Рішення № 89672825, 04.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2020 року м. Київ № 826/9610/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Міністерства оборони України

до Центральної військово-лікарської комісії, Полтавської обласної МСЕК № 2

треті особи Київське міське клінічне бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_1 .

про визнання протиправними та скасування рішень, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Міністерство оборони України з позовом до Центральної військово-лікарської комісії, Полтавської обласної МСЕК № 2 треті особи: Київське міське клінічне бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_1 , в якому просить:

-визнати незаконним та скасувати рішення Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв`язок поранення у ОСОБА_1 - протокол № 2729 від 17.09.2014р. - «поранення (контузія) та захворювання,так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії»;

- визнати незаконним та скасувати рішення прийняте Полтавською обласною МСЕК № 2, в тій частині, якою встановлена причина інвалідності ОСОБА_1 , яка зазначена в графі 9 Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 від 30.04.2015р. - «поранення (контузія) та захворювання,так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії».

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішення Полтавською обласною МСЕК № 2, в частині встановлення причини інвалідності ОСОБА_1 , яка зазначена в графі 9 Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 - "поранення (контузія) та захворювання, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії" є неправомірним та безпідставним, оскільки при його прийнятті допущено порушення вимог чинного законодавства, а рішенням Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв`язок поранення у ОСОБА_1 - протокол № 2729 від 17.09.2014р., такий причинний зв`язок поранення (контузії), з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, було встановлено взагалі без жодного документа, що підтверджує факт отримання поранення. Комісією не встановлено жодної конкретної обставини щодо часу, місця чи обставин отримання поранення. З огляду на вищевикладене просить задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.08.2017р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду.

04.10.2018р. суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що третя особа - ОСОБА_1 , з 20.05.1981р. по 05.02.1984р. проходив військову службу в лавах прикордонних військ ЗС СРСР, в тому числі у період з 10.06.1982р. по 04.02.1984 є учасником бойових дій в Демократичній Республіці Афганістан, що підтверджується копією військового квитка НОМЕР_1 .

Рішенням Центральної військово-лікарської комісії оформленим протоколом від 17.09.2014р. № 2729 встановлено причинний зв`язок поранення у ОСОБА_1 , а саме «поранення (контузія) та захворювання,так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії».

17.04.2015р. ОСОБА_1 було встановлено другу групу інвалідності, поранення (контузія) та захворювання,так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 від 30.04.2015р.

Позивач вважаючи незаконним рішення Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв`язок поранення у ОСОБА_1 та рішення Полтавської обласної МСЕК № 2, в тій частині, якою встановлена причина інвалідності ОСОБА_1 звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з такого.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Так, частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з даним позовом) закріплено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стосовно конституційного права особи на захист від порушень з боку органів державної влади, то офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України міститься, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011. У цьому рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, відзначив, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Також зазначено про те, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до положень 5 статті 125 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Згідно із п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Частиною другою статті 5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із пунктом 9 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

У розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично - діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно - правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально - конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин.

При цьому суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020р. у справі № 9901/518/19.

Зважаючи на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржувані в межах даної справи рішення в частині встановлення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм та каліцтв та щодо встановлення причинного зв`язку інвалідності є актами індивідуальної дії, оскільки не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачають індивідуалізовані приписи; адресоване фізичній особі; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямоване на припинення та виникнення конкретних правовідносин; не розраховане на багаторазове застосування.

З системного аналізу вищезазначених правових норм та встановлених обставин, суд приходить до висновку, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується, чи спрямований на виникнення певних юридичних наслідків.

Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 20.02.2020р. у справі №821/375/17, адміністративне провадження №К/9901/20856/18.

Разом з тим, суд зазначає, що Міністерство оборони України не є учасником (суб`єктом) правовідносин із встановлення причин інвалідності ОСОБА_1 , яке оформлено актом індивідуальної дії, при цьому позивачем жодних доказів того, що оскаржуване рішення безпосередньо стосується його прав, свобод та інтересів до суду не надано.

У постанові від 25.04.2018р. у справі №461/2132/17 Верховний Суд висловив загальні підходи до захисту законного інтересу. Законний інтерес, якщо його порушує суб`єкт владних повноважень, може бути предметом судового захисту в порядку адміністративного судочинства. Під час розгляду справи суд з`ясовує, які саме фактичні обставини зумовлюють існування інтересу, відносини, що існують з приводу об`єкту інтересу, а також інші індивідуальні особливості, що відображають законність інтересу та необхідність судового захисту прагнень позивача.

Так, основними завданнями Міністерства оборони України є, серед іншого, здійснення заходів, спрямованих на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 19 КАС України спори з приводу реалізації компетенції адміністративні суди розглядають лише у разі їх виникнення між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Під компетенційним спором вважається спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Їхня особливість: сторони у них - як позивач, так і відповідач - є суб`єктами владних повноважень. Завдання суду в таких спорах - встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень.

З огляду на вищевикладене, навіть у разі наявності порушення медико-соціальними експертними комісіями вимог чинного законодавства, вказані обставини можуть бути предметом розгляду компетенційного спору у випадках коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Суд вважає, що відсутність порушення прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства оборони України внаслідок прийняття МСЕК оскаржуваного рішення, як обов`язкової передумови для їх захисту, за умови що чинним законодавством не передбачено право Міністерства оборони України на звернення до суду з приводу оскарження рішень МСЕК, унеможливлює задоволення позову у обраний позивачем спосіб.

Також, згідно із правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 10.04.2019р. у справі № 822/220/18 та від 17.10.2019р. в справі №735/372/17 щодо спорів пов`язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, передбаченої ст.ст. 16 - 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії, травми або каліцтва, захворювання) та довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв`язку інвалідності чи втрати працездатності в частині віднесення до їх належних документів, що вказують на причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання особи підлягають оцінці в межах таких спорів.

Таким чином, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Також, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову Міністерства оборони України - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.

Суддя Я.І. Добрянська