Рішення № 89575589, 02.06.2020, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа №263/15771/19

Провадження № 2/263/611/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2020року м. Маріуполь

Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Соловйова О.Л.,

при секретарі Кирилюк В.В.,

розглянувши у порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом до відповідача, відповідно до якого просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу з урахуванням процентів та інфляційних збитків у розмірі 208 711,25 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 24.02.2004 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 26 650 грн. строком на 6 місяців зі сплатою 3% щомісячно (36 % річних). В якості забезпечення укладеного договору позики між сторонами було укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 24.02.2004 приватним нотаріусом ММНО Бодягіною І.І. Свої зобов`язання щодо своєчасного повернення боргу відповідачка не виконала, а лише частково періодично здійснювала повернення грошових коштів в період з 20.08.2004 по 14.07.2017. Станом на дату звернення до суду сума боргу ОСОБА_2 становить 19 997,52 грн. Сума відсотків за користування позикою за період з 24.02.2004 по 21.10.2019 становить 134 938,63 грн., відповідно до умов укладеного між сторонами договору позики; інфляційні збитки за період вересня 2004 року – серпня 2019 року, становлять 53 775,10 грн.

Ухвалою суду від 17.12.2019 відкрито провадження у даній справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою суду від 28.04.2020 позивача ОСОБА_1 зобов`язано, в строк до 15.05.2020 надати суду докази на підтвердження укладення з відповідачем договору позики та отримання в іпотеку майна, а саме: оригінал договору позики від 24.02.2004 та договір іпотеки від 24.02.2004, посвідченого приватним нотаріусом ММНО Бодягіною І.Б.

В порядку ст.178 Цивільного процесуального кодексу України (далі за текстом ЦПК України) відповідачем подано відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , згідно із яким ОСОБА_2 позовні вимог ОСОБА_1 не визнає. Відповідно до правової позиції відповідача, викладеної у відзиві остання зазначає, що дійсно 24.02.2004 між нею та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав їй грошові кошти у сумі 5 000 доларів США на строк до 24.08.2004. Сума позики разом з процентами за користування грошовими коштами, яка підлягала поверненню Позикодавцю складала 5900 доларів США. На початку вересня 2004 року ОСОБА_2 , в присутності двох свідків, було передано ОСОБА_1 наведену суму грошових коштів. Після цього на протязі тривалого часу, понад 15 років, жодної претензії від ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_2 щодо виконання відповідачкою договору позики від 24.02.2004 не надходило. Зазначає, що не сплачувала ОСОБА_1 грошові кошти у сумах, визначених у договорі позики, а саме дописаними рукою позивача в період з 20.08.2014 по 14.07.2017, її підпис у цій частині договору, на підтвердження здійснення ОСОБА_2 таких дії щодо часткового виконання договору позики, відсутній. Посилаючись на вимоги ст.257 ЦК України зауважує на пропуску у даному випадку ОСОБА_1 строку позовної давності, який просить застосувати до його позовних вимог, заявлених у даній справі, оскільки в період з 24.08.2004 позивач повинен був звернутись до суду із відповідним позовом, якщо ОСОБА_1 дійсно вважав, що його права порушені та ОСОБА_2 не здійснено з ним розрахунку за договором позики. Крім того зауважує на неправомірному нарахуванні ОСОБА_1 процентів за користування сумою позики, зважаючи на правову позицію, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 №444/9519/12, відповідно до якої після спливу визначеного договором строку кредитування право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється.

В порядку ст.179 ЦПК України ОСОБА_1 подано відповідь на відзив ОСОБА_2 , згідно із якою останній не погоджується з правовою позицією відповідачки та наводить наступні контраргументи. Вважає недоведеним факт повернення відповідачкою суми боргу у вересні 2004 року, враховуючи відсутність будь-якого письмового доказу на здійснення ОСОБА_2 такого повернення. На переконання ОСОБА_1 , є невірними висновки відповідачки про пропуск позивачем встановленого трирічного строку позовної давності, оскільки перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Враховуючи викладене вважає також правильним нарахування процентів за позикою, враховуючи факт пролонгації основного зобов`язання.

Суд ухвалює рішення без фіксації судового процесу технічними засобами відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України.

Суд, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановив наступні обставини на відповідні їм правовідносини.

24.02.2004 між ОСОБА_1 з одного боку та ОСОБА_2 з іншого, було укладено договір позики грошей (далі за текстом Договір), який викладено у простий письмовій формі. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 гроші у сумі 26 650 грн., що є еквівалентом 5 000 доларів США разом з відсотками, які складають 3 % від суми позики щомісячно (п. 1 Договору).

Зазначену у п.1 суму разом з процентами, яка дорівнює 31 447 грн., що є еквівалентом 5900 доларів США, ОСОБА_2 зобов`язана повернути повністю готівкою до 24.08.2004 (п. 2. Договору).

За бажанням, ОСОБА_2 вправі повернути вказану суму грошей і до закінчення вказаного строку, в чому ОСОБА_1 не вправі вчинити їй перешкод чи відмовлятися від отримання грошей, що повертаються. При цьому ОСОБА_2 має право письмово повідомити ОСОБА_1 про день і точний час коли збирається повернути позичені гроші (п. 4 Договору).

Завірена позивачем копія, а також оригінал вказаного Договору містяться в матеріалах справи, оригінал Договору містить підпис ОСОБА_2 та ПІБ відповідачки здійснений рукописним текстом, а також підпис ОСОБА_1 із аналогічним викладеним рукописним текстом ПІБ. (п.6/ На Договорі міститься допис, здійснений позивачем ОСОБА_1 , що не заперечується останнім, про отримання ним від ОСОБА_2 в рахунок погашення боргу:

20.08.2014 року – 100 доларів США;

18.09.2006 року – 100 доларів США;

17.12.2008 року – 100 доларів США;

22.11.2011 року – 100 доларів США;

09.11.2014 року – 100 доларів США;

14.07.2017 років – 100 доларів США.

Поряд із кожним наведеним вище дописом міститься підпис, належний ОСОБА_1 , що також не заперечується самим позивачем.

На забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань до Договором позики, між сторонами 24.02.2004 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ММНО Бодягіною І.І., відповідно до п.1.3 якого ОСОБА_3 ) для забезпечення виконання в повному обсязі своїх зобов`язань перед Заставодержателем ( ОСОБА_1 ) по договору позики, складеному у простій письмовій формі від 24.02.2004 та можливих змін і доповнень до нього щодо своєчасного погашення позики разом із процентами в сумі 31 447 грн., що є еквівалентом 5900 доларів США строком до 24.08.2004 року, передає в заставу Заставодержателю належне йому на праві власності майно: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Аналізуючи норми права, які регулюють спірні правовідносини суд керується наступним.

Статтею 509 Цивільного кодексу України (далі за текстом ЦК України) встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України. Зобов`язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства (ст. 526 ЦК України).

Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.

Відповідно до ст.624 ЦК України встановлено: якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Статтею 625 ЦК України відповідальність за неналежне виконання зобов`язання, різновидами якої є: індекс інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України)

Згідно ст.ст.1046, 1049 ЦК України за договором позики позикодавець передає позичальнику у власність гроші, а позичальник зобов`язується повернути таку ж суму. Позичальник повинен повернути гроші в обумовлений договором позики термін.

У даному випадку, як вже було зазначено вище, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 дійсно мали місце зобов`язальні правовідносини, які виникли на підставі договору позики грошей, укладеного у простій письмовій формі, відповідно до якого Позичальник – ОСОБА_2 отримала від Позикодавця – ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 5000 доларів США, зобов`язавшись повернути наведені грошові кошти в строк до 24.08.2004 та сплатити проценти за користування цими коштами у розмірі 3% від суми позики щомісячно. Тобто у даному випадку строк виконання зобов`язання настав 24.08.2004.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю 3 три роки (ст. 257 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із пливом часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі № 6-2469цс16).

Поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання відноситься до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи і не може бути переоцінене (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 року № 920/497/18)

У даному випадку позивач, обґрунтовуючи свою правову позицію, щодо відсутності факту пропуску строку звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором позики, строк виконання зобов`язань з повернення грошових коштів за умовами якого настав 24.08.2004 , посилався на часткове виконання боржником – ОСОБА_2 її зобов`язань з повернення отриманих у позику грошових коштів, шляхом періодичного здійснення платежів на часткове погашення заборгованості, останній (платіж) з яких мав місце 14.07.2017. Підтвердженням здійснення таких платежів зі сторони позичальника ОСОБА_2 , відповідно до правової позиції позивача, є дописи, здійснені ним власноруч безпосередньо на договорі позики від 24.02.2004 із зазначенням дати здійснення платежу та суми платежу, посилання на які містяться вище. На переконання ОСОБА_1 саме з цієї дати повинен обраховуватись трирічний строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

Як зазначалось вище, відповідно до відзиву на позов відповідачкою такі обставини часткового виконання договору позики, в період з 20.08.2004 по 14.07.2017 не визнано, а враховуючи визначений договором строк виконання ОСОБА_2 зобов`язань з повернення суми позики 24.08.2004, відповідачкою й заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, та зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

У постанові Верховного Суду України від 8 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16 вказано, що «відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку; після переривання перебіг позовної давності починається заново. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року в справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок по застосуванню частини першої статті 264 ЦК України та вказано, що з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згодою чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта».

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно із ч.5 ст.261 ЦК України за зобов`язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку його виконання.

Як вже зазначалось вище договором позики грошових коштів від 24.02.2004 сторонами визначено термін виконання зобов`язання з повернення суми боргу – до 24.08.2004.

У даному випадку позивачем не надано суду жодного допустимого доказу переривання строку позовної давності, який би свідчив, що таке переривання мало місце внаслідок будь-яких активних дій зі сторони відповідачки – позичальниці за договором позики, щодо визнання суми боргу, часткового виконання договору позики тощо. Суд критично ставиться до дописів, які містяться на договорі позики й здійснені власноручно позикодавцем ОСОБА_1 щодо часткового повернення грошових коштів ОСОБА_2 у визначених сумах та в певний період часу, оскільки такі дописи мають суб`єктивний характер, могли бути здійсненні особисто позичальником з метою штучного створення підстав для переривання строку позовної давності та не містить будь-яких підписів зі сторони безпосередньо ОСОБА_2 , які б могли свідчити, що таке повернення нею дійсно здійснювалось.

Частиною 1 статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) передбачено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Верховний Суд у своїй постанові від 14.02.2018 №564/2199/15-ц зазначив, що згідно зі ст.611 ЦК України після того, як кредитор направив боржнику вимогу про дострокове погашення кредиту, він змінив терміни повернення кредиту, які були передбачені кредитним договором. Водночас сам кредитний договір припинив свою дію з дати направлення вимоги про дострокове погашення кредиту. Оскільки кредитний договір припинив свою дію, то у кредитора відсутні підстави для стягнення відсотків після дати направлення вимоги про дострокове повернення кредиту.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 19 вересня 2018 року справа № 643/16336/16-ц, провадження № 61-12848св18 (ЄДРСРУ № 76596781), від 12 вересня 2018 року справа № 473/825/16-ц, провадження № 61-3240св18 (ЄДРСРУ № 76502922), 12 вересня 2018 року справа № 186/1974/14-ц, провадження № 61-24172св18 (ЄДРСРУ № 76502947) та ін.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), яка відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховується щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи викладене, у даному випадку Позикодавцем та Позичальником встановлено строк дії договору позики – до 24.08.2004 з огляду на наведене проценти, передбачені умовами цього Договору (п. 1 Договору) у даному випадку не можуть нараховуватись за період після 24.08.2004 через сплив терміну дії такого договору позики.

Питання стягнення інфляційної складової суми боргу є похідним від питання стягнення цієї суми боргу, а отже при відсутності підстав для стягнення заборгованості з тіла позики – фактично унеможливлюється застосування до особи, яка прострочила виконання зобов`язання з повернення боргу норм ст. 624,625 ЦК України.

Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Згідно із ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу суд, зокрема, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена, або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п.1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України) Пунктом 2 ч. 2 ст. 137 ЦПК України встановлено, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правової допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 3 ст.137 ЦПК України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом, та здійснення ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до договору про надання правової допомоги від 21.01.2020, укладеного між адвокатом ОСОБА_4 , діючої на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 та ОСОБА_2 , а саме п. 1.1 вказаного договору, сторонами визначено, що ОСОБА_5 зобов`язується надати правову допомогу Клієнту по представництву та захисту інтересів Клієнта по цивільній справі № 263/15771/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Пунтом 1.3 вказаного договору передбачено, що Клієнт зобов`язується оплатити працю адвоката у розмірі, який встановлено за адвокатом ОСОБА_4 . Останній, видано ордер серій ДН № НОМЕР_2 , відповідно до якого представництво інтересів ОСОБА_2 у Жовтневому районному суді м.Маріуполя здійснюється адвокатом Крохмальовою Л.П.

На виконання умов наведеного договору ОСОБА_2 24.01.2020 сплачено адвокату Крохмальовій Л.П. гонорар у розмірі 4 000 грн., відповідно до квитанції про оплату, яка міститься в матеріалах справи.

Відповідно до акту виконаних робіт, підписаного адвокатом Крохмальовою Л.П. зі сторони та ОСОБА_2 зі сторони «Замовника», адвокатом ОСОБА_4 в рамках укладеного договору про надання правової допомоги у цивільній справі №263/15771/19 надано наступні юридичні послуги:

-в Жовтневому районному суді м. Маріуполя отримано копію позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , вивчено позовні вимоги, надано юридичні консультації ОСОБА_2 щодо заявлених до неї позовних вимог. Витрачено 8 годин робочого часу, вартість виконаної роботи складає 1000 грн.;

-підготовано письмовий відзив ОСОБА_2 у даній справі, витрачено на роботу 16 годин, вартість виконаної роботи складає 2 000 грн.;

-за участь як представника ОСОБА_2 у призначених по справі судових засіданнях оплата здійснюється у розмірі 500 грн. за кожне судове засідання.

Всього вартість виконаних адвокатом ОСОБА_4 робіт за вказаним актом визначено сторонами у сумі 4 000 грн.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

До таких висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 755/9215/15-ц.

Враховуючи викладені положення діючого законодавства, та висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, суд стягує з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.

Суд приходить до таких висновків, оскільки реальність та обґрунтованість таких витрат підтверджено актом виконаних робіт, в частині ознайомлення представника відповідачки з матеріалами справи, надання правової консультації, складання відзиву тощо. В частині стягнення витрат за участь адвоката Крохмальової Л.П. в судових засіданнях, такі витрати компенсації не підлягають, враховуючи фактичне проведення судового розгляд справи на підставі письмових документів, в порядку спрощеного провадження без особистої участі сторін та їх представників.

Враховуючи визначену ст.141 ЦПК України пропорційність відшкодування понесених при судовому розгляді справи витрат сторін, у відшкодуванні витрат ОСОБА_1 на правову допомогу, а також судового збору суд відмовляє, враховуючи відсутність підстав для задоволення його позовних вимог.

З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 256,261,267,509, 610, 624, 625, 629, 1046, 1048, 1049 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 141, 247 ч.2, 263-265 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики від 24.02.2004, відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Жовтневий районний суд м.Маріуполя Донецької області протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Суддя О.Л. Соловйов