Рішення № 89595601, 29.05.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2020 року ЛуцькСправа № 803/172/16

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Ковальчука В.Д.,

суддів Валюха В.М., Костюкевича С.Ф.,

за участю секретаря судового засідання Ткачук І.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Сафулька С.Ф.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Департаменту податкових та митних експертиз ДФС, Державної митної служби України, Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд із позовом до Міністерства доходів і зборів України про скасування наказу від 20 січня 2016 року № 3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”, поновлення на посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів, стягнення з Державної фіскальної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 січня 2016 року по день поновлення на посаді, зобов`язання поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України “Про очищення влади”.

27.02.2020 позивач подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив: визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства доходів і зборів від 20.01.2016 № 3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”; поновити його на посаді в Міністерстві доходів і зборів України на посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань та досліджень Міндоходів, а нині його правонаступника –Департаменту податкових та митних експертиз ДФС або їх правонаступників на день постановлення рішення; стягнути з Державної фіскальної служби України або їх правонаступника середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 21 січня 2016 року до дня поновлення на посаді, виходячи із середньоденного заробітку в сумі 834,03 грн. за один робочий день з вирахуванням заробітної плати, отриманої у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки в сумі 187 739,95 грн., та по 18 348,66 грн. за кожен повний місяць, починаючи з лютого 2016 року; зобов`язати відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України “Про очищення влади”; стягнути з ДФС України та Департаменту податкових та митних експертиз ДФС або їх правонаступника на його користь моральну шкоду в розмірі 500000 грн., по 250000 грн. з кожного з відповідачів або їх правонаступників на день постановлення рішення у справі; стягнути з ДФС України та Департаменту податкових та митних експертиз ДФС або їх правонаступника на його користь витрати на правову допомогу адвоката у зв`язку з розглядом справи в розмірі 25000 грн., по 12500 грн. з кожного з відповідачів, або їх правонаступників на день розгляду справи.

У заяві про уточнення прохальної частини позовних вимог від 20 березня 2020 року позивач просить:

- визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 20 січня 2016 року № 3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”;

- поновити в Державній митній службі України на посаді першого заступника керівника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби;

- стягнути з Державної митної служби України середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 21 січня 2016 року до дня поновлення на посаді, виходячи із середньоденного заробітку в сумі 834,03 грн. за один робочий день з вирахуванням заробітної плати, отриманої у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки в сумі 187 739,95 грн., та по 18 348,66 грн. за кожен повний місяць, починаючи з лютого 2016 року;

- зобов`язати відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України “Про очищення влади”;

- стягнути з Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби моральну шкоду в розмірі 500 000 грн., по 250 000 грн. з кожного з відповідачів;

- стягнути з Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби витрат на правову допомогу адвоката в розмірі 25 000 грн., по 12 500 грн. з кожного з відповідачів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 02 липня 2013 року по 20 січня 2016 року працював в Спеціалізованій лабораторії з питань експертизи та досліджень Міністерства доходів і зборів України на посаді першого заступника начальника. Наказом голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів від 20 січня 2016 року № 3-о позивача звільнено із посади першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), Закону України “Про очищення влади”, довідки про результати перевірки, передбаченої Законом України “Про очищення влади”.

Вказане рішення щодо звільнення з підстав зазначених в оскаржуваному наказі позивач вважає незаконним та таким, що грубо порушує його права і свободи визначені міжнародно-правовими актами та Конституцією України.

Позивач вказує, що в оскаржуваному наказі відсутні безпосередні посилання на норми Закону, які надають підстави керівнику для звільнення з посади. Також, з тексту наказу неможливо зрозуміти, які саме порушення були вчинені позивачем під час перебування на посаді та під яку нормативну заборону підлягає здійснення професійної діяльності на посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.

Закон України “Про очищення влади” покликаний на захист та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні та здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав та свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Позивач вказує, що незважаючи на чітко визначену мету, принципи і підстави застосування цього закону, його свавільно було звільнено з посади не за порушення тих чи інших норм Закон України “Про очищення влади”, а за перебування на посаді, чим порушені гарантовані Основним Законом права, а також принципи та цілі проведення люстрації.

В аспекті індивідуалізації відповідальності вказаний Закон беззастережно порушує вимоги щодо індивідуального підходу до прийняття рішення відносно кожної особи.

При проведенні люстрації має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути встановлена в кожному конкретному випадку, що звичайно не відбулося у випадку звільнення позивача. Підставами такого звільнення могли бути лише доведені відповідно до демократичних принципів обставини та факти, які б свідчили про неприхильність в діях чи бездіяльності ОСОБА_1 демократичним принципам та недотримання їх. Натомість, позивача звільнено лише за те, що у визначені статтею 3 Закону України “Про очищення влади” періоди він займав зазначену вище посаду, тобто застосовано колективну міру відповідальності, яка покладена в основу Закону України “Про очищення влади”, що суперечить вимогам Конституції України.

Позивач також вказує, що посада першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів не передбачала можливості приймати участь в управлінні держаними справами внаслідок прийняття чи не прийняття рішень, дій чи бездіяльності здійснювати заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , а також будь-яким чином підривати основи національної безпеки і оборони України або протиправно порушувати права і свободи людини.

Вказані факти не встановлено під час перебування позивача та здійсненні професійної діяльності відповідно займаної посади, з огляду на це у відповідача не було жодних законних підстав звільняти позивача із займаної посади, до того ж без зазначення відповідної законодавчо визначеної підстави.

Крім того, оскаржуваний наказ прийнятий в період перебування позивача на лікарняному, а саме з 18 січня 2016 року по 23 січня 2016 року. Враховуючи те, що Закон України “Про очищення влади” не регулює питання можливості звільнення працівника під час його тимчасової непрацездатності, тому позивач вважає, що відповідачем були порушені також його права, передбачені КЗпП України.

З наведених підстав просив позов задовольнити повністю.

Ухвалами суду від 19 лютого 2016 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи у відкритому судовому засіданні.

Міністерство доходів і зборів України в поданому до суду запереченні від 03 березня 2016 року з позовними вимогами ОСОБА_1 не погодилося з підстав законності та обґрунтованості наказу Міндоходів від 20 січня 2016 року № 3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”. Вказує на те, що у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року позивач займав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України “Про очищення влади”, зокрема з 02 липня 2013 року по 20 січня 2016 року працював а посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.

Відповідно до Закону України “Про очищення влади”, звіту про результати проведеної перевірки щодо виконання ДФС норм Закону України “Про очищення влади” від 21 жовтня 2015 року, пункту 6 витягу з протоколу №116 засідання Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року, листа Міністерства юстиції України від 12 жовтня 2015 року №11.0.2/1777 “Про надання роз`яснень” до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України “Про очищення влади”, на підставі критеріїв, передбачених пунктами 7, 8 частини першої та пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України “Про очищення влади”. З наведених підстав просить в задоволені позову відмовити повністю.

Ухвалою суду від 11 березня 2016 року залучено до участі в даній адміністративній справі в якості другого відповідача Спеціалізовану лабораторію з питань експертизи та досліджень ДФС.

Ухвалою суду від 11 березня 2016 року задоволено клопотання представника позивача; зупинено провадження в даній адміністративній справі до вирішення Конституційним Судом України справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про очищення влади”.

Ухвалою суду від 20 червня 2017 року допущено процесуальне правонаступництво у справі; замінено відповідача – Міністерство доходів і зборів України його правонаступником - Державною фіскальною службою України; замінено відповідача – Спеціалізовану лабораторію з питань експертизи та досліджень ДФС його правонаступником - Департаментом податкових та митних експертиз ДФС; в задоволенні клопотання позивача про поновлення провадження у справі відмовлено. Ухвалою суду від 04 лютого 2020 року задоволено клопотання позивача про поновлення провадження у справі; поновлено провадження у справі; ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження; призначено у даній справі підготовче засідання на 10:00 03 березня 2020 року.

Ухвалою суду від 03 березня 2020 року прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог; залучено до участі у справі в якості співвідповідачів Державну митну службу України та Спеціалізовану лабораторію з питань експертизи та досліджень Держмитслужби.

Ухвалою суду від 24 березня 2020 року закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 10:00 15 квітня 2020 року.

У відзиві на позовну заяву від 31.03.2020 вих. № 08-1/10-04/819/3261 Державна митна служба України вважає позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню з огляду на те, що при прийнятті оскаржуваного наказу від 20.01.2016 № 3-о Міністерством доходів і зборів України забезпечило реалізацію положень Закону України “Про очищення влади”. Безпідставними також є твердження позивача про те, що його звільнено з посади в період тимчасової непрацездатності. Норми Кодексу законів про працю України щодо неможливості звільнення в період втрати працездатності не поширюються на звільнення відповідно до положень Закону України “Про очищення влади”, який є спеціальним законом по відношенню до КЗпП України. Держмитслужба вважає необґрунтованою вимогу позивача щодо стягнення зі Держмитслужби середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 21.01.2016 до дня поновлення на посаді. Також вказує, що виплата за час вимушеного прогулу не може бути більшою ніж за один рік. Додатково зазначає, що Державна митна служба України не є належним відповідачем у вказаній справі, та, як наслідок, є безпідставним стягнення з Держмитслужби середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу. Вважає, що безпідставною є й вимога позивача щодо стягнення з Держмитслужби моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено наявність моральної шкоди, її характер та обсяг. Також непідтвердженими належним чином є вимоги позивача про стягнення витрат на правову допомогу адвоката з Держмитслужби. На підставі наведеного просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

В судове засідання, призначене на 10:00 15 квітня 2020 року, на 11:00 06.05.2020 сторони не прибули, хоча належним були повідомленні про дату, час і місце розгляд справи. За клопотанням відповідачів розгляд справи відкладено на 11:00 29.05.2020.

В судове засідання 29.05.2020 відповідачі не прибули хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи.

Заслухавши вступне слово позивача і його представника, дослідивши письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 02 липня 2013 року був призначений на посаду першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів відповідно до наказу Міністерства доходів і зборів України № 1620-о від 02 липня 2013 року.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України “Про очищення влади” № 1682-VII від 16.09.2014 (далі – Закон № 1682-VII).

Як слідує з довідки Міністерства доходів і зборів України про результати перевірки, передбаченої Законом України “Про очищення влади” від 18 січня 2016 року, ОСОБА_1 у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року займав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України “Про очищення влади”, зокрема з 02 липня 2013 року по т/ч працює на посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.

У вказаній довідці зазначено, що відповідно до Закону України “Про очищення влади”, звіту про результати проведеної перевірки щодо виконання ДФС норм Закону України “Про очищення влади”, пункту 6 витягу з протоколу № 116 засідання Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року, листа Міністерства юстиції України від 12.10.2015 №11.0.2/1777 “Про надання роз`яснень” до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України “Про очищення влади”, на підставі критеріїв, передбачених пунктами 7, 8 частини першої та пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України “Про очищення влади”.

На підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закону України “Про очищення влади”, довідки про результати перевірки, передбаченої законом України “Про очищення влади”, наказом голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів від 20 січня 2016 року №3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”, 20 січня 2016 року звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів з підстав, передбачених Законом України “Про очищення влади”.

Як зазначено у пункті 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України “Про очищення влади”.

Також судом встановлено, що згідно даних Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади”, позивач рахується особою, щодо якої застосовано положення Закону.

Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України “Про очищення влади”, яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.

Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII щодо таких посад, статті 3 Закону №1682-VII передбачені два критерії здійснення люстрації. А саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_3 .Януковича) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).

За приписами зазначеного Закону, заборона, передбачена частиною третьою статті 1, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені у цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Водночас за положеннями статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України слідує, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії “За демократію через право” (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті “а” частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 зазначено, що термін “дискримінація” охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі “Матиєк проти Польщі”).

У рішенні по справі “Турек (Turek) проти Словаччини” (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя “охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру” (див. пункт 25 “C. проти Бельгії” від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції “захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом” (див. пункт 61 рішення Суду у справі “Pretty проти Сполученого Королівства” (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття “приватне життя” не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі “Niemietz проти Німеччини” від 16 грудня 1992 року. Отже, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на “приватне життя” (див. пункт 47 рішення Суду у справі “Sidabras and Dћiautas проти Латвії” (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі “Bigaeva проти Греції” від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення Суду у справі “Ozpinar проти Туреччини” від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення Суду у справі “Pfeifer проти Австрії” від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63 та 64 рішення Суду у справі “A. проти Норвегії” від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі “Олександр Волков проти України” (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі “Крастанов проти Болгарії” (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, пункт 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах “Молдован та інші проти Румунії (№ 2)” (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, пункт 94, ECHR 2005-VII (витяги), та “Ірландія проти Сполученого Королівства” (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі “SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії” (<…>), заява № 49382/06, пункт 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення “відповідно до закону” вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі “Kopp проти Швейцарії” від 25 березня 1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. пункт 39 рішення Суду у справі “C.G. and Others проти Болгарії” від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. пункт 46 рішення Суду у справі “P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства” (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі “Скордіно проти Італії” (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Щокін проти України” (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип “належного урядування”, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу “помилку” не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі “Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки” (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі “Лелас проти Хорватії” (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, пункт 74, від 18 жовтня 2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі “Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки” (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі “Ґаші проти Хорватії” (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі “Трґо проти Хорватії” (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі “Рисовський проти України” (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, пункт 71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. пункт 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Hirvisaari v. Finland” від 27 вересня 2001 року).

Однак, ст. 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі “Ruiz Torija v. Spain” від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: “За Законом “Про люстрацію” особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом “індивідуальної відповідальності”, на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.

У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України “Про очищення влади” (Закону “Про люстрацію”) Венеціанська комісія констатувала: “Закон “Про люстрацію” не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів”.

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: “Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це” (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: “Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій” (пп. “h” п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону “Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки” (Закону “Про люстрацію”) колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: “...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...” (пункт 16 розділу А).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 “Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”, (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до пункту “і” Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті “h”), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом “h” зазначеної Рекомендації встановлено, “що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій”.

Згідно зі статтею 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16 вересня 2014 року №1678-VII “Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони”, в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Як вже встановлено судом, оскаржуваним наказом позивач звільнений на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, як такий, що у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року займав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України “Про очищення влади”, зокрема з 02 липня 2013 року працював на посаді першого заступника начальника Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів.

При цьому, виходячи з вище викладеного, метою Закону № 1682-VII є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону № 1682-VII, на переконання суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі № 1682-VII заходи відповідальності, Міністерство доходів і зборів України зобов`язане було встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади В.Януковича, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду відповідачами не надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже, його вина у сприянні узурпації влади не доведена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, Міністерство доходів і зборів України таким чином порушило норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяло не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в п. 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.

Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, у Законі України “Про очищення влади” термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі “Матиєк проти Польщі”, а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією “За демократію через право” (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

У свою чергу, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням висновку, викладеного ЄСПЛ у справі “Полях та інші проти України” (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), який стосується звільнення п`яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року. У рішенні Палати у справі Європейський суд з прав людини одноголосно визнав, що було: порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини через тривалість провадження у справах перших трьох заявників, і порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного та сімейного життя) стосовно всіх п`яти заявників.

Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, Міністерство доходів і зборів України не врахувало основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України “Про очищення влади” є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі “Волков проти України”, звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України “Про запобігання корупції” іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи те, що суд встановив безпідставність застосування до позивача положень Закону України “Про очищення влади”, незастосування Міністерством доходів і зборів України жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі, тому дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу з необхідністю його скасування та поновлення позивача на посаді першого заступника начальника Департаменту податкових та митних експертиз Державної фіскальної служби України з 21 січня 2016 року, який є правонаступником Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Міндоходів та задоволення позовних вимог в цій частині.

Суд погоджується доводами позивача, що наслідкові дії Міністерства юстиції щодо внесення прізвища позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України “Про очищення влади” за умови невиконання усіх законних процедур при прийнятті оскаржуваного рішення і позиції наведеного рішення Європейською комісією “За демократію через право” (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 призводить до негативних наслідків для репутації позивача та неможливості реалізації ним конституційного права на працю. Разом з тим, вимоги про зобов`язання відповідачів проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої Законом України “Про очищення влади”, суд вважає передчасними, оскільки такі відомості мають бути внесені після набрання законної сили рішення суду, тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Згідно із правовим висновком, зазначеним у постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу розраховується відповідно до вимог пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, відповідно до якого нарахування виплат, що обчислюється із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.

З довідки про середню заробітну плату ОСОБА_1 від 09 березня 2016 року №05/62 слідує, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, тобто за листопад та грудень 2015 року, нараховано заробітну плату на загальну суму 20 850,86 грн. за фактично відпрацьовані 25 робочих дні. Виходячи з цього, середньоденний заробіток позивача становив 20 850,04 грн. /25 робочих дні = 834,03 грн.

Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 21 січня 2016 року (наступний день після звільнення) і по день прийняття даного рішення – 29 травня 2020 року становить 1087 днів.

При цьому, колегія суддів не бере до уваги твердження відповідача Державної митної служби України про те, що таке стягнення повинно бути проведено не більше як за один рік, оскільки заява про поновлення на посаді розглядається більше одного року не з вини позивача.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 21 січня 2016 року по 29 травня 2020 року становить: 834,03 грн. х 1087 = 906590,61 грн. З вирахуванням заробітку в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки у сумі 261 133,99 грн. відшкодуванню підлягає середній заробіток у сумі 645456,62 грн., який необхідно стягнути в користь позивача з Департаменту податкових та митних експертиз Державної фіскальної служби України.

Разом з тим, відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 КАС України рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 16680,60 слід звернути до негайного виконання.

Стосовно вимоги позивача стягнути на його користь з Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби моральну шкоду в розмірі 500 000 грн., по 250 000 грн. з кожного з відповідачів суд зазначає таке.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, моральною шкодою є втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Звертаючись до суду із вимогою про відшкодування моральної шкоди позивач повинен зазначити обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена.

При вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають з`ясуванню: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні; чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається до суду із таким позовом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 24 квітня 2018 року в справі №459/1629/15-а, від 26 жовтня 2018 року в справі № 818/1956/18, від 25 квітня 2019 року у справі № 818/1429/17 та від 12 листопада 2019 року у справі № 818/1430/17.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не надав належних доказів заподіяння йому душевних страждань протиправними діями Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок звільнення з посади та жодним чином не обґрунтував грошову оцінку такої шкоди.

При цьому, суд зауважує, що жодних протиправних дій по відношенню до позивача ОСОБА_1 Державна митна служба України та Спеціалізована лабораторія з питань експертизи та досліджень Держмитслужби не вчиняли.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факт заподіяння Державною митною службою України та Спеціалізованою лабораторією з питань експертизи та досліджень Держмитслужби моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів та вини останніх в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби моральної шкоди в розмірі 500 000 грн., по 250 000 грн. з кожного з відповідачів. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Колегія суддів вважає, що рішення про поновлення на посаді разом із виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу слід розцінювати як справедливу сатисфакцію за порушення його прав.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас частинами четвертою, п`ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

У пункті 269 Рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України” Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Позивач просить стягнути з Державної митної служби України та Спеціалізованої лабораторії з питань експертизи та досліджень Держмитслужби витрат на правову допомогу адвоката в розмірі 25 000 грн., по 12 500 грн. з кожного з відповідачів.

Державна митна служба України у відзиві не погоджується із клопотанням про відшкодування судових витрат, вважає, що позивачем не надано доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, які поніс позивач у зв`язку з розглядом даної справи.

Перевіряючи доводи сторін та докази, якими позивач підтверджує понесені витрати, суд встановив, що на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну допомогу адвоката надано суду договір про надання правової допомоги від 29 травня 2017 року № 2/36-29/05/2017 з додатком, укладений між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Сафулько С.Ф., корінець квитанції № 2/09-01/2020 четвер від 09 січня 2020 року про сплату коштів в сумі 12 500,00 грн., корінець квитанції № 2/27-02/2020 четвер від 27 лютого 2020 року про сплату коштів в сумі 12 500,00 грн., за надання правової допомоги згідно договору №2/36-29/05/2017 від 29.05.2017 та загальний опис робіт виконаних адвокатом у справі №803/172/16. З загального опису робіт виконаних адвокатом у справі вбачається, що адвокатом було затрачено часу у справі у загальному 92,3 год.

Однак, на думку колегії суддів, заявлена сума витрат на правову допомогу є завищеною. Зокрема в описі виконаних робіт адвокатом вказано вивчення нормативної бази, підготовка клопотань про долучення судових рішень, підготовка адвокатських запитів (підготовка запиту в Конституційних Суд дублюється), колегія суддів уважає ці витрати не пов`язані з розглядом справи. Також адвокатом вказано виконані роботи до укладення договору про надання правової допомоги. Адвокатом необґрунтовано кількість часу, який був потрачений на надання вказаних в описі робіт та послуг. Враховуючи те, що заявлена кількість годин на надання адвокатом правової допомоги є неспівмірною, виходячи зі складності справи, виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, суд дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на правову допомогу до 12000 грн.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що на користь позивача необхідно стягнути з Державної фіскальної служби України судові витрати на загальну суму 12 000 грн.

Керуючись статтями 9, 243-246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 20 січня 2016 року № 3-о “Про звільнення ОСОБА_1 ”.

Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Департаменту податкових та митних експертиз Державної фіскальної служби України з 21 січня 2016 року.

Стягнути з Департаменту податкових та митних експертиз Державної фіскальної служби України (04073, місто Київ-73, проспект Степана Бандери,8 корпус 8, код ЄДРПОУ 39925301) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 645456,62 грн.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Департаменту податкових та митних експертиз Державної фіскальної служби України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 16680,60 грн. підлягає до негайного виконання.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державної фіскальної служби України (04073, місто Київ-73, проспект Степана Бандери,8 корпус 8, код ЄДРПОУ 39925301) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) 12000 грн. понесених витрат на правову допомогу адвоката.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя В.Д. Ковальчук

Судді В.М. Валюх

С.Ф. Костюкевич