позову вважає необхідним накладення арешту із забороною відчуження, внесення у відповідний реєстр відомостей про накладення арешту на нежитлові приміщення, санаторно-оздоровлювального пункту загальною площею 194, кв.м. розташованих по АДРЕСА_1 м. АДРЕСА_2 .

Відповідно до ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК України позов може бути забезпечений накладенням арешту на майно, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; забороною вчиняти певні дії.

Ціна позову складає 31 455 гривень.

Оскільки позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту із забороною відчуження, перереєстрації та внесення у відповідний реєстр відомостей, ймовірність можливих збитків, які спричинені забезпеченням позову, якщо судом буде відмовлено у задоволенні позову відсутня.

З таких підстав, ОСОБА_1 вважає, що немає необхідності до застосування судом зустрічного забезпечення.

Просить вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нежитлові приміщення, санаторно - оздоровлювального пункту загальною площею 194, кв. м. розташованих по АДРЕСА_2 , із забороною відчуження об`єкту та його перереєстрації, внесення у відповідний реєстр відомостей.

Дослідивши заяву про забезпечення позову із додатками, вивчивши матеріали позовної заяви у межах вирішення заяви позивача про забезпечення позову, суд дійшов до наступного висновку.

Заява про забезпечення позову відповідає вимогам, які містяться у Главі 10 Розділу І ЦПК України, підстави для її повернення заявнику відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦПК України та ч. 2 ст. 247 ЦПК України розгляд заяви здійснюється без виклику сторін та без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.

Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

У рішенні Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року №5-рп/2011 у справі № 1-6/2011 зазначено, що судочинство охоплює, зокрема, інститут забезпечення позову, який сприяє виконанню рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним конституційного права на судовий захист, встановленого ст. 55 Конституції України.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача чи інших учасників у справі з тим, щоб забезпечити позивачам реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь особи, яка звернулась з позовом, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо).

Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 922/4587/13.

Так, судом встановлено, що 28.01.2020 між ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» в особі голови правління ОСОБА_2 Михайла ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено попередній договір купівлі – продажу нежитлових приміщень.

Згідно п. п. 1.1. даного попереднього договору сторони домовились та приймають на себе зобов`язання укласти договір купівлі – продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_3 2 1 АДРЕСА_4 поверху Літ. А санаторно – оздоровлювального пункту загальною плошею 194,0 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , дев`ятиповерхового будинку.

Відповідно до акту передачі нежитлових приміщень від 20.02.2020, ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» (сторона 1) та ОСОБА_1 (сторона 2) склали цей акт на виконання сторонами умов попереднього договору купівлі – продажу нежитлових приміщень від 28.01.2020: сторона 1 підтверджує отримання від сторони 2 грошових коштів у якості оплати придбання нежитлового приміщення АДРЕСА_3 2 1 – АДРЕСА_5 поверху Літ. А санаторно-оздоровлювального пункту, загальною площею 194,0 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , дев`ятиповерхового будинку; сторона 1 передала, а сторона 2 прийняла нежитлове приміщення № НОМЕР_1 1-го поверху Літ. А санаторно-оздоровлювального пункту, загальною площею 194,0 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , дев`ятиповерхового будинку; сторона 2 підтверджує отримання від сторони 1 необхідного комплекту ключів від нежитлового приміщення № НОМЕР_1 1-го поверху Літ. А санаторно-оздоровлювального пункту, загальною площею 194,0 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , дев`ятиповерхового будинку.

Разом з тим, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» є власником об`єкта нерухомого майна, а саме: нежитлового прміщення, санітарно – оздоровлювального пункту, загальною площею 282 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 .

Натомість ОСОБА_1 просить забезпечити позов шляхом накладення арешту на нежитлові приміщення, санаторно - оздоровлювального пункту загальною площею 194, кв. м. розташованих по АДРЕСА_1 м АДРЕСА_2 , із забороною відчуження об`єкту та його перереєстрації, внесення у відповідний реєстр відомостей.

Аналізуючи вищевикладені обставини, приймаючи до уваги наведені норми процесуального законодавства, з врахуванням роз`яснення Верховного Суду України, виходячи з оцінки обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін; наявності зв`язку між заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги, в тому числі, спроможності заходів, який заявник просить вжити у порядку забезпечення позову, забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів, суд приходить до висновку, що заява заявника про забезпечення позову не підлягає до задоволення, оскільки матеріали цивільної справи не містять доказів зв`язку між заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги.

Так, заявник, просить накласти арешт на нежитлові приміщення, санаторно - оздоровлювального пункту загальною площею 194, кв. м. розташованих по АДРЕСА_1 поверсі АДРЕСА_7 м АДРЕСА_2 , попередній договір купівлі – продажу від 28.01.2020 укладений між сторонами, стосується нежитлового приміщення №2 1 – го поверху Літ. А санаторно – оздоровлювального пункту загальною плошею 194,0 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , дев`ятиповерхового будинку, в свою чергу ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» є власником нежитлового прміщення, санітарно – оздоровлювального пункту, загальною площею 282 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 .

Будь-якої технічної документації, яка б з достаменністю свідчила про те, що нежитлові приміщення, зазначені в попередньому договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень, в Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ПАТ «Монастирищенський машинобудівний завод» та в резолютивній частині заяви про забезпечення позову ідентичні (адреса, технічне позначення, площа тощо) суду не надано.

Крім цього, матеріали справи не містять доказів щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, а саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Про правильність застосування даних норм права свідчить і постанова Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №752/6255/18.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображена в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції»). Поняття «законність» у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справах «Антріш проти Франції» та «Кушоглу проти Болгарії»).

Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав конкретної особи. Про необхідність досягнення такого балансу йдеться в ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Баланс не буде забезпечений якщо на особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Інакше кажучи, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

На підставі викладеного, керуючись ст. 149-154, 247, 353 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

В задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, відмовити повністю.

Ухвала може бути оскаржена в Черкаський апеляційний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (з дня вручення копії ухвали).

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVID-19), строк подання апеляційної скарги на рішення суду продовжується на строк дії такого карантину.

Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Н.В. Мазай