Рішення № 89670856, 05.06.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 червня 2020 року справа №320/7231/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - відповідач, Центральний МУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому позивач, з урахуванням заяви про уточнення і збільшення позовних вимог від 11.03.2020, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 від 13.03.2019 № 214087000 .

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 16.04.2019 №85 про скасування дозволу на імміграцію громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 та скасування виданої на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні, серії НОМЕР_2 від 14.11.2005 (дата видачі) на ім`я громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 .

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.01.2020 відкрито провадження в адміністративній справі №320/7231/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче судове засідання на 06.02.2020.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 повторно витребувано докази у справі від відповідача, відкладено підготовче судове засідання на 25.02.2020.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.03.2020 відзив на позовну заяву Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України без номера та без дати в адміністративній справі №320/7231/19, який надійшов на адресу суду 27.02.2020, підписаний представником відповідача за довіреністю Родіоновою О.О. - повернуто без розгляду. Продовжено строк проведення підготовчого провадження по справі на 30 календарних днів. Відкладено підготовче судове засідання на 12.03.2020.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.03.2020 прийнято до розгляду заяву представника позивача від 11.03.2020 про уточнення і збільшення позовних вимог. Витребувано докази у справі від відповідача. Зупинено провадження в адміністративній справі №320/7231/19 у зв`язку з необхідністю надання відповідачу часу для надання доказів у справі та підготовки відзиву на заяву про уточнення і збільшення позовних вимог - до 14 квітня 2020 року. Призначено наступне підготовче судове засідання у справі на 14 квітня 2020 року.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 поновлено провадження у справі №320/7231/19.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.04.2020 закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам. На підставі рішення відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в Київській області (далі - відділ ГІРФО ГУ МВС України в Київській області) від 14.11.2005 їй відповідно до Закону України «Про імміграцію» була видана посвідка на постійне проживання в Україні, серії НОМЕР_2 , строком дії - безстроково.

Позивач зазначає, що у зв`язку з досягненням нею 45 років, вона звернулася до Центрального МУ ДМС у м. Києві та Київській області для обміну цієї посвідки. Проте, 19.11.2019 у відділі Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області їй вручили рішення відповідача від 13.03.2019 №214087000 про відмову в оформленні (видачі) такої на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України віл 25 04 2018 №321. Також відповідачем прийнято рішення від 16.04.2019 №85 про скасування їй дозволу на імміграцію.

Позивач пояснює, що підставою її звернення в 2005 році із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну було набуття громадянства України її сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Під час такого звернення підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 були відсутні.

Водночас скасування дозволу на імміграцію реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. Будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів немає.

Отже, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення від 16.04.2019 №85 не дотримано порядку скасування дозволу на імміграцію та не було враховано наступних обставин: проживання на території України позивачем 15 років; народження у позивача двох дітей на території України, які на цей час є неповнолітніми та мають українське громадянство, зайняття підприємницькою діяльністю, наявність нерухомого майна.

Відповідач позов не визнав та подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що Центральним МУ ДМС в м. Києві та Київській області здійснено перевірку матеріалів справи щодо надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання позивача. В ході перевірки встановлено, що позивачу 14.11.2005 надано дозвіл на імміграцію в Україну та отримання посвідки на постійне проживання на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особі, яка є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак, неповнолітній ОСОБА_2 , на момент прийняття документів матері щодо надання дозволу на імміграцію, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено належність його до громадянства України.

Пунктом 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправді відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. Оскільки, перевіркою проведеною Центральним МУ ДМС у м. Києві та Київській області було виявлено, що дозвіл на імміграцію був наданий позивачу без дотримання вимог чинного законодавства України, зазначений дозвіл був скасований.

З огляду на це, відповідач вважає, що оскаржувані рішення прийнято ним обґрунтовано.

У підготовчих засіданнях в справі 25.02.2020 та 05.03.2020 представник позивача підтримала позовні вимоги, просила позов задовольнити.

У підготовчому засіданні в справі 05.03.2020 представник відповідача позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити у задоволенні позову.

В судове засідання 14.04.2020 сторони в справі не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, про місце, дату та час судового розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, а також відсутність потреби у заслуховуванні свідків чи експерта, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

встановив:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується паспортом № НОМЕР_3 , який виданий посольством В`єтнаму в Україні 30.06.2011 (а.с.7-8).

14 листопада 2005 року відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області прийнято рішення №17/2469 про надання дозволу на імміграцію в Україні на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 (а.с.131).

14 листопада 2005 року позивачу відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 (а.с.11) з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку).

Судом встановлено, що позивач у зв`язку з досягненням 45-річного віку звернулась до Центрального МУ ДМС у м. Києві та Київській області для здійснення обміну посвідки на постійне проживання.

13 березня 2019 року Центральним МУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення №214087000 про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (том 1, а.с.18).

Також відповідачем було здійснено перевірку матеріалів справи щодо надання дозволу на імміграцію їй в Україну.

Так, висновком про розгляд матеріалів щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , затвердженим Центральним МУ ДМС у м. Києві та Київській області 16.04.2019, встановлено, що « 03.09.2005, перебуваючи в України на законних підставах, до відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області з клопотанням щодо надання дозволу на імміграцію в Україну згідно з пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» звернулась громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , так як її син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уродженець міста Києва, Україна (свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 , видане 09.07.2005 відділом реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві).

14 листопада 2005 року відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україні громадянці ОСОБА_1 , і цього ж дня остання отримала посвідку терміном дії безстроково, відповідно до якої проживає по теперішній час.

Однак, відповідно до вказаної законодавчої норми дозвіл на імміграцію в Україні надається в межах квоти імміграції батькам, чоловіку (дружині) іммігранта та його неповнолітнім дітям. Згідно з пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію» для надання дозволу на імміграцію додаються такі документи: для осіб, зазначених в пункту 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Оскільки, донька іноземки є неповнолітньою, заява в установленому порядку не могла бути оформлена, що суперечить вимогам законодавства.

Таким чином, вказане рішення суперечить вимогам імміграційного законодавства України з наступних причин:

По-перше, неповнолітній для того щоб набути статус іммігранта в Україні, повинен був отримати дозвіл на імміграцію за клопотанням батьків або законних представників, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка має право на набуття громадянства за територіальним походженням. Вказана вимога не виконана та її виконання суперечить вимогам законодавства України.

По-друге, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів). Тобто, отримати дозвіл на імміграцію в Україну особа віком до 10 років могла тільки спільно з батьками, а не самостійно» (а.с.135-138).

На підставі зазначеного висновку та згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» Центральним МУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення від 16.04.2019 №85 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачці (а.с.139).

Не погоджуючись з правомірністю рішень відповідача щодо відмови в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання та скасування дозволу на імміграцію, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-III (далі - Закон №2491-III; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Приписами статті 1 Закону №2491-III надано визначення наступних термінів:

імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Згідно зі статтею 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними. Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України.

Відповідно до рішення від 14.11.2005 №17/2469 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області був наданий дозвіл на імміграцію позивачу саме на підставі пункту 6 частини другої статті 4 вказаного Закону.

Судом встановлено, що позивач має сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження.

Частиною третьої статті 8 Закону України «Про громадянства України» від 18.01.2001 №2235-III (далі - Закон №2235-III; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

Відповідно до статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

1) три фотокартки;

2) копія документа, що посвідчує особу;

3) документ про місце проживання особи;

4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);

5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Крім зазначених документів подаються:

для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.

Якщо за дії, пов`язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.

Суд дослідив документи, що були подані для отримання позивачем дозволу на імміграцію у 2005 році, та встановив наявність наступних документів: заява про надання дозволу на імміграцію від 03.09.2005; копія платіжного доручення від 13.09.2005; копія паспорту гр. Соціалістичної Республіки В`єтнам № НОМЕР_5 ; копія свідоцтва про народження від 09.07.2005 серії НОМЕР_6 ; довідки посольства Соціалістичної Республіки В`єтнам від 05.02.2004 №ІІ-04/ CNTP щодо відсутності заперечення проти надання права на постійне проживання, довідки посольства Соціалістичної Республіки В`єтнам від 25.08.2005 №VІІІ-05/CNTP про відсутність судимості; копія сертифікату про проходження профілактичного огляду від 30.08.2005 серії 2333 №352735; копія довідки Київської міської санепідстанції Лабораторія діагностики СНІД від 28.08.2005 про результати досліджень; копія довідки Поліклініки №3 Деснянського району м. Києва №1 про відсутність позивача на обліку в диспансері; копія найму житлового приміщення від 03.09.2005; автобіографія позивача; довідка Міністерства внутрішніх справ України серії МВС №011811 про відсутність судимості (а.с.109-129).

Будь-яких зауважень з боку відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області щодо наданих позивачами документів, - їх нестачі, підробки, чи їх невідповідності встановленому зразку чи належність іншій особі, на момент розгляду цих документів у 2005 році - зазначено не було.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 визначено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі - Порядок №321; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 Порядку №321 посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно з пунктом 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки;4) непридатності посвідки для подальшого використання 5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

Документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства (пункт 16 Порядку №321).

Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов`язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 і 37 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи (пункт 42 Порядку №321).

До таких дій пунктом 37 Порядку №321 віднесено перевірку чинності дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, яка перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.

Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні (пункт 43 Порядку №321).

Після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні (пункт 46 Порядку № 321).

Пунктом 62 Порядку №321 визначені підстави відмови іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки.

Так, підпунктом 3 пункту 62 Порядку №321 передбачено, що територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

Суд зазначає, що саме на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321 відповідачем прийнято рішення від 13.03.2019 №214087000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 .

Водночас зміст вказаного рішення не містить будь-яких посилань на конкретні бази Реєстру, картотеки та їх дані, які б свідчили про надання позивачем недостовірної інформації. Відповідач жодним чином не довів подання позивачем такої недостовірної інформації.

В свою чергу, з матеріалів справи встановлено, що після звернення позивача для здійснення обміну посвідки на постійне проживання відповідачем також було прийнято рішення від 16.04.2019 №85 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону №2491-III.

Так, згідно з частиною першою статті 12 вказаного Закону дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідач зазначає, що при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачу відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області не було враховано, що на час прийняття такого рішення ОСОБА_2 , був малолітнім (неповнолітнім), він не мав дозволу на імміграцію в України, крім цього не було підтверджено належність останнього до громадянства України.

Також відповідач посилається на відсутність документу щодо того, що іммігрант не заперечує проти імміграції позивача та гарантує їй фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_8 , виданим 24.09.2018, орган, що видав 8026 (а.с.38).

Так, на час звернення позивача про отримання дозволу на імміграцію ОСОБА_2 був малолітньої особою.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , народився у місті Києві (Україна), що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 , виданим 09.07.2005 відділом реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві. Позивач - ОСОБА_1 є матір`ю дитини, батьком дитини є ОСОБА_3 , громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам.

В обґрунтування заперечень проти позову відповідач послався на те, що неповнолітній ОСОБА_2 , на момент прийняття документів у матері, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено його належність до громадянства України.

Проте жодних доказів того, що на момент прийняття документів у матері неповнолітній ОСОБА_2 не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено його належність до громадянства України, відповідачем до матеріалів справи не надано. Відсутність заяви про оформлення набуття дитиною громадянства України за територіальним походженням та довідки про реєстрацію особи громадянином України відносно ОСОБА_2 не дають суду підстави стверджувати про порушення набуття громадянства України на підставі ч. 3 ст. 8 Закону України "Про громадянство України" неповнолітнім ОСОБА_2 .

Крім того, суд зауважує, що наявний в матеріалах справи паспорт громадянина України № НОМЕР_8 , виданий 24.09.2018 на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , недійсним не визнаний, а отже суд не переконаний доводами відповідача про те, що неповнолітній ОСОБА_2 , на момент прийняття документів у матері, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено його належність до громадянства України.

Судом встановлено, що позивач проживає в Україні з 2005 року разом із чоловіком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та дітьми ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Чоловік позивача документований посвідкою на постійне проживання в України (а.с.40). Діти позивача народилися в Україні, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_9 та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_10 (а.с. 12, 14).

З 29.05.2006 позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію серії НОМЕР_11 (а.с.17).

Чоловіку позивача відповідно до договору купівлі-продажу від 07.02.2017, зареєстрованого в реєстрі №216, на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 55,6 кв.м. (а.с.37, 39).

Отже, судом встановлено, що позивач має стійкий правовий та соціальний зв`язок з Україною, фінансово забезпечує, як себе, так і своїх дітей, має постійну роботу та житло.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Постанова №1983).

Пунктом 21 Постанови №1983 передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Відповідно до пункту 22 Постанови №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Згідно з пунктом 23 Постанови №1983 для ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

З аналізу положень Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень випливає, що процедура розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію є досить складною та серед іншого, має часові рамки (подання ініціатора скасування дозволу на імміграцію розглядається у місячний строк), передбачає також надсилання запитів для отримання додаткової інформації ініціатору подання, іншим органам виконавчої влади, відповідним юридичним і фізичним особам, а також запрошення для надання пояснень самих іммігрантів, стосовно яких розглядається таке питання.

Суд вважає, що відповідачем порушено обов`язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних передбачених законодавством джерел (від ініціатора подання, органів виконавчої влади, відповідних юридичних і фізичних осіб), необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію. Позивача, у цьому випадку, також позбавлено процесуальних гарантій щодо безпосередньої участі у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Окрім того, суд звертає увагу, що при видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2005 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачу необхідних документів та наявність підстав для надання їй дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого вона законно перебувала на території України весь час з моменту отримання такого дозволу.

Проте, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію, без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, прийняв рішення про скасування такого дозволу.

Суд наголошує, що позивач не може бути позбавлена права на імміграцію у зв`язку з порушенням, яке сталося не з її вини, а було допущено посадовими особами відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області при видачі дозволу на імміграцію в Україну.

Суд вкотре наголошує, що на час розгляду справи діти позивача - неповнолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 і малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є громадянами України.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 №2947-III (далі - Сімейний кодекс) батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Приписами статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-III (далі - Закон №2402-III) визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Стаття 12 Закону №2402-III визначає, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили (статті 14 Закону №2402-III).

Окрім того, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, ратифіковано постановою ВР №789-ХІІ від 27.02.1991 (стаття 9); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (укр/рос) (ETS№192) 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи, ратифіковано з заявою Законом №166-V від 20.09.2006 (стаття 4).

Отже нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батька/матері з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2016 №3477-IV, якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

У справі «Савіни проти України» (рішення від 18.12.2008) Європейський суд в пункті 47 рішення повторює, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 (рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року, пункт 86, серія А, №307-В). Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не відповідає законним цілям, переліченим у пункті 2 статті 8, і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві», при цьому в пункті 51 рішення Суд зазначає, що слід переконатися чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки), і чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання (mutatis mutandis, ухвали у справах: «Шульц проти Польщі», №50510/99, від 8 січня 2002 року; «Реммо і Узункая проти Німеччини», №5496/04, від 20 березня 2007 року; та «Полашек проти Чеської Республіки», №31885/05, від 8 січня 2007 року).

У справі «Хант проти України» Європейський Суд в пунктах 53 - 54 рішення зазначив, що визначаючи, чи був захід, який оскаржується, «необхідним в демократичному суспільстві», Суд, беручи до уваги справу в цілому, буде розглядати підстави, наведені для виправдання застосованого заходу, на предмет їх відповідності та обґрунтованості відповідно до пункту статті 8 Конвенції. Беззаперечно, що аналіз того, що має найкраще задовольняти інтереси дитини, є дуже важливим у таких справах. Більше того, необхідно зважити, що зазвичай державні органи мають перевагу у безпосередньому спілкуванні з особами, яких стосується справа. Виходячи з цих міркувань, завдання Суду полягають не в виконанні обов`язків національних органів щодо визначення питань опіки чи доступу до дитини, а в дослідженні рішень, які виносились державними органами, здійснюючи свої дискреційні повноваження, на предмет їх відповідності Конвенції (див. рішення у справі Hokkanen v. Finland, від 23 вересня 1994 року, Серія А, №229-А, ст. 20, п. 55 та mutatis mutandis рішення у справі Bronda v. Italy, від 9 червня 1998 року, п. 59). Суд також нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson V. Sweden (№2), від 27 листопада 1992 року, Серія А, №250, ст. 35 - 36, п. 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, пункт 78).

Крім того, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (CASE OF RYSOVSKYY v. UKRAINE) суд визнав незаконне та непропорційне втручання у права заявника, гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції. Суд у цьому рішенні підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Принцип «належного урядування» покладає на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Висновки суду узгоджуються з правовою позицією яка викладена в постанові Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №820/2262/17. Верховний Суд звернув увагу на те, що навіть якщо дозвіл на імміграцію надано через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача) є неприпустимим.

За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення відповідача від 16.04.2019 №85 про скасування дозволу на імміграцію в Україну не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів її сім`ї скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої двоє неповнолітніх дітей, які є громадянами України.

Оскаржуване рішення відповідача від 13.03.2019 №214087000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання не відповідає вимозі щодо обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки не містить фактичних обставин та доказів на підтвердження надання позивачем недостовірної інформації, які є необхідною підставою для відмови у оформленні або видачі такої.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність прийнятих рішень.

Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які вона посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем було сплачено судовий збір у сумі 1609,20 грн., що підтверджується квитанціями від 14.12.2019 №33 на суму 768,40 грн. від 11.03.2020 №0.0.1644938466 на суму 840,80 грн.

Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 1609,20 грн. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 255 КАС України, суд

вирішив:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області від 13.03.2019 №214087000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 .

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області від 16.04.2019 №85 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 .

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_12 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 1609,20 грн. (одна тисяча шістсот дев`ять грн. 20 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (ідентифікаційний код 42552598, місцезнаходження: 02152, м. Київ, Дніпровський район, вул. Березняківська, буд. 4-А).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складено та підписано - 05.06.2020.

Суддя Кушнова А.О.