Рішення № 89631340, 04.06.2020, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 червня 2020 року м. Мукачево Справа №303/1647/20

2/303/976/20

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в складі: головуючого - судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 в інтересах якого діє ОСОБА_2

до відповідача ОСОБА_3

про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 в інтересах якого діє ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики в розмірі 49506,00 гривень.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про наявність невиконаного грошового зобов`язання відповідача з повернення взятих у позику грошових коштів у сумі 97573,00 гривень на підставі розписки від 13 червня 2019 року.

Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані також приписи ст.ст. 526, 625, 1048, 1049, 1050 Цивільного кодексу України.

Відповідач відзив на позовну заяву не подав.

Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.

На підставі письмової розписки від 13 червня 2019 року ОСОБА_3 зобов`язався повернути позивачу суму отриманих коштів в розмірі 97573,00 гривень в термін до 01.10.2019.

Фактичне отримання коштів відповідачем у позику засвідчено його підписом.

Згідно з даними виписки по карткам позивача, останнім отримано від ОСОБА_3 коштів на загальну суму 48067,00 гривень.

З огляду на вищевказані фактичні обставини справи у контексті з доводами позивача щодо неповернення йому коштів, суд виходить з того, що згідно зі ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов`язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.

Відповідно до частини першої ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Виходячи з міжнародно-правових зобов`язань держави, положень ст. 8 Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.

Статтею 1 протоколу №1 Конвенції передбачено, що: «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 06.12.2007 по справі «Воловік проти України» (п. 67) зазначив, що поняття «власність», яке передбачене першою частиною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, певні інші права та інтереси, які становлять майно (наприклад заборгованість), можуть також розглядатись як «право на власність» та відповідно як «власність» для цілей цієї статті (див. рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia ), [GC], N 44912/98, п. 52, ECHR 2004-IX, та рішення "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції" (Stran Greek Refineries and Stratis Anreadis v. Greece), від 9 грудня 1994 року, Серія А, № 301-B, ст. 84, п. 59).

Частинами першою, другою та четвертою ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Із зазначеними положеннями Основного Закону у повній мірі кореспондуються і приписи частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 Цивільного кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При наявності розписки, яка знаходиться у позивача, обов`язок по доказуванню відсутності факту передачі грошових коштів лежить на відповідачеві.

При цьому, дана розписка по формі і змісту відповідає положенням ст.1047 Цивільного кодексу України.

В свою чергу, ОСОБА_3 розписки про отримання від позивача грошових коштів у встановленому порядку не оспорював та будь-яких доказів у підтвердження відсутності факту заборгованості перед ОСОБА_1 суду не надав.

При вирішенні справи суд виходить також з того, що право позивача на повернення наданих у борг коштів базується на визнанні такого абсолютним правом на власність, яке не припиняється із незаконною втратою цих коштів власником та відсутністю можливості володіти ними.

Оскільки відповідач ОСОБА_3 не в повній мірі виконав взяті на себе зобов`язання з повернення позивачу позики у сумі 97573,00 гривень, тому слід констатувати обставини щодо підставності позовних вимог ОСОБА_1 та наявності всіх правових підстав для стягнення з відповідача суми заборгованості.

Судові витрати по справі у вигляді сплаченого судового збору у сумі 840,80 грн. (а.с. 16), підлягають покладанню на відповідача відповідно до частини першої та другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 141, , 263-265, 279, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області,

УХВАЛИВ:

1. Позов ОСОБА_1 в інтересах якого діє ОСОБА_2 - задоволити.

2. Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму 49506,00 грн. (сорок дев`ять тисяч п`ятсот шість гривень 00 коп.) заборгованості за розпискою від 13 червня 2019 року.

3. Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму 840,80 гривень (вісімсот сорок гривень 80 копійок) у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

4. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

5.1. Відповідно до п.3 Прикінцевих положень Цивільного процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 354 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

6. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Представник позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Суддя В.В. Кость