Ухвала суду № 89581856, 27.05.2020, Сихівський районний суд м. Львова

Справа №464/1082/20

пр.№ 2/464/738/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.05.2020 Сихівський районний суд міста Львова

у складі: головуючого – судді Дулебка Н.І.,

за участі: секретаря судового засідання – Кравс С.В.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – ОСОБА_2 ,

представника відповідача – Петришина В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Первинної профспілкової організації Львівського комунального автотранспортного підприємства №1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, –

встановив:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Первинної профспілкової організації Львівського комунального автотранспортного підприємства №1 (ППО ЛКАТП №1) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, а саме поновити у члени профспілки та надати відповідь на заяву від 04.03.2019 щодо виключення з профспілки.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні заявив клопотання про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та відсутній предмет спору. Зокрема, зазначив, що судам не підвідомчі скарги на акти і дії об`єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції. Крім цього, позивач отримав документи, про які йдеться у позовній заяві, тому предмет спору відсутній. Також звернув увагу на те, що позивач, як учасник бойових дій, звільнений від сплати судового збору у справах, пов`язаних з порушенням прав саме як учасника бойових дій, що не має місця у цій справі. Вважає, що зазначення позивачем у відповіді на відзив позовних вимог у новій редакції не може вважатись зменшенням розміру позовних вимог, а будь-яка зміна вимог у справах, які розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження, повинна відбуватися до першого судового засідання. Підтримав письмовий текст клопотання від 01.04.2020.

Позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 проти задоволення клопотання про закриття провадження заперечили. Пояснили, що відповідачем порушено норми Закону України «Про звернення громадян», у зв`язку з чим у позивача виникло право на оскарження дій відповідача. Закриття провадження у справі суперечитиме також положенням ст. 55 Конституції України. Вважають, що позивач як учасник бойових дій звільнений від сплати судового збору, а представник відповідача маніпулює різноманітними поняттями та нормами законодавства.

Заслухавши думку учасників справи, оглянувши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з положеннями ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №210/5659/18 зазначено наступне.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція – це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства – цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.

Предметна юрисдикція – це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

У частині першій статті 1 ЦК України вказано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Вказаними нормами визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

У поданій до суду в порядку цивільного судочинства позовній заяві ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили:

- визнати незаконним та скасувати рішення центрального комітету Всеукраїнської профспілки, оформлене постановою від 21 вересня 2018 року № 7/1, щодо виключення їх із членів профспілки;

- поновити на посадах: ОСОБА_2 - голови Первинної профспілки; ОСОБА_3 - заступника голови Первинної профспілки; ОСОБА_1 - заступника голови Первинної профспілки.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спір, який виник між сторонами у справі, не є трудовим та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведені в касаційній скарзі доводи про порушення особистих трудових прав позивачів та що позивачі звернулися до суду за захистом своїх трудових прав як наймані працівники та як фізичні особи є помилковими та спростовуються таким.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно з висновками Конституційного Суду України, викладеними у Рішенні від 09 липня 1998 року у справі № 12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини першої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавства»), відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір – це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем. Шляхом укладення трудового договору з роботодавцем громадяни реалізують свої конституційні права на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин.

За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

Отже, основною ознакою трудових відносин є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації.

Встановлення правовідносин між сторонами є важливим та впливає на те, що за відсутності трудових правовідносин між сторонами, що регулюються нормами КЗпП України, не може виникати й порушення відповідачем трудових прав позивача.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 221 КЗпП України визначено, що органами, які розглядають трудові спори, є комісії по трудових спорах та районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди. Проте установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (частина третя зазначеної статті).

Статтею 36 Конституції України встановлено, що громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об`єднують громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначено Законом України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі - Закон № 1045-XIV), відповідно до статті 1 якого професійна спілка (профспілка) – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки – це добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Членом профспілки є особа, яка входить до складу профспілки, визнає її статут та сплачує членські внески.

Згідно зі статтею 4 Закону № 1045-XIVзаконодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об`єднання громадян» (який застосовується до профспілок, якщо інше не передбачено зазначеним Законом), цього Закону, КЗпП України та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Відповідно до статті 14 указаного Закону профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з`їздами, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законодавству України.

Частиною третьою статті 12 Закону № 1045-XIV встановлено, що забороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань, яке може призвести до обмеження прав профспілок або перешкодити законному здійсненню їх статутної діяльності.

У цій нормі міститься пряма заборона втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об`єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 1045-XIV профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, про колективні договори та угоди.

Таким чином, за змістом Закону № 1045-XIV у судовому порядку може бути оскаржено лише рішення профспілкового органу, в якому порушено вимогу про розірвання трудового договору (контракту) з керівником підприємства, установи або організації.

Правовідносини, які виникли між сторонами у справі, з оспорювання рішення центрального комітету Всеукраїнської профспілки щодо виключення позивачів із членів профспілки та поновлення їх на раніше займаних посадах не мають характеру трудових, про що свідчить положення статті 221 КЗпП України, які закріплюють застереження, стосовно непоширення порядку розгляду трудових спорів на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішеннями органів, що їх обрали.

Спір, що виник, належить до виключної компетенції профспілок та їх внутрішньо-організаційної діяльності, оскільки пов`язаний з питаннями членства у громадській організації, а тому такий спір має вирішуватися відповідно до статутних документів профспілок та законодавства, яке регулює основи їхньої діяльності.

Аналогічні висновки у подібних правовідносинах зробив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 431/1490/17 (провадження № 61-19св18), яку обґрунтовано врахував суд першої інстанції в силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України.

За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), заява № 4451/70). «Право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов`язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95).

Отже, за встановленого законом обмеження щодо розгляду в судовому порядку спору стосовно виключення із членів профспілки, не можна вважати, що суди позбавили позивачів права на доступ до суду, а тому наведені в касаційній скарзі доводи в цій частині є безпідставними.

Враховуючи наведене, у справі №464/1082/20 суд дійшов висновку, що вимога щодо зобов`язання поновити у члени профспілки не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з чим провадження у цій частині необхідно закрити.

Щодо доводів представника відповідача про відсутність предмета спору, то таких обставин судом не встановлено, позивач наполягає на порушенні відповідачем його прав, у зв`язку з чим у цій частині клопотання про закриття провадження не може бути судом задоволене.

Крім цього, судом встановлено та підтверджено сторонами те, що позивачем отримано копію статуту Первинної профспілкової організації Львівського комунального автотранспортного підприємства №1 після отримання відзиву.

В подальшому 27.03.2020 позивачем подано до суду відповідь на відзив, у якому фактично виключено з переліку позовних вимог те, що стосувалось копії вищевказаного статуту.

Беручи до уваги те, що позивачем вчинено відповідні процесуальні дії безпосередньо після отримання копії статуту відповідача, чого стосувалась одна з позовних вимог, а також те, що розгляд справи по суті не розпочався, суд не вважає, що позивач втратив право на вчинення вищевказаної процесуальної дії.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Як на підставу звільнення від сплати судового збору позивач покликався на п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Відповідно до вказаної норми законодавства, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України – у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Разом з тим, вказана справа не пов`язана з можливим порушенням прав позивача як учасника бойових дій. Інші норми вищевказаного закону також не звільняють позивача як учасника бойових дій від сплати судового збору у цій справі.

Згідно з ч. 4 ст. 177 ЦПК України, до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Частиною 11 ст. 187 ЦПК України передбачено, що суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали.

Враховуючи наведене, позовну заяву необхідно залишити без руху та встановити позивачу строк для усунення недоліків (сплати судового збору) в частині позовної вимоги про зобов`язання надати відповідь на заяву від 04.03.2019 – десять днів з дня вручення повного тексту цієї ухвали та роз`яснити, що у разі невиконання в зазначений строк ухвали суду в частині усунення недоліків позовної заяви, позовна заява залишається без розгляду.

Судовий збір за подання позовних заяв до Сихівського районного суду м. Львова сплачується за такими платіжними реквізитами: отримувач коштів – УКуСихiв.р м.Льв./Сихівський/22030101, код отримувача (код ЄДРПОУ) – 38007636, банк одержувача - Казначейство України (ЕАП), МФО – 899998, рахунок – UA038999980313151206000013008, код класифікації доходів бюджету – 22030101.

Таким чином, позивачу необхідно сплатити судовий збір у розмірі 840,80 грн.

Керуючись статтями 19, 177, 255, 257, 260, 263 ЦПК України, суд, –

ухвалив:

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Первинної профспілкової організації Львівського комунального автотранспортного підприємства №1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії в частині зобов`язання поновити у члени профспілки – закрити.

Визначити ОСОБА_1 строк для усунення недоліків (сплати судового збору) в частині позовної вимоги про зобов`язання надати відповідь на заяву від 04.03.2019 – десять днів з дня вручення повного тексту цієї ухвали.

У разі невиконання в зазначений строк ухвали суду в частині усунення недоліків позовної заяви, позовна заява залишається без розгляду.

Апеляційна скарга на ухвалу суду в частині закриття провадження у справі може бути подана до Львівського апеляційного суду через Сихівський районний суд м. Львова протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії такого карантину.

Повне судове рішення складено 01.06.2020.

Головуючий Дулебко Н.І.